Оборонна політика Латвії щодо інтеграції до НАТО

Оборонна політика Латвії щодо інтеграції до НАТО

Світлана Ліпкевич, здобувач кафедри історії України, науки і техніки Національного університету „Львівська політехніка”

У статті досліджуються основні напрямки та методи оборонної політики Латвії на шляху інтеграції до НАТО, простежується хода розбудови національного війська після набуття незалежності, аналізуються зусилля військово-політичного керівництва держави у сфері військового співробітництва.

Затверджений на законодавчому рівні курс України на євроатлантичну інтеграцію, значна роль військового співробітництва у забезпеченні виконання завдань НАТО щодо вступу до альянсу, визначають актуальність вивчення процесу інтегрування нових членів у військове співробітництво країн НАТО з метою подальшого визначення перспектив інтегрування України у військові структури альянсу.

У 2004 році, з приєднанням 7 нових членів, зокрема Латвії, Литви та Естонії, завершилася чергова фаза процесу розширення північноатлантичного альянсу. Уперше в історії існування європейських інституцій безпеки до НАТО увійшли три країни колишнього СРСР. Саме тому вкрай важливим для України є досвід інтегрування цих країн у НАТО, особливо в оборонній сфері.

Аналіз наукової літератури показує, що праці вітчизняних дослідників, присвячені розширенню північноатлантичного альянсу, мають в основному політологічний характер, а історичний досвід інтеграції країн Балтії у військовій сфері в цих працях наведено окремими прикладами і застосовано авторами як ілюстративний матеріал в їх дослідженнях. Практично відсутні статті, що узагальнюють всі наукові розробки.

Виходячи з актуальності проблеми та необхідності її глибокого дослідження, автор ставить за мету проаналізувати вплив вимог альянсу до своїх майбутніх членів на процес військового будівництва в Латвійській Республіці, уважно простежити і визначити хід реформування й розвитку її збройних сил у контексті цих вимог з метою формування Україною відповідної стратегії у військовій сфері. Дуже важливо проаналізувати стан розробки цієї проблеми взагалі, тому що в радянські часи її не існувало і лише зараз вона набирає наукове та методологічне забезпечення.

Новітня історія Латвії доволі складна і трагічна. Після розпаду Російської імперії Латвія отримала незалежність і 18 листопада 1918 року було проголошено створення Латвійської Республіки. У 1940 році після укладення таємного пакту Молотова-Ріббентропа держава була окупована радянськими військами, а у 1941 - 1945 роках - німецькими. Наприкінці Другої світової війни в Латвії вдруге встановлено радянську владу, країна була інтегрована в Радянський Союз і опинилася в ізоляції від решти країн Європи.

У повоєнний період у республіці розпочато прискорену індустріалізацію, яка супроводжувалася завезенням робочих рук з інших радянських республік, а тотальна колективізація призвела до ліквідації хутірських господарств і депортації “неблагонадійних” латвійських фермерів та їхніх родин до Сибіру. Півстоліття радянізації обернулися для невеличкої Латвії складною демографічною ситуацією. Наприкінці 80-х років минулого століття латвійці становили 52 % її жителів, в Ризі ж латвійці складали лише третину населення [1, с. 59].

За радянські часи Латвійська Радянська Соціалістична Республіка згідно з таємним табелем про ранги за своїми економічними показниками посідала 10-е місце серед 15-ти республік СРСР. Згідно з статистичними даними, станом на 1 січня 1976 року на території у 63,7 тис. квадратних кілометрів мешкало 2 497 тис. осіб [2, с.531]. На території республіки на 4,2 млн. га родючої землі було розміщено десятки військових об'єктів Прибалтійського військового округу, зокрема два об'єкти стратегічного призначення - Салдуський полігон авіаційних мішеней та радіолокаційна станція (РЛС) далекого попередження у Скрунді.

Наприкінці існування СРСР, коли Латвія обрала курс на перебудову економіки й демократизацію соціально-політичної системи в Радянському Союзі, у Латвії розпочався процес пробудження нації, що дістав назву “Атмода” (“Пробудження”). Він був спрямований на активне проведення реформ у економіці, створення умов для демократичного розвитку суспільства і припинення штучного розмивання латвійців як титульної нації республіки. Та насамперед ішлося про реальне надання Латвії суверенітету, що було задекларовано у Конституції СРСР для всіх союзних республік. 4 травня 1990 року Верховна Рада Латвії ухвалила “Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки”. 3 березня 1991 року в Латвії відбувся всенародний референдум, переважна більшість учасників якого висловилася за вихід республіки зі складу СРСР. Серпневий путч 1991 року у Москві спричинив прийняття Верховною Радою Латвії 21 серпня 1991 року закону про державний статус, яким Латвія проголошувалася незалежною демократичною республікою. Дуже скоро цей статус країни визнали Естонія, Литва, Росія, Данія, Фінляндія, ФРН, США [1, с. 60].

Геополітичне становище країн Балтії - Латвії, Литви й Естонії - визначається відносно малою кількістю населення й територіальними розмірами, незначним мілітарним та економічним потенціалом. Тому після розпаду СРСР і саморозпущення Організації Варшавського Договору даний субрегіон опинився на межі геополітичної конкуренції “центрів сили” - США. Євросоюзу, Російської Федерації, в результаті чого країни Балтії стали залежними від характеру відносин держав-велетнів. Це спонукало Захід здійснювати стратегію швидкого залучення до європейської системи соціально-економічних відносин і безпеки, що заздалегідь була визначена як найбільш доцільна (з точки зору політичної, економічної, соціальної, загалом історичної перспективи).

Після відновлення незалежності та міжнародного визнання у 1991 році Латвія розпочала створення власної системи оборони. Найважливішим завданням у цій сфері була розбудова національних регулярних збройних сил. 10 вересня 1991 року Верховна Рада Латвії прийняла закон “Про призов на військову службу Латвійської Республіки”, що передбачав обов'язкову військову службу для громадян держави - чоловіків віком від 19 років. 13 листопада 1991 року більшість Верховної Ради проголосувала за створення Міністерства оборони. 19 листопада 1991 року першим міністром оборони Латвії був призначений Талавс Юндзіс, який до цього обіймав посаду голови Комісії з оборони та внутрішніх справ Верховної Ради [3, с. 31].

На відміну від України, яка створювала національне військо на основі великого військового угруповання колишньої Радянської Армії, що розташовувалося на її території, Латвія розпочала створювати власні збройні сили переважно за етнічною ознакою, на основі титульної нації, водночас, як і інші країни Балтії, вимагаючи від Російської Федерації (РФ) негайного виведення залишків військ колишнього Прибалтійського військового округу і стратегічних об'єктів зі своєї території. На вимогу балтійських країн Президент РФ Б. Єльцин запропонував зробити це поступово. Російські війська залишили Литву до 31 серпня 1993 року, а Естонію і Латвію до 1 вересня 1994 року. З двох стратегічних об'єктів на території Латвії, що цікавили Росію, залишилася радіолокаційна станція далекого попередження у Скрунді на умовах використання її протягом чотирьох років після виводу військ і зобов'язання залишити об'єкт протягом 18 місяців після закінчення оренди. Щорічна орендна платня складала 5 млн. доларів США [4, с. 2].

Розбудова латвійського війська розпочалася зі створення нетипового військового формування “Земессардзе”, тобто Земського ополчення. Воно й донині входить до складу армії Латвії. У різні часи, від моменту набуття Латвією незалежності, до його складу входило від 20 до 32 батальйонів, загальна чисельність особового складу становила від 13 до 16 тис. осіб. Варто відзначити, що реорганізація національних збройних сил Латвії, яка розпочалася у 1997 році, була заснована на реструктуризації Земського ополчення, яке трансформувалося у сухопутні війська. Підрозділи “Земессардзе” дислокуються за територіальним принципом, тобто добровольці служать там, де і живуть. У мирний час їхнє завдання, окрім поточного бойового навчання, полягає в допомозі правоохоронцям у пошуку та затриманні злочинців, знешкодженні вибухонебезпечних предметів, ліквідації стихійних лих тощо. Керівництво підрозділами “Земессардзе” нині здійснюється через головний штаб ополчення, який, у свою чергу, підпорядковується командуванню сухопутних військ. Кожен ополченець забезпечується військовою формою, зброєю та боєприпасами і зобов'язаний щонайменше один тиждень на місяць брати участь у заходах з бойової підготовки [5, с. 14].

У процесі створення національного війська латвійське військово-політичне керівництво керувалося військовою концепцією, в основу якої були покладені наступні принципи: недоторканність і непорушність державних кордонів, відмова від визнання будь-якої держави як ворога, незастосування сили у вирішенні міжнародних конфліктів. З самого початку створення армії вважалося, що національні збройні сили повинні мати достатню міць для того, щоб у випадку виникнення широкомасштабної агресії стримувати просування противника у глибину своєї території, завдаючи йому максимальних втрат, виграти час для врегулювання спірних питань політичними засобами.

Протягом шести років Латвією були закладені основи щодо побудови невеликих за чисельністю, але професійно вишколених збройних сил. Наприкінці 1997 року міністр оборони Латвії Талавс Юндзіс, який вдруге очолив військове відомство у 1997 році, висловився наступним чином: “Сьогодні збройні сили Латвії - це 4 тис. військовослужбовців регулярної армії і майже 16 тис. земессаргів, які входять до військ територіальної оборони країни. Питаннями безпосереднього військового будівництва ми почали займатися у 1991 році. На жаль, за минулі шість років сталося так, що не всі наші задуми було реалізовано. У першу чергу це пояснюється недостатнім наданням фінансів. Негативну роль відіграло також те, що у нас був відсутній підготовлений офіцерський склад. Та й не було в Латвії політиків, які могли б кваліфіковано займатися проблемами оборонного характеру. Була відсутня національна база щодо розвитку військової науки. Саме тому ми зараз не маємо можливості похвалитися високою бойовою готовністю латвійської армії. Сьогодні до складу збройних сил входять сухопутні війська, військово-морські сили і військово-повітряні сили. Ясна річ, з урахуванням деяких обставин наші ВМС і ВПС поки що здатні до виконання лише локальних завдань, головним чином виконувати пошуково-рятувальні операції і здійснювати контроль повітряного і морського простору” [6, с. 1].

З набуттям незалежності військово-політичне керівництво Латвії, так само як і інших країн Балтії, добре розуміло, що захист національних інтересів неможливо забезпечити лише власними силами, саме тому це обґрунтовувало його прагнення до інтеграції у структури північноатлантичного альянсу. Військово-політичний курс Латвійської Республіки завжди був скерований на прискорення інтеграції у європейські військово-політичні й економічні структури, а також на зміцнення двостороннього взаємокорисного співробітництва з провідними західними державами. При цьому однією з головних цілей був вступ Латвії в НАТО як повноправного члена.

Варто відзначити, що з набуттям незалежності балтійськими державами, розпадом Радянського Союзу і виникненням нових державних кордонів країн Балтії докорінно змінився їх геостратегічний стан. Держави регіону, маючи помітні досягнення у розвитку демократичних процесів і громадянського суспільства, а також враховуючи їх важливе геополітичне значення, суттєво збільшили свою привабливість для НАТО. Це було пов'язано у першу чергу з тривалими спробами керівництва ряду європейських держав знайти нові підходи до вдосконалення структур безпеки.

Під час візиту президента США Б. Клінтона в країни Балтії (липень 1994 року) стала очевидною зацікавленість керівництва НАТО у вирішенні військових проблем Балтійського регіону. Це свідчило про прагнення Заходу, з одного боку, активізувати процес військово-політичної інтеграції країн регіону, що у перспективі давало змогу створити значну противагу політиці Росії на півночі Європи, а з іншого - не загострювати відносини з Росією. Саме тому військово-політичне керівництво альянсу, враховуючи прозахідну орієнтацію колишніх балтійських республік СРСР, активізувало зусилля щодо розширення всебічних зв'язків з ними.

На першому етапі (1992 - 1994 рр.) провідні країни блоку, враховуючи фактор розташування російських військ на території колишніх республік СРСР, надавали допомогу лише у підготовці військових кадрів, створенні структурних основ національних збройних сил, сумісних з натовськими і здатних протидіяти можливій агресії на період часу, необхідний для отримання міжнародної допомоги з метою збереження суверенітету. Після підписання Латвією, Литвою та Естонією на початку 1994 року документу співробітництва з альянсом “Партнерство заради миру” фактично розпочався другий етап, основним змістом якого була розробка конкретних планів двосторонньої діяльності і уточнення обсягів допомоги блоку щодо зміцнення їх національної безпеки. Як підкреслювалося в ході візиту голови військового комітету НАТО фельдмаршала Р. Вінсента в країни Балтії (березень 1994 року), основні зусилля скеровувалися на розвиток співробітництва на підставі ухвалених двосторонніх угод у військовій сфері між Латвією, Литвою та Естонією, що фактично означало створення регіональної системи безпеки на території колишнього СРСР [7, с. 8].

У процесі військового будівництва військово-політичне керівництво Латвії зосередило свої зусилля на наступних напрямках: розвитку двосторонніх зв'язків із Сполученими Штатами Америки, відпрацюванні військової взаємодії з НАТО і окремими членами альянсу, розвитку військового співробітництва з Литвою та Естонією, поглибленні військового співробітництва зі Швецією та Фінляндією в рамках програми НАТО “Партнерство заради миру”, використанні зарубіжного досвіду в процесі створення національного війська з метою наступного його інтегрування у військові структури Альянсу.

Реалізація стратегічної мети зовнішньополітичного курсу Латвії щодо вступу в НАТО розпочалася з того, що у 1996 році взвод латвійської армії увійшов до складу датського миротворчого батальйону в Боснії і Герцеговині Північної бригади сил НАТО з виконання Паризької мирної угоди щодо Боснії (IFOR) [8, с. 122].

У липні 1997 року латвійські військовослужбовці брали участь у навчаннях Baltic Challenge - 97 на території Естонії. Разом із 2700 військовослужбовцями США і 6 держав Балтійського регіону (Естонія, Данія, Фінляндія, Литва, Норвегія, Швеція) вони відпрацьовували взаємодію збройних сил Сполучених Штатів і армій цих країн у ході миротворчих операцій. У вересні 1997 року на базі Адажського навчального центру національних збройних сил Латвії відбулися міжнародні військові навчання Cooperative Best Effort - 97, в яких брали участь майже 500 військовослужбовців із 14 країн. Серед них були військові контингенти чотирьох держав-членів НАТО: США, Канади, Нідерландів і Норвегії. Інших учасників репрезентували армійські підрозділи Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії, Македонії, Угорщини, Молдови, Польщі, Швеції і України. Напередодні навчань у Ризі з дводенним візитом побував голова військового комітету НАТО генерал К. Науман. Він ознайомився із заходами Латвії щодо підвищення боєготовності армії відповідно до стандартів НАТО. Відкриваючи навчання, міністр оборони Латвії підкреслив, що вони розглядаються військово-політичним керівництвом країни як підготовчий захід на шляху до повноцінного членства країни у північноатлантичному альянсі [9].

Станом на 1 січня 1998 року, національні збройні сили (НЗС) Латвії нараховували понад 21 тис. осіб і складалися із сухопутних військ, військово-повітряних сил, військ протиповітряної оборони і військово-морських сил.

Сухопутні війська (близько 20 тис. осіб, із них 16,5 - Земське ополчення) забезпечували охорону і оборону військових і цивільних об'єктів, боротьбу зі розвідувально-диверсійними групами і десантами ворога, здійснювали розвідку, планували евентуальні диверсійні і партизанські дії в тилу противника, надавали допомогу місцевій владі у забезпеченні правопорядку і ліквідації стихійних лих і наслідків техногенних катастроф. До бойового складу сухопутних військ входили мотопіхотний, розвідувально-десантний і інженерний батальйони, група спеціального призначення, а також найбільш численне формування в структурі національних збройних сил - Земське ополчення, яке підпорядковувалося командуванню сухопутних військ. На озброєнні сухопутних військ були 24 гармати польової артилерії, 24 міномети (М-120), дві броньовані дозорні машини (БРДМ), 13 бронетранспортерів (БТР) М-42 “Пксбіл” шведського виробництва, гранатомети РПГ-7, автомати Калашникова китайсько-румунського виробництва, американські гвинтівки М16А. Земське ополчення було об'єднане у п'ять бригад і 35 батальйонів. Військово-повітряні сили і війська протиповітряної оборони нараховували 120 осіб. У складі цих формувань було 11 вишколених льотчиків, п'ять вертольотів Мі-2, два літаки АН-2 колишньої сільськогосподарської авіації і німецький літак L-410. Військово-морські сили нараховували 1 тис. осіб, до їх складу входило 17 бойових кораблів, катерів і допоміжних суден [10, с. 10 - 12].

Постійний прогрес у проведенні внутрішніх реформ та адекватне сприйняття цього прогресу у країнах-членах НАТО, демонстрація здатності військово-політичного керівництва Латвії до співпраці з іншими країнами у просуванні спільних цілей безпеки, активне запозичення позитивного досвіду щодо процедур, методів та стилю роботи, що є спільними для інституцій інших країн, особливо країн-членів НАТО, увінчувалися успіхом у прагненні Латвії набути членство у північноатлантичному альянсі. На самміті в Празі 21 листопада 2002 року сім країн, зокрема Латвійська Республіка, отримали запрошення розпочати переговори про вступ до НАТО. Підкреслюючи історичну важливість цієї події, лідери країн альянсу зазначили, що приєднання нових членів до НАТО посилить загальну безпеку в євроатлантичній зоні і стане внеском у досягнення спільної мети: створення цілісної вільної Європи, де пануватимуть мир і демократичні цінності [11, с. 10].

Після запрошення Латвії приєднатися до НАТО військово-політичне керівництво держави зосередило свою роботу в чотирьох сферах: участь у колективній безпеці, перегляд концепції державної оборони і структури національних збройних сил, створення професійної армії, удосконалення оборонного бюджету. Для оптимізації військових якостей латвійської армії та її готовності брати участь в операціях під керівництвом альянсу та в інших міжнародних операціях особлива увага приділялася: удосконаленню структур командного керівництва, систем інформації та зв'язку; досягненню рівня підготовки, що відповідає сучасним загрозам; захисту від засобів масового знищення; здатності перебазування військових частин і підрозділів на місця проведення операцій [12, с. 32 - 33].

Розуміючи, що першочерговою умовою приєднання до НАТО є громадська підтримка, ще до того, як було отримане запрошення приєднатися до альянсу, окрім здійснення інтенсивних внутрішніх реформ та відповідної підготовки, військово-політичне керівництво країни розпочало розмову з населенням таким чином, щоб дістати його підтримку. Суспільно-інформаційна політика Латвії щодо НАТО особливо зосередила свою увагу на питанні “Чому Латвії варто приєднатися до альянсу?” Цю політику було вироблено та впроваджено Міністерством оборони та Міністерством закордонних справ.

Заступник керівника управління НАТО і політики європейської безпеки Міністерства закордонних справ Латвії Інгмар Бізенікс відзначає, що суспільно-інформаційна політика була вироблена таким чином, щоб інформація могла доходити до людей будь-якого віку, різних національностей та регіонів проживання. Традиційним каналом подачі інформації для громадськості були преса та телебачення, а також інформаційні бюлетені, оновлюванні веб-сайти тощо. Водночас застосовувалися також і нові підходи до забезпечення інформацією та формування громадської думки: для вчителів було підготовлено навчальні матеріали для середніх шкіл, з ними регулярно проводилися семінари упродовж 2003 року; організовувалися міжнародні семінари та конференції, проводилися дискусійні форуми в Інтернеті; проводилися регулярні опитування суспільної думки. Національні збройні сили та Міністерство оборони регулярно організовували заходи для громадськості та ЗМІ для інформування щодо питань оборони, збройних сил, миротворчих операцій тощо. Соціальне опитування, проведене у березні 2003 року, продемонструвало, що громадськість була добре обізнана з процесом інтеграції Латвії до НАТО. 86% респондентів визнавали себе повністю чи частково поінформованими стосовно цього питання і лише 10% стверджували протилежне. Мабуть, саме тому в грудні 2003 року більше ніж дві третини населення (68,7%) підтримували членство у НАТО і лише 23,1% вважали його непотрібним [13, с. 32 - 33].

29 березня 2004 року у політичному житті Латвійської Республіки відбулася знаменна подія - вона разом з Болгарією, Естонією, Литвою, Румунією Словаччиною та Словенією стала новим членом альянсу. Під час спеціальної церемонії у Вашингтоні прем'єр-міністри сімох нових країн вручили свої документи про приєднання Держсекретареві США Коліну Пауеллу, оскільки оригінал північноатлантичного договору зберігається у США. Цю подію також відзначили у штаб-квартирі НАТО, з нагоди цього 2 квітня 2004 року було проведено урочисте засідання альянсу та піднято прапори нових країн-членів.

Виступаючи перед 26 міністрами НАТО, генеральний секретар альянсу Яап де Хооп Схеффер зазначив, що нові члени отримали гідну нагороду за серйозну роботу, яку вони виконали, готуючись до вступу, що це має слугувати “потужним стимулом” для інших держав, які сподіваються у перспективі також вступити до НАТО. “Дотримання курсу реформ буде врешті-решт винагороджено, адже двері НАТО залишаються відкритими”, - сказав він [14, с. 13].

Станом на початок 2004 року, структура національних збройних сил Латвії складалася із сухопутних військ (спільно із Земським ополченням), військово-морських сил, військово-повітряних сил, військової поліції, командування тилового забезпечення, командування військової підготовки і доктрини та Національної академії оборони. Загалом особовий склад латвійської армії нараховував 5 716 військовослужбовців дійсної військової служби (у тому числі 1 341 призовників) та 744 цивільних осіб. Сухопутні війська Латвії складалися з регулярного (1053 військовослужбовців та 40 цивільних осіб) і резервного компоненту - Земського ополчення (12495 позаштатних добровольців). У регулярний компонент входили 1-й та 2-й піхотні батальйони, артилерійський батальйон та підрозділ знешкодження вибухових предметів. До складу військово-повітряних сил входили 258 військовослужбовців і 28 цивільних осіб. Військово-морські сили нараховували 720 військовослужбовців (у тому числі 275 за призовом) і 50 працівників. Командування тилового забезпечення складалося із 372 військовослужбовців (у тому числі 60 призовників) і 225 цивільних осіб. Командування військової підготовки і доктрини нараховувало 2000 військовослужбовців (у тому числі 683 призовники) і 250 цивільних осіб [12, с. 31 - 32].

Таким чином, на шляху до вступу в НАТО оборонна політика Латвійської Республіки була скерована на розвиток добросусідських відносин зі всіма сусідами і базувалася на двох взаємодоповнювальних і щільно пов'язаних один з одним принципах: самостійна оборона, яка спирається на національні збройні сили, і зміцнення міжнародного військового співробітництва, яке скеровано на гарантування європейської безпеки.

Вирішуючи проблеми гарантування національної безпеки, Латвія обрала курс на приєднання до НАТО - організації, яка об'єднує країни, що дотримуються принципів демократичного державного устрою, ринкової економіки і свободи особи. Членство Латвійської Республіки в альянсі стало одним із пріоритетних напрямів оборонної політики держави. Всі зусилля країни було спрямовано на виконання плану діяльності кандидатів до вступу в НАТО. В свою чергу, здійснення цього плану дозволило підвищити обороноздатність держави та боєготовність національного війська, що наблизило Латвію до головної мети - інтеграції в НАТО.

На шляху до північноатлантичного альянсу суспільно-інформаційну політику Латвії було спрямовано на те, щоб забезпечити достатню поінформованість та підтримку громадськості членства країни в НАТО та цілей альянсу, що істотно вплинуло на досягнення стратегічної мети зовнішньої політики держави - вступу в НАТО.

Література

1. Газін В.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 - 2002 роки): Навчальний посібник. - К.: Либідь, 2004. - 624 с.

2. Латвийская Советская Социалистическая Республика // БСЭ. - 3-е изд. - М., 1977. - Т. 24. - Книга II. - С. 531 - 533.

3. Національні збройні сили Латвії // Військо України. - 2004. - № 1 - 2. - С. 31 - 33.

4. Жеглова Ю. «Балтийская дилемма» России и Северной Европы // Независимое военное обозрение. - 1997. - 5 - 12 декабря (№ 45). - С. 2.

5. Лемеха С. Солдати НАТО: латвійський варіант // Камуфляж. - 2006. - № 2. - С. 12 - 14.

6. Юндзис Т. Я готов к диалогу с Игорем Сергеевым // Независимое военное обозрение. - 1997. - 21 - 28 ноября (№ 43). - С. 1, 3.

7. Мешков А., Николаев А. Формирование доктринальных концепций стран Балтийского региона // Зарубежное военное обозрение. - 1994. - № 10. - С. 7 - 9.

8. Довідник НАТО. - 1110 Brussels - Belgium, Office of Information and Press NATO. - 2001. - 596 с.

9. Коротченко И. НАТО осваивает военную инфраструктуру Латвии // Независимое военное обозрение. - 1997. - 26 - 31 сентября (№ 36). - С. 2.

10. Александров А. Вооруженные силы Латвийской Республики // Зарубежное военное обозрение. - 1998. - № 8. - С. 9 - 12.

11. Празький самміт і трансформація НАТО: Довідник. - 1110 Brussels - Belgium - 106 с.

12. Національні збройні сили Латвії // Військо України. - 2004. - №1 - 2. - С. 31 - 33.

13. Бізенікс І. Головна передумова - громадська підтримка // Україна - НАТО. - 2004. - № 2. - С. 31 - 33.

14. Сім нових членів НАТО // Новини НАТО. - 2004. - Випуск 2. - С. 13.