Мова, нація і держава: проблеми з теорії й практики

18

МОВА, НАЦІЯ І ДЕРЖАВА: ПРОБЛЕМИ З ТЕОРІЇ Й ПРАКТИКИ^*

Ярослав Білинський

професор Делаварського університету,

Ньюарк, США

На основі багатого фактичного матеріалу, що охоплює Старий і Новий Світ, проаналізовано вплив мовних проблем на формування націй та держав. Зокрема, розглянуто мовно-державні процеси в США, Канаді (Квебек), Швейцарії, Бельгії, Ізраїлі. Проведені паралелі з Україною. Виконано огляд теоретичних розробок проблеми впливу мовного фактору на національно - державні процеси з XVIII ст. Зроблено висновок про виключну важливість толерантного вирішення мовного питання при побудові держави.

Повертаючись з теорії до практики, кілька слів про мови у США і в Канаді. Обидві країни створені були іммігрантами, але мовна політика США, наскільки така існує взагалі, відрізняється від більш прозорої політики Канади. Кількість людей у США, які вдома говорять не англійською, зростає диспропорційно. Якщо у 1980 р. у США 23.1 мільйона осіб старших від 5 років говорили вдома іншою мовою, а не англійською (11% або кожний 9 мешканець), то у 1990 р. число неангломовних у цій самій групі (старших від 5 років) зросло до 31.8 мільйона, що представляє 14% всіх мешканців, або кожний 7 мешканець. [14].

Точніші цифри з американського статистичного щорічника за 1995 р. показують, що із загального числа неангломовних (31.8 млн. на 230.4 млн., або 13.8%), більша половина (17.3 млн. або 7.5%) говорили по-іспанськи, менша частина (4.5 млн. або 1.9% мовами азійськими), а решта (10.0 млн. або 4.4%) іншими мовами [15]. До речі, у довіднику за 1995 р. не наведені мешканці США, які говорили вдома мовою українською, мабуть, тому, що в 1990 р. їх було менше ніж 100000. (В тому самому році, 741 тисяча мешканців США заявили, що вони є українського походження [15]). З іншої праці ми знаємо, що у 1980 р. україномовних у США було 123.548 [16].

Політика США не визнає єдиної офіційної мови, хоч мова англійська є нею де-факто. Було б також важко визнати навіть іспанську мову, як другу офіційну мову США, тому що нею говорять всього 7.5% населення країни та й вони розпорошені по багатьох штатах [17]. У своєму дуже змістовному і об'єктивному дослідженні Роналд Дж. Шмидт (Ronald J. Schmidt) показав, що майже прихована мовна політика в Америці виникла при будові так званої Великої Спільноти (Great Society) і у зв'язку з боротьбою за громадянські права у 1960-х роках. В 1968 р. Конгресом був прийнятий закон про двомовну освіту (Bilingual Education Act) і Найвищий Суд США підтримав принцип двомовного виховання в 1974 р., в справі Лав проти Ніколс (Lau versus Nichols) [17].

Проте ані в 1960-х, ані в 1970-х роках американські політики не могли між собою погодити: чи двомовну освіту треба було вважати "перехідною", чи "створеною з метою збереження двох мов" (maintenance). А в роках 80-х почали атакувати двомовне навчання, як таке. Всі ці атаки ще більше посилились в середині 90-х рр. Консерватори між іммігрантами, які були народжені за межами США, а також консерватори між автохтонами, особливо консерватори з республіканської партії, які бачили, що робиться у Квебеку в сусідній Канаді, почали відстоювати ухвалення федерального закону, який формально затвердив би англійську мову, як єдину офіційну мову США. Вони, очевидно, побоюються, що асиміляція неангломовних у США не йде відповідним темпом. Звертають увагу на факт, що в середині 1996 р. майже більшість штатів США, а саме 23 з 50-и, включаючи з 1986 р. велику Каліфорнію, зробили англійську мову єдиною офіційною мовою. А також скаржаться, що податковий уряд США (I. R. S) вже почав друкувати податкові анкети іспанською мовою, і що в 30-и штатах іспити для одержання посвідчення водія тепер складаються іншими мовами, і що вчителі в школах Каліфорнії змушені викладати на 42-х різних мовах. Буде цікаво, чи Конгрес США зможе прийняти закон, який зробить англійську мову єдиною офіційною мовою країни і чи Найвищий Суд США такий закон пропустить. В минулому прибічники цієї позиції не могли її зафіксувати у формі поправки до Конституції США [18].

Можна було б припустити, що в Канаді з її відвертою мовною політикою на відміну від США, буде панувати мир. На практиці, однак, вийшло навпаки: в Канаді вже протягом тридцяти років політично-мовна криза то жевріє, то вибухає. Останній вибух відбувся 30 жовтня 1995 р., коли населення, де-факто, автономної держави - Квебеку голосувало за так звану суверенність, а може навіть, незалежність від решти канадійських провінцій. Прибічники суверенності-незалежності програли, як і програли вони подібний референдум в 1980 р. Але цього разу різниця була дуже мала - один американський кореспондент писав про "референдум на волосинку" ("whisker-close referendum") [19]. В 1980 році націоналісти з Квебеку програли 58.2% до 41.8% голосів. А в жовтні 1995 р. програш був всього 2 360 714 голосів "проти" і 2 308 266 голосів "за" (50.56% проти 49.44%), або, в абсолютних цифрах, 52 448 голосів із загального числа 4.7 млн. (93% електорату, які брали участь у референдумі) [20]. Ще невідомо, коли націоналісти з Квебеку спробують знову голосувати за незалежність, але зрозуміло вже тепер, що культурно-мовний компроміс тут зазнав великої поразки.

В 1969 році федеральний уряд Канади прийняв закон, що проголосив англійську та французьку мову "офіційними мовами" [21], а 8 жовтня 1971 року канадійський прем'єр П'єр Еліот Трудо (Pierre Elliott Trudeau) на підставі досліджень вчених особливої "королівської комісії", між якими був і відомий український професор Ярослав Рудницький, офіційно проголосив "політику багатокультурности", яка мала, проте, оперувати "в рамках двомовности". Двома офіційними мовами далі лишалися англійська та французька, але так звані "аллофони" або іншомовні, включаючи в цю категорію українців, дістали обіцянку, "якщо дозволить бюджет, уряд намагатиметься допомогти всім канадійським культурним групам, які показали і бажання, і старання до дальшого розвитку" [22].

Конфлікти й тертя між "англофонами" і "франкофонами" в Канаді, які до певної міри також відбилися на українських "аллофонах", пояснюються тим, що англійська мова у Канаді була домінантною і що вона, навіть, підривала статус французької мови у провінції Квебек. Мовна асиміляція йшла в напрямку англійської мови [23]. Щоб врятувати статус французької мови в Канаді на далеке майбутнє, франкофони, які прийшли до влади в Квебеку в 70-х роках, фактично відійшли від суворого виконання принципів двомовности, а утвердили в Квебеку французьку мову, як єдину офіційну [24]. Переведення мовних законів було доручено особливій установі (Office de la langue francaise).

Противники загального введення французької мови в життя Квебеку почали протестувати. Наприклад, парламент Квебеку вимагав, щоб всі публічні написи були тільки французькою, й дав право накладати штрафи за порушення. Всі документи (контракти, тощо) у фірмах, які мали більш ніж 50 працівників, мусили бути написані французькою мовою, а найбільші фірми в Монреалі були в руках англофонів. Парламент Квебеку навмисне хотів обмежити кількість дітей, яких батьки посилали вчитися в англомовні школи. Квебекський закон з 1977 р. дозволив давати англомовне навчання дітям тих батьків, які самі закінчили початкову англомовну освіту в Квебеку [24]. Цей закон був оскаржений в суді Квебеку, і судді відкинули його, бо він суперечив Конституції Канади з 1982 р. Квебек протестував, але дарма [25].

У всякому разі, після майже виграного референдуму 30 жовтня 1995 р., новий прем'єр Квебеку Люсієн Бушар (Lucien Bouchard) відновив діяльність установи французької мови, обіцяючи більш стримані інтерпретацію і виконання мовних законів Квебеку. Можна використовувати англійську мову на афішах, але тільки при умові, що англійський текст буде наполовину менший від літер французьких. Всі іммігранти в Квебеку, не зважаючи на те, якою мовою говорять дома, мусять записувати своїх дітей до французьких шкіл. Колись це правило стосувалось навіть англомовних канадійців, які переїзджають до Монреалю. Тепер для них роблять виняток на шість років при умові, що вони постійно залишаються в провінції Квебек [19].

На загал, чимало англофонів з Канади, не говорячи вже про американців із США (коментаторів, кореспондентів, президентів), дуже критично оцінюють мовну політику прихильників суверенности Квебеку. Одна юристка-канадійка із західної Провінції Альберта підкреслює, що майже дві третини (63%) опитуваних канадійців у травні 1991 р. вважали практику двомовності невдалою [26]. На мою думку, д-р Бавкер (Bowker) правильно закидає франкофонам з Квебеку, що вони фактично не вірять у двомовність, і що вони занедбали інтереси франкофонів поза Квебеком, в провінції Альберта [26]. Але ще з більшою погордою вона ставиться до політики "багатокультурности", яку, цитуючи соціолога Біббі (Bibby), називає "мозаїкою до божевілля" (mosaic madness). Доктору Бавкер дуже сподобалася критика ліберального лондонського тижневика "Економіст": "Канада витрачає менше фондів на те, щоб допомагати іммігрантам стати канадійцями, ніж на те, щоб вони залишалися напівканадійцями" [26]. (Цікавим би було порівняння щодо України: скільки коштів вона витрачає на те, щоб її громадяни були українцями, а скільки - навпаки. - прим. ред). Як же справа з канадійськими "аллофонами" українського походження?

З одного боку, дуже похвально, що українці в Канаді під час політики "багатокультурности" домоглися того, що українську мову і споріднені їй предмети (українознавство) викладають в частині державних шкіл у західних провінціях на кошти держави, на що ще не спромоглися українці у США. З другого боку, не всі діти українського походження цією нагодою користуються. На мою думку, українська громада в Квебеку передчасно відкинула дискретні пропозиції квебекських французів організувати двомовні французько-українські школи. В майбутньому, українці в Канаді асимілюються до панівної англійської мови й культури [27].

Якщо США і Канада є порівняно новими країнами іммігрантів із специфічними для них проблемами асиміляції, то дещо інша ситуація в старій Європі. Яке становище з мовною практикою у таких європейських країнах, як Швейцарія та Бельгія докладно дослідив канадійський вчений Кенет Д. Мекрей [28].

Швейцарія має три офіційні державні мови, які вважаються рівними - німецьку, французьку та італійську - і четверту так звану "національну мову" (романш), яку Швейцарська Конфедерація хоче зберегти, але без того, щоб зобов'язувати уряд нею користуватися [28]. Швейцарія - країна мала, але з довгою історією державности. Її населення тепер приблизно 7.1 мільйона [29], а в 1980 р.6.4 млн., з яких 65% говорили німецькою, 18.4% французькою, 9.8% італійською і тільки 0.8% --мовою романш. Політично й адміністративно Швейцарія поділена на 20 кантонів і 6 півкантонів. Надзвичайно цікавим для нас є те, що тільки 3 кантони є двомовні, а саме: Берн (Bern), з офіційними мовами німецькою і французькою; Фрібур (Fribourg), з французькою і німецькою мовами і Вале (Valais), з французькою і німецькою. Один кантон - Гравбюнден (Graubuenden) є тримовний (німецька, італійська і романш) [28]. Всі інші швейцарські кантони є одномовні. Швейцарський же принцип територіальности дозволяє їм утримувати й обороняти свій мовний режим проти впливу іммігрантів з інших кантонів [28].

Взагалі, у Швейцарії мовні розбіжності не грають ролі в політиці. Частково це можна пояснити давньою історією Швейцарської Конфедерації. Перші три кантони об'єдналися в 1291 р., а після року 1515 Швейцарія вже воювала зі своїми сусідами. Політичні традиції "старої швейцарськости" переконали еліту лишитися нейтральними під час І Світової війни та ІІ Світової війни.

З іншого боку, традиція мовної толерантності є порівняно нова. Вперше в історії Швейцарії рівність трьох головних мов була введена декретом так званої Гельветської Республіки 20 вересня 1798 р., коли Швейцарія була під окупацією Наполеона [28]. Мовна толерантність Швейцарії залишилася протягом ХІХ та ХХ ст. з кількох інших причин. По-перше, у модерній Швейцарії суспільно - політичне життя було зосереджене в старих кантонах [28]. По-друге, у Швейцарії меншість франкофонів у соціальному відношенні є куди сильніша, ніж це можна було б припустити їз самої демографічно-мовної статистики (18.4%, проти 65% германофонів). Германофони, які переселяються в кантони франкомовні, радше асимілюються до франкофонної більшості ніж франкофони, які переїздять у кантони германофонні [28]. Іншими словами, у дійсності дві головні мовні групи є куди більше збалансовані, ніж це виходить із статистики. По-третє, мовні поділи не співпадають з поділами релігійними. Те, що в американській політологічній літературі ми знаємо, як феномен "перехрещення" (crosscutting) [28]. По-четверте, мовна толерантність у Швейцарії може бути унікальна, неповторна у всьому світі. Наприклад, Мекрей (McRae) звертає увагу на таке: "Взагалі, високий рівень економічного розвитку; майже еквівалентність прибутку на душу населення у французькій і німецькій Швейцарії; релятивна стабільність демографії; релятивно висока лінгвістична однорідність в окремих мовних регіонах; існування багатомовних кантонів, які служать як мости між німецькою і латинською Швейцарією; а також існування порівняної рівноваги між трьома головними швейцарськими мовами на сцені Європи [28] " - всі ці фактори роблять Швейцарію унікально гармонійною країною в горах Європи. Але треба також визнати, що швейцарці, особливо швейцарська еліта, міцно працюють над тим, щоб їх батьківщина лишилася гармонійною [28].

Сьогоднішня Бельгія є мала країна, яка до того ж ще політично й адміністративно поділена на частини: Фландрію, Валонію і так звану агломерацію Великого Брюселю, столиця країни, яка розташована у Фландрії [30]. В середині 1990-х рр. населення Бельгії було 10.1 мільйона, з них 55% були етнічні фламандці (56% говорили фламандською мовою), а 33% були валони (32% всього населення говорили французькою мовою) [29]. Докладна статистика за 1981 р., коли загальна чисельність населення була 9.8 млн., показала, що 57.2% бельгійців мешкали у Фландрії, 32% у Валонії, менш ніж один процент (0.7%) у німецькомовному краї (у Бельгії є невелика німецька національна меншість), а 10.1% всього населення мешкали в "агломерації Брюсель" [30].

На відміну від Швейцарії, мовно-політичні конфлікти між валонами і фламандцями були порівняно гострі, хоч до поділу держави не призвели. Парадоксально, мовна межа Бельгії між франкофонами і голандофонами була стабільна ще від ХІ ст., а постала вона оригінально ще за римських часів [31]. Конфлікти між валонськими франкофонами й фламандськими голандофонами (сучасна фламандська мова дуже близька до літературної голандської мови) почалися у ХІХ ст. Бельгія стала незалежною державою у 1830 р. Перед тим, коли Бельгія була ще частиною Габсбургської імперії, австрійська влада фаворизувала французьку мову. "Французька мова замінила латинь у цісарських коледжах і університетах. Взагалі, вона стала мовою державних справ і соціально-економічного авансування, так як і стала інструментом для поширення влади центру. Усі ці процеси посилились під час наступних 20 рр. французької окупації (від 1795 до 1815 р), яка була також періодом економічного прориву (take-off). Ще до 1815 р. французька мова стала загальноулюбленою серед бельгійських еліт, незалежно від того, з якого регіону вони походили, і в якому регіоні вони осіли..." [31].

Після поразки Наполеона в битві під Ватерло (Waterloo), Бельгію на 15 років було прилучено до Королівства Голандії (1815 - 1830 рр) Голандський король намагався обмежити де-факто монополію французької мови, що було дуже невигідно бельгійським елітам. Після бельгійської революції 1830 р. країна стала незалежною, і бельгійські еліти повернулися до своєї рідної або нерідної, але придбаної французької мови. Відродження фламандсько-голандської мови у Фламандії почалося через півстоліття після незалежності, а в столиці Брюселі, яка розташована в центрально-південній частині Фламандії, французька мова панувала більш як ціле століття. В Брюселі школи були засновані з фламандською мовою навчання тільки в 1960-х роках [30].

Тому що Бельгія є і завжди була країною демократичною, і тому що фламандці завжди були у більшості, вони добилися того, що в 1970-х рр. держава була остаточно поділена на чотири мовні регіони: французький, голандський, німецький і двомовний регіон Брюсель-Столиця. Німецький регіон дуже малий, але він межує з великою тепер Німеччиною. Тому, і певною мірою, як противагу Валонії, фламандська більшість у Бельгії надала німцям права культурної автономії, хоч їх (порівнюючи) далеко менше, ніж італійців у Швейцарії. У Бельгії тепер визнають три спільноти культури: французьку, голандську та німецьку. Депутати бельгійського парламенту діляться на дві мовні групи, які в ролі культурних рад вирішують спірні питання, що стосуються своїх власних груп. Подібні культурні комітети існують в регіоні Брюсель-Столиця. Створено також в 1960-х рр. центральну постійну комісію мовного контролю (Commission permanente de controle linguistique [CPCL]), що складається з п'яти франкофонів, п'яти фламандців і одного бельгійського німця, і яка має більше можливостей вирішувати різні спірні питання, ніж комісія з тією ж назвою в 1930-х рр. [30].

Існує рівноправність мов в бельгійському кабінеті, а також в екзекутиві агломерації Брюселю. А головне те, що фламандці добилися, щоб усі урядовці були поділені на фламандську та валонську групи, які окремо адмініструють у Фландрії і Валонії. В таких центральних міністерствах, як міністерство закордонних справ, тепер є також фламандці, які говорять своєю мовою (довгі роки це міністерство було виключно франкомовне). Бельгійська армія є також двомовна. Але в Брюселі фламандці мусили піти на компроміс - переважає мова французька.

Все це не дісталося фламандській більшості без політичних конфліктів і великого тертя, яке в меншій мірі продовжується і тепер (наприклад, і зараз існує питання мовного режиму в передмістях Брюселю). Валони, очевидно, обстоюють право кожної людини користуватися тією мовою, якою вона особисто хоче. Прецікава концепція канадійця Мекрей, що валони не бачать у цьому свого "соціологічного імперіалізму", який дозволяє фламандцям асимілюватися до франкомовних валонів, з якими вони так тісно спілкуються в самому Брюселі [30]. Концепція соціологічного імперіалізму має сенс тільки тоді, коли крім особистих людських прав також визнаються права колективні, як, наприклад, права етнічної спільноти. Нарешті, можна також сказати, що мовно-політична ситуація в Бельгії дещо стабілізувалася в 1970-х рр. Але це було через 140 років від здобуття незалежності!

Існують, очевидно, паралелі між мовною ситуацією в Бельгії і становищем в Україні, хоч українців в Україні більше, ніж фламандців у Бельгії. На мою думку, проте, чи не найбільш справедливо й доцільно було б провести паралель між Україною і однією з європейських держав на Середньому Сході, що незабаром буде святкувати 50-річчя свого існування, після двохтисячолітнього забуття, поневіряння в екзилі й жорсткого геноциду. Я маю на увазі Ізраїль.

Українська нація була також жертвою сталінського геноциду: голодомор 1932--1933 рр. був добре скоординований з репресіями української інтелігенції (справа так званої Спілки Визволення України [32]).

Загально відомо, що українці були жертвою культурного геноциду. Десятиліттями знищували їх мову: валуєвщина почалася в 1860-х і 1870-х роках за Олександра ІІ, але продовжувалася ще за часів Брежнєва, Суслова і їх престолонаступників, тобто від половини 1960-х до кінця 1980-х років.

На мою думку, існує глибока й органічна паралель між Ізраїлем і незалежною Україною, бо обидві нації мають більш ніж тисячолітню історію, а в ХХ ст. обидві нації пережили геноцид.

Якою є мовна ситуація в Ізраїлі? Існують дві офіційні мови: іврит і мова арабська. Але фактично і в державному житті, й в шкільництві домінує іврит. Творці Ізраїлю свідомо вибрали призабуту, навіть майже вимерлу мову--іврит, як інструмент для побудови молодої держави. У великій мірі, Ізраїль є державою іммігрантів: всі переселенці, чи то з колишнього СРСР, чи з країн так званої Східної Європи, чи з Середнього Сходу мусять інтенсивно вчити іврит і споріднені предмети (Біблію, єврейську історію і традиції, фольклор і літературу, а також географію, економіку і геополітику Ізраїлю). Це робиться в системі "ульпан". Іврит є мовою домінантною тому, що всі діти у школах з єврейською і арабською мовою навчання мусять вивчати іврит. Єврейські діти у своїх школах можуть вивчати арабську мову (але не зобов'язані). У війську також обов'язково вчать іврит. За системою "ульпан" дорослі, а в школах і військах--молодь інтенсивно вивчають іврит, і таким чином допомагають будувати нову ізраїльську націю [33].

Ізраїль також цікавий тим, що неофіційно другою по важливості мовою є англійська. Щоб здобути вищу освіту, випускники середніх шкіл в Ізраїлі здають низку так званих бакалавреатів (ця система, мабуть, привнесена з Франції). Для вступу до вищої школи в Ізраїлі чи гуманістичного, чи технічного профілю, обов'язковим є успішне складання бакалавреату з англійської мови. Ми вже бачили, що сьогодні англійська домінує в точних науках. Ізраїльські еліти є тепер двомовні, але вони не конче досконало володіють державною мовою арабською, бо вивчають неофіційну, але необхідну - англійську.

На закінчення необхідно сказати, що існує певне протиріччя між двома концепціями державних мов. Одна, що базується на політично-культурно-економічному плюралізмі, ролі державної мови або недооцінює, або наголошує на абсолютному праві батьків вибирати мову для своїх дітей. Цей підхід не утвердився навіть у новій батьківщині плюралізму, в США, де принаймні в консервативних колах серйозно говорять про введення англійської мови, як мови державної. Другий підхід є більш територіальний. Він звертає увагу на права колективу - нації та спільноти, які говорять однією головною мовою, і її відповідно плекають. Цей підхід практикується, навіть, у Швейцарії, тим паче в Канаді і в Бельгії. Прихильники більш територіального підходу не заперечують, що існують права індивідуальні, які треба шанувати, але вони наголошують на тому, що права індивідуальні не можна робити правами абсолютними, як не можна робити абсолютними права колективу. В більшості випадків, може, за винятком Швейцарії, творення державної мови йде на користь будові націй.

Особливо уразливе становище тих мов і націй, які в минулому були жертвами культурного і фізичного геноциду (євреї, вірмени, й очевидно, українці). Українську мову треба не тільки впроваджувати надалі у науковий світ, бо українці роблять цікаві для зовнішнього світу наукові відкриття, але вона необхідна й для утвердження української державності.

Література

1. Dr. Martha Farnsworth Riche, Director, Bureau of the Census, U. S. Departament of Commerce, "Population: How America Is Changing - The view from the Census Bureau, 1995", The World Almanac and Book of Facts 1996 (Mahwah, N. J.: World Almamac Books - An Imprint of Funk & Wagnalls Corporation, 1995), p.382. (Др. Марта Фарнсворт Річі, директор, Бюро перепису, Департамент торгівлі США, "Населення: як міняється Америка - перспектива з Бюро перепису, 1995 р. ", в "Альманах світу й книжка фактів на р. 1996", Мава, Нью-Джерсі, Видавництво альманахів світу, частина компанії Функ і Вагнальс, 1995, ст.382).

2. Statistical Abstract of the United States 1995: 115th edition (Washington, D. C.: U. S. Department of Comerce, September 1995), Table 57, p.53. Percentages added by author. ("Статистичний абстракт США на 1995р.: видання 115", Вашингтон, Департамент торгівлі США, вересень 1995 р., табеля ч.57, ст.53. Проценти додані автором).

3. Daria Markus & Olen Wolowyana, "Ukrainians in the United States of America", in Ann Lencyk Pawliczko, Ukraine and Ukrainians Throughout the World: A Demographic and Sociological Guide to the Homeland and Its Diaspora (Toronto: Univ. of Toronto Press, 1994; Publ. for the Shevchenko Scientific Socy), 400. (Дарія Маркусь і Олег Воловина, "Українці у США", в Анна Ленцик Павличко, редактора, "Україна й українці по цілому світі: демографічний й соціологічний посібник про Батьківщину та її діаспору", Торонто, Видавництво торонтського університету, 1994; ІВидано для наукового товариства ім. Шевченка, ст.400).

4. Ronald J. Schmidt, "Language Policy and the Pursuit of Equality: Canada and the United States", in Anthony M. Messina, Luis R. Fraga, Laurie A. Rhodebeck, and Frederick D. Wright, eds., Ethnic and Racial Minorities in Advanced Industrial Democracies (New York: Greenwood Press, 1992; Contributions in Ethnic Studies no.29), p.263. (Роналд Дж. Шмідт, "Мовна політика й погоня за (ідеалом) рівности: Канада і США", в Антоній М. Месіна, Люіс Р. Фрага, Лорі А. Родебек і Фредерік Д. Райт, редактори, "Етнічні й расові меншості в заавансованих індустріальних демократіях", Нью-Йорк, Видавництво Грінвуд Прес, 1992, ст.263. "Серія контрибуції до етнічних студій ч.29". Цифра 7.5% базована на офіційній статистиці - див "Статистичний абстракт США на 1995 р. ", табеля 57, ст.53).

5. U. S. English, Inc., "Should English Be the Official Language of America? National Opinion Research Poll" [od June 7, 1996], 4+1 pages.

6. Charles Truehart, "Quebec 'Language Police' to Resume Enforced Use of French", Washington Post, Sunday 14, 1996, p. A23.

7. "Canada: Referendum on Quebec sovereighty", Keesing's Record of World Events, October 1995, p.40 766.

8. "The Official Languages Act (1969)", in John R. Mallea and Jonathan C. Young, eds., Cultural Diversity and Canadian Education.

9. "Statement by the Prime Minister (Pierre Elliott Trudeaul in yhe House of Commons, October 8, 1971," in Cultural Diversity..., Appendix, pp.518--520, citation on p.519. See also excerpt from Book IV of the Report of the Royal Commission on Bilingualism and Biculturism, "Education: The Cultural Contribution of the Other Ethnic Groups," in Cultural Diversity..., pp.96--130. ("Заява Прем'єр Міністра (П'єра Еліота Трудо) в Нижній Палаті (канадійського парламенту) 8 жовтня 1971 р. ", в "Культурна різноманітність... ", Додаток, ст.518--520 (продовження) цитата на ст.519. Див. також уривок з книжки 4 рапорту "Королівської комісії двомовности й двокультурности": "Освіта: Культурний вклад інших етнічних груп", в "Культурна різноманітність... ", ст.96--130)

10. Karol J. Krotki & Colin Reid, "Demography of Canadian Population by Ethnic Group", in J. W. Berry & J. A. Laponce, eds., Ethnicity and Culture in Canada: The Research Landscape (Toronto: University of Toronto Press, 1994), Table 3, p.29. See the difference between the so-called "mother tongue" and "home language" (language spoken most often at home) in 1986, Less satisfactory, because less dynamic, figurres in Statistics Canada, Canada Year Book 1994 (Ottawa: Ministry of Industry, Science & Technology, 1993), pp.100, 106, 108,112 (table), 122 (table 3.18), 123 (tables 3.19 & 3.20), 124 (table 3.21), 158,164, 167--169, and 171--172. (Карол Й. Круткі і Колін Рід, "Демографія канадійського населення по етнічним групам", в Дж.В. Бері і Дж.А. Ляпонс, редактори, "Етнічність і культура в Канаді: Перспективи для досліджень", Торонто, Видавництво торонтського університету, 1994, табеля ч.3, на ст.29. (Див. особливо цифри, які показують різницю між так званою "матірною мовою" і "мовою, якою найбільше говорили вдома" в 1986 р) Менш задовільні, бо менш динамічні, є цифри зі статистичного посібника: Статистика Канада, "Річник Канади на 1994 р. ", Отава. Міністерство індустрії, науки і техніки, 1993, ст.100, 106,108, 112 (табеля), 122 (табеля 3.18), 123 (табелі 3.19 і 3.20), 124 (табеля), 158, 164, 167--169, 171--172)

11. "Bill 101: Charter of the French Language (1977), " in Cultural Diversity..., Appendix, pp.521-533. See Chapter 1, Section 1, on p.521. ("Закон ч.101: Хартія французької мови з 1977 р. ", з "Культурна різноманітність... ", Додаток, ст.521--533. Див. особливо Розділ 1, секція 1, на ст.521)

12. See the argument in E. L. Hurbert & M. A. Hurlbert, School Law under the Charter of Rights and Freedoms (Calgary: University of Calgary Press, 1989), pp.130-133. Article 23 of the Canadian Constitution ibid., p.130. Part One of the Canadian Constitution, also known as "Canadian Charter of Rights and Freedoms (1982), "Artcle 1--60, in Cultural Diversity..., Appendix, pp.534--547. (Див. аргумент в Е.Л. Герлберг і М.А. Герлберг, "Шкільні закони під Хартією Прав і Свобод", Калгарі, Видавництво університету Калгарі, 1989, ст.130 - 133. Стаття 23 канадійської конституції там же ст.130. Частина перша канадійської конституції, знана також як "Канадійська Хартія Прав і Свобод 1982 р. ", яка включає статті 1 - 60, в "Культурна різноманітність... ", додаток, ст.534-547)

13. Marjorie Bowker, Canada's Constitutional Crisis: Making Sense of It All (A Background Analysis & a Look at the Future) (Edmonton: Lone Pine Publishing, 1991), p.86. (Марджорі Бавкер, "Канадійська конституційна криза: Спроба зробити з неї сенс (Аналіз її походження і погляд у майбутнє)", Едмонтон, Видавництво "Самітньої сосни", 1991, ст.86)

14. Wsevolod W. Isajiw and Andrij Makuch, "Ukrainians in Canada", in Weliczko, ed., Ukraine and Ukrainians Throughout the World, p.350. New data on linguistic assimilation of Ukrainians in Canada ibid, pp.328 - 329. Similar older data in Krotki & Reid, "Demography of Canadian Population by Ethnic Group", in Ethnicity and Culture in Canada..., pp.28-31, esp. Table3. (Всеволод В. Ісаїв і Андрій Макух, "Українці в Канаді", у Величко, ред., "Україна й українці по цілому світі... ", ст.350. Нові дані про мовну асиміляцію українців у Канаді там же, ст.328-329. Подібні старші дані в статті Круткі і Рід, "Демографія канадійського населення по етнічним групам", в Бері і Ляпонс, "Етнічність і культура в Канаді... ", ст.28-31, особливо табеля ч.3, на ст.29).

15. Kenneth D. McRae, Conflict and Compromise in Multilingual Societies: Switzerland (Waterloo, Ont.: Wilfrid Lautier Univ. Press, 1983), pp.119 - 121. (Кеннет Д. Мекрей, "Конфлікт і компроміс у багатомовних спільнотах: Швейцарія", Ватерлоо, Онт., Видавництво університету Вілфрід Лоріє, 1993, ст.119-121 (Див. статтю 109 конституції 1848 р., ст.116 конституції 1874 р. і поправку до конституції 1938 р., яка остання відноситься до статусу мови романш)).

16. "Альманах світу 1996"

17. В 1960-х рр. почали говорити про "федералізм на два з половиною роди" (federalisme a deux et demi). Kennet D. McRae, Conflict and Compromise in Multilingual Societies: Belgium (Waterloo, Ont.: Wilfrid Laurier Univ. Press, 1986), p.159. (Кеннет Д. Мекрей, "Конфлікт і компроміс у багатомовних спільнотах: Бельгія", Ватерлоо, Видавництво університету Вільфрід Лоріє, 1986, ст.159).

18. Aristide R. Zolberg, "Transformation of Linguistic Ideologies: The Belgian Case", in Savard & Vingeault, eds., Les etats multilingues... [see note 18, above], p.446; McRae,... Belgium, p.17, and map 1, on p.16. (Арістід Р. Зольберг, "Трансформація мовних ідеологій: Випадок Бельгії", в Савар і Вінйо, редактори, "Багатомовні держави..." 9див. замітка ч.18 вгорі), ст.446; МекРей, "... Бельгія", ст.17 і карта ч.1 на ст.16).

19. Joseph V. Stalin, "Concerning the National [Nationality - Y. B.] Question in Yugoslavia: Speech Delivered in the Yugoslav Commision of the E [xecutive] C [ommittee] of the C [ommunist] I [nternational], March 30, 1925", in J. V. Stalin, Works (Moscow: Foreign Languages Publishing House, 1954), vol.7 (1925), pp.71-72. See also Robert Conquest,Harvest of Sorrow: Soviet Collectivisation and the Terror-Famine (New-York: Oxford Univ. Press, 1986), p.219. (Йосип В. Сталін, "Про національне питання в Югославії: промова в югославській комісії Екзекутивного Комітету Комінтерну 30 березня 1925 р." в Й.В. Сталін, "Твори" (англійською мовою), Москва, Видавництво в чужих мовах, 1954, том 7 (1925), ст.71-72. Див. також Роберт Конквест, "Жнива скорботи: Совєтська колективізація і голодомор", Нью-Йорк, Видавництво Оксфордського університету, 1986, ст.219).

20. Володимир Пристайко і Юрій Шаповал, "Справа "Спілки Визволення України": невідомі документи і факти", Київ, Інтел, 1995, ст.22-26.

21. Laponce, Languages and Their Territories, Appendix, pp. 204-205; Mor. K., "Ulpan", "Encyclopaedia Judaica (Jerusalem: Keter Publishing House Ltd. for Encyclopaedia Judaica & The Macmillan Co., 1971), vol.15, p.1526; Conversation with Professor Marian l. Palley, Departament of Political Science and International Relations, University of Delaware, July 1, 1996. (Ляпонс, "Мови і їхні території", додаток, ст. 204-205; Мор.К., "Ульпан", "Европейська енциклопедія, Єрусалим, Видавн. Кетера для "Європейської енциклопедії" і для компанії Мекмілен, 1971", том.15, ст.1526; розмова 1 липня 1996 р. з проф. Мерієн Л. Пелі, з департаменту політології і міжнародних відносин Делаварського університету).