Консервативні концепції державності в українській зарубіжній історичній науці початку ХХ ст.

Анатолій Коцур

Консерватизм (лат. conservo - охороняю, зберігаю) як напрям у західній історії, політології, філософії, соціології виник у другій половині XVIIІ ст. у відповідь на радикальну зміну європейських порядків і, зокрема, на Велику французьку революцію, що підірвала соціально-економічний та політичний фундамент феодалізму. Усталеним традиціям монархізму, клерикалізму протистояли нові революційні традиції. Тому ідеологія консерватизму в період його зародження розглядалась як сукупність критичних поглядів феодально-аристократичної реакції на ідеї просвітництва, захист дворянсько-клерикальних привілеїв [1: 94].

В Україні консерватизм проявився у спробах ряду гетьманів надати своїй владі монархічно-спадкового характеру (Б.Хмельницький, І.Самойлович, І.Мазепа, К.Розумовський). Наприкінці XVIIІ - на початку XIX ст. він став ідеологічною платформою малоросійського дворянства в його боротьбі за збереження національних і станових привілеїв. Серед представників української консервативної думки того часу можна назвати Г.Галагана, В.Тарновського, Г.Милорадовича (друга половина XIX ст.), Ф.Уманця, В.Горленка, А. і М.Стороженків, П.Дорошенка (кінець XIX - початок XX ст.), які протиставляли російському абсолютизмові ідеї європейського ліберального консерватизму в контексті українських національних шляхетсько-гетьманських традицій [2: 8].

Найвідомішими представниками українського консерватизму, які в наукових працях намагалися довести необхідність саме монархічного ладу для України й обгрунтувати його правомірність, були В.Липинський, Томашівський, В.Кучабський. Дослідження цих учених, які, окрім історичних екскурсів, обгрунтували найважливіші концепції української державності, оформились у науково завершені теорії вже в період еміграції.

Серед них найбільш оригінальною й поширеною була політична доктрина, яку сформулював В.Липинський (1882-1931) - організатор Української демократично-хліборобської партії, посол у Відні (1918-1919), потім однин із засновників Українського союзу хліборобів-державників, редактор ряду видань, завідувач кафедри української державності в Українському науковому інституті в Берліні (1926-1927).

Визначальний вплив на формування світогляду та доктрини В.Липинського мали такі теоретичні напрямки різних наук того часу: ранні теорії соціального конфлікту Гегеля, Маркса, Гумпловича; західноєвропейський раціоналізм кінця XIX ст., в тому числі теорії М.Вебера про значення ірраціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж.Сореля, особливо його критика доктрин демократії та лібералізму; теорії еліти Моски, Міхельса, теорії циркуляції еліт Парето; німецька політична історія, зокрема ідеї Л.фон Ранке та його учня Ф.Рацеля про побудову державного життя; польська консервативна історична школа [16: 153].

Коли більшість інтелігенції була прихильником федералізму та соціалізму, В.Липинський виступав як самостійник, монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-згоя, який захищає монархію. Тоді як "прогресисти" висловлювалися за демократію та республіку, він оживляє такі поняття, як лицарська честь, гідність; коли скрізь точились розмови про свободу, рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства. Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, воно має опиратись на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає В.Липинський, можна тільки в тоді, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що дуже або кревно зацікавлені в її існуванні [13: 24].

Першою працею вченого стала монографія про Данила Братковського. В 1908 р. вона вийшла польською мовою, а наступного року її було опубліковано на сторінках українського часопису "Літературно-науковий вісник". Помітною подією тогочасної історіографії був і вихід історико-публіцистичної праці В.Липинського "Шляхта в Україні, її участь в житті українського народу в перспективі історії" (Київ - Краків, 1909/. У цій книзі дослідник вперше обгрунтував провідну роль шляхти в процесі формування української державності. Ґрунтуючись на прикладах минулого, історик закликав представників цієї верстви братися за відродження України. З метою національного пробудження інтелігенції він заснував у 1909 р. в Києві польськомовний тижневик, на сторінках якого популяризував свої ідеї [17: 12].

У праці "Релігія і церква в історії України" В.Липинський писав: "Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі; і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української Держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити. Але я не вірю, щоб Україну можна було створили голосами "плебісциту". Не вірю, щоб держава наша постала шляхом демократичним - шляхом "свободного виявлення волі більшості", - а не так, як поставали всі держави: шляхом завоювання чи одвоювання, при якому Українська Держава, як всяка держава, може бути сотворена для "народу" для більшості, організованим, розумним і витривалим хотінням та зусиллям меншості..., меншості, яка авторитет серед народу - необхідну для всякої меншості піддержку і признання більшості - здобуває собі не тим, що вона до народу облесливо говорить, а тим, що вона для народу добре робить; меншості, якої штука правління полягає не в "найдемократичнішому" пристосуванні себе до змінливих і нерозумних примх розпорошеної більшості, а в найбільшому, послідовному і неперервному зусиллі своєї волі, свого розуму, своєї власної організованності" [12: 217-218].

У центрі історичних досліджень В.Липинського стояла козацька революція середини ХVII ст. Польська історіографія звичайно бачила у Хмельниччині тільки "руйнівний бунт черні"; російська історіографія - підготовку до "возз`єднання" України з Московським царством; українська народницька історіографія XIX ст. - стихійне змагання селянсько-козацьких мас за утвердження справедливого суспільного устрою. Цим трьом традиціям В.Липинський протиставив новий погляд на Хмельниччину як на процес будування української державності. Основна історична праця В.Липинського "Україна на переломі. 1657-1659", присвячена кінцевому періоду діяльності Б.Хмельницького, коли він із речника козацького автономізму в межах Речі Посполітої виріс на суверена самостійної держави Війська Запорізького. Як зауважує дослідник І.Лисяк-Рудницький, "відродження української державності в 17 віці обумовлювалося наступними чинниками: об`єднання всіх верств українського суспільства довкола козацького ядра, яке в ході визвольної війни втягнуло в свої ряди найактивніші елементи інших станів - селянства, міщанства і шляхти; численна участь у козацькій війні провідної верстви вихідців з старого руського шляхетства, чому свідомо сприяла політика Б.Хмельницького і що в рішальний спосіб спричинилося до укультурнення козаччини;...освячення визвольної війни духовним авторитетом Православної церкви" [14: 28].

З особливою увагою досліджував В.Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіальну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковості. В розвитку всіх "великих історично-європейських націй, а наша нація, має тисячолітню історію, - зауважував В.Липинський, -...помічається одна спільна риса. Всі вони перейшли через фазу персоніфікації врожденого їм містичного ірраціонального почуття нації в образі так само містичного, так само ірраціонального по своєму походженню монархічного державного ладу" [11: 393]. Монарх повинен стояти над класами, над партіями, за свої справи він повинен нести відповідальність перед своїм власним потомством за майбутнє нації, держави" [11: 393].

Своєрідністю "державницької школи" В.Липинського є те, що він розробив типологію форм державного устрою. Ця класифікація спирається на аналіз стосунків між "провідною верствою" і "народом". Згідно з цією схемою, існують три основних типи державного устрою: "класократія", "демократія", "охлократія". Ці типи з`являються в різні епохи, на різних щаблях економічного розвитку і серед різних культурних кіл. Класократія для В.Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти: "Класократією я називаю метод організації аристократії такої нації, яка в процесі свого матеріального і расового розвитку вже виразно поділилась на органічні класи, володіючі персонально і безпосередньо своїми засобами продукції та спаяні міцно внутрі однаковим способом матеріальної праці та однаковою психікою, випливаючи як з цього однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства і зі спільної історичної традиції" [11: 450]. Таким чином, В.Липинський, визначаючи поняття класу, мав на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Якщо для К.Маркса головним універсальним класом був робітничий клас, то для В.Липинського, відповідно до його настановлень та світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його назвав, хліборобський клас. Рільництво для В.Липинського - це мистецтво, і саме цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі - це передусім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит - помічник господаря, а не додаток до машини. У хліборобах В.Липинський вбачає головного носія державної ідеї [11: 456].

Класократичний устрій, підкреслює В.Липинський, допускає свободу критики та опозиції, а наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності [11: 477].

Найздібніші вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмоложування.

Для державотворення, зауважує В.Липинський, необхідна політична культура, яка дає статику і динаміку громадського життя. Політична наука прикладається до політичної творчості умінням використовувати для творчості дані науки - лежить в основі того, що прийнято звати - політичною культурою [11: 458].

Отже, державницькі монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму склали зміст історичної концепції В.Липинського, концепції, яка започаткувала новий, державницький, консервативний напрям в українській історіографії.

Іншим відомим представником консервативного напряму в українській історичній науці, який започаткував В.Липинський, був український історик і політичний діяч С.Томашівський (1875-1930).

Світоглядні основи наукової творчості С.Томашівського формувались під впливом чотирьох напрямів тогочасної історичної, політичної та соціологічної думки: 1) концепцій М.Драгоманова і В.Липинського; 2) теорій російського історика р.Віппера, який досліджував закономірності суспільних процесів з позицій історизму та циклізму, критично оцінюючи історичну традицію при вивченні державного життя; 3) ідей італійських учених Д.Мацціні та Г.Ферреро. Обгрунтовуючи домінанту національної держави, Д.Мацціні вважав, що між незалежними національними державами має існувати федеративний зв`язок на зразок європейських сполучених штатів; 4) прагматично-релятивістської філософії Джемса і Шпенглера [16: 164].

На відміну від В.Липинського, який виводив перші монархічні традиції в Україні з держави Б.Хмельницького, С.Томашівський відводив особливу роль державотворчим процесам у часи Галицько-Волинського князівства. Його концепція базувалась на трьох основних принципах; 1) земля, тобто освоєння майбутніми українськими племенами територій, на яких вони проживали; 2) нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і постійної сепарації Галицько-Волинського князівства; 3) становлення першої української національної держави - Галицько-Волинського князівства як завершення цих двох процесів [20: 6-8].

С.Томашівський розглядав українську землю як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. В своїх історичних дослідженнях він відштовхував не від певної землі, заселеної певним народом, який творить свою історію, а від географічного становища України, яке начебто само собою творило історію української нації. В етнічному та історичному розумінні поняття "Україна" змінювалося залежно від переселень, завоювань, асиміляції тощо. "Тільки в географічному розумінні, - стверджував учений, - можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж усієї історії" [20: 1]. Сприймаючи Україну як географічне поняття, він акцентував увагу передусім на географічному розташуванні її території в Європі та історичних наслідках цього розташування. Основним орієнтаційним пунктом та мірилом вартості в цьому розташуванні С.Томашівський вважав залежність України від Дніпра та Чорного моря, які відіграли вирішальну роль в українській історії [20: 2].

Ще одна сторона ідеї С.Томашівського щодо української землі як критерію історії України - це історичний процес здобування українським народом землі. Вчений звертає увагу на велике значення боротьби українських племен зі степом у X - XIIІ ст. для історії України. Спочатку займаючи невелику територію, згодом вона поширюється до нинішніх розмірів. "Сцена історичного життя України, - пояснює С.Томашівський, - була дуже непостійна. Поминаючи ті часи, коли все культурне життя осередкувалося на берегах Чорного моря, бачимо на порозі історії України (IX в.) українські племена, згуртовані у лісовій полосі на просторі між горами Карпатами і річками Прип`яттю, Сяном і Дніпром; головні функції цієї території творять міста: Берестя, Перемишль, Коломия, Переяславль і Чернігів" [20: 6-7]. У центрі цієї території розміщувалися найдавніші осередки політичного життя України: Київ, Володимир, Галич, а згодом і Львів.

Інший критерій історичного розвитку в концепції С.Томашівського - це процес утворення і формування української нації. Він звертає увагу на історичні факти і явища, які майже не розглядалися раніше в українській історіографії, а саме - поєднання у процесі утворення народностей дії двох протилежних тенденцій: консолідуючої і роз`єднуючої. "У процесі творення народностей, - підкреслює вчений, - діють дві протилежні сили: одна розділяє, друга зв`язує поодинокі частини. Як через територіальне поширення, відмінні умови життя і мішання відокремлюються поодинокі частини язиково, расово і культурно, так через політичну єдність і спільність культурного розвитку затираються окремішності і витворюється одноцільний національний тип вищого ряду" [20: 28].

Важливим критерієм перетворення української народності в українську націю було, на думку С.Томашівського, становлення першої української національної держави - Галицько-Волинського князівства. В процесі формування української національної культури взаємодіяв ряд суспільно-політичних, економічних та культурних факторів, однак вирішальне значення мало здобуття українською гілкою східного слов`янства політичної самостійності. Після остаточного розпаду Київської держави, спільної для всіх трьох руських народностей, утворилася нова, Галицько-Волинська держава, яка об`єднала вже тільки суто українські землі. С.Томашівський називає князя Романа творцем першої української держави, основою якої стала Галичина - перша українська земля, що відокремилася від загальноруської держави [18: 52]. Вчений оцінює значення Галицько-Волинської держави в історії України з огляду її п`яти основних історичних впливів на майбутнє українського народу: 1) збереження України від передчасного поневолення і асиміляції з боку Польщі; 2) розірвавши династичні та церковно-політичні зв`язки з Московщиною, Галицько-Волинська держава надовго затримала розпочатий у ХІІ ст. процес творення нової політичної нації зі слов`янських та фінських етнічних елементів над Волгою; 3) забезпечення доступу західноєвропейської культури на українські землі, охорона української нації від подальшого монгольського проникнення; 4) надання Галицько-Волинським князівством матеріальної та моральної підтримки Західній Україні в боротьбі з польською експансією; засвоєння ним нових просторів на сході на користь української народності; 5) саме завдяки українській державності XIII - XIV ст. утворюється сучасна національно-політична, культурна і, певною мірою, мовна самостійність України серед слов`ян [15: 125; 20: 111-112].

Таким чином, Томашівський відводив особливу роль державотворчим процесам у Галичині, не відкидав республіканського типу політичного устрою як результату еволюції монархії, виділяв специфічні риси українства, що мали б накласти відбиток на українську національну ідею, виступав проти централізму як принципу державного будівництва, за самоврядування, критично ставився до традиційних національних гасел й вимог, сліпого культу людей-символів. Особливе місце він відводив греко-католицькій церкві, виступав за орієнтацію на традиційні для Галичини зв`язки з Західною Європою [19: 27].

Близькою за суттю була також наукова концепція іншого представника української консервативної історичної школи, учня В.Липинського - В.Кучабського (1895-1945). На формуванні світогляду вченого позначились такі впливи, які він сприйняв в еміграції: 1) державницька концепція його вчителя В.Липинського; 2) концепції С.Томашівського щодо ролі національної ідеї у державотворенні; 3) теорії Ф.Мейнеке, зокрема його концепція незалежності та суверенності держави як втілення найвищих етичних цінностей; 4) ідеї неоромантистської філософії історії Стефан-Георгіївського гуртка, членом якого був В.Кучабський [15: 127; 5: 273].

На відміну від В.Липинського та С.Томашівського, які в своїх політичних концепціях спиралися на історичні дослідження монархічних традицій держави Б.Хмельницького та Галицько-Волинського князівства, В.Кучабський будує свої висновки на основі дослідження історії української державності в 1917-1920 рр. Вивчаючи історію ЗУНР, учений наголошує, що події в Галичині виявили волю народу до національної державності, бажання працювати на її користь. Водночас В.Кучабський висловлює думку, що держави не творяться лише "демократичним бажанням народів, тільки величиною їх внутрішніх і зовнішніх державно-творчих сил у порівнянні до таких же сил сусідніх народів" [7: 121].

Єдиною реальною силою, яка могла виконати роль консолідуючого центру і прискорити державне будівництво ЗУНР, вчений вважав земельну аристократію, яка хоча й була в більшості своїй спольщеною, проте стояла в культурному і політичному відношенні набагато вище від західноукраїнської інтелігенції. "В життєвому інтересі західноукраїнської держави, - зазначає В.Кучабський, - лежало не знищення отакої культурної, інтелектуально і морально здатної, з краєм органічно зв`язаної верстви; тільки пам`ятаючи, що аристократії тієї ж самої верстви майже всі держави в Європі цілими століттями завдячували свою могутність назовні і свою культурність внутрі - навпаки, зберігання отієї верстви, щоб у майбутньому, після її політичного зукраїнщення, черпати з неї державних вождів, військових мужів і закордонно-політичних представників" [7: 202].

Аналізуючи об`єктивні труднощі, що гальмували процес утворення ЗУНР, В.Кучабський називає основні внутрішні слабкості цього недовговічного державного об`єднання: 1) відсутність центрального керівного державного проводу, спроможного здійснювати політику, що відбивали б інтереси всього краю, а не окремих його частин, який міг би координувати зусилля місцевих політичних діячів, громадських організацій, армій тощо; 2) відсутність кваліфікованих державних політиків у середовищі західноукраїнської інтелігенції; 3) брак героїчних якостей, досвіду воєнного будівництва та організації, безвідповідальність, невимогливість до своїх власних державних функціонерів [7: 112-120; 6: 121-123].

З огляду на внутрішні слабкості західноукраїнської інтелігенції вчений приходить до висновку про необхідність військового проводу як єдиного засобу, спроможного в майбутньому спрямувати Галичину до державного будівництва [9: 437]. Досліджуючи державотворчість Наддніпрянщини в період 1917-1920 рр., В.Кучабський високо оцінює утворення гетьманської монархічної держави, відзначає ряд позитивних факторів, а саме: 1) повна нездатність Центральної Ради створити демократичну українську державу, що вже само собою виправдовувало гетьманщину як спробу зберегти колишній, успадкований від поневолюючої держави, загальний порядок, що дало б можливість вистояти у зовнішніх війнах; 2) доцільність заходів гетьманського уряду щодо концентрації основних зусиль на державних і військово-оборонних заходах, на противагу соціальним, культурним і реформістським; 3) стабілізація внутрішнього ладу на старих правних підставах, як таких, що могли бути використані в той час з найбільшою ефективністю [8: 788-790].

Підкреслюючи вищість держави над суспільством, В.Кучабський переконаний, що здорова, органічна держава утворюється лише там, де серед населення відбулися глибокі внутрішні державотворчі процеси і на чолі суспільства встала політично визначена провідна верства, озброєна державотворчою суверенною ідеєю. У створенні такої держави В.Кучабський вбачає основне завдання консервативних сил і своє завдання як політика та історика.

Таким чином, аналіз державотворчих консервативних концепцій в українській історичній науці в еміграції свідчить, що вчені консервативного напряму дотримувались різних поглядів і орієнтацій щодо майбутнього державного будівництва. Водночас усіх їх об`єднувало те, що інтереси і права людини вони ставили вище від інтересів держави та нації. Основні причини втрати Україною своєї державності вбачали у внутрішній слабкості самого українського народу. Сучасні дослідники виділяють три спільні ідеї, що простежуються при аналізі наукової спадщини вчених консервативного напряму: 1) критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу; 2) визначення домінуючої ролі держави в суспільно-політичному житті; 3) пошуки нових методів організації державного ладу і суспільних відносин [16: 213; 3: 40-42; 4: 93-94]. Розглядаючи націю як територіальне згуртування всіх громадян, які проживають на території України, навколо ідеї української державності, вчені-консерватори будували свої концепції на дослідженні історії монархічних традицій української держави, аналізували причини утворення і занепаду аристократичного ладу в різні періоди української історії.

Список використаних джерел

1.Воротникова В. Консерватизм//Політологічні читання. - 1992. - №2. - С. 90-98.

2.Гелей С. Консервативна течія в сусупільно-політичній думці України XIX ст. - Львів: Ін-т українознавства НАН України, 1996. - 124 с.

3. Коцур А.П. Державознавчі проблеми в українській політичній думці початку XX ст.//Наукові записки з української історії: Зб. ст. - Переяслав-Хмельницький, 1999. - Bип. VI. - С. 37-45.

4. Коцур А.П. Українська національна ідея (вітчизняна державознавча думка XIX - початку XX ст.//Науковий вісник Чернівецького університету: Зб.ст. - Чернівці, 1998. - Вип. 36. Історія. - С. 88-96.

5. Кухта Б. З історії української політичної думки. - К.: Генеза, 1994. - 368 с. 6. Кучабський В. Більшовизм і сучасне завдання українського заходу. - Львів, 1925. - 296 с.

7. Кучабський В. Вага і завдання західно-української держави серед сил Східної Європи на переломі 1918/19 року//Дзвони. - 1932. - Т.1. - С.119-737.

8.Кучабський В. Вага і завдання західно-української держави серед сил Східної Європи на переломі 1918/19 року//Дзвони. - 1932. - Т. 2. - 806 с.

9. Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in der Jahren 1918-1923. - Berlin, 1934. - 468 s.

10. Липинський В. До українських хліборобів//Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: Документи і матеріали: В 3-х т. - Мюнхен, 1983. - Т. 1. - С. 468-493.

11. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму//Політологія. Кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. - Львів: Світ, 1996. - С. 877-822.

12. Липинський В. Релігія і церква в історії України//Політологічні читання. - 1994. - № 1. - С.216-220.

13. Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659. - Відень, 1920. - 214 с.

14. Лисяк-Рудницький І. В`ячеслав Липинський//Історичні есе. - К.: Основи, 1994. - Т.2. - С. 132-148.

15. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). - К.: Либідь, 1992. - 232 с.

16. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991). - К.: Либідь, 1994. - 320 с.

17. Смолій В.А., Ричка В.М. В`ячеслав Липинський та його праця "Україна на переломі. 1657-1659"//Український історичний журнал. - 1992. - №2. - С. 141-143.

18. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику. - Львів, 1929. - 198 с.

19. Томашівський С. Трагедія Драгоманова//Політика. - 1925. - Ч.І. - С.1-62.

20. Томашівський С. Українська історія. - Львів, 1919. - 236 с.