Іон Ілієску: політичний портрет

Шлях у політику

Початкову школу І. Ілієску почав відвідувати у своєму рідному місті. Навчання в середній та кількох профільованих школах продовжив у Бухаресті. Так, у 1941 р. він вступив до промислового ліцею ім. Полізу, а згодом продовжив навчання в ліцеї ім. Спіру-Харета. Останній клас закінчував у колишньому ліцеї ім. Святого Сави.

Вже у 1948 р. він був одним з організаторів Союзу асоціацій учнів середніх шкіл Румунії, заснованого на принципах свободи та демократії. Пізніше організація була закрита із мотивів зневажання класовим підходом.

Вищу освіту спочатку одержав у Бухарестському політехнічному, а пізніше в Московському енергетичному інститутах За деякими даними, навчання І. Ілієску в Москві організували однодумці та друзі батька.. Відмічають, що І.Ілієску поглиблено вивчав досвід роботи радянського комсомолу та іноземні мови.

Під час навчання в Москві вважався одним з найкращих учнів серед іноземців. А наявність лідерських якостей сприяла тому, що його обрали старостою групи. Слід сказати, що разом з І.Ілієску в групі навчалися представники різних країн, серед яких був Я. Арафат. З ним в І.Ілієску склалися дружні стосунки, що дозволило йому в 1995 р. виступити з ініціативою посередництва Румунії у врегулюванні конфлікту між Палестиною та Ізраїлем. Вдалось навіть провести в Бухаресті зустріч представників сторін, проте відсутність фінансових можливостей, а найголовніше, небажання США втратити власне лідерство не дозволили румунському лідеру втілити в життя свої наміри та проявити себе в ролі регіонального миротворця. Цей прикрий факт, однак, не зіпсував дружніх взаємин з палестинським лідером.

Там же, в інституті, він познайомився з Ніною (Єлена) Щербенеску, яка навчалася в хіміко-технологічному інституті ім. Менделєєва. У 1951 р. в Бухаресті вони одружилися.

Інженерну практику І. Ілієску проходив в Україні - на Дніпрогесі у Запоріжжі, де у нього з'явилися друзі. Про них і про саме місто він зберіг теплі спогади У 1995 р. він у бесіді з колишнім міністром закордонних справ України Б. Тарасюком висловлював прохання щодо організації його поїздки до Запоріжжя (можна припустити, що це бажання все ще існує).. І.Ілієску відвідав й інші міста України, зокрема Київ та Харків. Улітку 1957 р. він повертається до Бухареста. Професійну кар'єру розпочав у 1955 р. інженером-конструктором в інституті досліджень та проектувань у галузі енергетики за спеціальністю «Гідроенергетика та водне господарство».

І. Ілієску активно зайнявся політичною діяльністю в молодіжному середовищі. У 1956 р. був одним з ініціаторів і лідерів заснування Асоціації студентів - комуністів Румунії (АСКР) - аналогу студентських об'єднань країн Західної Європи. Як представник румунського студентства бере участь у ряді міжнародних студентських заходів та конференцій. Е. Бер стверджує, що він відрізнявся особливою нещадністю у переслідуванні «нащадків контрреволюційної буржуазії» серед студентства. Спільно з органами безпеки країни брав участь у «політичних чистках» в університетах Бухареста, Тімішоари, Клужа, які проводилися після подій в Угорщині 1956 р.

Проте сам І. Ілієску після грудневих подій 1989 р. стверджував, що саме м'які методи роботи з молоддю спричинили звинувачення в «інтелектуалізмі», за що й потрапив у немилість.

В середині 60_х років, коли тодішній лідер Румунії Н. Чаушеску почав проводити політику відкритості до Заходу, економічної модернізації та незалежності у відносинах з Радянським Союзом, І.Ілієску обирають першим секретарем Союзу комуністичної молоді Румунії (СКМР). Тут йому допоміг досвід, отриманий в СРСР щодо організаційної роботи ВЛКСМ, тісні зв'язки серед лідерів молодіжного комуністичного руху в СРСР. Проте це не завадило йому у серпні 1968 р., під час позачергової сесії Румунського парламенту, привселюдно засудити вторгнення радянських військ до Чехословаччини та брежнєвську доктрину «обмеженого суверенітету Загалом ставлення румунської влади та населення до входження радянських військ у Чехословаччину було вкрай негативним. Щоб його зняти, до Румунії з візитом був відправлений маршал СРСР Батицький. Він висловив застереження щодо румунської реакції на події, після чого ситуація значно розрядилася.».

І. Ілієску представляв у той час Румунію на різних молодіжних форумах та з'їздах. Це був період, коли Європу почали стрясати молодіжні рухи. Ділові і особисті якості, підтримка з боку партійних керівників Румунії сприяли тому, що до середини 70_х років І. Ілієску займав найвищі посади в румунському молодіжному русі. Він зумів політико-законодавчими ініціативами та практичною діяльністю «задовольнити найбільшу частину вимог румунської молоді, відійшовши від традиційної тоді ідеалістично-демагогічної концепції про молодь, її ролі та життєвих умов в Румунії» [1]. У 1968 р. лідер румунської молодіжної організації заснував Центр досліджень з питань молоді, прагнучи автономії молодіжного руху у відношенні до партійних органів та державних структур, націлюючи їх на вирішення конкретних політичних та економічних питань.

З 1966 по 1971 рік, як перший секретар СКМР І. Ілієску займає посаду міністра з питань молоді та спорту Румунії. У 1971 р. його обирають секретарем ЦК Румунської компартії. На цій посаді він пропрацював півроку. В означений період, за його словами, він «вступив у відкритий конфлікт з лідером партії Н. Чаушеску», не погоджуючись з так званою політикою «культурної революції» та елементами культу особи, за що був звинувачений у «інтелектуальному ухилі» та відлучений від політичного життя партійної верхівки.

Звичайно, що це не єдина причина відсторонення І.Ілієску. За деякими свідченнями, Н. Чаушеску використав авторитет свого молодого колеги в молодіжному середовищі, а також зв'язки його оточення для зміцнення свого статусу в середовищі румунських комуністів. Такі якості, як чесність, принциповість і відкритість І. Ілієску, імпонували рядовим комуністам, але могли завдати шкоди особистому культу лідера партії. Навіть порівняння фізичних даних Н. Чаушеску і І. Ілієску було не на користь першого. І. Ілієску мав розвинену статуру, правильні риси обличчя, впевнену поведінку, гучний «командний» голос, відмінну дикцію, навички грамотно говорити без папірця, володів вмінням захопити аудиторію тощо. Звичайно, він вигравав у цьому порівнянні, що стало не останньою причиною того, що Н. Чаушеску став віддаляти І. Ілієску від себе.

Втративши свої позиції в партійній ієрархії, І. Ілієску впродовж 1971-1974 рр. працює заступником голови районної повітової Ради (Тіміш) ради, а 1974-79 рр. обіймає посаду голови повітової Ради в Яссах, поєднуючи її з постом першого секретаря повітового комітету РКП. Діяльність І. Ілієску й тут мала відбиток певної протидії режиму. Він, як і раніше, робив спроби змінити становище зсередини, і згодом до нього прийшло розуміння, що мова може йти не про поодинокі явища, а про цілу систему.

У 1979 р. Румунія досягла найвищої точки свого економічного зростання. У цей період І.Ілієску був відсторонений від політичної діяльності: його призначають головою Національної ради водних ресурсів. На цій посаді він підготував вичерпний проект з управління водними ресурсами Румунії, в якому намагався попередити екологічні проблеми, що загрожували країні. І. Ілієску виявив себе прибічником наукового підходу до вирішення питань, пов'язаних з народним господарством. До розробки проекту залучалися кваліфіковані експерти, не віталися марнотратні, нічим не виправдані програми. Зокрема він висловився проти будівництва каналу Дунай-Бухарест, що здійснювалося за вказівкою Н. Чаушеску.

За це у 1984 р. І. Ілієску звільнили з посади і призначили директором видавництва «Техніка» в Бухаресті, де він пропрацював до подій 1989 р. На новому місці молодий керівник підтримував публікацію цінних книг з питань сучасної науки і техніки, тим самим допомагаючи прорвати міжнародну ізоляцію, в якій румунські науковці перебували за комуністичного режиму. У суспільному житті завжди підтримував демократичні погляди та відкритість щодо європейських політичних, наукових та культурних цінностей.

Всі ці роки він перебував під наглядом секурітате (служби безпеки режиму Чаушеску), був відлучений від багатьох друзів та знайомих, що надзвичайно обмежило його контакти. Але, як засвідчили подальші події, не настільки, щоб у слушну годину не виступити проти режиму Н. Чаушеску. Причому хід подій свідчив про те, що зміна влади останнього вимагала чітко розробленого плану і залучення значних матеріальних та людських ресурсів.

Рік 1989. Румунський тренд

Дослідники стверджують, що період, прожитий І. Ілієску після «падіння» з владної висоти за часів Чаушеску, додав йому не лише цінного досвіду, а й авторитету. Він вважався політиком, який спроможний очолити боротьбу з режимом за свободу, справедливість та демократію. Його особистість була відомою не лише серед широкого загалу в Румунії, а й за її межами. Західні радіостанції, які потай слухали румуни, намагалися популяризувати ім'я І. Ілієску, не давати йому зникнути з політичного обрію. Тому не дивно, що у період, який передував падінню диктатури, в Тіміоара, де він працював впродовж чотирьох років, а також в інших місцях по всій країні, натовп на вулицях скандував ім'я І. Ілієску. Появу його постаті під час грудневих подій у Румунії ніяк не можна вважати випадковою.

За деякими твердженнями, І. Ілієску залишався людиною Москви і заздалегідь готувався на заміну Н. Чаушеску, який вже давно не влаштовував Кремль. Нагадаємо, що у ході останньої виборної президентської кампанії у прихильній до Е. Константинеску пресі йшлося про зв'язок І. Ілієску з КДБ, що стався під час навчання у московському вузі. На це звинувачення ні до обрання, ні після нього не надійшло жодних спростувань.

Примітно й те, що опозиційна діяльність І. Ілієску у ставленні до правлячого режиму не була явною. Він навіть не підписував листа, у якому критикувалася діяльність Н. Чаушеску, тому й не переслідувався. До грудня 1989 р. ніяк не виявляв себе і Фронт національного порятунку. Проте саме І. Ілієску, який у ті роки уособлював демократичну альтернативу, і П. Роман В адміністрації Ілієску, у тимчасовому уряді, П.Роман займав посаду прем'єр-міністра, але був усунутий з поста у 1991 році під час безладдя шахтарів. Перебував в опозиції до 1996 року (http://www.explan.ru/archive/2000/35/people.htm ). У 2000 році обійняв посаду міністра закордонних справ. У1968 р. П.Роман скінчив Бухарестський політехнічний інститут, подальшу освіту отримав у Франції. Працював завкафедрою. 22 грудня 1989 року перебував на площі перед ЦК КПР у той час, коли Чаушеску відлетів на гвинтокрилі. Після цього він з товаришами з'явився на телебаченні, де й виник другий “штаб” революції, і зачитав Декларацію про збереження миру та порядку. Ілієску зачитав першу програму ФНП. Те, що влада знову опинилася в руках номенклатури, призвело до звинувачень її демократами у тому, що у них “вкрали революцію” [2]. (його батько Ернст Нойдлер - із сім'ї раввіна. Працював у Комінтерні, воював в інтербригадах. Мати - іспанка) з'явилися біля того ж мікрофона, який використав у своїй промові Н. Чаушеску, й у той час, коли стало зрозумілим, що розвиток ситуації виходить з-під контролю діючої влади. Колишній директор видавництва з темними колами під очима від безсонних ночей (у місті йшли бої) зачитав список членів Фронту національного порятунку, в кінці якого стояло і його прізвище. У ФНП також увійшли переслідувані за Н. Чаушеску відомі діячі РКП А. Бірледяну, С. Брукан, дисиденти Г. Бландіана, Д. Корня, М. Дінеску, Д. Мазілу, а також лідери народних колон, які штурмували будинок ЦК РКП й тих, хто захищав комплекс національного телебачення, представники армії та МВС.

26 грудня ФНП обрав свою Раду, що, у свою чергу, утворила Виконавче бюро на чолі з головою Ради ФНП І. Ілієску та його заступниками Д. Мазілу, С. Бруканом, К. Іонеску. Загалом до тимчасового уряду увійшло приблизно 40 осіб. Фронт національного порятунку з грудня 1989 р. по травень 1990 р. став офіційним органом влади в Румунії. У січні-травні 1990 р. І. Ілієску обирається головою Тимчасової ради національної єдності, а згодом (20 травня 1990 р.) - президентом Румунії терміном на два роки.

В одному із своїх перших інтерв'ю як лідер ФНП І. Ілієску заявив, що в країні все потрібно зробити заново - від «А» до «Я». Його перший виступ по телебаченню та радіо з декларацією, а також опублікована програма ФНП передбачала політичні та соціальні зміни в Румунії, а саме: скасування тоталітарної комуністичної системи та монополії однопартійного керівництва, встановлення політичного плюралізму, законності, побудову цивільного суспільства, відродження людської гідності та поваги до прав громадян, гарантування свободи слова, асоціацій та зборів, впровадження економічних реформ та переходу до ринкової економіки, забезпечення широкої відкритості країни для зовнішнього світу. Як бачимо, набір запропонованих цілей мав стандартний характер і нічим не відрізнявся від того, який був застосований у нас в Україні, а також в інших республіках.

І. Ілієску разом із своїм новим урядом дав «революційну» обіцянку створити нове незалежне телебачення. Але й після цієї обіцянки румунське ТБ стало ще більш не виразнішим, ніж за часів Чаушеску. Будь-яка програма починалася з висвітлення діяльності І. Ілієску, його уряду та парламенту. Тих, кого називали дисидентами, до ефіру допускалися надзвичайно рідко, а передачі мали вигляд обміну думками. Взагалі було помічено, що у ФНП існували свої секрети й свої особливі правила. Як засвідчив на другий день повстання генерал Ш. Костял, двері туди зачинилися дуже швидко.

Й багато румунських дисидентів були примушені розпрощатися із своїми ілюзіями. Г. Бландіана, яка була другим віце-президентом «уряду» ФНП, згадує, що вже на другому засіданні Ради замість 40 осіб були присутні 140. Серед них не було студентів, дисидентів, а також інших людей, які активно підтримали революцію. Подала у відставку і сама віце-президент. Переважну ж частину нових членів склали колишні комуністичні активісти. Вони слухняно ковтали будь-яке рішення ФНП без найменшої критики.

Існує багато незрозумілого і з самим ФНП у плані подробиць щодо його виникнення. В одному з своїх інтерв'ю І.Ілієску стверджував, що «ФНП - одноосібна реальна сила, що народилася у вогні революції у день 22 грудня 1989 р., яка взяла на себе відповідальність очолити революційний рух». Для тих, хто займається проблемами практичної політології, знайомих з законами перебігу соціально-політичних процесів, така заява, принаймні, звучить наївно. Кілька днів - то не той час, коли можна взяти під контроль масу, руйнівна енергія якої має спонтанний характер. Вона не здатна за такий короткий час зорієнтуватися в ситуації і повірити тому чи іншому рухові чи політичному діячеві.

Тим більше що у ФНП, як було показано вище, чільні місця посіли всі ті, хто раніше перебував на службі у «ненависного народові диктатора». Характерно, що у ЗМІ того періоду, в тому числі і зарубіжних, багато говорилося якраз про «вкрадену революцію». І.Ілієску заперечував таке твердження, наполягаючи на всенародному її варіанті. Але факти - річ вперта. Вони якраз свідчать, що після перевороту влада опинилася в руках все тієї ж номенклатури, яка стояла в опозиції до режиму особистої влади, що значно обмежувала номенклатурні претензії та інтереси. Саме тому ця частина владних кіл й проявила рішучість і взяла участь у змові з метою ліквідації режиму особистої влади Чаушеску. Для цього була використана руйнівна енергія невдоволеної маси, що й допомогло представникам старої номенклатури знову прийти до влади, хоча, загалом, вона представляла інтереси незначної частини громадян. Останнє також є законом революції.

Цей період характеризується спостерігачами як найнапруженіший у житті і роботі І.Ілієску, де він проявив видатні якості в особі нового лідера нації. Насамперед вражала його висока працездатність, впевненість, рішучість у своїх діях, далекоглядність, відчуття моменту, глибоке знання справи тощо. Набір цих якостей дозволив йому піти на фізичне знищення його попередника Н. Чаушеску. Здається, що повоєнна Європа таких прикладів не знала.

Смерть Н. Чаушеску як вінець «румунської революції»

За вказівкою І. Ілієску 25 грудня 1989 р. відбувся суд над Н. Чаушеску та його дружиною, яких одразу розстріляли, як тільки вивели з залу суду до внутрішнього двору. Інформаційні засоби стверджували, що саме такий рішучий крок нового керівника держави урятував країну від громадянської війни. Показ трупів по телебаченню наче б то сприяв тому, що опір прибічників «диктатора» припинився. Пояснення, звичайно, розраховане виключно на віру, а тому не припускає об'єктивного аналізу цього факту.

До речі, коли стався замах на життя австрійського ерц-герцога Франца-Фердінанда, то цей факт призвів до початку першої світової війни. То звідки у румунських «революціонерів» 1989 р. була упевненість, що подібного, хай у межах самої Румунії, не могло статися?

І. Ілієску багато разів задавали питання про страту колишнього керівника держави разом з дружиною. Його пояснення не відзначаються оригінальністю чи глибиною думки. Так, відповідаючи французькому телебаченню, він сказав, що Рада ФНП зіткнулася з «тиском терористичних груп» і було отримано повідомлення про «можливі напади на місце, де він утримувався» [1]. Як бачимо, він не сказав «вони утримувалися», що цілком було б логічно. Звідси випливає, що мова йшла лише про Н. Чаушеску, і саме він мав виступати основним чинником можливого нападу «прибічників». Тоді незрозуміло, чому разом з ним розстріляли і його дружину, оскільки «агрументи» типу «кривавий диктатор» чи «тиран» стосувалися її чоловіка?

На наш погляд, словосполучення «можливі напади» говорить лише про ймовірність, а не про доконаний факт підготовки прибічників Чаушеску. Окрім того, якщо вже відомо про напад, то чому не був організований належний захист заарештованих, або переведення їх у більш надійне місце? (ФНП в той час практично володів ситуацією в державі і його підтримували силові структури, про що неодноразово заявляли лідери ФНП). До того ж додамо, що мова йшла, із слів самого І. Ілієску, лише про наявність «терористичних груп», а не про військові підрозділи чи формування. Загалом, якби ситуація для «фронтовців» була ненадійною, то вони навряд чи наважилися б на розстріл колишнього керівника держави.

У поданій історії звертає на себе увагу й діяльність «революційного» суду. Призначений тимчасовим урядом на посаду заступника прем'єр-міністра Д. Воукан-Войкулеску, який був присутній на цьому процесі як спостерігач і відповідав за організацію цієї справи за дорученням І. Ілієску, розповів про деякі деталі цього суду. За його свідченнями, до Тірговіште, де мав відбутися суд на території військової частини, на наданих генералом А. Станкулеску гвинтокрилах були доставлені прокурор, двоє суддів, лікар та інші учасники цього дійства. Примітно, що склад військового трибуналу навіть не знав, кого вони мають судити, і лише після посадки був проінформований про мету їхнього прибуття. Підготовка та складання вироку зайняла півгодини, а весь судовий процес - близько трьох годин.

Захисником подружжя Чаушеску виступав відомий румунський адвокат М. Теодореску, який запропонував підсудним, що для запобігання смертному вироку вони мають погодитися на визнання себе психічно хворими. Таку пропозицію ті з обуренням відкинули. Свідки з боку обвинувачених в суд не викликалися і, на думку адвоката, якби подружжя Чаушеску захотіло скористатися таким правом, то цього їм би не дозволили зробити члени трибуналу. Їх звинувачували у корупції, розтраті коштів, у доведенні країни до економічного жебрацтва Поданий набір звинувачень можна цілком застосувати й щодо нинішньої румунської влади. тощо. М. Теодореску, незважаючи на те, що мав захищати підсудних, у своєму заключному слові визнав їх винними.

Навіть за сталінських часів, які багато хто вважає найкривавішими в історії людства, у судах «трійок» спостерігалися ознаки законності судочинства: й підготовка до процесу була досить тривалою, обвинувачення хоч якоюсь мірою обґрунтовувалися, а підсудному надавали останнє, перед вироком, слово. У даному випадку найелементарніші процедурні питання були свідомо проігноровані трибуналом і подружжя Чаушеску позбавили права пояснити позицію чи щось сказати на свій захист.

Результатом скорого «революційного суду» було те, що їм, попри сказане, ще й інкримінували геноцид більш як 60 тис. осіб, що стався в період від 17 до 25 грудня 1989 р. [4]. Поняття «геноцид» у цьому випадку вживалося явно не за призначенням. Спеціального наказу знищувати румунське населення Н. Чаушеску не давав, тому ця обставина не могла, за всіма канонами, стати основою для такого звинувачення. Якщо визнати, що в Румунії була революція і хвиля «народного гніву», за словами самих «революціонерів», виникла миттєво і охопила всю країну, то жертв не могло не бути. Такий закон будь-яких революцій, навіть «оксамитових».

«Фронт», що очолив боротьбу «народних мас», за такого підходу мав би також нести відповідальність за тих, хто загинув у цей період. Окрім того, серед загиблих були й ті, хто виконував свій обов'язок і захищав законну, на той час, владу в особі Н. Чаушеску. Питання «Кого ж загинуло більше?» залишається й сьогодні відкритим, а отже, не могло виступати як судовий доказ без відповідного доведення.

Якщо це був державний переворот, до чого нині схиляються багато дослідників, то це змінює об'єкт звинувачення на протилежний. Відомо, що Н. Чаушеску намагався порозумітися з «революційно» налаштованими народними масами, скликавши в Бухаресті мітинг 21 грудня 1989 р. Але після того, як у натовпі прозвучав вибух петарди, загальний рух мітингуючих став некерованим. Безперечно, що цю провокацію підготував той, хто добре розумівся на законах поведінки натовпу.

Тепер щодо справжньої кількості загиблих. У 1990 р. румунські ЗМІ (зокрема газета «Адверул») навели нову, скориговану кількість жертв грудневих подій. Вона виявилася значно меншою, ніж це стверджувалося в звинувачувальному вироку, - 1030 осіб. Найбільше загинуло робітників та службовців - 518, військових - 139, строкової служби - 134 і т. ін. Студентів та дітей шкільного та дошкільного віку загинуло 67 осіб, що ставить під сумнів молодіжний характер «революції» [5].

Чаушеску називали «тираном», «кривавим диктатором», а створений ним режим влади - тоталітарним. Дослідження виявляє специфічну особливість цих понять. Слід звернути увагу, що опоненти режиму Н. Чаушеску, яких чомусь називають дисидентами, хоча й втрачали свої позиції у партійній ієрархії, жодного разу не заарештовувалися і не піддавалися репресіям.

Роки правління «диктатора» можна схарактеризувати, скоріше, не як прояв жорстокості, а як дрібне підступництво [6]. Н. Чаушеску практично жодного разу не застосовував насилля, якщо міг досягнути мети іншими засобами - залякуванням, обманом, корупцією тощо Цікаву деталь, що характеризує Н.Чаушеску, наводить колишній діяч комуністичної Румунії Силвіу Брукан. Він стверджує, що “Ніколає був справжнім пуританином і не бажав нічого чути про жінок”. . До останніх років він керувався досить мудрим політичним правилом не створювати мучеників. З іншого боку, колишні соратники відчували себе неначе «в резерві», були заручниками власних сподівань на повернення. Така форма контролю над суспільством виявилася набагато ефективнішою, ніж жорсткість його попередника.

Сьогодні можна стверджувати, що «тиранство» Н. Чаушеску, його «кровожерливість, були більше технологічною задумкою Заходу Сьогодні подібні “реальності” створюються більш технологічно і у масовому масштабі щодо багатьох політичних персоналій світу., ніж справжньою реальністю. Захід дуже хвилювало те, що за час свого правління Н. Чаушеску виплатив увесь зовнішній борг країни, а отже, цим фактом об'єктивно зменшував можливість закордонного впливу на політику своєї країни.

Сьогодні ж, коли Румунія знов має двадцятимільярдний борг, її нове керівництво не звинувачують в усіх смертних гріхах. Як на наш погляд, розстріл Н. Чаушеску ніяким чином не відповідав заподіяному ним злочину, і, за справедливістю, вирок мав би бути іншим, а не виглядав би як показова розправа, що була зроблена за розпорядженням людини, що завжди посміхається, - І.Ілієску, лідера ФНП, який у потрібний час з'явився як «біс із табакерки». Окрім того, цинізмом віддає і перегляд справи Н. Чаушеску у 1996 р., який не виявив значних юридичних порушень.

Аналіз повідомлень у ЗМІ, пошук відповідей на питання, що були задані нами вище, допомагає сформулювати й інші, на більшість з яких до сьогодні немає відповідей. Але у своїй основі відчувається наявність потужного семантичного поля, яке дозволяє кожній мислячій людині зробити ряд висновків і засумніватися у «всенародності» румунської революції 1989 р. Нині існує достатньо підстав, щоб подібні обґрунтовані сумніви співставити з твердженнями про народність більшості “революцій” останніх сторіч. Наведемо ці запитання, що не мають пристойної відповіді в межах концепції «народної революції»:

Хто відчинив демонстрантам двері республіканського телебачення, що є об'єктом суворої охорони, і, окрім того, розігрів апаратуру для негайного виходу в ефір?

Чому поведінка І.Ілієску була такою, неначе він був наділений відповідними повноваженнями, а інші учасники подій вели себе виключно як підлеглі?

Хто порадив Чаушеску 18 грудня, коли в країні було дуже неспокійно, відбути з візитом до Ірану, а 21 грудня організувати мітинг, який завершився повстанням?

Хто організував групи снайперів, які впродовж майже десяти днів тероризували населення Бухаресту, а згодом безслідно зникли?

Якщо це були прибічники Н. Чаушеску, як запевняла нова влада, то чому на мітингу 22 грудня «терористи» не стріляли у представників ФНП, які вийшли на балкон будинку ЦК?

Чому на фасаді будинку ЦК відсутні сліди куль, хоча навколишні будинки виявилися майже зруйнованими?

Чому снайпери не знищили антену телебачення, щоб припинити пряму трансляцію виступів лідерів революції [7]?

Чому навколо пастора з м. Тімішоаре, де живуть переважно угорці, був піднятий величезний галас, який перетворився на бійню і звідки місцевим жителям стало відомо про його можливий арешт?

Для якої мети у десятки разів завищувалася кількість загиблих у цьому місті?

Чому не спрацював секретний план, що передбачав евакуацію Чаушеску з країни.

Повстання низів чи переворот?

Поставлені вище питання не вичерпують усієї проблеми, пов'язаної з особливостями перебігу румунських подій. Їх може бути значно більше, і вони потребують відповідей. Їх можна звести до дилеми: це було повстання «низів», що виникло спонтанно, чи кимось організований переворот, де народні маси використовувалися як руйнівна сила та шумова масовка, яка відволікала увагу від подій реальної політики, пов'язаної із захопленням влади?

Люди, які під час грудневих подій позаймали найвищі щаблі у державній ієрархії, і сьогодні стверджують, що в Румунії відбулася народна революція. І.Ілієску наполягав, що «це було перш за все повстання мас проти Чаушеску… а тому говорити про змову - це занадто!».

Але у газеті «Адеверул» (23.08.1990) з'явилося інтерв'ю С. Буркана, одного з колишніх засновників ФНП, та Н.Мілітару, якого відправили у відставку з поста міністра національної оборони невдовзі після його призначення на цю посаду під час грудневих подій. Обидва пенсіонери виступили з сенсаційною заявою про здійснену ними змову проти Чаушеску. У 1989 р., за їхнім свідченням, у Військовий комітет опору входило 20 генералів та багато офіцерів, результатом чого став можливим перехід війська на бік революціонерів Усунення Чаушеску планувалося й у період з 15 по 17 жовтня 1984 р., коли він мав здійснити візит до ФРН. Але завдяки попередженню захоплення влади не здійснилося.. С. Буркан та Н.Мілітару повідомили також, що у них була зустріч з І.Ілієску, якого вважали найбільш придатним для заміни Чаушеску.

Невдоволенню І.Ілієску не було меж, він на шпальтах тієї ж газети виступив з різкою критикою обох згадуваних військових. І.Ілієску сказав, що, познайомившись з висловлюваннями обох пенсіонерів, можна зробити висновок, що наче б то у «центрі …грудневої народної революції знаходилися обидва автори». І він вкотре повторив, що «грудневі події носили характер справжнього народного вибуху». І якщо говорити про змову, то потрібно говорити «про багато змов». «Увесь народ брав участь у свого роду змові проти Чаушеску» [4].

Звичайно, така офіційна версія не задовольняє багатьох. А висунуті деякими дослідниками варіанти схиляються до того, що в країні таки існувала змова з метою здійснення державного перевороту. Але цим проблема не вичерпувалася.

Постає питання спроможності «революціонерів» за допомогою тільки внутрішніх ресурсів усунути законну владу і, головне, утримати її. Те, що у грудні не обійшлося без іноземного втручання, свідчить і оприлюднений в румунських ЗМІ фрагмент доповіді парламентської комісії з розслідування грудневих подій 1989 р. У ньому говорилося про проведення «психологічних та радіоелектронних диверсій», котрі мали на меті дезорганізувати управління збройними силами, ускладнити наземну та повітряну обстановку, викликати надмірні витрати ресурсів У період з 22 по 25 грудня по несправжніх цілях було здійснено 52 бойових вильоти винищувачів, 26 вилітів гвинтокрилів, близько 1200 артилерійських та ракетних залпів тощо. [8], спровокувати сутички між прихильниками та противниками «революції».

Інформаційно-психологічну диверсію здійснювали й ЗМІ, у першу чергу, телебачення, за допомогою розставлених на потрібних місцях людей, які сіяли паніку, розповсюджували «алармістські» повідомлення та безглузді чутки. «Радіоелектронна війна» здійснювалася за допомогою технічних засобів, що були невідомі румунській армії, а тому привели до повної розгубленості її керівництва. 22 грудня локаторна система ППО країни зафіксувала, що проти країни здійснювалася масштабна повітряна операція у вигляді «несправжніх цілей». Одночасно було атаковано ряд військових частин, де поряд із справжньою зброєю, для створення ураження значного числа нападників, застосовувалася й апаратура, яка імітувала звуки стрілянини. Поряд з «несправжніми цілями» діяли й реальні літаки-порушники, що прилітали з боку Чорного моря. Ці літаки здійснювали розвідку, постачали продовольством та боєприпасами тощо.

Було також зафіксовано, що кількість іноземних туристів, які перебували у грудні 1989 року в Румунії, у кілька разів перевищувала аналогічне число попереднього року [8].

На причетність іноземних країн до перебігу румунських подій вказує й С. Брукан Силвіу Брукан народився 18.01.1916 в Бухаресті. Професійний дипломат, професор. У 1956 - 1959 роках - надзвичайний і повноважний посол Румунії в США. Одночасно в 1957 - 1961 роках - постійний представник Румунії при ООН. Під час правління Чаушеску був відсторонений від активної дипломатичної роботи. У 1986 році в числі шести найбільш відомих діячів опозиції направив листа Президенту Румунії Чаушеску, в якому звинувачував його у хибних методах насадження соціалізму в країні і зруйнуванні народного господарства. Був відправлений на пенсію і знаходився під наглядом співробітників державної безпеки [9]. у своїх мемуарах «Розтрачене покоління», який у червні-листопаді 1988 р. здійснив зарубіжну подорож за маршрутом Бухарест-Вашингтон-Лондон-Москва-Відень, де вів мову про узгодження наміру групи відомих румунських комуністів виступити проти режиму Чаушеску Мова йшла про ініціативу, що потім отримала назву “лист шести”, який був опублікований у березні наступного року за межами Румунії. Як відомо, цей лист І.Ілієску не підписував.. Він стверджує, що «як у Вашингтоні, так і в Лондоні я отримав запевняння у підтримці наших планів».

Щодо терористів, які сіяли паніку, але діяли дивним чином і зникли без «будь-якого сліду», ми вище писали. Журналістам, які цікавилися цією проблемою, І.Ілієску відповів, що це питання продовжує «залишатися незрозумілим» і для його прояснення «немає достатньої інформації». Більш ніж дипломатична відповідь, яка означає, що ця таємниця не буде розкрита ще впродовж тривалого часу, а можливо, залишиться нею назавжди. Румунський грудень береже свої таємниці.

Таким чином, масштаб дій, висока технологічність виконання, потужна ресурсна база свідчать, що перебіг грудневих подій 1989 р. відбувався за допомогою значного зовнішнього впливу. СРСР, який чомусь майже однозначно звинувачують у проведенні румунської «революції», за всіма ознаками не міг підготувати та здійснити таку дорогу і масштабну операцію, оскільки в ньому самому вже відбувалися незворотні деструктивні процеси. Хоча участь в окремих напрямках, напевно, бралася Член парламентської комісії з розслідування грудневих подій С.Ніколаєску прямо вказує на причетність Москви до “революції” в Румунії, де основною сферою діяльності вважає ведення “електронної війни”, яка полягала у застосуванні симуляторів, які вводили в оману румунське ППО. Хоча зазначається також і те, що застосування симуляторів проводилося й з метою випробування їх у реальних умовах. . Серед учасників, на які вказував активіст румунської «революції» С. Брукан, називалися також Угорщина та Югославія.

Загалом чи вже так важливо, як назвати те, що відбулося в Румунії: революція чи заколот? Головне те, чи звільнилися її наївні та безкорисливі учасники від того, що свого часу О. Блок назвав як навіювання «людству сну золотого».

Література

1. «О них говорят» (Двадцать политических портретов). М.: Политиздат, 1991.

2. Эхо планеты №29, 1992.

3. Мунтян А. Некоторые странности румынской революции // Народный депутат. - 1991. - №13.

4. Калашникова Н. Версия одной казни // Столица, №27, 1991.

5. Комсомольская правда. 22.12.1990.

6. «Иностранная литература» №№4-6, 1992.

7. Морозов Н.Н. Румыния 1989: революция или путч? // Россия и современный мир. - 1994. - №1.

8. «Россия и современный мир», №1, 1994

9. http://www.russiantext.com/russian_library/3/Abdul…