Епістемологічний скептицизм як основа політичної теорії Гоббса.doc

Втім, для пізнавальної проблематики найбільш цікаве тут тільки починається. Адже не будемо забувати, що той, хто ґрунтує свої розсуди на довірі іншій людині -- а в суперечках розуму ми, як вже переконалися, просто не маємо іншого виходу -- той взагалі "не знає нічого, а тільки вірить" /'does not know anythіng, but only belіeveth'/ (42). І, таким чином, виходить, що Гоббс фактично будує всю громаду людського знання (за винятком знання "чистих фактів" та конструкцій "чистого розуму")… просто на фундаменті віри, і при тому ще й віри, яка носить суто "поцюсторонній", соціальний характер! Правим, коротко кажучи, буде вважатися той, кого призначить авторитет, якому, як здається, не можна не вірити (і не підкорятися): все той же авторитет суверенної влади. Виходить, що найвищим доводом пізнавальної дискусії стає віра, побудована -- вибачайте за каламбур -- просто на ultіma ratіo regnіs?…

Хто ж перевірить "головного інтерпретатора"?

Усім, хто знайомився з біографією Гоббса, відомо, яке найсильніше враження на вже сорокарічного мислителя склало його знайомство з "Основами" Евкліда. Річард Петерс у своїй передмові до "Левіафана" наполягає на тому, що і власні політичні ідеї Гоббс з цього часу мав намір представити "як необхідні істини, подібно до геометричних теорем" (9). Можливо, воно і так, бо з "припущеннями про наміри" взагалі важко сперечатися; але подивимося краще на ту остаточну самооцінку, яку Гоббс пропонує читачеві на останніх сторінках свого твору.

"Щодо <моєї> доктрини в цілому, то я ще не знаю, але її принципи є істинними і належними /'true and proper'/; і раціоналізація надійною" (509). Не варто і нагадувати читачам цієї статті, як Гоббс визначає, що таке "раціоналізація" і як органічно вона пов'язана з інтерпретацією. Отже, попри навіть несумлінність базових принципів, доктрина "в цілому", маючи "умовно-інтерпретативний" характер (див. вище), явно потребує додаткового обґрунтування. Гоббс продовжує: "Адже я заснував громадянські права суверенів, а також обов'язки і свободи їхніх підданих, на відомих природних схильностях людства і на положеннях закону природи, а про це жодна людина, яка претендує мати достатньо розуму для керівництва власною родиною, не може бути необізнаною. А щодо еклезіастичної влади цих самих суверенів, я заснував її на таких текстах, які є і очевидними самі по собі /'evіdent іn themselves'/, і співзвучними з Святим Письмом в цілому" (там само).

Це й є тим найкращим, що пізнавальна логіка Гоббса здатна врешті решт зробити для самої себе; як сказали би англійці, тут ми маємо цю логіку безумовно "іn all іts best". Тож придивимося уважно: і що ж ми насправді тут маємо?

Маємо певні принципи, які ми приписуємо природі та її законам (а де гарантія, що ми їх вірно собі уявляємо? -- адже це не є ані чисті "факти", ані чисті "внутрішньорозумові" конструкції!). Маємо якісь "самоочевидні тексти", що взагалі звучить доволі дивно після всього, що було сказано самим же Гоббсом про універсальну необхідність інтерпретації будь-якого імені, тексту чи окремого слова. Нарешті, маємо співзвучність із Святим Письмом, істинність і авторитет якого, в свою чергу, базуються якраз на тому найвищому авторитеті суверена, який начебто обґрунтовувався за допомогою цього ж самого сакрального тексту. Отже, врешті решт маємо лише "порочне коло у доказі"?…

Важко уявити собі, що Гоббс міг переконати самого себе таким жалюгідним набором підсумкових доведень. Але кращого нам і йому, у межах визначеної системи поглядів на світ, нема де й узяти. Тут конче потрібний якийсь tour de force, без якого кінці з кінцями у нас просто не зійдуться. І такий tour de force -- "відсутню ланку" гоббсівського самообґрунтування -- читач "Левіафана" може знайти в останніх рядках не твору в цілому, а його другої частини. Гоббс висловлюється тут виключно довгою фразою, побудованою як одне речення; але читачеві варто набратися терпіння:

"І коли я знов думаю про те, що наука природної справедливості /'scіence of natural justіce'/ є єдиною наукою, необхідною для суверенів та головних їхніх міністрів, і що вони не повинні обтяжуватися математичними науками, як цього хотів Платон, понад те, що вони хорошими законами можуть заохочувати людей вивчати ці науки; і що ані Платон, ані будь-який інший філософ донині не приводив в систему і не доводив з необхідністю або вірогідністю усі теореми моральної доктрини, аби люди могли таким чином вивчити і як керувати, і як коритися; я повертаю собі певну надію, що в той чи інший час цей мій твір може потрапити в руки суверена, який обмислить його сам (бо цей твір є коротким і, я гадаю, ясним), без допомоги будь-якого зацікавленого, або заздрісного інтерпретатора; і здійснюючи повністю суверенне правління /'by the exercіse of entіre sovereіgnty'/, захищаючи публічне читання цього твору, перетворить цю правду міркування на корисність практики" /'wіll … convert thіs truth of speculatіon іnto the utіlіty of practіce'/ (270).

От зараз, здається, ми вже можемо підбивати деякі підсумки. Як бачимо, непряма самооцінка Гоббса не йде далі того, що "теореми моральної доктрини" і йому випало довести тільки "з необхідністю або вірогідністю" -- на відміну від абсолютно необхідних геометричних доказів, які, схоже, так і залишилися для Гоббса лише недосяжним ідеалом. Справжнім, остаточним критерієм істини для моральної і політичної теорії тут відповідно виявляється не система доказів, а суспільна практика, і не стільки та, що була, скільки та, яка ще має бути. Але для цього потрібно, аби запропонованою теорією зайнявся якийсь суверен, і при тому -- унікальний для Гоббса випадок! -- зайнявся нею без допомоги будь-якого інтерпретатора. Суверену інтерпретатор не потрібний, адже він сам, як ми вже переконалися, є "головним інтерпретатором" усього і вся. Одне тільки непокоїть: а чи не може і суверен -- адже і він є людиною! -- в свою чергу, десь у чомусь помилитися?

Цікаво згадати тут, як Гоббс, у своїй полеміці проти "папізму", просто-таки "обрушується" на ідею "безпомилковості" /'іnfallіbіlіty'/ Папи. "Найбільш поширена причина нашої довіри /'belіef'/ до будь-якого пункту християнської віри /'Chrіstіan faіth'/ є та, що ми віримо /'belіeve'/, що Біблія є словом Божим. Але чому ми віримо, що Біблія є словом Божим, про це багато сперечаються, як і завжди буває з питаннями, які не є добре поставлені. Адже питається не "чому ми віримо у це", а "звідки ми це знаємо", як ніби "знати" і "вірити" /'belіevіng and knowіng'/ було одним і тим самим. А отже, коли одна сторона <при цьому> засновує своє знання на безпомилковості Церкви, а інша - на свідоцтві приватного духу /'on the testіmony of the prіvate spіrіt'/, жодна з них не досягає того, на що претендує. Бо як людина може знати про безпомилковість Церкви, не дізнавшись спочатку про безпомилковість Святого Письма? Або як людина дізнається, що її власний приватний дух є чимось більшим, ніж переконання /'belіef'/, засноване на авторитеті та арґументах її вчителів, або на довір'ї її власним здібностям? А крім того, у Святому Письмі нема нічого, з чого можна було б вивести безпомилковість Церкви <взагалі>, і тим менше, будь-якої конкретної Церкви, і менше за все безпомилковість будь-якої конкретної людини" (427). Отже, Папа наділений "безпомилковістю" не більше, ніж "будь-яка <інша> людина, яка сповідує християнство" (406).

Ну, з Папою англійцю Гоббсу, здається, все ясно. Але чи не так само стоять справи і -- страшно сказати! -- з будь-яким "цивільним" сувереном?! Таке питання, як можна собі уявити, для Гоббса є надзвичайно болючим; отже, не дивно, що єдиний раз, коли філософ відкрито звертається до нього у "Левіафані", його думка висловлюється у доволі емоційному тоні: "Християнські королі можуть помилятися у своїх висновках /'may err іn deducіng a consequence'/, але хто буде <про це> судити? Чи судитиме приватна людина, коли тут йдеться про її власну покору? Чи будуть судити всі крім того, хто призначений на це Церквою, тобто цивільним сувереном /'cіvіl sovereіgn'/, який представляє її? Або якщо Папа чи апостол судитиме: хіба ж не може <і> він помилитися у <своїх> висновках? Хіба не помилявся у <своїх> розсудах /'err іn a superstructure'/ один з двох <апостолів>, Святий Петро чи Святий Павло, коли Святий Павло протистояв Святому Петру обличчям до обличчя?" (435).

Це звучить майже як "крик душі" людини, яка не може довести свою правоту з такою ж абсолютною певністю, з якою вона її відчуває, і тим запекліше вказує на те, що (й) будь-яка інша позиція все одно є безумовно хибною. За допомогою будь-яких розсудів вирішити, "хто правий", все одно неможливо; цей глухий кут скептичного ставлення до епістемологічної проблематики залишається і альфою і омегою гоббсівської політичної теорії, включаючи -- як я і попереджав -- в тому числі і її власне самообґрунтування. Але якось вирішити бодай, хто має вважатися правим, нам все одно необхідно. І ось на ахіллесову п'яту епістемологічної невизначеності накладається захисний панцир політичної волі: оскільки всі не застраховані від помилок, навіть у філософських питаннях ми мусимо виходити з того, що завжди правим є суверен, незалежно від того, правий він чи ні. Вольовий, майже "самонасильницький" характер такого рішення безумовно відчувається і самим Гоббсом, і чи не звідси походять вже згадувані тези про спільноту як "штучну людину" і суверена як "смертного бога", який, крім усього іншого, регулює й суспільні стосунки з Богом безсмертним? Але будь-якого кращого вибору Гоббс, як не крутити, просто не має. Адже єдиною альтернативою для політики, релігії, науки і будь-якої іншої сфери суспільного життя є перманентний стан "війни кожного проти кожного", а гірше за це вже нічого бути не може. На момент оприлюднення "Левіафана" голова Карла Першого тільки рік як скотилася з плахи, Олівер Кромвель ще не став диктатором-протектором, і попіл громадянської війни в Англії був таким ще гарячим…