ВУО у політичному житті Другої Речі Посполитої (30–і роки ХХ століття)

ВУО у політичному житті Другої Речі Посполитої (30-і роки ХХ століття)

Руслана Давидюк

Авторитарний режим Ю.Пілсудського, що був встановлений у 1926 році, продовжував попередній напрям національної політики, однак застосовував при цьому нові методи. Головним завданням були проголошені забезпечення лояльності національних меншин до держави, приорітет ознак громадянина над ознаками національними. Такий напрям національної політики отримав назву державної асиміляції.

У 1928 році волинським воєводою був призначений Г.Юзевський, який розробив нову, так звану «волинську програму». Воєвода розумів, що відкрита боротьба з національним рухом - безперспективна справа, і тому намагався надати цьому рухові пропольських тенденцій. З цією метою Г.Юзевський шукав підтримки українських політичних діячів. Досить швидко він знайшов її у групи українських послів та сенаторів, які належали до Безпартійного Блоку співпраці з урядом і становили Українську Парламентарну Репрезентацію Волині. У своїй більшості це були колишні співробітники уряду Симона Петлюри. Саме вони 29 червня 1931 року утворили нову реґіональну проурядову партію - Волинське Українське Об`єднання [1, арк.12].

Діяльність ВУО, посуті, стала можливою тому, що ця організація була пропольськи налаштована, і навіть більше, повністю залежала від воєводи. «Всюди, де погляди ВУО і Г.Юзевського збігалися, їх співпраця складалася чудово. Однак там, де воєвода не вбачав потреби у співпраці з українськими союзниками, вони просто не були допущені до справ і вимушені були з цим миритися» [2, 153].

Проурядову політику ВУО засвідчувала їхня реакція на смерть Ю.Пілсудського у травні 1935 року. Головна Управа відразу видала відозву, в якій зазначалося: «Не забуде його український народ. Коли важилася на терезах історії наша доля, коли ми були залишені на власні сили, лише Він простягнув нам руку допомоги» [3, 7]. Навіть поверховий аналіз відозви схиляє до думки, що подібні листівки складали не українці, а поляками, або ж українці під диктування польської адміністрації.

Жалібні урочистості у травні 1935 року мали винятковий характер саме на Волині, оскільки проходили з енергійною участю державної адміністрації. Пам`ятаючи багаторічну неприязнь двох народів, важко повірити, що українське населення Волині кардинально змінило свою думку про поляків. Вірогідніше, що жалібні заходи організовувала місцева влада, яка змушувала українців підтримувати подібні акції.

Разом з тим у діяльності ВУО досить важливою була національна ідея, саме тому партія мала підтримку серед частини українського населення. У складних політичних умовах вплив ВУО поступово, але збільшувався. Зрозуміло, що в значній мірі цьому сприяла підтримка воєводи Г.Юзевського. На 10 травня 1933 року ВУО нараховувало у своєму складі 818 членів [1, арк.79], а на 10 червня 1934 року - 1591 [5, арк.100], тобто за 13 місяців чисельність організації майже подвоїлася. Майже третина вуовців - 504 особи, які походили з 41 місцевості - проживали у Рівненському повіті [5, арк.27]. Осередки організації розміщувалися досить нерівномірно. Найкраще вони були розвинуті у середній Волині - у повітах Рівненському, Дубнівському, Луцькому, Здолбунівському, а найслабше - у Костопільському, Любомльському. Причиною такого стану могло бути, на нашу думку, те, що далеко не всі українці, особливо у віддалених районах, поділяли ідеологію ВУО, а також те, що ці повіти перебували під впливом інших політичних сил, зокрема, комуністичних, націоналістичних. Багато українців придивлялися до політики Волинського Українського Об`єднання. Для значної частини населення вуовці були людьми воєводи, які реалізовували його політику. Самі діячі ВУО ідеалізували свою партію, переоцінювали її роль і значення. У кінці 30-х років вплив ВУО через складну внутрішню ситуацію в партії, а також у зв`язку з переводом Г.Юзевського у Лодзь, зменшився. «У політичному житті українців щораз меншу роль відіграє Волинське Українське Об`єднання, котре не проявляє ніякої активності і поступається місцем іншим партіям» [6, s.39], - говорилося у місячному звіті волинського воєводи за травень 1939 року про суспільно-політичні, національні та релігійні рухи.

Таким чином, незважаючи на те, що кількісний склад партії зростав, вуовцям не вдалося здобути широкої соціальної бази. Причин цього, на нашу думку, було кілька, а саме: великий вплив мали інші партії, зокрема, «Сельроб»; невелика особиста популярність керівників ВУО; важке становище населення на Волині; недостатні успіхи ВУО в галузі культурно-освітнього життя на Волині. Окрім цього, члени Об`єднання не мали достатніх власних сил на здобуття широкої соціальної основи, а Г.Юзевського така ситуація цілком влаштовувала. Отже, незважаючи на вдавану активність, ВУО залишалося організацією з більше моральним впливом, аніж реальним.

Важко складалися стосунки ВУО з іншими політичними партіями. Виникнення на Волині у 1931 році ВУО зустріло незадоволення з боку політичних сил реґіону. Насамперед, утворення ВУО дратувало український націоналістичний табір Східної Галичини. Після ліквідації «Сельробу» в 1932 році [7, 28] інші українські східногалицькі партії прагнули посилити свій вплив на Волині. Але нове політичне Об`єднання, маючи підтримку польської адміністрації, ускладнювало здійснення цих намірів. Ворожі відносини між ВУО та ОУН були викликані також позицією воєводи Г.Юзевського, який вважав націоналізм найзапеклішим ворогом Польщі. У звіті в 1933 році воєвода наголошував, що «боротьба з ОУН має вестися безпощадно, з використанням усіх можливих форм і методів» [8, арк.23]. Вуовці, як завжди, підтримували воєводу, засуджували дії оунівців. Однак, у ході еволюції частина діячів ВУО, особливо в нових структурах, почала їм симпатизувати. Найбільш яскраво ці тенденції проявилися у другій половині 30-х років, після переведення Г.Юзевського до Лодзі.

Через переслідування польської влади оунівці поряд із революційними методами боротьби почали використовувати інші, зокрема, поширювали пропаганду своїх ідей у легальних українських організаціях, у певній мірі й через ВУО. У місячному ситуаційному звіті волинського воєводського управління за квітень 1937 року відзначалося, що нелегальні організації прагнуть масово ввести до ВУО своїх членів, щоб останні могли розширити вплив на маси, й у такий спосіб активізувати свою діяльність [9, арк.32]. На подібні факти звертав увагу і львівський воєвода Дубін-Бурковський. Після подорожі на Волинь він, зокрема, сказав: «Дуже непокоїть те, що під прикриттям ВУО реальний вплив у волинських організаціях на півдні мають націоналісти, а на півночі - комуністи» [10, 294].

Те, що ВУО, як легальну організацію, використовували українські націоналістичні сили, підтверджують і спогади очевидців, зокрема колишнього в`язня НКВС, нинішнього жителя Казахстану В`ячеслава Поліщука, який писав, що «у селі Воютин Луцього повіту під крилом ВУО розгорнула роботу ОУН» [11, 8].

Необхідно відзначити, що, незважаючи на спроби використання осередків ВУО, діячі ОУН вороже ставилися до політики Г.Юзевського. У середині 30-х років вони розпочали підготовку до замаху на волинського воєводу, який не вдався через технічні причини [12, 135].

Відкрито ворожими були відносини ВУО з осередками комуністичного спрямування. Це й зрозуміло, адже політика воєводи Г.Юзевського, яку поділяли діячі ВУО, спрямовувалася проти Радянського Союзу [13, 458] і повністю узгоджувалася з ідейними засадами Ю.Пілсудського, який прагнув до максимального послаблення Росії.

Досить неоднозначно складалися стосунки Волинського Українського Об`єднання з найбільшою українською партією центристського спрямування - Українським Національно-Демократичним Об`єднанням (УНДО).

Утворення ВУО, яке мало підтримку польської адміністрації, зменшувало шанси УНДО перетворитися на найвпливовішу партію на Волині. Окрім того, поширенню впливів УНДО перешкоджала й система «сокальського кордону», згідно з якою велася боротьба з усіма галицькими громадськими і політичним організаціями. Постійні сутички між ВУО та УНДО на сторінках преси свідчили, що між ними було набагато більше протиріч, аніж спільних ідей. Взаємні звинувачення лише сприяли більшому і глибшому роз`єднанню західноукраїнського громадського руху, шкодили спільній українській справі. На жаль, вуовці досить пізно це зрозуміли. Незважаючи на деяке тактичне зближення в середині 30-х років представників ВУО та УНДО, стосунки між ними не налагодились і залишалися складними. Однак найрішучіша група ВУО на чолі із Степаном Скрипником вийшла зі складу ВУО, а пізніше вступила до УНДО, поділяючи погляди його представників щодо автономії українських земель.

Протягом 30-х років стосунки ВУО з іншими політичними партіями пережили еволюцію від повного неприйняття до розуміння необхідності співробітництва. Це свідчить про те, що ВУО змінювалося, реагуючи на політичну обстановку в країні, хоча залишалося вірним ідеям українсько-польської співпраці, не до кінця розуміло глибину і складність стосунків між двома народами.

У легальній боротьбі за власні права визначальне місце займали вибори до органів влади, тому діячі ВУО значну увагу приділяли цим справам. Перемагаючи на виборах, представники партії мали змогу впливати на внутрішнє життя Волині, частіше й активніше піднімати проблеми українців. Однак можливості самоврядування обмежувала польська адміністрацієя, тому більшість проблем так і залишилася невирішеними.

Вибори, які проходили в умовах грубого тиску властей на українське громадянство, масових арештів активних партійних діячів, були надзвичайно далекими від демократії, ставали покірним засобом у руках влади. Маршал Ю.Пілсудський не хотів співробітничати з парламентом, йому потрібний був не партнер, а слухняний виконавець власних рішень [14, 162]. У такій атмосфері Безпартійний Блок співпраці з урядом, члени ВУО одержували бажану більшість. Під час виборів до міських Рад, у червні 1934 року, здобуток вуовців був таким: Дубно - 4 мандати; Горохів - 6; Берестечко - 6; Корець - 5; Березно - 6; Костопіль - 5; Олика - 3; Здолбунів - 6; Рівне - 8; Володимир - 6; Любомль - 6; Остріг - 6; Радзивіль - 4; Ратно - 3; Устилуг - 2; Кременець - 11 [15, 1]. Однак трактувати вибори як велику перемогу ВУО було б значним перебільшенням, адже ця перемога була викликана, насамперед, підтримкою польської адміністрації, переслідуванням інших українських політичних партій. Так, напередодні виборів у червні 1935 року польська поліція в значній мірі для демонстрації власної сили і залякування населення провела мініпацифікацію у Волинському воєводстві [16, арк.24]. Незважаючи на такі дії поляків, 24 липня 1935 року Голова Управи та Рада ВУО звернулися до українського населення із закликом вибрати послами людей, відданих ідеї українсько-польського братерства, які б утворили спільну Репрезентацію Волині [15, 1]. Вибори принесли успіх ВУО: всі п`ять послів-українців були не лише членами партії, а й входили до Головної Управи. Усього до парламенту Польщі у результаті виборів 1935 року від Волині потрапило 19 послів і 6 сенаторів, серед них і члени ВУО [17, 156]. Посли-українці прагнули захищати права своїх земляків під час обговорення бюджету [18. 1], проводили спеціальний День Волині у Сеймі та Сенаті [19, 1], постійно порушували проблеми українського шкільництва, освіти, церкви.

Волинсье Українське Об`єднання взяло участь у виборах до парламенту останнього скликання (1938-1939), одержавши разом з УНДО 14 місць у Сеймі і 5 - у Сенаті [17, 156].

Таким чином, участь у законодавчих і самоврядних органах була важливою складовою частиною політичної діяльності ВУО, давала змогу ширше висвітлювати свої прагнення, сподівання. Однак, цю ланку роботи постійно обмежували польська адміністрація, волинський воєвода, який намагався використати вуовців для реалізації власної політики. Зрештою, саме тому більшість проблем, які ставили діячі ВУО, так і залишилися невиконаними.

У середині 30-х років кардинально змінилася політична ситуація в країні, що було викликано смертю Ю.Пілсудського у травні 1935 року. Після цього розпочинається регрес у здійсненні «волинської політики», все більше поширюються націоналістичні тенденції у житті польського й українського суспільств, у державі зростає роль військових, які активно виступають з «програмою полонізації східних кресів» [20, 165]. «Смерть Пілсудського багато що змінила на гірше, принаймні, щодо української проблеми. На Волині поширюється хвиля шовінізму» [21, 1] - відзначала газета «Волинське Слово».

У нових умовах еволюціонізувала політика і тактика Волинського Українського Об`єднання. Все активніше почали звучати голоси про необхідність більшої незалежності ВУО, розширення суспільно-культурних форм життя українського народу. Нові політичні умови привели до кризи українського проурядового табору, яка виявилася у важливих персональних змінах.

У червні 1936 року з посади Голови Української Парламентарної Репрезентації Волині та Голови ВУО було усунуто Петра Певного, а у листопаді того ж року його виключили з партії [22, 2-3]. Новим керівником ВУО і Головою УПРВ було обрано Сергія Тимошенка [23,1]. Наступні місяці підтвердили припущення щодо бажання нових керівників зробити ВУО самостійнішим угрупуванням. Вони хоча й не відмежовувалися від ідеї польсько-української співпраці, але більш послідовно і активно почали порушувати українські проблеми. Еволюцію в українському лояльному таборі засвідчувала стаття в «Українській Ниві» «Ми і польське громадянство». В ній, зокрема, зазначалося, що «не маємо жодного наміру виконувати роль громадян другої категорії. Не почуваємо себе в загальнодержавному житті принагідними пасажирами» [24, 1]. Досить об`єктивно оцінювала кадрові зміни всередині ВУО газета «Діло», відзначивши, що «нові керівники ВУО поводяться зручніше, культурніше і гідніше» [25, 1].

У зв`язку з реорганізацією ВУО, зазнав змін і часопис партії - газета «Українська Нива». З 1 січня 1937 року вона почала виходити під назвою «Волинське Слово» [26, арк.3]. Пропольські тенденції нового пресового органу порівняно з попереднім значно послабилися, що було наслідком зміни політичного становища у польській державі і реорганізації ВУО.

Внутрішні зміни в партії зумовили необхідність скликати Надзвичайний крайовий з`їзд для вирішення питання про подальшу політичну діяльність організації. Він зібрався 7 листопада 1937 року в Рівному [27, 1]. Сергій Тимошенко, виступаючи на з`їзді з доповіддю, зокрема, наголошував: «Волинь вірить державі, але хоче, щоб держава вірила їй… Ми вимагаємо поваги до своїх прав, хочемо своєї віри, мови, а землі своєї не віддамо нікому» [28, арк.53]. У ході з`їзду було прийнято низку резолюцій. Зокрема, з церковних справ, організаційних, господарчих проблем, резолюцію щодо ставлення ВУО до польської держави.

Надзвичайний з`їзд у Рівному, оцінивши політичні надбання та роботу партії, завершив попередній період і започаткував новий етап в історії ВУО. Аналізуючи роботу з`їзду ВУО, газета «Діло» відзначала, що заслуга його полягає у тому, що він мав мужність визнати помилки останніх років та необхідність наполегливої боротьби за українські права [25, 1].

У цей час ВУО активно продовжувало боронити свою гідність, свої права, підтримуючи рівні відносини з поляками. Однак ці прагнення, як і раніше, залишалися нездійсненими. Діячі ВУО нагадували владі: «Ті політичні чинники, які твердять, що лише поляки є повноправними господарями держави, повинні пам`ятати, що обов`язком машиністів є турбота про безпеку всіх пасажирів. Ми не їдемо в потязі зайцями. Маємо квитки, як і інші подорожуючі. Значить, маємо такі самі права на місце для себе і свого майна, а машиністи утримуються і на наші гроші» [29, 1]. Ці слова ще раз засвідчують еволюцію ВУО у період 1935-1937 років, адже подібні думки серед вуовців не виникали на попередньому етапі.

Останній відрізок діяльності Волинського Українського Об`єднання в 1938-1939 рр. був ще складніший з точки зору стосунків із владою і у внутрішньому житті партії. Ситуація на Волині особливо загострилася у квітні 1938 року після переведення воєводи Г.Юзевського до Лодзі. Втративши підтримку волинського адміністратора, діячі ВУО зіткнулися зі складними проблемами, які мало не призвели до цілковитого розпаду партії.

Згідно з пропозицією генерального секретаря ВУО Степана Скрипника було прийнято 6 червня 1938 року «Декларацію про політичне і економічне становище українського населення на Волині» [30, арк.1]. Документ підкреслював, що українці не в силі спокійно спостерігати, як нищаться їхні права, як зневажається їхня гідність і національна свідомість.

Декларація не була вміщена у друкованому органі ВУО, бо влада погрожувала конфіскацією газети. У свою чергу, Голова ВУО С.Тимошенко, наляканий незадоволенням польської адміністрації, не дозволив розіслати Декларацію первинним осередкам ВУО. У відповідь С.Скрипник виступив з протестом і сказав, що вийде з партії. Ситуація, що склалася, вкрай загострила внутрішнє життя волинського проурядового табору, свідчила про глибокі розбіжності серед керівництва ВУО. У таких умовах більшість керівництва ВУО не наважилася відкрито підтримати ідею автономії західноукраїнських земель. Саме ці протиріччя і спричинили вихід Степана Скрипника з однодумцями зі складу Волинського Українського Об`єднання 9 грудня 1938 року [31, 1].

Керівництво ВУО не афішувало відхід посла С.Скрипника від тактики партії, оскільки це їм було невигідно як з моральних, так і з політичних міркувань. Вони прагнули послабити значення цього факту, не акцентували увагу на проблемах автономії українських земель, які поділяла група Скрипника. У таких складних умовах, коли відбувалися кардинальні зміни в політичному житті Волині, Головна управа планувала скликати у 1939 році конґрес ВУО, який мав випрацювати нову тактику. Однак з огляду на міжнародну ситуацію цей конгрес так і не відбувся.

Таким чином, у кінці 30-х років Волинське Українське Об`єднання переживало найважчі часи. Основні програмні ідеї вуовців перекреслювала своїми діями польська влада. Розроблена урядом у лютому 1939 року «Політична програма державної політики Польщі на Волині» [32, арк.1] спрямовувалася на повну полонізацію і колонізацію краю, заперечувала ідею українсько-польського співжиття - головну позицію ВУО. Метою щодо осіб непольської національності документ визначив державну асиміляцію, а в подальшому - асиміляцію національну. У 1939 році українське питання загострилося до краю, польсько-українські відносини знову характеризувалися небувалим напруженням.

Незважаючи на таке ставлення польської влади, діячі ВУО знову декларували свою вірність її. Газета «Волинське слово» писала: «Посилення обороноздатності держави є для нас таким самим бездискусійним питанням, як і для поляків» [33, 1]. Підтримуючи обороноздатність Польщі, діячі ВУО замислювалися над долею українських земель у зв`язку з чехословацькими подіями і наростанням напруженості у світі. О.Ковалевський писав: «Ми, що боролися за ідеал державницької незалежності України і в свої юнацькі роки, і в роки зрілої молодості, і власними силами, і в союзі з німцями чи поляками завжди були переконані, що утвердження незалежної України є історичною необхідністю» [34, 3]. Однак, як підтвердила реальність, шлях ВУО - шлях лояльності до влади й пропаганди співжиття поляків і українців, виявився недосконалим, не привів до вирішення української проблеми в Польщі. Цей шлях виявився неспроможним пом`якшити невиліковні внутрішні суперечності багатонаціональної Польщі, тим більше - воскресити неприродний альянс квітня 1920 року.

У цілому, діяльність ВУО мала досить суперечливий характер. Вуовці поєднували у своїй роботі протилежні прагнення: повну лояльність до польської влади і бажання розвивати національну культуру волинян. Усі свої позитивні починання вони хотіли узгодити з польською адміністрацією, що в кінцевому рахунку призводило до поразок. Дії членів Об`єднання були нерішучими, половинчастими, розрахованими не на власні сили, а на допомогу влади, яка використовувала ВУО і його осередки в своїх асиміляторських цілях. З іншого боку, виникнення ВУО сприяло появі нових способів боротьби за власні права. Завдяки поміркованим підходам діячі ВУО, входячи до урядових установ, мали змогу частіше порушувати проблеми українців у Польщі.

Часто керівники ВУО здобували перемогу на виборах, але скористатися нею не могли, тому що цю сферу діяльності повністю контролювала влада. «Можна було видати десятки грубих томів з промовами на українську тематику. Проте майже десятилітній обмін думками так і не вирішив цієї проблеми» [31, 1], - критично писала газета «Волинське слово». Свої дії вуовці завжди узгоджували з польським властями, з Г.Юзевським, не розуміючи, що він був, насамперед, «поляком і політиком, який поставив собі за мету зробити з українців Волині вірних польських громадян» [35, 1]. Шанси на польсько-українське порозуміння залишалися невикористаними з вини польської сторони. Поляки мали свою державу, були сильнішою стороною, яка мала змогу формувати і визначати характер стосунків між суспільствами. В цілому, ВУО своєю діяльністю об`єктивно сприяло польській державній політиці, було частиною «волинського експерименту» Г.Юзевського. Однак, незважаючи на це, значення цієї партії в історії нашого краю відчутне, адже вона легально діяла на Волині впродовж 30-х років, які були насичені складними проблемами українсько-польского співіснування.

Список використаних джерел

1. Державний архів Волинської області (ДАВО). - Ф.198. - Оп.1. - Од.зб.5.

2. Medrzecki w Wojewуdztwo Wolynskie. 1921-1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, spolecznych i politycznych. - Wroclaw, 1988.

3. ВУО - Маршалові Пілсудському. - Луцьк; Б.в., 1935.

4. ДАВО. - Ф.1. - Оп.1. - Од.зб.10.

5. Державний архів Рівненської області (ДАРО). - Ф.30. - Оп.20. - Од.зб.841.

6. Archiwum Akt Nowych (AAN), Urzad Wojewуdski Wolynski (UWW), sygn.979/40.

7. Кучерепа М.М. Волинь у міжвоєнний період (1921-1939). - Луцьк, 1994.

8. ДАВО. - Ф.46. - Оп.9. - Од.зб.2890.

9. ДАВО. - Ф.1. - Оп.2-а. - Од.зб.351.

10. Biuletyn Polsko-Ukrainski (BPU), 3.VI.1938.

11. Поліщук В. Підпільної праці нас ніхто не вчив//Віче. - 1995. - 20 жовтня.

12. Kesik J. Zaufany Komendanta Biografia polityczna Jana Henryka Jуzewskiego. 1892-1981. Wroclaw, 1995.

13. BPU, nr.42(281), 6.XI.1938.

14. Наленч Д. и Т. Юзеф Пилсудский.Легенды и факты. - Москва, 1990.

15. Українська Нива. - 1934. - 15 червня. - Ч.19(24).

16. ДАВО. - Ф.46. - Оп.9. - Од.зб.3096.

17. Brzoza Cz - Ukrainska Rrprezentacja Parlamentarna w II Rzeczypospolitej, «Краківські Українознавчі Зошити», t.I/ІІ, Краків, 1992-1993.

18. Українська Нива. - 1935. - 10 лютого. - Ч.6-7.

19. Українська Нива. - 1935. - 28 вересня.

20. StaweckiP. Nastepcy Komendanta. Wojsko a polityka wewnetrzna Drugiej Rzeczypospolitej w latach 1935-1939-Warszawa, 1969.

21. Волинське Слово. - 1937. - 7 листопада. - № 32.

22. Українська Нива. - 1936. - 27 листопада. - № 23.

23. Українська Нива. - 1936. - 14 червня. - № 1.

24. Українська Нива. - 1936. - 12 липня. - № 4.

25. Діло. - 1937. - 27 листопада. - Ч.262.

26. ДАВО. - Ф.36. - Оп.13-а. - Од.зб.785.

27. Волинське Слово. - 1937. - 31 жовтня. - № 13.

28. ДАВО. - Ф.198. - Оп.1. - Од.зб.19.

29. Волинське Слово. - 1939. - 26 лютого. - № 6(77).

30. ДАРО. - Ф.46. - Оп.9. - Од.зб.4671.

31. Волинське Слово. - 1939. - 27 квітня. - № 12(83).

32. Там само. - 14 травня. - Ч.13(84).

33. Діло. - 1939. - 6 травня. - № 96.