Міністерство Освіти і Науки України

Київський національний університет технологій та дизайну

Кафедра політології та соціології

Контрольна робота

З політології

«Функціонування сучасних політичних систем»

Виконав: студент групи ЗЕ-02-04

Злобіна В.М.

Перевірив:

Суший О.В.

Київ 2007

План

1. Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства.

2. Типи політичних систем

3. Основні функції політичної системи

4. Особливості політичної системи сучасного Українського суспільства

Висновки

Категорія «політична система» відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя.

Система -- це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільності. Система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі розвитку виникає політична система як одна із форм соціального руху матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей -- політикою. На відміну від інших систем -- економічних, соціальних, духовних -- політичну систему суспільства характеризує ряд рис: її участь у розв'язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей: монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. В рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна, культурна й інші форми політики. Через її інститути здійснюється політичне керівництво й управління суспільством. Отже, політична система -- інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок.

1. Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства

Сучасне наукове знання про політичні системи с результатом значного розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи була держава. Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним суспільствам, діяльність політичної системи, по суті, обмежувалася функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд існували інші формальні і неформальні об'єднання, які грали значну, а інколи і провідну політичну роль, наприклад, роль жерців у країнах Сходу; Аристотель згадує про існування трьох угруповань в Афінах, які називали себе партіями:

партії гори, рівнини і прибережної частини міста, жителі яких виступали на народних зборах з більш-менш загальних позицій. Згодом, в умовах феодалізму значний політичний вплив чинила церква, яка інколи здійснювала певну політичну функцію навіть у міжнародних відносинах (відома Каносса Генріха IV) а деякі монаші об'єднання (наприклад, орден єзуїтів) були могутнім знаряддям диктатури феодалів. Діяли також різні політичні норми права і моралі, релігійні догми, однак вони дуже часто мали синкретичний (несрозчленований) характер.

Народження цілісної політичної системи пов'язане з подальшим цивілізаційним розвитком, формуванням громадянського суспільства, його структури. З'являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські спілки, об'єднання промисловців тощо, утворюються міжгрупові об'єднання (наприклад, національні, народні фронти).

У сучасній політичній науці намітилися різноманітні підходи до з'ясування суті і структури політичної системи. В їх основі лежить різне розуміння феномена політики.

Визначним теоретиком системного аналізу в політології США с Д.Істон. У працях «Політична система», «Системний аналіз політичного життя» він уперше в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення політичного життя, згідно з яким система складається з ряду різноманітних елементів, елементи пов'язані різними залежностями, які всі разом становлять її структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні, називаються входом у систему; а дії, які система справляє на оточення -- виходом. Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та ЇЇ реакцією на це) відбувається внутрішня системна конверсія.

Д. Істон визначає політичну систему як «взаємодію, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності», вироблені всіма його членами. Основним призначенням політичної системи є здійснення функції розподілу цінностей і спонукання до його обов'язкового прийняття

більшістю членів суспільства. Отже, Д. Істон стверджує:

політичний розподіл цінностей мас владну основу і здійснюється шляхом владного рішення, с обов'язковим і вимагає покори, в тому числі заснованої на примусі.

Д. Істон розкриває також вплив різноманітних факторів на політичну систему, а також вплив останньої на них. Гак, середовище, яке впливає на політичну систему, Д. Істон поділяє на «внутрішньосуспільні» системи (економічна, культурна, соціальна, психологічна) і «позасуспільні», тобто ті, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система не вживає заходів щодо «руйнівного» впливу середовища і якщо цей вплив настільки деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична система розпадається.

Згідно з концепцією Д. Істона, взаємодія політичної системи з середовищем відбувається шляхом «входу-виходу». «Вхід» здійснюється або в формі «вимог», або в формі «підтримки». Під «вимогами» розуміється виражена всередині і звернена до владних органів думка з приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Під «підтримкою» він розумів дію індивідів і груп на підтримку системі. «Підтримка» пов'язує систему з навколишнім середовищем, забезпечує відносну стійкість владних органів, від яких залежить перетворення вимог навколишнього середовища у відповідні рішення. В результаті «входу» в політичній системі відбувається процес впливу на неї середовища, наслідком якого є реакція «вихід», під якою розуміється авторитетне рішення щодо розподілу цінностей. Політичний процес, на думку Д. Істона, це процес перетворення інформації, переведення її із «входу» на «вихід». Реагуючи на виклики середовища, політична система одночасно підтримує в суспільстві змінність і стабільність. «Збереження через зміни» є дійовим засобом стабілізації політичної системи.

Цікаві міркування про структуру, функції і механізми дії політичної системи висловив американський політолог Дж. Алмонд у працях «Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз». На відміну від концепції Д. Істона, в якій приділено відносно менше уваги такій проблемі, як політична культура, Дж. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. При обґрунтуванні своєї схеми він вводить до її складу такі категорії, як система дій, рольова структура (або тип рольових взаємодій), орієнтація на політичну дію, кожний особливий тип якої, оточуючи політичні системи, формує політичну культуру. Згідно з Дж. Алмондом, кожна політична система є системою дій.

Акцент на «дію» означає, що при вивченні політичних систем не можна обмежуватися переліком їхніх юридичних та ідеологічних норм, а необхідно враховувати взаємозв'язки і взаємозалежності всіх формальних і неформальних елементів політичного життя, певне упорядкування їх взаємодії. Дж. Алмонд також звертає увагу на вивчення політичної поведінки в контексті системи. На його думку, концепція «ролі» дає змогу на базі емпіричних досліджень визначити неформальні елементи політичної системи і пояснити політичну поведінку. За допомогою категорії «ролі» Дж. Алмонд визначає політичну систему як «набір взаємодіючих ролей». як «рольову структуру» і як «тип взаємодії ролей, що впливають на рішення, яке підтримується силою примусу». Отже, поняття «ролі» виступає основною одиницею структурно-функціонального аналізу Дж. Алмонда. Завдання дослідження політичної системи він вбачає не у виявленні її основоположних соціальних критеріїв, а у з'ясуванні всіх існуючих у ній типів взаємодії рольових структур, що виведе дослідника за межі вивчення конституційно-правової системи і змусить його розглядати всі ролі, які існують у політичній системі, і визначати їх з точки зору політичної активності і політичної поведінки. Основною функцією політичної ситеми Дж. Алмонд вважає легітимний (узаконений) характер фізичного примусу, спрямований на підтримку стабільного порядку.

Отже, згідно з проаналізованими підходами, політика визначається не соціальне й економічно обґрунтованими інтересами і цілями, а на основі структурно-функціонального трактування владного розподілу цінностей у суспільстві. На думку західних політологів, політична система може стабільно функціонувати за умови, що «входи» перетворені у «виходи» таким чином, що вони не спричиняють напруження, яке, своєю чергою, призвело б до фундаментальних змін у структурі системи.

2. Типи політичних систем

Політична система -- це цілісна, впорядкована система відносин, дій, ідей, методів і інститутів, зв'язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства -- це складна, багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.

Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, президентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін.

Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, ствердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (нинішні країни СНД, кр. Сх. Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та ін. Дем. елементів у суспільстві разом з існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. В суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.

Постколоніальна політична система характеризується: великим різноманіттям політичних. режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн кап. відносин, їхнім відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

Сутність політичної системи полягає в регламентації поведінки людей. Політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін: інституційної, регулюючої, функціонуючої та ідеологічної. Відповідно до цього, політична система складається з таких компонентів: політичні відносини,політична організація, політично-правові та моральні норми, методи політичної діяльності, політична культура. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування соціальну і національну. структуру, демографічні та економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні групи соцінтересів, визначаються соцпріоритети, що потім закріплюються в політиці.

3. Основні функції політичної системи

Політична система суспільства - це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних державних,партійних організацій,громадських об'єднань ,за допомогою яких здійснюється завоювання ,утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури. ПС виконує в суспільстві функції:

1. Регулююча

2. Реагуюча

3. Розподільча

4. Екстракціонна

5. Символізуюча

Функції усередині себе самої:

1. Нормотворча

2. Функція вживання правил

3. Контроль за виконанням правил

4. Політична комунікація

5. Зберігання та адаптація системи :

6. Політичне рекрутування та політична соціалізація

Різноманітність функцій політ. системи суспільства свідчить не лише про процес ускладнення його, а й про розгалуженість функціонування політичних систем у суспільному організмі.

Визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства. Розробка правил і законів поведінки людей та груп у суспільстві. Організація діяльності суспільства на виконання поставлених цілей та програм. Забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки та стабільності політичного ладу. Розподіл матеріальних і духовних цінностей у відповідності з інтересами соціальних спільнот. Формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі та діяльності. Погодження різноманітних інтересів держави і соціальних цінностей. Контроль за додержанням законності та правил, припинення дій, що порушують політичні норми.

Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, президентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін.

Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, ствердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.

Для перехідного типу політичної системи (нинішні країни СНД, кр. Сх. Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та ін. Дем. елементів у сус-ві разом з існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. В суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перех. тип пол. с-ми характер-ся також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.

Постколоніальна пол. с-ма хар-ся: великим розмоїттям пол. режимів і форм держ. правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн кап. відносин, їхнім відривом від натураль. ек-ки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо.

4. Особливості політичної системи сучасного Українського суспільства

Економічним фундаментом становлення нової політичної системи в нашому суспільстві є процес створення багатоукладної економіки, пов'язаний із роздержавленням власності, створенням і спільних і власних підприємств, індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху, фермерства і т. д. Цінові форми власності й господарської діяльності значною мірою сприяють появі нових соціальних структур суспільства, які виявляють свої конкретні інтереси в політиці. Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян демократичні цінності.

Для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у о новий період світової історії.

Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`є висунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.

Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення «розподіл влад» не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.

Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу. Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.

Сучасна характеристика розподілу влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.

Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу) відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропоновані президентом. В свою чергу, президент може впливати на процес законотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване вето. Члени верховного суду призначаються президентом з «поради і згоди» сенату, тобто відповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої і законодавчої влади. Сам же верховний суд, реалізуючи функцією конституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресу і президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльність законодавчих і виконавчих органів.

Однак зміст поняття стримувань і противаг розглянутим не обмежується. Багато американських конституціоналістів до них відносять різні спроби формування всіх трьох влад: конгрес обирається безпосередньо виборцями, президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою. До системи стримувань і противаг нерідко також відносять різні строки повноважень органів виконавчої і законодавчої влади: нижня палата конгресу обирається на два роки, верхня - на шість, президент - на чотири. Пов`язують суть цієї системи і з деякими іншими особливостями організації вищих ланок державного механізму.

Для розподілу влади, за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище - часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають «частковим злиттям персоналу»: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканскою) формами правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції «дифузії», «розпорошення» державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості для свавільного правління.

На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності запобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.

Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова, або управлінська функція певною мірою вбирає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Існує серед французьких вчених й інший погляд, за яким різниця між законодавчою і виконавчою владою не має принципового значення., адже лідер партії парламентської більшості фактично володіє і тією і іншою. Він керує урядом і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча і виконавча влади розподілені, буде, на думку адептів такого підходу, неправильним, а справжній поділ має місце між урядом і опозицією.

Ці та інші теоретичні концепції в цілому узгоджуються зі змістом чинної конституції Франції, де сполучаються елементи жорсткого розподілу влад з інститутами парламентарної республіки. Зокрема, конституція фіксує принцип несумісності членства в уряді з депутатським мандатом, що, як зазначалось, властиво президентській республіці. З іншого боку, в основному законі закріплений принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом, котрий характеризує парламентарні форми правління.

В цілому слід підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл влад або влади, а про розділення, поділ владних функцій між вищими органами держави. Тим самим формулу «розподіл влад» можна без особливих застережень замінити на формулу «розподіл державних функцій». Сказане не заперечує значущості ідей розподілу влад, які служать основою для створення загальних гарантій демократичної організації суспільства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хоча не слід заперечувати їх характер як юридичної цінності.

Реалізація на практиці відповідних ідей створює той стрижень, який покладений в основу конституційного механізму здійснення влади, складовими якого є вищі органи.

В своєму виступі в ході пленарного засідання В.Литвин визначив важливість створення ефективної національної стратегії для України та її пріоритети, які дозволять підвищити запас міцності національної економіки, накреслити шляхи переходу від існуючої моделі української економіки до моделі випереджуючого економічного розвитку, забезпечити нові соціальні стандарти життя.

«Україна шукає свій рецепт модернізації політичної системи, яка покликана забезпечити демократичні і легітимні механізми формування і функціонування державної влади», - сказав В. Литвин

В. Литвин вважає головними цілями конституційної реформи забезпечення формування ефективної виконавчої влади і сучасної моделі держави, відхід від загроз, які несе в собі авторитаризм, безвідповідальний парламентаризм радянського зразка або влада олігархії та подолання політичного синкретизму законодавчої, виконавчої і судової влад, а також оформлення і збалансування багатомірного політичного простору, в якому своє місце повинні знайти державні інститути, політичні партії, суспільна думка, незалежні ЗМІ, права людини і громадянина.

«Суверенітет країни неможливий без суверенітету територіальної громади», - наголосив Голова Верховної Ради України.

У своєму виступі він також приділив значну увагу пріоритетам структурних змін в економіці країни.

Промовляючи перед учасниками форуму, В.Литвин звернув їх увагу на те, що «СНД як організація може набути друге дихання» і те, що «майбутнє СНД залежить від того, наскільки адекватні і глибокі наші уявлення про майбутнє світу і ту роль, яку покликані зіграти нові незалежні держави».

На думку В. Литвина, СНД майбутнього - це співдружність незалежних держав, які прагнуть реалізувати власні проекти національного розвитку, максимально використовуючи при цьому можливості міжнародної інтеграції і регіональної кооперації. Із «інструмента розлучення» СНД повинно перетворитися в інноваційний проект, націлений на формування нової матриці міждержавних відносин як всередині Співдружності, так і у світі», вважає В.Литвин.

З початком ХХІ століття світ увійшов у нову еру. Як заявив під час державного і пастирського візиту в Україну в червні 2001 р. Папа Римський Іоанн Павло ІІ, це буде ера глобалізації розвитку і цивілізації любові й гуманізму. Але чи стане вона початком формування глобальної ноосфери(з грец.noos - розум, інтелект), тобто сфери панування людського розуму у процесах розвитку. Досі людство шукає відповіді на корінні питання виживання й розвитку.

Глобальна ноосфера, глобалізація розвитку, глобальна інтеграція, глобальна соціалізація розвитку та ідеї формування глобальної ноосфери розвитку - ці абсолютно нові категорії виявилися в центрі уваги світової наукової громадськості й міжнародних організацій - ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, МВФ та ін. Зазвичай, чи не найскладнішим завданням є визначення генезису суті, характеру, можливих загроз і наслідків глобалізації, і особливо глобалізації розвитку. Характерним є те, що на Х сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ (6-10 липня 2001 р., Париж) проблеми глобалізації, безпеки розвитку і глобальних конфліктів посіли провідне місце. У звіті Генерального комітету з економічних питань, питань науки, технології та навколишнього середовища «Європейська безпека та запобігання конфліктам: (глобальні) виклики в галузі економічного виміру ОБСЄ в ХХІ столітті» та в Резолюції, прийнятій Па ОБСЄ з даного питання, підкреслюється, що глобалізація спричинює корінні економічні й соціальні зміни, а пов'язані із глобалізацією позитивні результати і блага розподіляються у світі нерівномірно. Зростає глобальний конфлікт інтересів у розподілі нового «глобального пирога». Сильні країни намагаються проводити стару політику, характерну для минулого ХХ століття, - політику сили та абсолютизації власних життєво важливих інтересів.

Необхідною умовою для забезпечення стабільності та безпеки - як національної, так і глобальної, є успішні економічні перетворення в усіх країнах та їх ефективна і синхронна інтеграція у світову економіку сьогодні і в майбутньому. Країни, які не мають доступу до світової економіки, потерпають від економічної глобалізації та своїм відставанням або деградацією гальмують глобальний розвиток. В умовах інтенсивно наростаючої глобальної взаємозалежності та взаємовпливу країн та регіонів світу, повинна бути забезпечена глобальна симетрія та синхронізація розвитку. Відтак на теперішньому етапі невідкладним завданням стала підтримка донедавна розвинених індустріальних, а нині країн перехідного періоду (Україна, Росія та ін.), з тим щоб вони мали змогу поступово включатися в глобальні торгівельні та фінансові потоки. Задля цього Парламентська асамблея ОБСЄ закликає створити систему стабільних та ефективних міжнародних економічних та інституційних структур.

Управління глобальними процесами наштовхується на значні труднощі. Головними з них є конфлікт глобальних інтересів між старими глобалізаторами та глобалізованими, а також чимало невирішених теоретичних і політичних проблем. Так, серед західних експертів панує доволі зацікавлена позиція, що глобалізація - лише «лібералізація торгівлі, операцій, послуг та переміщення людей», а також безпрецедентний розвиток діяльності і послуг у галузі нових інформаційних технологій. Іншими словами, суть процесів глобалізації вони зводять до «виникаючої та зростаючої лібералізації на основі застосування і вільної передачі сучасних інформаційних технологій»[1].

Разом із цим, у вищезазначеному документі ОБСЄ зроблений правильний висновок про те, що зростаючі процеси глобалізації економіки потребують глобалізації політичних стратегій як на національному, так і на міжнародному рівнях. Однак процес їх розроблення вкрай уповільнений, що само по собі становить серйозну загрозу. Тому сьогодні нагальною справою є створення довгострокових національних стратегій розвитку.

Виникає закономірне питання: чи не повинне світове співтовариство «зупинити процеси глобалізації», якщо більшості країн світу вони не дають очікуваного результату, а лише посилюють загрозу їх перетворення на сучасні напівколонії в інтересах країн-глобалізаторів, країн «золотого мільярда». Упевнений, що це неможливо, оскільки неможливо зупинити хід часу. Генезис глобалізації має природний, об'єктивний характер, а власне глобалізація розвитку є об'єктивною закономірністю, незалежною від волі та бажання людей. Людство, якщо правильно організується, може використовувати у своїх інтересах переваги глобалізації.

Ми стверджуємо, що існують такі об'єктивні економічні закони, як закон глобалізації економіки, закон глобальної інтернаціоналізації економіки, закон глобальної соціалізації, закон глобальної інтеграції розвитку . (Розкриття та обґрунтовування сутності цих законів подається у нашій новій книзі «Глобалистика и глобализация развития», яка вийшла друком на початку 2002 р.)

З огляду на об'єктивний характер процесів глобалізації, їх позитивні потенційні переваги й наслідки, ми вважаємо, що ключовим завданням світового співтовариства стає економічна глобалізація шляхом глобальної інтеграції розвитку. А єдиними критеріями ефективності глобалізації можуть бути лише зростання ефективності та міжнародної конкурентоспроможності національних економік і підвищення рівня життя народу. Усілякі спроби глобальної дезінтеграції країн в єдиному глобальному процесі розвитку загрожують небаченою глобальною економічною кризою.

Відтак зрозуміло, що для включення в процеси глобальної інтеграції, промислово розвинені країни перехідного періоду потребують суттєвої допомоги у зміні моделі розвитку - від застарілої індустріальної до нової інтелектуально-інформаційної. Міжнародні інвестиційні й кредитні потоки слід спрямувати саме в цьому напрямі. У майбутньому головні країни-глобалізатори повинні бачити свої стратегічні інтереси не в тому, щоб експлуатувати процеси глобалізації задля реалізації власних цілей, а в тому, щоб спрямувати в русло глобальної інтеграції всі країни світу, забезпечивши органічну синхронізацію глобального й національного розвитку. Це вкрай складне і небачене за масштабами завдання, вирішення якого потребує розв'язання проблем глобальної справедливості й глобальної демократизації. Воно наражається на загрозу тяжкої інерції традиційного розвитку, який базується на інтересах максимального зиску, що притаманно всім країнам світу. Однак іншої альтернативи, як прийняти цей новий глобальний виклик,у ХХІ столітті немає. З огляду на це очевидно, що глобалізуватися потрібно на принципово новій, якісній основі. Ми вважаємо, що такою основою може стати глобалізація політичних стратегій на базі ноосферного підходу до процесів розвитку.

Настала 14 річниця Незалежності України, яка ознаменувала незворотність державного суверенітету. Разом із цим, вона потребує підбиття підсумків соціально-економічного розвитку України за цей особливий період. Ще більш важливим є остаточне визначення українського шляху подальшого розвитку суспільства і держави в умовах різкого посилення процесів глобалізації і глобальної інтеграції в першій половині ХХІ ст.

Україні потрібно переходити до принципово нових форм економічного життя, які в умовах зглобалізованого світу впроваджують найуспішніші країни. Йдеться передусім про кардинальну дематеріалізацію виробництва, нові підходи до суспільного поділу й організації праці, застосування сучасних інформаційних технологій. А на глобальному рівні - це максимальне використання інтегрованого інформаційно-інтелектуального потенціалу світу,початок формування нової глобальної ноосферно-космічної економіки третього тисячоліття[5].

В умовах формування нової структури світового господарства і специфічної системи міжнародних економічних відносин відбуватимуться великі зміни у співвідношеннях підприємств, регіонів, держав-націй, транснаціональних компаній, міждержавних інтеграційних об'єднань. Очікуване посилення інтеграційних процесів на рівні внутрішніх виробничо-економічних систем країн і міждержавних економічних угруповань зумовить корінну трансформацію загальної картини світової економіки. Вже сьогодні зрозуміло, що найбільшу роль у цих процесах відіграватимуть глобальні корпорації. Глобальна корпоратизація стане новою ідеологією і законом розвитку в ХХІ столітті Це призведе до виникнення небаченого конфлікту економічних та політичних інтересів між глобальними корпораціями і багатьма державами-націями. Потужні можливості глобальних корпорацій набагато перевищуватимуть силу окремо взятих країн і становитимуть для них одну з найбільших загроз. Що малі й слабкі країни здатні протиставити могутності транснаціональних корпорацій (ТНК) і глобальних корпорацій (ГК)? Силу їх внутрішньої і регіональної інтеграції та синергії.

Яким є український шлях оновлення й розвитку в ХХІ столітті? Наш аналіз показує, що визначення українського шляху - це, насамперед, реальний, а не формальний вибір народом політичної системи і стратегії. Він мусить сьогодні зробити вибір: між демократією, якої ще немає, і неототалітарною «демократурою», яка збудована в Україні і відбиває олігархічні кланово-бюрократичні інтереси купки багатіїв, а не народу; між існуючим так званим державним лібералізмом і демократичним реформаторством, яке дуже важко торує собі дорогу в теорії і в практиці. Саме ця політична стратегія здатна вивести Україну на шлях випереджаючого розвитку і добробуту, бо всі «ізми» є вже відпрацьованим історичним ресурсом. Це стосується не тільки комунізму, а й капіталізму.

Сучасне європейське демократичне реформаторство відкриває нові можливості для прогресу не тільки так званим успішним країнам Європи, а й тим, чия історична доля в ХХ столітті була драматичною й трагічною і які сьогодні долають великі кризові потрясіння, здійснюють післякризові трансформації. До цих країн відноситься й Україна. Глобальна орієнтація її національної стратегії розвитку є дуже важливим завданням і означає радикальну зміну курсу, спрямованого на розвиток старої, неефективної традиційної екстенсивної економіки, і перехід до побудови нової постіндустріальної інформаційної економіки - складової глобальної економіки.

Аналіз свідчить, що нині Україна здобула новий величезний історичний шанс прогресивного розвитку. Є лише одна чимала проблема, яка може загальмувати реалізацію цього унікального шансу - невідповідність калібру нинішніх державних лідерів масштабам і складності історичних завдань України. Український народ повинен вирішити цю проблему конституційним шляхом - голосуванням на виборах і референдумах. Один мудрець сказав, що єдиним порятунком у політиці є освіта, знання і досвід. На щастя, в Україні досить багато досвідчених професіоналів і патріотів. Вони повинні прийти до влади, бо в новій ері «кадри вирішуватимуть усе». І влада належатиме народу, а не кланам та олігархам. Національна еліта мусить повернути владу народу.

Україна має ще один великий історичний шанс. Закінчилась третя - «холодна» чи «економічна» - світова війна. В епоху інтенсивного формування нової глобальної інтелектуальної, ноосферно-космічної цивілізації не тільки ядерна, а й усяка збройна чи холодна світова війна стають просто неможливими. Історія воєн - гарячих або холодних, як і збройного вирішення економічних, політичних чи територіальних проблем, остаточно себе вичерпала. Цим рубежем завершилася передісторія людства. Об'єднане ідеями виживання й розвитку, воно вступило в мирну епоху свого існування. Папа Римський Іоанн Павло ІІ проголосив початок нової цивілізації любові. Альтернативи глобальному миру й співробітництву, навіть у формах «тихої четвертої інтелектуальної світової війни» немає, бо вона б означала кінець людської цивілізації. У наступні десятиліття остаточно утвердиться примат законів і закономірностей загально цивілізаційного розвитку над законами суспільно-економічних формацій, таких як капіталізм, соціалізм, комунізм. Безсумнівно, цей процес триватиме впродовж усього ХХІ століття. Але в першій чверті ХХІ ст. він створює особливий шанс для України. Тому проблема формування нової національної еліти і нового соціального, справедливого суспільства, добробуту для всіх залишається дуже гострою. Наша країна повинна використати шанс мирного, демілітаризованого розвитку.

Таким чином, Україна має як величезні історичні шанси, так і величезні проблеми внутрішнього облаштування, пов'язаного з економічною, політичною і соціальною інтеграцією. Головне завдання сьогодні - покінчити з кримінальним капіталізмом і стати на власний український шлях розвитку. Різні політичні сили бачать його по-різному. Виходячи з позиції демократії й реформаторства, ми відкидаємо збанкрутілі доктрини комунізму, західного лібералізму й відкладеного лібералізму (закваски нинішньої адміністрації України), а також російського анархо-лібералізму. Натомість ми закликаємо стати на шлях послідовного соціального реформаторства під гаслом: «Справедливість, розвиток і добробут для всіх!» і в цьому бачимо український шлях у ХХІ столітті. Довгострокова стратегія модернізації і оновлення України має бути адаптована до нових цивілізаційних імперативів, до вимог глобалізації розвитку й глобальної конкурентоспроможності. Це запорука безпеки й успіху України в ХХІ столітті.

Намагання побудувати в країні класичний ринковий капіталізм ліберального типу виявилося грубою помилкою, яка обернулася небаченою, тотальною бідністю. Понад 82% населення живе нижче офіційного рівня бідності, яка набула вже характеру національного лиха. Населення пограбували «ліберальна держава», трасти, банки. Розподіл державної власності через сертифікати було ще одним пограбуванням громадян. Купка олігархів приватизувала економіку, прагне приватизувати владу і державу. Внаслідок цього громадяни і влада виявилися відчуженими один від одного, що становить велику загрозу.

Аналіз світового досвіду і прогноз його еволюції показує, що сучасні посткомуністичні країни, і Україна також, не повинні механічно повертатися назад, до капіталізму. Потрібно рухатися до демократичного суспільства справедливості й добробуту для всіх людей, до суспільства знань, оскільки саме туди прямують усі колишні капіталістичні країни. Капіталізм, так само як і соціалізм, належить до минулого в історії людства. Очевидно, капіталіст-мільярдер Дж. Сорос справедливо стверджує, що ринковий капіталістичний фундаменталізм є небезпечнішим за комунізм. Нашим державним лідерам слід зрозуміти відмінність між капіталізмом і ринковою економікою, бо це різні речі. Ринкова економіка існувала ще до капіталізму й існуватиме в далекій перспективі.

Якщо лідери України усвідомлять це і виведуть її на шлях будівництва демократичного ноосферного суспільства, то наша країна зможе використати свій чи не найбільший шанс і вже у першій чверті ХХІ ст. стане сильною, багатою і прогресивною державою. Український шлях до добробуту, справедливості й духовності пролягає не через старий капіталізм, для якого і сьогодні характерна глобальна криза», а через демократію, соціально справедливе, правове «суспільство знань», яке сьогодні формується в США, Канаді, Японії. Україна ще має шанс приєднатися до тієї когорти країн, що будує ноосферне суспільство. Дорогу подолає той, хто невпинно і невтомно рухається вперед.

Висновки

Світовий досвід переконливо доводить, що в глобалізованій і тотально лібералізованій ринковій системі, або, за Дж. Соросом, системі глобального ринкового фундаменталізму, ресурси і результати розвитку розподіляються відповідно до міжнародної конкурентоспроможності й могутності країн. В умовах, коли глобальний розподіл доходів визначають сліпі ринкові сили, на розширеній основі відтворюється та інтенсивно посилюється нерівноправність і несправедливість у міжнародному масштабі. В глобальній економічній системі, де ринок не урівноважується іншими регулюючими і балансуючими системами, неможливо забезпечити еквілібріум, гармонію, синхронність і синергію світового розвитку.

Найвидатніші уми сучасності, відзначаючи позитивні сторони і потенційні можливості глобалізації, одночасно розкривають її загрози і негативні соціально-економічні наслідки. «Поки глобалізація керується лише законами ринку в інтересах найбільш могутніх, її наслідки можуть бути лише негативними. Такими, наприклад, є підхід до економіки, як до абсолютної цінності, ігнорування безробіття, занепад багатьох громадських служб, руйнування довкілля природи, розрив між бідними і багатими, несправедлива конкуренція, яка ставить бідні нації в положення все більшого приниження. А що сказати про культурну глобалізацію, продукт могутності засобів масової інформації? Повсюди вони нав'язують нові шкали цінностей, як правило, свавільні й основані на вузькому матеріалізмі». Понтифік закликає людство створити такий світовий порядок, у якому «панує не тільки критерій прибутку, а й критерій пошуку спільного блага в національному і міжнародному масштабах, критерій справедливого розподілу благ і загального підйому народів» (Папа Іоанн Павло ІІ, 1999). Людство не може не прислухатися до цих слів!

У ХХІ столітті, як ніколи раніше, найбільша мудрість суспільства полягає саме в тому, щоб, як говорив М. Драгоманов, «убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, розчавить нас». Глобальна інтеграція і безпека розвитку, базована на принципах справедливості й демократії, це і є той закон світового розвитку, який визначає шлях у майбутнє кожної суверенної нації-держави.

Література

1. О.Г. Білорус та ін. Глобалізація і безпека розвитку. К., 2001.

2. О.Г.Білорус та ін. Глобальні трансформації та стратегії розвитку. К., 1998, с. 361.

3. О.Г.Білорус. Глобальна ноосферна економіки. К., 2001.

4. Дж. Сорос. Кризис глобального капитализма. М., 1998.