Становлення громадянського суспільства в Україні

СТАНОВЛЕНННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Бюджет держави має бути збалансованим. Скарбниця мусить поповнюватися. Державний борг має бути скороченим. Зарозумілість чиновництва слід стримувати й контролювати (...) Населення мусить заново навчитися працювати замість того, щоб споживати за рахунок державного бюджету” ЦИЦЕРОН; 55 рік до н.е.

Питання відкритості влади в Україні з часом набуває все більшої актуальності. І це є абсолютно природнім, бо, попри всі негаразди і непорозуміння, влада поступово стає більш публічною і доступною для громадян. Тому на часі повстає питання затвердження цих позитивних зрушень і надання їм необоротного характеру.

Не можна не розуміти, що відкритість - шлях до довіри і залучення громадян до побудови і зміцнення громадянського суспільства, гармонізації і об'єднання інтересів усіх верств населення. Довіра - це тло , на якому будується свідома участь людей у державних справах. Її відсутність, це стіна, яка розмежовує суспільство. Довіра або є, або її немає. Середнього не дано. В цьому сенсі низька довіра, це те ж саме, що і відсутність довіри.[40] Наступним питанням є ступінь відкритості влади перед своїми громадянами. Чи щира і відверта ця сама наша влада. Безперечно, у порівнянні, наприклад, з початковим періодом становлення незалежності, влада усіх рівнів стала більш відкритою до суспільства і на сьогоднішній день можна стверджувати, що в Україні вже утворилася певна система інформаційних контактів влади і народу. Але питання в іншому. Чи ця система відповідає головному - сприянню довіри громадян до влади?

Нажаль позитивної відповіді на це питання ми сьогодні не маємо. Навпаки сьогоднішня ситуація характеризується дуже низькою ступеню довіри громадян до влади. Переважна кількість громадян і загально політичні події у державі про це з наявністю свідчать.

На чому ж у такому разі тримається той вкрай крихкий баланс, що утримує нас від серйозних соціально - політичних потрясінь?

Таблиця 1. Чи підтримуєте Ви діяльність наступних органів влади? (% опитаних)

Версія перша - родинні стосунки.

Найкращою ілюстрацією цього можуть бути результати виборів. Президент Л. Д. Кучма йшов на свої перші вибори під гаслом збереження сім'ї слов'янських народів. На останніх виборах у Верховну Раду люди віддавали голоси тим особистостям, яких вони знають. Підкреслюємо. Спрацював принцип приналежності до свого міста, регіону, а не політична орієнтація кандидата. Люди й досі керуються правилом віддавати перевагу своїм. Більшість людей рахує так - “Може він (чи вона) і не краще за інших, але він (або вона) - свій”. Тобто підсвідомо ми довіряємо владу “своїм” і з християнським примиренням і терплячістю спостерігаємо - а що ж воно буде далі, може нам все ж таки поталанить і наші сподівання все ж таки виправдяться.

Версія друга - патологічна обережність.

Дуже тісно пов'язана з першою. Краще сидіти тихо і мовчати, аби не втратити хоча б того мінімуму який ми поки що маємо. Людей безумовно хвилюють і проблеми політичної стабільності, і корупції, і моральності. Але у першу чергу їх непокоять їх власні проблеми: стан власного здоров'я матеріальні злидні, якість комунальних послуг, інше. Своє занепокоєння вони у більшості намагаються тримати в собі. На питання: “Чи ви згодилися б будь у якій формі протесту висловлювати своє незадоволення?”, переважна більшість відповідає “ні”.[34,39]

Версія третя - спадщина.

По значенню її можна поставити й першою. Справа в тому, що по суті, соціальна структура суспільства зазнала досить незначних змін. “Кадри, які вирішували Все” й сьогодні стоять у керма. Мова не про персональний склад, як зараз їх прийнято називати, VIP - персон (колись це називалося номенклатура). Конкретні люди приходять і йдуть. Успадковуються посади, кабінети, методи роботи.

Переважна ж частина населення, як і за радянські часи, продовжує виконувати свою функціональну роль як постачальника робочої сили для суспільного виробництва. Почесним правом цієї частини людей було лише працювати. Політика держави зводилася до підтримки споживання армії робітників лише на рівні мінімальних потреб. Ця норма час від часу підлягала корекції. Але на практиці, навіть в умовах підвищення заробітної плати окремим категоріям працівників, товарний дефіцит зводив таке підвищення нанівець. Надлишок грошей, чи “заощадження громадян” через систему Ощадбанку знов потрапляли до державного кошику. Справно боролася з “споживчими настроями” і “проявами буржуазної моралі” і система державно-партійної пропаганди і агітації. Насамкінець, за «моральным обликом советского человека» цілодобово стежили КДБ, прокуратура, міліція. Таким чином, процес формування “людини нової формації” був по суті нічим іншим як широкомасштабна акція держави спрямована на відсторонення народних мас від публічної влади і політики. І треба визнати, що її результати й досі відчуваються на теренах колишнього СРСР. Питома вага інертної маси в українському суспільстві залишається занадто великою.

Безумовно, у нашому суспільстві представлено і “середній клас”. Але його місце і потенціал поки що дуже слабкі щоб зайняти лідируючі позиції у соціально-політичному процесі.[21]

Отже синтезуючи портрет нашого співвітчизника, не можна не побачити таких характерних його рис, як:

· дуже чутлива і довірлива людина;

· занадто обережна і консервативно налаштована до усілякого ризику;

· не вибаглива, погоджується на компроміси, вважає за краще “тримати синицю у руці, ніж лелеку в небі”.

Всі ці характеристики мають місце лише у “стандартних умовах”. У разі, коли довіра і толерантність людей експлуатуються владою надмірно стримана глибоко у душах енергія протесту може вилитися назовні. У екстремальній ситуації утримуючи чинники втрачають своє безумовне значення.

Таким чином, якщо влада зацікавлена у становленні і розвитку громадянського суспільства і стабільності у державі, вона має рішуче і послідовно позбавлятися від анахронізмів адміністративно-командного стилю управління, йти на відкритий діалог з своїми громадянами, намагаючись зробити свою діяльність зрозумілою і прозорою для суспільства.

Безумовно, найбільш тяжкою хворобою “владних структур” було і залишається нехтування правами і свободами громадян, нормативно закріпленими в Конституції і поточному законодавстві України. Немає більш обтяжливого гріха, у першу чергу для посадової особи, ніж використовувати довіру виборців для власного збагачення чи якихось інших кар'єрних дивідендів. В чому це проявляється. Приймаючи якесь управлінське рішення посадова особа власно, на свій розсуд вирішує сакраментальне питання - “Хто правий?” Філософи вже декілька століть тому описали цей феномен. Бюрократія всюди і завжди ототожнює себе з державою і це є однією з аргументацій щодо власної монополії захищати державні інтереси. Все що знаходиться поруч або за межами її влади і компетенції вона розглядає як небезпеку державності і визнає антидержавницьким з відповідною реакцією до цього. Таким чином, любе рішення чиновника може бути обгрунтовано державницькими інтересами.

Не маємо права огульно стверджувати, що у всіх випадках, коли з тих чи інших поважних причин допускається якесь виключення з правил, чи надаються якісь тимчасові або обмеженого характеру пільги, допускаються зловживання. Але з моменту надання першого якогось, не має значення якого, послаблення, починає правити бал вже не закон а прецедент. Наприклад, Статтею 8 Житлового кодексу України від 30.06.83 р. N 5464-X (5464-10) визначається порядок переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі. Переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається.

У виняткових випадках переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі може здійснюватися за рішенням органів, зазначених у частині другій ст.7 цього Кодексу (5464-10), а саме - переведення жилих приміщень у нежилі може здійснюватися за рішенням виконавчого комітету обласної, міської ради. А тепер подивіться на обличчя наших центральних вулиць і задайтеся питанням, чи не перевищує кількість, так званих винятків, загальне правило? Та чи взагалі, таке правило ще існує?

Придивіться уважніше до нашого законодавства і ви неодноразово побачите, що у такий спосіб законодавець з самого початку заклав у норму потенційну і абсолютно чинну можливість звести нанівець саму цю норму. Тобто, як кажуть люди - “Закон не дишло…”.

З цього моменту перестає діяти законне право і починається ручне управління. Закон втрачає свій первинний зміст і у справу вступає “людський фактор”, який, як відомо, має право на помилку.

Останнім часом, нажаль, ми майже чи не кожний день дізнаємося по техногенні катастрофи і людські втрати на теренах України. І кожного разу серед факторів, спричинивши ту чи іншу катастрофу, урядова комісія відзначає “людський фактор”. По наслідках розслідувань, як правило, винних осіб звільняють з посад. На їх місце призначають інших. Держава виділяє з центрального бюджету потерпілим якісь компенсаційні кошти, а також кошти на ліквідацію такої катастрофи. На цьому “рішучі дії” і закінчуються. І, далі, вже “нові керівники” включаються у похід по заведеному колу. І так кожного разу. Від авралу до авралу.

Але дозвольте запитати, звідки беруться ці компенсаційні кошти. Може держава самотужки, ну як би так сказати, “генерує” у своїх чиновних кабінетах ці кошти. Так ні. Чиновники ніколи і нічого не виробляють. Їх місце поза межами реальної економіки. Вони мають лише ефективно розпоряджатися тим, що напрацьовано виробничою частиною суспільства. Підкреслюємо, розпоряджатися в інтересах всього суспільства, приймати рішення згідно чинного законодавства, а не так, як диктують обставини. Чому хтось має монопольне право вирішувати чиї грішки покривати за зароблені народом кошти, а інші мають від цього страждати.

Нехай ті, хто має право розпоряджатися від імені держави майном і коштами, відповідають за свої рішення власним гаманцем, власним майном.

Ще одне досить суперечливе питання. Хто платить за “доброчинність” державних мужів, які, припускаємо, що дійсно з доброчинних мотивацій, надають комусь (у даному випадку не має значення це стихійне лихо, техногенна катастрофа, чи святкування з приводу …) безкоштовну допомогу. Дивно читати і чути, що такі і такі ЗАТ чи ВАТ, чи ООО безкоштовно передали, чи безкоштовно перевезли, чи безкоштовно передали таку-то суму грошей, стільки-то будівельних матеріалів і таке інше. Що значить безкоштовно?

А це значить, що менеджерів цих підприємств, примусили віддати часту доходу, який належить виробникам цього підприємства. Ця “безкоштовність” лягає додатковими витратами на собівартість і знижує економічні показники роботи. Тим самим, виробники і акціонери, тобто власники, недотримують того, що їм належить по результатах їх власного труда.

Наступним наслідком цього є здороження виробленої продукції і відповідно ріст цін. Таким чином, другою потерпілою стороною виявляється масовий споживач, тобто ми з вами, пересічні громадяни.

Третє, мало того, що з нас вже “зняли вершки”, ще й державний і місцевий бюджети недотримують своєї части надходжень і, відповідно, не вирішать власних повноважень і обов'язків перед своїми громадянами. Так ніколи не вистачить коштів ні на ремонт дахів, доріг, шкіл та іншого вкрай нам необхідного.

Отже у нашому випадку поняття “безкоштовно” скоріш за все треба замінити - “безконтрольно”. І це при тому, що кількість контролерів і ревізорів, усіляких карних установ, які мають охороняти державну скарбницю, враховуючи сучасні тенденції, перекриває всі розумні межі. Цікаво, що гранична корисність всіх цих перевіряючих росте. А це, з наявністю свідчить, що у абсолютних вимірах обсяги нецільового використання (читай підзаконного розкрадання) бюджетних коштів постійно підвищуються (читайте переможні реляції Рахункової палати, КРУ та інших, які час від часу публікуються у ЗМІ).

У всіх країнах світу чиновництво не люблять і у першу чергу тому, що час від часу громадськості стає відомо як їх у черговий раз надурив той чи інший недобропорядний бюрократ, якому вони довірили керувати якимось сектором власного життя. Але у країнах розвинутої демократії такі випадки, якщо й трапляються, підлягають миттєвому суворому засудженню і покаранню з боку громадськості.

Суттєва різниця між нами і західними демократіями полягає у ступені зрілості громадянського суспільства. Ми маємо повернутися до питання про його структуризацію і становлення середнього класу, який міг би стати тією конструктивною силою, яка виведе нас врешті решт на дорогу реальної демократії.[17]

В цьому розумінні середній клас це той сегмент суспільства, який водночас є :

· донором держави (тобто свідомим платником податків);

· головним замовником державних послуг;

· визначальною політичною силою.

Він твердо стоїть на ногах, а держава лише допомагає йому розвиватися.

В такому розумінні середній клас є незалежною від держави економічною і політичною силою. Він сам утворює державні інститути і примушує їх працювати на свої потреби. Тобто держава - є функцією від нього.

В світі існують багато моделей демократичних країн. Всі вони відрізняються між собою у першу чергу, ступеню втручання держави у економіку. [8,3,36]

В нашій державі оця ступень виходить далеко за межі понять і законів ринкової економіки. По суті, керівництвом держави була законсервована ще з радянських часів модель адміністративно-бюрократичного управління економікою. Функції Кабміну досі мало чим відрізняються від функцій Ради міністрів. Державні адміністрації також мають галузеві управління і відділи і на повну потужність використовують власний адмінресурс аби не випустити з під контролю жодне підприємство. Держава й досі розглядає населення у якості виключно робочої сили, а міста, села і поселення як “плантації надходжень”. Державний прес призводить до відтоку інвестицій з реального сектору економіки, що в свою чергу зменшує її ефективність, і відповідно, призводить до скорочення податкової бази. Компенсацією такого скорочення знов таки виступає тий самий прес, але значно потужніший. На цю приоритетну задачу й працює вся державна машина - від рядового пожежника до вищих посадових осіб держави, таких як міністри, голови Державних Комітетів і інших.

Держава й досі тримає у своїх обіймах всі прибуткові підприємства. Наприклад, ВАТ Укртелеком, щорічно має прибуток на сотні мільйонів гривень. Причому держава підтримує монополіста, сама пропонує підвищення тарифів на послуги зв'язку. Держава підтримує й інших монополістів, наприклад “Укрзалізниця“ , “Укрпошта” і теж не вагається вирішувати прибутковість власних підприємств за рахунок споживачів. При чому тенденція щодо посилення державного сектору і впливу адміністративного апарату до управління економікою поступово зміцнюється.

Місцева влада, а також фактично підпорядковані їй органи місцевого самоврядування, беруть цей досвід на озброєння.

Президент, Прем'єр міністр, міністри, голови Комітетів, керівники обласних і районних адміністрацій, Міські Голови і Ради все більше й настирливіше втручаються у економіку, мислять категоріями бізнесу. При чому, ні вони самі, ні їх ставленики - директори - не несуть перед народом майже ніякої особистої матеріальної відповідальності.

Отже, спрощено - не люди, не громадяни вирішують, що їм потрібно, як жити, чим займатися. Все (майже) за них вирішує держава. Такий патерналізм низводить переважну частину суспільства в клас звичайних “піднощиків снарядів”.

В цих умовах річ скоріше має йти не про посилення позицій середнього класу , а про подальшу диференціацію суспільства по майновому признаку.

Українські податківці сьогодні повідомили, скільки в країні проживає офіційних мільйонерів. Загалом, за даними податкової, в Україні зареєструвалося 160 мільйонерів. Прізвища їх не оголошені.

При цьому треба пам'ятати, що, по різних підрахунках, приблизно 13-14 мільйонів українців перебувають за межею бідності (27,2%).Такі дані моніторингу, проведеного Національною академією наук, оприлюднив 16 липня заступник Державного секретаря Міністерства праці України Микола Солдатенко.

Отже, аби остаточно не потрапити у пастку “державницьких інтересів” треба чітко розмежувати бізнес, як підприємницьку діяльність, і державу, як орган захисту законних прав і інтересів громадян.

У свій час М. Горбачов, маючи безмежну владу на 1/6 частині світу, свідомо порушив монополію партійної влади на втручання в економіку. У такий спосіб він відсторонив партійно-державний адміністративний апарат від панування над економікою і фінансами. Цей крок, як відомо, привів до занепаду тієї самої системи держпартконтролю і дав простір розвитку ринкових відношень на теренах колишнього СРСР.

Може і зараз, було б доцільно скористатися чимось подібним, враховуючи як позитивні так й негативні наслідки тієї “бархатної революції”. Вищезгадане розмежування не слід ортодоксально сприймати як безумовну вимогу повністю уповільнити державу від економіки, розпустити її державний сектор. Не слід думати й так, що само існування державного сектору апріорі призводить до порушення громадянських прав і свобод. Скандинавські країни, наприклад, дають яскравий зразок того, як мирно можуть уживатися демократія і досить високий рівень концентрації економічної влади в руках держави.

Ясна річ, що в наших умовах роль держави об'єктивно є значно відповідальнішою ніж у країнах зі сталою ринковою економікою. Думається навряд чи хто з дослідників вітчизняного ринку наважиться стверджувати, що він є по справжньому конкурентним. Невипадково, що й світ не визнає нас державою з ринковою економікою. А за таких умов без серйозного державного регулювання не обійтися. [41,19]

Однак це зовсім не означає, що й надалі патерналістська роль держави по відношенню до своїх громадян мусить зберігатися. В сучасній економічній науці і практиці вже досить детально виписана нова роль держави в умовах індустріалізації довготривалого зростання.

Здається і ми вже підійшли до розуміння тієї очевидної істини, що не держава, а самі люди, мають нагодувати себе і тих своїх співвітчизників, які вже самі неспроможні самотушки цього зробити. Якщо поставити собі за мету проаналізувати ефективність численних державних Програм ( за 1993 - 2002 рік Кабмін України затвердив близька 120 загальнонаціональних Програм від розвитку футболу і до розвитку внутрішнього споживчого ринку), то не важко пересвідчитись, що більшість з них, м'яко кажучи, виявилася неспроможними якось суттєво вплинути на показники нашого життя. І цей незадовільний результат обумовлюється не стільки помилками чи недостатньою кваліфікацією розробників вищезгаданих програм, і низьким професіоналізмом виконавців, а є скоріш прогнозованим наслідком невідповідності вибраного інструментарію рівню складності продекламованих завдань.

Очевидно, що розподіляти наш спільний пиріг надалі буде все складніше. Держава, нажаль, і це треба чітко усвідомлювати, не володіє здібностями Ісуса Христа, який спромігся нагодувати увесь світ 7 хлібами. Її завдання не нагодувати, а дати можливість нагодувати.

Слід усвідомлювати, що уряд може тільки пом'якшити а не розв'язати “помилки” ринкового сектору. Центральне ж місце у економіці довготривалого зростання мають відігравати приватні підприємства. Таким чином, головна задача державної влади і у економічному і у політичному сенсі - дати свободу розвитку підприємництва. І все, що має зробити сьогодні влада, це чітко і відкрито визначити для себе низку послідовних дій, спрямованих на вивільнення власного народу від державної опіки.

Немає сумніву, що останнім часом держава зробила певні регуляторні кроки щодо розвитку підприємництва. Практично усунені бар'єри при реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Значним проривом , також, стало введення єдиного податку. Але відкритих питань щодо створення сприятливого клімату для розвитку підприємницької ініціативи залишається поки що забагато.

Його становлення проходить у умовах які ніяк не можна назвати комфортними. Історія створення кожного малого підприємства - це гостро сюжетний роман, в якому є майже все - від пошуку “консенсусу” з чиновниками і “наїздів” з їх же боку, до знаходження “нетрадиційних” форм взаємодії з конкурентами. Ця практика, нажаль, стає нормою.

Бюрократія, заради того щоб заробити копійчину ( “щоб ти жив на одну зарплату!”), знаходить такі схеми отримання нетрудових доходів, яким позаздрив би й славнозвісний комбінатор Остап Ібрагимович.

Першу скрипку тут грає Кабінет Міністрів, який час від часу, реагуючи на “побажання трудящих” (читай чиновників) та “йдучи їм на зустріч” дозволяє вводити платні послуги різним державним організаціям. Так, скажімо, сьогодні ДАІ, пожежники, освітні, медичні та інші державні установи, мають затверджений список платних послуг. Споживач раніше хоч знав, що стягування плати за державні послуги незаконно. Тепер йому дуже важко розібратися, що законно, а що ні.

Широко практикується протекціонізм. Робиться це так. Посадова особа, від якої залежить рішення якогось питання “настоятельно рекомендует” заявнику звернутися до такої-то комерційної фірми, яка, надає послуги саме такої якості і такого формату, який повністю задовольнить нашу установу. Думається немає сенсу коментувати цю ситуацію.

Можна згадати і такі методи як «крыши», «наезды» та інше. Погодьтеся, що всі “іновації” дуже важко перерахувати.

Свій вагомий внесок в процес посилення тиску на підприємництво вносить і податкова система. Серйозні гроші, які знаходяться у тіньовому обігу, недоступні податківцям. Подивіться, будь ласка, на вулиці нашої столиці і обласних центрів, інших міст України, де поки що працюють окремі потужні підприємства і, таким чином, є чим поживитися “новим українцям”. Безперервним потоком, порушуючи всі правила дорожнього руху і демонструючи всьому населенню “хто насправді у хаті хазяїн” котять Джипи і Мерседеси. Як гриби після дощу у самих престижних містах будуються новенькі будиночки, своїм зовнішнім виглядом більш схожі на палаці королів. У нічних клубах і фешенебельних ресторанах VIP персони щодня відзначають якісь їх свята так, що від фейерверків у квартирах пересічних громадян тремтять вікна. І все б то було нормально, нехай собі живуть, коли мають за що, аби не питання - де ж вони ті мільйонери подіваються, коли приходить час сплачувати державні і місцеві податки. Ми не випадково підкреслюємо “державні і місцеві податки”. Ті, хто їх сплачують, дай їм боже здоров'я і наснаги, є “золотим тельцем” для нашої національної економіки. І вони, до речі, мають право пишатися своїм положенням у суспільстві.

Мова не про них. Їх ми можемо ідентифікувати з відомостей з преси, їх власних заяв по телебаченню (до того, Інтернет-виданням http://www.investgazeta.net/ опубліковано Топ-лист найпотужніших підприємств України).

Мова про інших, про “сірих” мільйонерів, про тих, аби мати дозвіл жити на широку ногу платять “податки” не державі. Вони купують за неправедні гроші все і усіх, хто має прикривати їх “нестабільне” положення у суспільстві. Це, по суті, є дань, яку платять “сірі гроші” не державі, а державним людям. Ні ті, ні інші, не платять державні податки. Вони живуть у суто кримінальному світи, зазіхати на який, у нас сьогодні навряд чи хто відважиться.

Значить щось не так у нашій податковій системі якщо вона не спроможна впоратися з паразитуючими капіталами і замість стимулюючій функції перетворилася у суто фіскальний механізм вибивання грошей з реального сектору, тобто з тих, кого навпаки, треба підтримувати і допомагати.

З введенням з 1 липня 2002 року статті 4 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків…” та відповідної Постанови Кабміну борці за соціальну справедливість пов'язують певні надії. Але наскільки дієвим і головне справедливим виявиться метод “непрямого” обрахування податкових зобов'язань платників податків. Як він відіб'ється на мотивації і ринкових орієнтирах. Чи не станеться так, як було колись в Англії у 17 столітті з введенням у дію податку “на вікна”. Чи не поглине наш бізнес сектор хвиля темряви.[22]

Останнім часом Президент України вже неодноразово публічно заявляв про необхідність прискорення адміністративної реформи, подальшої децентралізації влади, підвищення її відкритості і прозорості. І хоча у концептуальному плані всі ніби то розуміють і підтримують прагнення Голови держави, по суті ситуація не змінюється. На самому вищому рівні приймаються дуже прогресивні і потрібні для суспільства Закони, а на підзаконному рівні їх реальний зміст піддається ревізії. Бюрократичний апарат аж ніяк не погоджується здавати свої позиції. Він жив і живе згідно закону Паркінсона. Чиновник ніколи не стане рубати гілку на який він сидить і немає в арсеналі державних заходів жодної сили, яка б примусила його до самознищення.

Така сила є тільки у громадянського суспільства. І владі, бажає вона того, чи ні, з цим прийдеться рахуватися. Ясно, що водночас, скажімо за рахунок гіперзусиль Президента ( можна тільки підтримати наміри гаранта використати всі надані йому Конституцією повноваження щодо прискорення реформ в окремих напрямках державної політики), загально національну ситуацію кардинально виправити навряд чи вдасться. Потрібна напружена і послідовна робота по створенню інститутів публічної влади, точніше, по перетворенню державної влади у публічну в таку, яка відкрита і підзвітна громадянам. І починати треба з самого “верху”.

А поки точаться дискусії як поділити і переділити Україну, яка у нас буде республіка парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська, хто має управляти державними підприємствами ФДМУ чи Міністерство промисловості, довіра людей до держави нестримано падає.

Хочеться бути оптимістами і вірити, що попри все держава все ж таки повернеться обличчям до реалій життя, що знайдеться політична воля у її керівників аби не втратити унікальний історичний шанс, який надала незалежність, розбудувати нову демократичну Україну а свобода і воля стануть такими ж звичайними речами як хліб і вода і про них вже ніхто не буде згадувати.