Рух за комуністичну працю в промисловості УРСР у хрущовські добу: історія вивчення теми

РУХ ЗА КОМУНІСТИЧНУ ПРАЦЮ В ПРОМИСЛОВОСТІ УРСР У ХРУЩОВСЬКУ ДОБУ: ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

У статті аналізується історія дослідження широко популяризованого і буквально насаджуваного комуністичною адміністрацією в хрущовський період руху за комуністичну працю у виробничій діяльності робітників промисловості. Виокремлюється новий масштаб у підходах до вивчення теми в перебудовчий і пострадянський час. Визначається необхідність застосування нових методів розгляду проблеми для поглиблення знань про специфіку розвитку радянського суспільства. Автор у дослідженні руху за комуністичну працю виділяє чотири етапи, три з яких припадають на радянський період вітчизняної історії.

Виробнича діяльність робітників промисловості через глибоку закоріненість марксистського бачення праці як своєрідної субстанції історії, а також робітничого класу як основної продуктивної сили суспільства та суб'єкта революційно-перетворюючої діяльності, що забезпечує перехід до ідеального суспільства, була однією з провідних тем радянської історичної науки. Суспільний процес творення матеріальних благ у СРСР за часів хрущовської відлиги розглядався суспільствознавцями в невідривному зв'язку із соціалістичним змаганням і новоявленою його формою - рухом за комуністичну працю.

Банкрутство радянської версії історії робітничого класу остаточно не перекреслило самовідданих вчинків у праці фаворитизованих компартійною адміністрацією трудівників. Вони і зараз визнаються серед найважливіших подій в історії галузей народного господарства, областей, міст та районів, про що свідчать офіційні сторінки для викладення інформації в Інтернеті урядових установ, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, а також підприємств.

Це спричинює потребу переосмислення накопиченого радянською наукою фактичного й теоретичного матеріалу стосовно соціалістичного змагання і руху за комуністичну працю, розгляду та систематизації наукового доробку пострадянської доби із зазначеної теми для збільшення й удосконалення набутку науковців у подальшому, а також з'ясування нових підходів щодо її дослідження.

Спроби історіографічного освоєння великого доробку вітчизняних істориків із зазначеної тематики знайшли своє вираження в нечисленних дослідженнях. Серед них праці Є. Бейліної та А. Санцевича [1]. Характерна їх ознака - розгляд досліджень соціалістичного змагання в річищі концепції розгорнутого будівництва матеріально-технічної бази комунізму та завершення формування нової людини - члена комуністичного суспільства. Про це постійно нагадує рефрен - “розвідники майбутнього” (образ учасників руху за комуністичну працю, що поставав в уяві партійного керівництва, дослідників і пропагандистів почину).

Залежність від радянських догм проявилася і в історіографічному узагальненні досліджень з історії України - “Історіографії історії Української РСР”, що вийшла у світ на початку перебудови [2]. Певною особливістю аналізу досліджень руху за комуністичну працю є те, що їх здійснено крізь призму концепції розвинутого соціалізму.

Мета нашої статті - історіографічний аналіз дослідження руху за комуністичну працю, що розгортався в Україні в хрущовську добу.

Джерельну базу статті становлять матеріали, які характеризують основні прикмети історіографічної ситуації навколо наукового розгляду теми (праці В.Леніна, документи КПРС тощо), а також дослідження, вибрані за ознакою відтворення в них найбільш характерних рис накопичення й удосконалення знань про рух за комуністичну працю.

Стовпостіни теорії і практики соціалістичного змагання спиралися на ряд міркувань В. Леніна, у яких уживалося слово “змагання”. Так, однією з ключових ленінських тез було положення про те, що “соціалізм не тільки не гасить змагання, а, навпаки, вперше створює можливість застосувати його … дійсно в масовому розмірі” і що “… справді масове створення можливості проявляти підприємливість … з'являється тільки тепер” [3].

Передумови розвитку змагання на соціалістичних засадах більшовицький вождь убачав у переході до повної заміни торгівлі планомірним розподілом, у примусовому об'єднанні всього населення у споживчо-виробничі комуни, у повному здійсненні загальної трудової повинності тощо. В. Леніним проектувалася “організація змагання між різними (всіма) споживчо-виробничими комунами країни для неухильного підвищення організованості, дисципліни, продуктивності праці, для переходу до вищої техніки, для економії праці й продуктів, … для поступового вирівнювання всіх заробітних плат й окладів в усіх професіях і категоріях” [4].

Спроби побудови комунізму не знищили відчуженості робочої сили від засобів виробництва, але ліквідували господаря-власника. Новий господар в особі держави не мав матеріального інтересу, був безликим і нездатним щоденно займатися конкретним виробництвом.

У господарстві, впорядкованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності. Примусовість праці випливала, з-поміж іншого, і з відсутності в населення будь-яких стимулів до праці.

Небажання робітника працювати там і тоді, де й коли це було необхідно, влада сприймала як ворожий вияв незадоволення у формі активної дії. З'явилося поняття “трудове дезертирство”, яке застосовувалося до осіб, що залишали підприємства, шукаючи кращих умов забезпечення. ІХ з'їзд РКП(б) запропонував ряд заходів державного примусу для боротьби із цим явищем - публікацію у пресі штрафних дезертирських списків, створення штрафних робочих команд, ув'язнення в концентраційному таборі [5].

Паралельно із цим з подачі В. Леніна розпочалася “розкрутка” ідеї суботників, разових акцій безкоштовної праці. Суботники бачилися більшовицькому вождю “однією з форм пропаганди ідеї трудової повинності й самоорганізації робітничого класу”, “лабораторією форм комуністичної праці” [6]. Ленінський прогноз на віддалене майбуття: масове застосування безплатної праці на користь суспільства (комуністичної в більш строгому розумінні слова) [7].

У березні 1921 року в умовах колапсу економіки та повномасштабної війни з селянством В. Ленін відступився від термінового будівництва комунізму. У статті “Про продовольчий податок” він схарактеризував свою попередню політику в недвозначних виразах: “дурість” (бо ця політика економічно неможлива) й “самогубство” [8]. Очевидною, з огляду на ці зізнання, була визнана й хибність поглядів на організацію трудового змагання, реалізація яких із переходом до непу була тимчасово відкладена.

Новий напад справжньої громадсько-політичної лихоманки у країні під назвою “соціалістичне змагання” був викликаний початком сталінської модернізації. Категоричні судження у зверненні XVI конференції ВКП (б) “До всіх робітників і трудящих селян Радянського Союзу” (29 квітня 1929 р.) не залишали трудящим іншого вибору, як відтворення в трудовому процесі зразків героїзму та жертвування собою, що могло б виявитися у добровільному підвищенні норм виробки, відпрацюванні святкових днів, підвищенні продуктивності праці. Такі взірці, на думку авторів звернення, були втіленням у виробництво принципів “комуністичного ставлення до праці” [9].

Так, у вищезазначеному партійному документі сталінського часу були сформульовані головні положення концепції соціалістичного змагання, що не змінилися, по суті, і в період хрущовської відлиги. В її основу було покладено здійснення заходів підвищення продуктивності праці, що передбачали в першу чергу не стимулювання матеріального зацікавлення, а апеляцію до “соціалістичної (комуністичної) свідомості” працюючих, спонукання на додаткові зусилля в побудові соціалізму (комунізму).

Основні параметри нової форми соціалістичного змагання - руху за комуністичну працю, як водиться, були визначені вищим ешелоном комуністичної адміністрації країни у відповідності до задекларованих нових утопічних завдань. Вбачалося, що розгорнутому будівництву комунізму відповідатиме саме рух за комуністичну працю як масове розповсюдження у виробництві серед трудівників форм діяльності, спрямованих на досягнення найвищої продуктивності праці на основі новітньої науки і техніки та виховання нової людини, господаря своєї країни, що сміливо прагне до чого-небудь величного, нового, рішуче мислить, творить. Разом з тим радянський ареопаг оцінював нову форму соціалістичного змагання як умову встановлення взаємозалежності між працею, навчанням і побутом, що виявиться важливим чинником програмового завдання КПРС - усування суттєвих розбіжностей між розумовою і фізичною працею [10]. Це було черговим виявом ідеологічних вигадок, якими було пронизано все в СРСР.

Історична наука в СРСР як служниця влади вимушена була коментувати партійні дефініції. Рух за комуністичну працю з моменту офіційних заяв про його виникнення оцінювався суспільствознавцями через призму ідей, політичних вимог і завдань концепції розгорнутого будівництва комунізму.

Так, з'явилася низка статей, автори яких намагалися визначити закономірності переростання праці соціалістичної в працю комуністичну, неминучість виникнення бригад й ударників комуністичної праці в умовах розгорнутого будівництва комунізму [11]. Автори побачили передумови виникнення нової форми соцзмагання в першу чергу в реальних наслідках індустріальної модернізації Радянського Союзу: зростанні продуктивних сил, покращенні умов праці й життя громадян, підйомі культурно-технічного рівня трудящих, а також пом'якшенні способу державного правління (за тодішньою фразеологією - “повного відновлення принципів і розгортання соціалістичної демократії”).

Інші дослідники в месіанському дусі виокремлювали три “заповіді” для тих, хто брав участь у змаганні: 1) невтомна боротьба за технічний прогрес, за систематичне підвищення продуктивності праці, 2) культурно-технічне зростання трудящих та 3) виховання нової людини [12].

Помилкові теоретичні орієнтири в дослідженні руху за комуністичну працю обтяжувалися сумнівною достовірністю джерел. Впадає в око їхня ідеологічна перевантаженість. Помітна риса джерельної бази - залежність від видавання бажаного за дійсне тими, хто визначав формування її вихідних начал.

Одним із найкрасномовніших свідчень неблагополуччя в цій сфері є відомості, наведені А. Буждежаном про те, що в 1966 р. перший секретар Донецького обкому Компартії України В. Дегтярьов уживав стосовно розглядуваного руху відверті висловлювання - “оказенення”, зобов'язання беруться “під копірку”, “ніхто не турбується про їх виконання” [13].

Таким чином, формальність такого вихідного показника, як соціалістичні зобов'язання трудового колективу або окремого трудівника, обумовлювала підроблення й підсумків змагання.

Вочевидь, слід вважати сфальсифікованими й усталені в українській радянській історичній науці кількісні відомості про учасників змагання за комуністичну працю в Україні на вересень 1961 р.: 132 тис. колективів, які налічували понад 3,5 млн трудящих, окремо за звання ударників комуністичної праці боролися понад 525 тис. осіб, що, як бачимо, у сумі становило більше 4,025 млн і перевищувало чисельність членів і кандидатів у члени КПРС (1580169 осіб) республіканської парторганізації більше, ніж у 2,5 раза [14].

Нереальні відомості про кількість учасників руху за комуністичну працю, що були легітимізовані авторитетом ХХІІ з'їзду Компартії України, спричинювали виникнення на папері змагань за присвоєння відповідних звань міським районам і навіть містам, а також створення праць у жанрі нарисово-публіцистичної літератури, що відображали ці фантоми [15].

Намагаючись з'ясувати якісні зміни в ході розвитку руху за комуністичну працю, історики застосовували метод періодизації. Критерієм вирізнення одного періоду від іншого обиралася ступінь масовості змагання [16]. Однак, як тепер нам зрозуміло, за умов тотального приписування кількості учасників соцзмагання прагнення науковців, безумовно, були марними.

Разом із тим атмосфера відлиги в країні, що за інерцією спорадично виявлялася й у другій половині 60-х років, давала можливість робити слушні здогадки про “поспіх у присвоєнні звань” колективів і ударників комуністичної праці, про наявність “готових схем”, у які підставляються конкретні дані з чергової галузі промисловості [17].

Розвиток СРСР у 60-ті - 70-ті роки ХХ ст. довів радянському керівництву брак реалізму в постановці генеральних цілей розвитку країни. Починається поступовий відхід від декларацій про швидку побудову комунізму. Наприкінці 60-х років концепцію розгорнутого будівництва комунізму було замінено концепцією “розвинутого соціалізму”. Причому розвинений соціалізм виносився на перший план, а побудова комунізму переводилася у площину завдань віддаленого майбутнього.

У зв'язку із цим відбувається неухильна еволюція в поглядах на суспільну значущість руху за комуністичну працю в період 1958 - 1964 рр. у бік від зниження інтенсивності до припинення розповсюдження умовиводів про неї як про наочне свідчення можливості успішного будівництва комунізму в СРСР. Це знаменувало початок другого етапу в її дослідженні.

Поступово зменшується й зникає вживання терміна “розвідники майбутнього”. Досить красномовно виглядає і факт відсутності взагалі відомостей про рух за комуністичну працю в хронології основних подій на тлі наявності згадок про перший комуністичний суботник і початок стаханівського руху, що міститься в другій книзі 24 тому “Великої Радянської Енциклопедії”, присвяченій СРСР [18].

У 1970-х роках, замість первинної назви “рух за комуністичну працю”, закріплюється у суспільно-політичному обігу нова номінація - “рух за комуністичне ставлення до праці”, що певним чином, на наш погляд, нуліфіковувало декларативні очікування програми КПРС щодо переходу до комуністичних форм праці.

У роки перебудови в умовах плюралізму думок починається новий історіографічний період (друга половина 80-х років - початок 1990-х років) дослідження соцзмагання. Відбувається критичне осмислення сакраментальних постулатів, на яких ґрунтувалося пояснення його причин, ходу та результатів.

Разом із цим для висвітлення історії соціалістичного змагання в роки перебудови велике значення мав, як і раніше, політико-ідеологічний чинник. Так, своєрідним дозволом на критичний перегляд соцзмагання стало висловлювання М. Горбачова, про те, що “... у сферу змагання запущено якийсь “паперовий двигун”, який здатен крутитись незалежно від того, чи є учасники змагання, чи їх немає” [19]. Ці міркування радянського лідера не вирізнялися ні новизною, ні рішучістю, що спричинила б докорінні зміни.

Наслідки впливу нової історіографічної ситуації навколо теми соціалістичного змагання виявилися в зображенні окремих вад у його організації в багатотомному виданні “Історія радянського робітничого класу”. Тут на тлі загальних значних досягнень соціалістичного змагання відзначалося прагнення штучно прискорити охоплення якомога більшої кількості трудівників [20].

Відлунням пом'якшення ідеологічної цензури, а також негативних суджень радянського лідера про соціалістичне змагання, що давали зелене світло для критичного осмислення цього явища, стала стаття Ю. Сиволоба “Масове трудове змагання: ідеали і реальність”. Оперуючи узагальненими уявленнями та висновками, науковець висловив вихідне положення своїх розмірковувань: в основі трактування соціалістичного змагання було покладено волюнтаристську “морально-етичну концепцію” (вияв свідомості в праці), яка відкидала роль матеріальної зацікавленості, передбачала зрівняльний, а не змагальний розподіл. Такий підхід, на думку дослідника, спричинив із плином часу формалізацію змагання, ослаблення його дієвості [21].

Здійснюючи подальший логічний аналіз “морально-етичної концепції”, історик дійшов висновку, що ставка переважно на свідомість, як головний важіль народної ініціативи, на практиці позбавляла чимало дійсно цінних за своїми потенціями ідей очікуваного ефекту. Так, короткий вік було відміряно гаганівському рухові, що виник у 1959 р., а вже на середину 60-х років він зійшов нанівець. І це закономірність, зазначав Ю. Сиволоб, через те що вияв високої свідомості В. Гаганової та її перших послідовників не був підкріплений такою системою організації економіки, що робить недоброякісну працю невигідною для всіх членів колективу.

Особливість досліджень перебудовчого періоду полягала в тому, що ще не було обірвано пуповину, яка намертво з'єднувала вітчизняну історичну науку з марксистсько-ленінською ідеологією і відповідним понятійним апаратом (наприклад, “комунізм”, “комуністична праця”, “соціалістична праця” тощо). Так, Ю. Сиволоб твердив про певне поширення наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. ХХ ст. серед радянських передових робітників зародків комуністичної праці: колективної організації праці, поєднання роботи з навчанням, участі в управлінні виробництвом, трудової взаємодопомоги тощо. Дослідник вбачав причину цього явища в потребі піднесення професійного й загальнокультурного рівня трудящих, необхідності розвитку колективних форм організації праці, підвищенні відповідальності за її результати за умов нової фази науково-технічної революції.

У патетичному тоні науковець згадав піонерів нового руху в Україні К. Северинова, М. Мамая, О. Кольчика, чиї імена для нього звучать як “гімн праці”. Разом із тим, за спостереженням ученого, зусиллями “бюрократів від змагання”, що намагалися видати бажане за дійсне, фальшувалося зростання лав учасників руху, до їх числа зараховувалися навіть ті, хто інколи не міг виконати навіть планових завдань [22].

Історик зробив наголос на тому, що великі успіхи у виробничій діяльності, основним спонукальним мотивом яких були турбота про благо суспільства, притаманні лише “авангарду”. Маса ж трудівників, на думку Ю. Сиволоба, не переймалася спонукальними мотивами “авангарду” за безкоштовну по суті працю [23].

Міркування Ю. Сиволоба стосовно соціалістичного змагання вочевидь вийшли за межі дозволеного в розумінні проблеми підупалими вже на той момент ідеологічними структурами ЦК КПРС. Своєрідною реакцією на роздуми вченого в плані наукової полеміки стала стаття номенклатурників високого рангу В. Зоца й О. Капто [24]. Розмірковуючи в дусі відданості соціалістичному ідеалові над явищем соціалістичного змагання, автори виявили подвійне його сприйняття в сучасній їм громадській свідомості. З одного боку, саме з ним пов'язуються такі поняття, як героїзм, трудові звершення, а з іншого, - у роки “перебудови”, підкреслено науковцями, у багатьох соцзмагання асоціюється з «дутими» показниками. Дослідники, не відкидаючи економічного боку змагання, на основі абстрактних роздумів виступили на захист, у першу чергу, його морально-етичної основи, що постає із свідомості та ініціативи мас, які, у свою чергу, випливають із класових зацікавлень і мають загальнолюдську цінність.

Автори вказали шляхи розв'язання існуючих у соцзмаганні суперечностей. Це, на нашу думку, досить рудиментарні на час перебудови поради - посилення усвідомлення класових позицій робітничого класу та його ролі як провідної суспільно-політичної сили, а також безплідний, неодноразово випробуваний напрям - перебудова моделі управління економікою [25], що не торкається відносин власності.

Із початку 1990-х років розвиток демократизації суспільства, департизація суспільствознавства суттєво розширили можливості відтворення більш адекватної картини порівняно недавнього історичного минулого. Починається новий етап у висвітленні соціалістичного змагання. Так, у статті П. Панченка “Виникнення і розвінчання міфу про комуністичне ставлення до праці” за висунутими ідеологічними установами, за такими характеристиками праці в “новому” суспільстві, як «високопродуктивна», «свідома», «самовіддана», «творча», на думку дослідника, приховувалася зростаюча експлуатація трудящих соціалістичною державою [26].

У навчальному посібнику “Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії” натрапляємо на нові, більш категоричні судження, ніж у перебудовчий час, стосовно ролі й місця руху за “комуністичну працю” в розвитку трудової активності трударів, як от: надуманість цього явища, що “з тріском провалилося”. Тих, хто своїм прикладом указував шлях до нового виду змагальності (“маяків комуністичного ставлення до праці”) кваліфіковано як “представників робітничої аристократії”. Визнаючи сумлінність К. Северинова, М. Мамая, О. Кольчика, В. Гаганової і багатьох інших, автори посібника разом із тим зазначили поступове перетворення їх на слухняних виконавців директив партії та адміністрації, що спричинено деформуванням свідомості передовиків антидемократичними методами виховання, притаманними тоталітарній системі [27].

А. Саржан виділяє такі “закономірності” (принципи) руху за “комуністичну працю”: вигадування у керівних кабінетах, штучність, нав'язування робітникам, колгоспникам та інтелігенції [28].

У підручнику з історії України В. Калініченка та І. Рибалки акцентовано увагу на почині переходу кращих виробничників та керівників на відстаючі дільниці з метою виведення їх у передові. Автори звернули увагу на повсюдне, задля показних успіхів, створення таким передовикам місцевим керівництвом найбільш вигідних умов праці, що не сприяло авторитетності почину серед робітників. У всякому випадку цей почин, зробили висновок історики, не привів до помітного зменшення відсотку відстаючих колективів [ 29].

З раціоналістичних позицій розглядається тема соціалістичного змагання Л. Мазитовою. Цінними, на нашу думку, є її спостереження про те, що в 1950 роках соціалістичне змагання не мало фактичного поширення у вугільній галузі, а нарощування видобутку палива здійснювалося за рахунок застосування спішної, авральної роботи, що мала своїм наслідком високий рівень травматизму [30].

Результати умоглядних розмірковувань стосовно соціалістичного змагання описані О. Даниліним у колективній монографії «Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття». Дослідник стверджує, що в усі часи суто матеріальна вигода не була єдиним чинником мотивації праці людини. На думку історика, саме в другій половині 50-х років існували об'єк-тивні передумови для “сплеску робітничої ініціативи”, а саме: масове запровадження в цей період на шахтах нової техніки, що вимагало вдосконалення професійного та загальнокультурного рівня робітників, певна лібералізація суспільного життя, поліп-шення оплати та умов праці, а також зацікавленість людей у завоюванні поваги з боку оточуючих, перспектива суспільного визнання, тобто набуття “символічного капіталу” (тут пропонується поняття, уведене французьким соціологом П. Бурдьє) та кар'єрного просування. Власне це й викликало появу енергійних та амбітних передовиків виробництва і навіть окремих зразкових колективів [ 31].

Утім, як стверджує Ю. Данилін, такі колективи та видатні приклади особистої праці залишалися поодинокими, а зображувана масовість відтворення їх досвіду в дійсності не існувала через відсутність матеріальної зацікавленості у робітників. Незручно й невигідно, - підкреслює автор, - було й керівникам підприємств здійснювати копітку підготовку умов для повторення й перевершення “творчих форм” змагання, тим паче, що організація їх не завжди давала змогу компенсувати нестачу видобутку вугілля. На цьому ґрунті, - доводить дослідник, спираючись на джерела, що не викликають сумніву, - виникали різного роду відхилення від задекларованих принципів соцзмагання: розповсюдження суто примусовими методами [32].

Автори “Нарисів історії професійних спілок України” питання боротьби за комуністичну працю розглянули як елемент державної політики, спрямованої на насаджування силоміць у суспільстві неадекватного реаліям життя уявлення про постійне просування до світлого майбутнього. Певна частина людей справді була романтиками й щиро вірила в міф про “комуністичне майбутнє”, решта ж - лише користувалися ідеологічною кон'юнктурою заради власної кар'єри та особистого добробуту [33].

Але разом із тим, у “Нарисах” у цілому не висловлюється невпевненість щодо вірогідності дивовижних кількісних показників учасників руху за комуністичне ставлення до праці в УРСР і, на наш погляд, довільно встановлюється обумовленість досягнення Дніпродзержинським коксохімічним заводом найвищої продуктивності праці в республіці серед споріднених підприємств такими чинниками: ініціатива робітників щодо розгортання змагання за звання “підприємства комуністичної праці”, одержання низкою підрозділів підприємства звання “комуністичних” тощо. Одночасно дослідники дають позитивну оцінку загальній ролі профспілок у спрямуванні учасників соціалістичного змагання на боротьбу за технічне переобладнання підприємств, підтверджуючи її фактами модернізації виробництв [34].

На наш погляд, останні трактування виникли у відповідь на соціальне замовлення: “Нариси” створювалися під егідою Федерації профспілок України за безпосереднього керівництва й участі її очільника О. Стояна і покликані були відігравати роль одного з кроків у напрямку легітимації профспілкових структур у системі сучасних соціально-економічних і політичних відносин.

Цікаві міркування стосовно поширення трудового ентузіазму в межах руху за комуністичне ставлення до праці висловила російська дослідниця В.Тяжельникова [35]. На думку історика, вживлення в суспільство трудового ентузіазму було приречене на поразку через низку обставин. По-перше, під гаслом “перетворення праці на першу життєву потребу” систематично знижувалися розцінки на виробництві. Інший чинник, що зумовлював невдачу пропаганди, як визначає дослідниця, - споживча революція, що набирала у цей час обертів. Загальний контекст радянської повсякденності, коли люди отримали першу у своєму житті окрему квартиру, масово купували меблі й предмети побуту, зосередилися більше на особистих інтересах, входив у суперечність із закликами до комуністичної праці.

Дослідниця руху за комуністичну працю В. Концур дотримується досить суперечливої думки про те, що, беручи участь у змаганні, різні прошарки населення тим самим висловлювали підтримку економічній стратегії партії, чим несвідомо зміцнювали її владу, і саме це в першу чергу цікавило організаторів руху [36].

У праці російського соціолога Б. Грушина [37] міститься пострадянський аналіз результатів опитувань населення, проведених Інститутом громадської думки “Комсомольської правди” у серпні - листопаді 1961 р. щодо підсумків і перспектив руху за комуністичну працю. Зрозуміло, що використані в опитуваннях вибіркові сукупності не репрезентували всього населення СРСР. Однак за допомогою цих досліджень ученому вдалося з'ясувати, що, по-перше, справжня залученість народу в “комуністичну проблематику” на рівні трудової поведінки не була нульовою, і, по-друге, офіційна статистика грубо фальсифікувала реалії, звалюючи до однієї купи дійсних й удаваних “розвідників майбутнього”, тим самим непомірно завищуючи загальну кількість учасників руху.

Хай, як там не було, - зауважував соціолог, - загалом у суспільстві були люди, активно причетні до “будівництва комунізму”, просякнуті ідеями цього будівництва. По суті, це були представники тих авангардних загонів рядових “будівельників комунізму”, які відігравали роль масових помічників КПРС у розповсюдженні серед мас освячених партією моделей свідомості людини та поведінки.

Разом із тим дослідник звернув увагу на досить слабке знання активними учасниками руху суті нової форми соцзмагання, приголомшливу наївність та примітивізм у тлумаченні “світлого майбуття”. Це інколи призводило до того, що через повну довіру до керівництва, “яке знає, як треба чинити”, учасники опитування навіть не підозрювали, що ставали жертвою елементарного обману, коли ентузіазм і завзяття “будівельників комунізму” використовувався невдалими керівниками для залатування дірок у погано налагодженому виробництві [38].

Таким чином, у дослідженні руху за комуністичну працю можна виділити чотири етапи, три з яких припадають на радянський період вітчизняної історії. За радянських часів рух за комуністичну працю невиправдано піддано не так науковому аналізу, як майже суцільній глорифікації на ґрунті непевних джерел. За цим стояв ленінсько-сталінський звичай сподівань на ефективність соціалістичного змагання в розв'язанні багатьох економічних і соціальних проблем.

Пострадянська традиція в суспільствознавстві здебільшого визнає тупиковість неринкового господарства й через це поширює на його невід'ємний елемент - соціалістичне змагання - ознаки безперспективності разом із широкою варіацією негативних характеристик. Їй притаманне більш критичне ставлення до відомих джерел і залучення нових відомостей, але висновки здійснюються переважно з огляду на остаточні результати закінченого історичного явища.

Звичайно ж, міркування сучасних істориків не виключають існування реальних випадків трудової і побутової поведінки, які свого часу оцінювалися, як рух за комуністичну працю, а також справжньої колективістської атмосфери в окремих виробничих колективах.

Подальший хід дослідження руху за комуністичну працю, з огляду на необхідність поглиблення розуміння специфіки радянського суспільства, бажаний і можливий, припускаємо, у рамках більш магістральних напрямків історичного пізнання. Імовірна потреба залучення для цього джерел і методів усної історії.

література

1. Бейлина Е. А. Об изучении современного этапа социалистического соревнования // История СССР. - 1964. - № 1. - С. 52 - 72; Санцевич А.В. Проблеми історії України післявоєнного періоду в радянській історіографії. - К.: Наукова думка, 1967. - 254 с.

2. Историография истории Украинской ССР. - К.: Наукова думка, 1987. - 555 с.

3. Ленін В. І. Як організувати змагання? // Повне зібр. тв. - Т. 35. - К.: Політвидав, 1973. - С. 189 - 190.

4. Ленін В. І. Сьомий екстрений з'їзд РКП(б) // Повне зібр. тв. - Т. 36. - К., 1973. - С. 72.

5. Дев'ятий з'їзд РКП (б) // Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК (далі - КПРС в резолюціях…). - Т. 2. - К.: Політвидав, 1979. - С. 156.

6. Ленін В. І. Доповнення до проекту про суботники // Повне зібр. тв. - Т. 40. - К., 1974. - С. 272.

7. Ленін В. І. Від зруйнування вікового укладу до творення нового // Повне зібр. тв. - Т. 40. - К., 1974. - С. 298.

8. Ленін В. І. Про продовольчий податок (Значення нової політики і її умови) // Повне зібр. тв. - Т. 43. - К., 1974. - С. 203.

9. До всіх робітників і трудящих селян Радянського Союзу // КПРС у резолюціях… - К., 1980. - Т. 4. - С. 237 - 241.

10. Приветствие ЦК КПСС участникам Всесоюзного совещания передовиков соревнования бригад и ударников коммунистического труда // Правда. - 1960. - 28 мая.

11. Волков Ф. М., Вознесенский Л. А. Коммунизм рождается в труде. О роли движения колективов и ударников коммунистического труда в строительстве коммунизма. - М.: Сов. Россия, 1961. - 76 с.

12. Бейлина Е. Э. Об изучении советского этапа социалистического соревнования // История СССР. - 1964. - №1. - С. 58.

13. Буждежан А. В. Виробнича діяльність працівників чорної металургії Донецького економічного адміністративного району (1957 - 1965 рр.) // Нові сторінки історії Донбасу. Кн. 12. - Донецьк: ДонНУ, 2006. - С. 138.

14. Підраховано за: ХХІІ з'їзд Комуністичної партії України. - К.: Держполітвидав УРСР, 1962. - С. 120; Нариси історії Комуністичної партії України. - К.: Політвид. України, 1977. - С. 634.

15. Санцевич А. В. Вказ. праця. - С. 79 - 80.

16. Лихолобова З. Г. О периодизации движения за коммунистический труд // История СССР. - 1965. - №2. - С. 237.

17. Санцевич А. В. Указ. праця. - С. 75 - 76.

18. Большая советская энциклопедия: В 30 т. / Гл. ред. А. М. Прохоров. - Т. 24: Кн. ІІ: СРСР. - М., 1977. - С. 562, 565, 568.

19. Горбачов М. С. Перебудова - кровна справа народу: Промова на ХVIII з'їзді професійних спілок СРСР // Вибрані промови і статті. - К., 1988. - С. 477.

20. Рабочий класс СССР в годы упрочения и развития социалистического общества 1945 - 1960 гг.: В 6-ти томах. Т. 4. - М.: Наука, 1987. - 480 с.

21. Сиволоба Ю. В. Масове трудове змагання: ідеали і реальність // Український історичний журнал - 1990. - №3. - С. 14, 22.

22. Там само. - С. 19 - 20.

23. Там само. - С. 22 - 23.

24. Зоц В. А., Капто А. А. Труд - главная точка отсчета… // Социологические исследования. - 1991. - № 4 - С. 35.

25. Там само. - С. 36, 41.

26. Панченко П. П. Виникнення і розвінчання міфу про комуністичне ставлення до праці // Український історичний журнал. - 1992. - № 12. - C. 33.

27. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії / П. П. Панченко, М. Р. Плющ, М. Р. Шевченко та ін. - К.: Либідь, 1997. - С. 57.

28. Саржан А. О. Новітня історія Донбасу (1945 - 1999 рр.): Навчальний посібник. - Донецьк: Сталкер, 1999. - С. 108.

29. Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр. Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. - [Електронний ресурс]. Режим доступу. - http://www-history.univer.kharkov.ua/e-library/kalinichenko_textbook/Kalinichenko_8.2.htm.

30. Мазитова Л. З. Проблема социалистического соревнования в угольной промышленности Донбасса в 50-е годы // Нові сторінки історії Донбасу. - Кн. 7. - Донецьк, 1999. - С. 183.

31. Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття: Колективна монографія / За ред. З.Г. Лихолобової. - Донецьк: ДонНУ, 2001. - С. 65, 67.

32. Там само. - С. 72.

33. Нариси історії професійних спілок України. - К.: Федерація профспілок України, 2002. - С. 500.

34. Там само. - С. 497 - 499.

35. Тяжельникова B. С. Отношение к труду в советский и постсоветский период // Социально-экономическая трансформация в России. Сер. “Научные доклады”. Вып. 131. - М.: МОНФ, 2001. - С. 99 - 123.

36. Концур В. В. Рух за комуністичну працю у призмі політизації суспільства (середина 1950-х - середина 1960-х рр.) // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. - Переяслав-Хмельницький, 2005. - Вип. 17. - С. 224-230.

37. Грушин Б. А. Четыре жизни России в зеркале опросов общественного мнения. Очерки массового сознания россиян времен Хрущева, Брежнева, Горбачева и Ельцина в 4-х книгах. Кн. 1: Жизнь 1-я. Эпоха Хрущева - М.: Прогресс-Традиция, 2001. - С. 223 - 279.

38. Там само. - С. 254 - 256, 258 - 259.