Політична опозиція в Росії та її перспективи в другій половині 1999 – на початку 2000 рр

Політична опозиція в Росії та її перспективи в другій половині 1999 - на початку 2000 рр.

У статті автор здійснює системний аналіз позицій політичної опозиції у Російській Федерації в другій половині 1999 - на початку 2000 рр. Звертає увагу на характеристику основних політичних сил та стратегію їх діяльності під час парламентських та президентських виборів. Аналізує перспективи опозиційних сил.

Наявність у суспільстві організованої, зрілої політичної опозиції, функціонування якої гарантоване Конституцією країни, є елементом механізму стримувань і противаг в існуючій політичній системі. Важливими засадами демократичного суспільства є боротьба політичних партій і свобода виборів. Перемога тієї чи іншої партії на виборах створює можливість використання державних посад для утвердження її лінії у вирішенні економічних, соціальних і політичних питань. Успішне проведення виборів і визнання суспільством їх результатів є важливою ознакою здатності суспільства розв'язувати актуальні для нього проблеми мирними політичними засобами. Тому проблему взаємовідносин різних політичних партій, у тому числі й опозиційних, їх боротьби за утримання першості в політичному житті країни можна віднести до однієї з найактуальніших у науковому та практичному планах.

Діяльність опозиційних політичних партій в Росії, їх участь у виборчих кампаніях досить активно вивчалась у 1990-ті роки. Найбільш цікавими є дослідження О. Бобрової “Факторы успеха на президентских выборах 1996 года”, В. Гельмана “Коммунисты в структурах власти: анализ деятельности”, А. Запеклого “Политические объединения перед парламентскими выборами в России” та інші. Однак, в останніх дослідженнях з цієї проблеми мало уваги звертається на наступні питання: участь у виборах представників опозиції, форми взаємодії між різними політичними партіями, їх реальні можливості впливу на перебіг основних подій суспільно-політичного життя країни.

Метою даного дослідження є здійснення системного аналізу діяльності політичної опозиції під час виборчих кампаній в Росії 1999-2000 рр. Для досягнення поставленої мети будемо вирішувати наступні завдання:

– вивчити становище основних політичних сил Росії напередодні виборчих кампаній;

– розкрити ставлення влади до політичних партій;

– з'ясувати форми взаємодії між різними політичними партіями;

– проаналізувати перспективи російської політичної опозиції.

9 серпня 1999 р. прем'єр-міністром Росії став В. Путін. Очоливши виконавчу владу, В. Путін починає активно боротись з чеченськими бойовиками, направивши російські війська у Дагестан для їх витіснення на територію Чечні. Доводить, що чеченські керівники підтримують зв'язки з міжнародним тероризмом. Такі рішучі дії нового прем'єра знайшли відгук серед громадськості. За даними соціологічних опитувань рейтинг популярності Путіна в першій половині 1999 р. становив 70 %.

Найвизначнішою подією другої половини 1999 р. були вибори до Державної Думи.

У вересні 1999 р. оголошено про створення на чолі з С. Шойгу нового політичного об'єднання “Єдність”, яке активно вступило у передвиборчу боротьбу. Об'єднання було створено за ініціативою “зверху” і складалось з групи реґіональних лідерів. “Єдність” вважало себе носієм ідеології, в основі якої лежить ідея відродження “великої Росії”. В програму партії входило вирішення найгостріших проблем у країні: організація влади; реформа влади і суспільства; прагнення до співробітництва між лівими та правими. Загалом головним завданням об'єднання була мобілізація ресурсів виконавчої влади для протидії центристському блоку “Вітчизна - вся Росія” на виборах до Думи.

Поява на політичній арені “Єдності” стала несподіванкою для головного фаворита виборчої кампанії об'єднання “Вітчизна”, яке прагнуло створити владну альтернативу Єльцину. Об'єднавшись у серпні з рухом “Вся Росія”, об'єднання стало називатись “Вітчизна - вся Росія”. Досить швидко до нього приєдналися й інші політичні партії. Насамперед завдяки тому, що його членом був колишній прем'єр-міністр Є. Примаков. Саме даному об'єднанню аналітики і пророкували перемогу на виборах. Хоча керівництво ВВР заявляло, що головним завданням програми є ліквідація ізольованості влади, а в платформі руху особливий акцент ставився на ролі виконавчої влади. “Ми за президентську республіку. Ми переконані, що в силу історичних традицій, відсутності досвіду багатопартійності... нам потрібна президентська республіка, в якій всенародно обраний президент здійснював би верховну владу в країні” [1: 180]. Під час передвиборчої кампанії ВВР намагалась уникнути статусу опозиційної фракції, прагнучи стати партією національної згоди.

Однак уже в жовтні “Єдність” змогла не лише наздогнати рейтинг популярності свого головного суперника, але й збільшити свій вплив. Це було пов'язано насамперед з тим, що високою популярністю користувався Путін, а “Єдність” сприймалась громадськістю як путінська партія. Загалом, успіх даної партії полягав у бажанні її лідерів реагувати на потреби та тенденції суспільства, тобто займатись популізмом.

Серед інших учасників виборчої кампанії були Комуністична партія, “Наш дім - Росія”, Союз правих сил, “Яблоко”, Ліберально-демократична партія.

Союз правих сил як виборчий блок був сформований у серпні 1999 р. До нього увійшли “Демократичний вибір Росії”, “Нова сила”, “Росія молода”, “Демократична Росія”, “Загальна справа”, “Юристи за право та гідне життя людини”. Таким чином, можемо сказати, що партія СПС представляла об'єднаний демократичний фронт, який складався із декількох схожих рухів. Центральною частиною партійної платформи СПС стало покращення економічної ситуації в країні. Керівництво фронту не бажало залишатись з статусом правої опозиції. Б. Немцов вважав, що “одне з завдань СПС полягає в тому, щоб не бути крайньою опозиційною організацією, яка взагалі ні з чим не згідна, якщо це пропонує влада” [2: 7].

За даними соціологів, на початку виборів 1999 р. найбільшою та найсильнішою політичною організацією були комуністи. У трійку партій, які гарантовано проходили до Державної Думи, на початку осені були також ВВР та “Яблоко”. Балансувала на межі проходження ЛДПР [3: 48].

У виборчих технологіях 1999 р. головне місце належало дискредитації політичного противника за допомогою дезінформації, наклепів. Одну з ключових ролей під час виборчої кампанії відіграли електронні та друковані ЗМІ. Традиційно високий рівень довіри росіян до повідомлень телебачення та газет, передвиборчий характер їх суспільно-політичних матеріалів - все це вплинуло на остаточні результати голосування. Так, основними напрямками інформаційної політики була дискредитація каналом ОРТ, який входив до медіа імперії Б. Березовського - одного з послідовніших противників ВВР, Ю. Лужкова, Є. Примакова та інших активістів блоку. Одночасно суспільству пропонувались «позитивні образи» російських політиків - В. Путіна та С. Шойгу. Телеканал ТВ-6 активно підтримував Є. Примакова. Газета «Московский комсомолець» здійснювала спроби дискредитації С. Шойгу, Б. Березовського та інших активістів пропрезидентської коаліції. Слід зазначити, що роль зарубіжних ЗМІ у виборчій кампанії 1999 р. була невеликою.

19 грудня на вибори прийшли 61,8 % виборців. За партійними списками 5 % бар'єр подолали КПРФ - 24,3 % (130 місць), «Єдність» - 23,3 % (83 місця), ВВР - 13,3 % (47 місць), Союз правих сил - 8,5 % (32 місця) та «Яблоко» - 5,9 % (20 місць), ЛДПР - 5,4 % (16 місць).

Таким чином, на відміну від попередньої, нова Дума була проурядовою, не дивлячись на те, що комуністи отримали більше голосів виборців. Якщо після виборів 1995 р. у лівих було 220 депутатських місць і їм не вистачало всього 6 голосів, щоб мати в Думі більшість, то після грудня 1999 р. їх кількість зменшилась до 130, і вони вже не мали можливості визначати політику законодавчого органу влади. КПРФ перестала виконувати функцію необхідної противаги, що забезпечує нормальну роботу парламенту.

Парламентські вибори показали, що населення втомилось від очікування перспектив, готове підтримати будь-яку владу, яка виглядає досить сильною і дієздатною, щоб вивести країну з глухого кута. Вибори ясно зафіксували кінець єльцинського періоду в новітній історії Росії. Склалась ситуація, у котрій видно, що обидва полюси політичного протистояння 90-х років (влада й опозиція) неспроможні досягти стабілізації суспільства. Крах політики єльцинського режиму разом з відсутністю альтернати у КПРФ призвели до зміни конфігурації політичних сил в країні, що проявилось у результатах парламентських виборів. Вони показали, що вплив СПС не є великим, бо в особі його лідерів (Є. Гайдара, А. Чубайса, С. Кирієнка, Б. Немцова) люди вбачають основних винуватців економічного становища країни. Але його вплив достатній для того, щоб стати програмно-ідеологічною противагою впливу лівої опозиції.

На лівому фланзі вибори означили можливості КПРФ. Здавалося б, важке економічне становище населення забезпечує зростання підтримки комуністам. Однак нездатність лідерів КПРФ здійснити переоцінку цінностей, реформувати партію, чітко визначитись в новій ситуації призвели до суперечок у рядах лівих. Зліва активізувались екстремістсько-радикальні та національно-патріотичні партії і групи, справа - угрупування соціал-демократичного напрямку, що тяжіють до центру. КПРФ опинилась перед вибором: або рухатись до центру шляхом оновлення, або втрачати вплив, поступаючись лівим простором партіям соціал-демократичної орієнтації, потреба в якій буде збільшуватись.

Значніші зміни намітились в центрі політичного спектру. Спочатку аналітики прогнозували, що центристські позиції здобуде ВВР. Однак, разом з тим багато аналітиків звертали увагу на сильний чиновницький склад її керівного центру. “Війна компроматів”, яка розгорнулася на початку виборів, остаточно переконала виборців у тому, що на політичній арені борються за владу два угрупування правлячої еліти, а центризм використовується як засіб маніпуляції.

Проте ця боротьба не лише не послабила, але й ще більш посилила тяжіння серед суспільства до поміркованого центризму, в якому воно вбачало спасіння від конфронтації у верхах. У такій ситуації адміністрація Кремля, яка зробила ставку на В. Путіна в якості наступника Б. Єльцина на посаді президента, здійснила вдалий тактичний крок, що дозволив зіграти на центристських настроях мас, які втомились від протистояння політичної еліти. Швидко створений блок “Єдність” відтіснив ВВР з центристських позицій та добився успіху на виборах.

Вибори 1999 р. призвели до істотних змін співвідношення сил у Державній Думі, появи нових політичних гравців, кардинального поновлення депутатського корпусу. Однак ми не можемо розглядати їх як «революційні». Старожили - КПРФ, ЛДПР та «Яблоко» - не лише зберегли свою присутність в Думі, але й утримали свої місця в електоральному просторі. Більше того, новенькі - «Єдність» та ВВР - також не внесли якихось особливих змін в електоральний простір. Специфіка ж виборів 1999 р. полягає в тому, що вперше праві сили опинились у меншості. До цього, наприклад на виборах 1995 р., ліві, навіть випереджаючи правих за кількістю голосів, не набирали 50 %, оскільки значна частина виборців голосувала за центристів. Загалом вибори до Державної Думи зміцнили позицію Путіна, який тепер мав сильну підтримку серед законодавців.

О 12-й годині 31 грудня 1999 р. Б. Єльцин звернувся до росіян з промовою, в якій заявив, що складає з себе президентські повноваження, а також, що він підписав указ, яким обов'язки президента покладаються на прем'єра В. Путіна. До рішення Єльцина в цілому поставились позитивно і суспільна думка, й еліта. Оскільки, президент, який втратив популярність і здатність до управління, нарешті залишив свою посаду. А, по-друге, цю посаду займе фактично переможець парламентських виборів, якого еліти готові були визнати в якості домінуючого актора на політичній арені.

Згідно Конституції, Путін міг бути виконуючим обов'язки президента не більше трьох місяців, а після цього терміну мали відбутись президентські вибори. Викликало дискусії питання строків виборів. Воно розділило політиків на два табори. Одна частина виступала за дострокові вибори, а інша - за проведення виборів у встановлені Конституцією терміни. За вибори в 2000 р. виступали кандидати, які займали найвищі посади в системі влади. Оскільки в результаті проведення дострокових виборів вони могли втратити свої посади. Це були Є. Примаков і Г. Селезньов. Проти наближення дати виборів були також ті, хто був не підготовлений до них - Г. Явлінський та А. Лебедь. Сюди ж можна віднести політиків, які не встигли визначитись з передвиборчою стратегією та союзниками - Г. Зюганов, В. Жириновський, В. Черномирдін. За дострокові вибори виступали ті, кого не влаштовувала ситуація “міжвладдя” при домінуванні Є. Примакова, а її затягування могло призвести до падіння шансів на перемогу у президентській кампанії. Це були Ю. Лужков, радикальне крило КПРФ. Врешті-решт вибори президента РФ були назначені на березень 2000 р.

18 січня 2000 р. почав працювати новий склад Державної Думи. Однак, вже перший день роботи уряду розпочався з конфлікту щодо розподілу депутатських портфелів. Зокрема, гострі дискусії викликало питання кандидатури спікера державної Думи. КПРФ запропонувала на цю посаду Г. Селезньова і більшість фракцій її підтримало. У результаті зал засідань залишили майже 100 депутатів. Це фактично в повному складі фракції ВВР, СПС, «Яблоко» та «Реґіони Росії». Вони вважали несправедливим те, що лівоцентристська більшість продиктувала свої умови обрання голови палати і розподілу між фракціями та депутатським групами комітетів. Цього ж дня представники фракцій створили альтернативну Раду Думи - Координаційну раду, яку очолили лідери «Яблоко» Г. Явлінський, СПС С. Кирієнко, ВВР Є. Примаков і керівник групи «Реґіони Росії» О. Морозов. Вони заявили, що метою ради є обговорення подальших спільних дій тих депутатських об'єднань, які постали проти несправедливості і диктату, що здійснюють великі фракції. Також Г. Явлінський зазначив, що за парламентську кризу несе відповідальність особисто Путін, і якщо він її не вирішить, то це може відбитись на його президентській кампанії.

Чимало аналітиків вважають, що чергова урядова криза не могла обійтись без підтримки Кремля. Підтримавши кандидатуру Г. Селезньова на посаді спікера, Кремль фактично отримав можливість проводити будь-яке рішення через діяльність Державної Думи. Коли гіпотетичний закон, який необхідно буде прийняти, не буде суперечити ідеологічним постулатам КПРФ, Кремль може натиснути на комуністів, нагадуючи їм з чиєю допомогою вони отримали керівну посаду в уряді, а «Єдність» разом з КПРФ забезпечували б більше половини депутатських голосів. Якщо ж Кремлю потрібно буде провести закон, який за жодних умов не підтримують комуністи, наприклад, закон про землю, СПС або «Яблоко» будуть змушені виступити разом з «Єдністю», що також забезпечить останній більшість думських голосів.

Щодо отримання комуністами головної посади в Державній Думі, то можна зробити припущення, що розрахунок робився на президентські вибори. Очевидно, що Г. Зюганов не був небезпечним суперником у боротьбі за крісло російського президента, оскільки його електорат не досить великий. Проте суперник він особливо необхідний, бо в результаті саме його участі у виборах 26 березня можна забезпечити високу явку електорату. А останній, за підрахунками аналітиків, є вагомою запорукою перемоги Путіна вже в першому турі.

Через тиждень після початку урядової кризи СПС, ОВР та «Яблоко» повернулись в зал засідань. Конфлікт був вичерпаний.

16 січня шостий з'їзд КПРФ погодився з пропозицією ініціативної групи і висунув кандидатом в президенти голову ЦК Г. Зюганова. Він у якості основних моментів своєї програми назвав наступні положення: припинити розчленування країни, підвищити життєвий рівень населення, знизити податки з виробників [5: 1]. Лідер комуністів знову підкреслив, що для перемоги на виборах опозиційних сил, потрібно створити об'єднану опозицію, яка висунула б єдиного кандидата. Однак, його заклики не знайшли підтримки.

Загалом, крім В. Путіна та Г. Зюганова кандидатами в президенти були Г. Явлінський, В. Жириновський, Ю. Скуратов, Е. Памфілова, К. Тітов, С. Говорухін, А. Подбєрьозкін, У. Джабраілов. Фаворитом серед них був В. Путін. Гострої боротьби між претендентами не було - переможець виявився вже в першому турі.

26 березня 2000 р. відбулись президентські вибори. На виборчі дільниці з'явилось 68,7 % виборців. Уже в першому турі Путін зібрав 52,9 % голосів, що свідчило про перемогу на виборах. Його головні суперники розмістились таким чином: Зюганов - 29,2 %, Явлінський - 5,8 %, Жириновський - 2,7 % [6: 124].

4 квітня 2000 р. Г.Зюганов подав скаргу в ЦВК і в московську прокуратуру на основі того, що ніби-то під час голосування мали місце багаточисленні порушення: в Башкирії (за Путіна - 60,34 %), Дагестані (76,69 %), Інгушетії (85,42 %), Мордовії (59,86 %), Татарстані (68,74 %), а також у Калінінградській (60,16 %) і Саратовській (58,29 %) областях результати було сфальсифіковано.

Якщо проаналізувати учасників виборчої гонки, то кожний з них керувався власними цілями. Так, лише Г. Зюганов говорив, що впевнений у своїй перемозі і вважав КПРФ єдиною силою, що може протистояти владі. Інші кандидати навіть не намагались робити вигляд, що переможуть Путіна. Г. Явлінський говорив про необхідність створення демократичної альтернативи Путіну, про недопустимість призначення наступника, але насправді він просто намагався утримати свої позиції, які послабились після парламентських виборів. Певну інтригу в кампанію вніс В. Жириновський. Його або ж не допускали до виборів, або знову відновлювали в правах. То він агітував за Путіна, то критикував владу. Однак він не показав колишньої сили, а просто відіграв відведену йому роль. Ще більш незрозумілою є мотивація інших учасників. Наприклад, К. Тітов пропонував себе в якості демократичної альтернативи Путіну, при цьому рейтинг його популярності був 1-2 %. Е. Памфілова виступала від імені всіх жінок. Вона вважала, що жінки повинні хоча б прийняти участь у кампанії. Режисер С. Говорухін виступав в образі борця за правду та із задоволенням критикував опонентів. Ю. Скуратов закликав розібратися з корупцією у владі. Щодо У. Джабраїлова, то він прийняв участь у виборах для самореклами. Однак його присутність була важливою для влади. Той факт, що чеченець претендує на вищу державну посаду в країні, повинен був продемонструвати всьому світові, що російське керівництво нічого проти чеченського народу не має та законослухняні чеченці такі ж громадяни країни, як і всі інші.

В. Третьяков, аналізуючи президентську кампанію 2000 р., виділив такі основні уроки виборів, з якими ми повністю погоджуємося:

1) В. Путін переміг тому, що громадяни вбачали в ньому єдиного дієздатного політика країни, які вміє вирішувати найгостріші проблеми;

2) переміг тому, що був єдиним з кандидатів, який не асоціювався із суспільством Б. Єльцина;

3) переміг тому, що чітко визначив своє стратегічне завдання: створення в Росії та з Росії дієздатної держави, великої країни;

4) Г. Зюганов не зовсім переміг - не зовсім програв. Переміг, бо залишився комуністом № 1 в Росії та № 1 серед всіх опонентів Путіна-президента. А програв він тому, що не зумів при наявності сильної електоральної бази реально суперничати з Путіним. Крім того, він не запропонував суспільству, виборцям оновленого російського комунізму, якого ліва частина суспільства вже давно очікувала.

5) Г. Явлінський програв у всіх відношеннях. Він перестав бути політиком № 3 у суспільстві та головним претендентом на посаду лідера демократичної опозиції.

Відставка Єльцина з посади президента 31 січня 1999 р. і призначення В.Путіна виконуючим обов'язки президента ознаменувала кінець єльцинської доби. Дострокові президентські вибори перетворились, по суті, в плебісцит. Путін став президентом вже після першого туру голосування. Результати виборів ознаменували остаточне завершення гострої кризи, в якій перебувала влада з літа 1998 р. по осінь 1999 р. Руйнівні явища спостерігались у різних сферах життя країни. Політична криза проявилась в ізоляції влади та поглиблювалась з кожною зміною уряду. Криза суспільної довіри до влади знайшла вираження в катастрофічному падінні популярності влади та зниження рейтингу діючого глави держави фактично до нуля.

Список використаних джерел

1. Батлер У. Становление многопартийности в России как фактор, воздействующий на отношения с западными государствами // Актуальные проблемы Европы. - 2000. - № 2. - С. 180.

2. Шмелев Б. Президент ушел! Что дольше? // Власть. - 2000. - № 2. - С. 7.

3. Водолазов Г. Вибори до Державної Думи: політична еліта проти громадянського суспільства // Політична думка. - 1999. - № 3. - С. 48.

4. Выборы - 99 // Независимая газета. - 1999. - 26 декабря. - С. 1.

5. Портников В. Про вибори в Росії // День. - 2000. - 28 березня. - С.1.

6. Федоров В., Цуладзе А. Эпоха Путина. - М.: Эксмо, 2003. - 124 с.

7. Schneider E. Das politische system der Russischen Foderation. Westdeuscher Verlag, 2001. - S. 137.

8. Третьяков В. Пир побежденных // Независимая газета. - 2000. - 28 марта. - С. 3.