Громадянське суспільство: Східна Європа і перспективи України

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: СХІДНА ЄВРОПА І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

Ярослав Пасько

аспірант інституту філософії НАН України

Автор розвідки досліджує стан і перспективи відновлення громадянського суспільства в посткомуністичних країнах Європи та України, вважаючи що без утворення дієздатної моделі такого суспільства всі зусилля скеровані на подолання суспільно-економічної кризи нашої держави приречені на марне.

Починаючи з 70-х років нашого сторіччя на європейському континенті спостерігається виразне зростання інтересу до ідеї громадянського суспільства. Найчастіше воно використовується для визначення міри розмежування політичної сфери суспільства і позадержавних структур, інституцій, об`єднань. Демократичні системи характеризуються збалансованою рівновагою між державою і громадянським суспільством. Тоталітаризмові властиве повне підпорядкування і поглинання громадянського суспільства державою.

Поняття, що останні десятиріччя цікавило хіба що істориків суспільної думки і вважалося феноменом інтелектуального дискурсу лише класичного капіталізму, знову з'являється на шпальтах теоретичних видань, закріплюється в лексиконі політиків і функціонерів. Що за причини спонукали до цього "громадянського відродження"? Західну Європу згадати про забуте поняття змусили деякі прикрі реалії її власного сьогодення: гіпертрофований розвиток бюрократичних структур призвів до порушення рівноваги між державою і суспільством, до значного підкорення бюрократичному монстру громадянських інституцій аж до їх певного розчинення в етатиській системі. Все це супроводжувалось зростанням соціальної напруженості і уповільненням темпів економічного поступу. У свою чергу, Східна Європа була змушена до використання цілого кола ретро понять моделювання власного шляху посттоталітарного розвитку. Саме теоретики "оксамитових" революцій у Польщі, Угорщині, Чехо-Словаччині надали модерного змісту старому поняттю громадянського суспільства. Відомий польський політолог Збігнев Пелчинський влучно підкреслив, що "термін громадське суспільство знову почали вживати на Заході, а також у Польщі, у формі політичного дисидентства" [1].

Для дисидентської літератури тих часів властиве трактування громадянського суспільства як сфери приватного життя громадян, що мають можливість у своєму особистому житті діяти виходячи з власної волі та ініціативи і бути поза межами державного контролю та втручання. Іншими словами, громадянське суспільство уявляється певною структурованою позадержавною сферою суспільства, нації, народу. Специфікою латентних фаз оксамитових революцій було те, що в цей період не виголошувались гасла політичної боротьби з тоталітарною державою, громадська активність ще не була орієнтована на утворення політичних партій, а тим паче, не зазіхала на важелі державної влади. Головною метою дисидентських рухів тих часів було лише вивільнення громадянського суспільства з-під тоталітарного контролю влади і його дистанціювання на засадах плюралізму від етатисько-політичних механізмів. Максима цих домагань була сформульована угорським інтелектуалом Міхаєм Вайдою: "Залишіть мені право бути собою, дайте мені спокій, не намагайтесь мене вчити як я мушу жити" [2].

Але невблаганна історична практика дуже швидко довела неможливість відновлення та функціонування громадянського суспільства в межах тоталітарної політичної системи. Сутністю тоталітаризму саме і є синкретичне спресування усіх сфер суспільного життя у моноліт державної системи, зцементований важілями політичної влади. Громадянське суспільство - важливий елемент демократичної цивілізації, натомість в тоталітарному суспільстві воно стає не тільки зайвим, але й загрозливо дисфункціональним для самої системи. Понад те, у такій системі принципово небажаною є й розвинута індивідуальність, різнобічно самоусвідомлена особистість. яка була б здатна до самостійного укладання інструментально-діяльних зв'язків з соціальними інститутами, організаціями і суспільними групами з метою реалізації своїх потенцій і аспірацій, задоволення потреб і домагань.

В тоталітарному суспільстві принципово неможливо здійснення найважливішої передумови становлення громадянського суспільства - хоч будь-яке відокремлення економіки від політики, власності від влади. Хоча соціалістичний моноцентралізм утворювався з благими намірами подолання питомих вад ринкової демократії і приватної власності. Відомий польський аналітик проблем громадянського суспільства Лешек Колаковський у розвідці "Міф про самоідентичність людини: єдність громадянського та політичного суспільства в соціалістичній думці" слушно зауважує, що "мрія про досконале та єдине людське суспільство, напевно, стара ... вона має своє коріння в усвідомленні відчуження, роз'єднаності, супроводжуючих людство з перших кроків його існування, з того моменту, як воно втратило невинність тваринного стану. Але в сучасних умовах спроби такого воз'єднання можуть призвести до тиранії" [3].

Повна контрольованість та цензурованість економічних і громадянських процесів політичною владою була властива усім соціалістичним режимам. Власність, що монополізована державою, стає підставовою політичною силою і порожує монополію державної влади у всіх сферах суспільної життєдіяльності.

Вельми симптоматично, що становлення соціалістичних тоталітарних режимів в країнах Східної Європи константно супроводжувалось розмиванням традиційної соціалістичної стратифікації суспільства, розчиненням його структурованості, розповсюдженням загальної однорідності, елімінацією будь-якої автономії чи відносної незалежності суспільних груп, асоціацій та індивідів від політичної влади. Суспільство стало тотожним державі, а держава стала тотожною владі.

Але старе громадянське суспільство повністю не пішло у небуття. Воно збереглося в історичній пам'яті народів Східної Європи. Саме вона постійно спонукала людей до громадського згуртування, до утворення позаофіційних, неформальних коаліцій, об'єднань та груп. Ці угрупування , маючи певні розбіжності в цінносних орієнтаціях, як правило спиралися на спільну ідеологічну платформу реабілітації приватної власності, громадянського суспільства та політичної демократії. Найважливішою ідеєю, що об'єднувала різнобарвні політичні сили демократичного спрямування в соціалістичних країнах Європи була, як слушно висловився редактор часопису "Басельо", відомий угорський публіцист Янош Кіш, була ідея бажання "розірвати мертву суспільну єдність, позбавити людей тотального відчуження, що укорінне в одержавленій особистості"[4]. Суголосну думку має й , вже цитований, Колаковський: "Моральним стрижнем марксистської доктрини було бажання стерти межу між соціальним та політичним у суспільстві, тому завдання громадянського суспільства полягає у протидіянні цьому" [5].

Саме свідоме неприйняття офіційної ідеї тотальної державно-суспільної монолітності, спочатку високими інтелектуалами, а відтак і усім спектром громадсько-політичних рухів східноєвропейської публічності, започаткувало процес відродження громадянського суспільства - соціального інституту, несумісного з тоталітарним режимом. Тому нова соціальна сила була об'єктивно змушена стати в гостру опозицію до державної влади, а врешті-решт, перейняти функції суб'єкта процесу демократизації суспільства, процесу, що в східноєвропейських країнах отримав назву оксамитової революції.

Наприкінці 80-х років нашого сторіччя поняття громадянського суспільства стає головною інтегруючою ідеєю усіх опозиційних політичних сил постсоціалістичних країн. Але в 90-х роках, коли до влади приходять учорашні опозиціонери, ситуація дещо змінюється. Ідея громадянського суспільства досить несподівано втрачає свою магію і привабливість для її деяких недавніх носіїв. Ліберально налаштовані східноєвропейські інтелектуали, котрі раніше покладали усі надії саме на громадянське суспільство, справедливо вважаючи його необхідним субстратом ринкової економіки і демократії взагалі, по кількох роках політичної і економічної посткомуністичної нестабільності були вельми розгублені. Громадянське суспільство, що поставало у цих країнах, нагадувало радше хаотичний конгломерат безлічі рухів, об'єднань, спілок "зелених", споживачів, пацифістів, феміністів, представників нетрадиційних релігій і орієнтацій, тощо. Задовольняти їхні вимоги, що часом взаємовиключали одна одну, суспільство було не в змозі. Тому природною реакцією на такий стан речей стала думка. що громадянське суспільство наразі надто дорога втіха, розкіш, яку може собі дозволити лише розвинута ринкова економіка та стала інституційна система.

В свою чергу, радикальні революціонери, що були найбільш активними руйнувачами комуністичної системи, але виявились не здатними адаптуватися до нових умов, сприйняли реалії і норми громадянського суспільства як обивательську поміркованість, яка стала на заваді радикальної революції. Навіть національно-демократичні сили в нових умовах охололи до громадянської ідеї. Для національно орієнтованих лідерів гасло громадянського суспільства, з його автономною особистістю, що дбає перш за все про власні інтереси в правовому полі демократії, було прийнятим на попередній стадії, але в нових умовах стало здаватись надто ліберальним. Інтереси особистості мусять бути підпорядковані інтересам національної держави - таким є сучасне кредо національної демократії.

Отже стає зрозумілим, чому в сьогоденних теоретичних і політичних дискусіях поняття громадянського суспільства вживається значно рідше, ніж декілька років тому, витісняються поняттям "демократичного суспільства" і розчиняється у ньому [6]. Вже в межах цього поняття точиться полеміка навколо проблеми розподілу владних повноважень між державою та різноманітними суспільно-політичними і економічними угрупуваннями.

В той же час очевидно, що в більшості східноєвропейських країн іде небезболісний процес перетворення протогромадянського суспільства як конгломерата соціальних груп, в справжнє суспільство як органічну систему самоврядних угрупувань з різноманітними засадами об'єднання, груп інтересів та розвинених незалежних особистостей. Реальні здобутки цих перетворень неодмінно відновлять зацікавлення до проблеми громадянського суспільства, сприятимуть відкриттю нових обріїв її бачення.

Ще складніше і драматичніше складається розвиток подій в Україні, де протягом останніх років зберігається стан хиткої невизначеності між минулим і майбутнім.

Відомо, що за радянських часів термін "громадянське суспільство" взагалі був відсутній у лексиконі теоретичних понять, які дозволялось використовувати для аналізу сучасних суспільних процесів. Лише у 1988 році в деяких українських газетах з'явилися передруки з центрального ідеологічного часопису "Комуніст", де стримано говорилося про "неформальні незалежні ініціативи", де робилися спроби поєднати ідею громадянського суспільства з концепцією "соціалістичного плюралізму" і необхідністю створення такої політичної системи, яка була б здатна оптимально враховувати реальну структуру суспільства, множинність інтересів та потреб соціальних груп, прошарків і окремих індивідів. Це була офіційна реакція на виникнення в суспільстві неофіційних громадянських структур і запізніла спроба віднайти рецепти підпорядкування цього процесу тоталітарній державі.

В Україні на той час таких структур ще майже не було. Перші реальні кроки до становлення громадянського суспільства на наших теренах починаються в 1989 році з утворенням Народного Руху. Спочатку Рух, як і подібні політичні течії у Східній Європі і Балтії, робив спроби до цивілізованого співіснування з державою. Абсорбувавши неформальні групи переважно національно-демократичної орієнтації, на першому етапі свого існування Рух просто був змушений рахуватись з природою існуючої держави, висуваючи досить обмежені демократичні і національно-культурні вимоги. З іншого боку, радянська держава на той час вже була неспроможна позбавити голосу позаофіційне українське суспільство і тому також мусила зважати на нього. Про це свідчили теледебати Л. Кравчува з лідерами тогочасного Руху. Етап відносно спокійного громадянського розвитку в Україні тривав до середини 1990 року.

Одначе подальші події приводять демократичне українське суспільство до усвідомлення, що дійсне "вивільнення вільних соціальних сил, таких, які народжуються і зчіплюються одна з одною, поза обов'язковим державним опосередкуванням" [7], є принципово неможливим в умовах існуючого політичного механізму. Відмова від тоталітарної імперської держави стає вимогою дня. В той же час, регіональні відміни і розбіжності українського суспільства, його недостатня структурованість і аморфність, брак демократичних традицій і низький рівень політичної культури населення унеможливлювали вирішення цієї проблеми без залучення і допомоги сил національної бюрократії.

Короткочасне поєднання кардинальних інтересів національної демократії і територіальної номенклатурної бюрократії дозволило зняти колосальне громадське напруження, вивільнити енергію народу і керовано використати її для утворення нової держави. Це було "оксамитове" самовизначення народу, котрий, як здавалось, відразу починав нову сторінку своєї історії. Такі ситуації завжди супроводжуються ейфорією, завищеними сподіваннями і очікуваннями, що мало коли справджуються. Ейфорія переходить в розчарування. Такий стан речей є відносно нормальним. Значно гірше, коли не виправдовуються реальні помірковані сподівання. Вони пов'язувались перш за все з радикальними змінами соціальної структури суспільства - становленням спеціалізованих груп інтересів, появою широкого кола справжніх приватних власників у сфері сервісу і виробництві, так званого "середнього класу". Були небезпідставні надії, що під безпосереднім впливом створеного новою державою правового підгрунтя громадянського суспільства відбудеться пробудження активності і підприємливості людей, згасатимуть настрої соціального утриманства і патерналізму. На жаль цього не сталося.

Інерція тоталітарних традицій продовжує панувати в Україні. Старий суспільний лад рельєфно проглядається за новим фасадом. Українська номенклатурна бюрократія, лише змінивши кольори державних символів і позбавившись імперської адміністрації, в нагороду отримала важелі тотального контролю і необмежені владні повноваження. Вельми слушно підкреслюють О. Дергачов та В. Полохало, що "сама номенклатура свою владу добровільно ніколи і нікому повністю не віддавала, а комуністично-номенклатурна система влади ніколи і ніде . повністю не щезла" [8].

Замість оксамитової революції в Україні відбувається паркетно-килимна, або номенклатурна еволюція. Бюрократичне роздержавлення і приватизація тотально-одержавленої власності призвели до диференціації єдиної бюрократичної системи держави на конкуруючі корпоратично-номенклатурні угрупування. Економічне життя стало ареною кланово-корпоративних зіткнень. Влада відкрила шлях до власності, власність - до влади. Тобто замість цивілізованого розподілу власності і влади, характерного для демократичного громадянського суспільства, коли влада виконує функції арбітра між власниками, ми отримали концентровану єдність власності і влади. Так бюрократична держава еволюціонувала у кланово-бюрократичну фазу. Для першої фази властивою є тотожність політичної влади і державної власності, для другої - політичної влади і власності приватної.

В таких умовах влада ще більше відчужується від народу. На цьому тлі стає закономірним вихід з тіні на суспільно-політичну авансцену безпосередніх лідерів корпоративних угрупувань. Вони активно окупують впливові посади в законодавчих і виконавчих структурах влади, намагаються взяти під контроль засоби масової комунікації і громадські процеси.

За таких умов, офіційно проголошений державною владою курс на формування ринкової економіки і розвинутого громадянського суспільства є не більше як популістською декларацією. Помітних успіхів просування у цьому напрямку не може бути поки існують нинішні засади співвідношення власності і влади в державі. Мусимо констатувати, що навіть Конституція України ще не створює правового поля і достатніх умов для вільної діяльності конкурентних, спеціалізованих та автономних від держави груп. Дійсною ознакою розширення простору громадянського суспільства може не стати ані утворення великої кількості політичних партій, ані проведення нових виборів з пропорційною схемою, якщо більшість політичних партій репрезентуватимуть лише інтереси все тих же номенклатурних кланів.

Процес становлення в Україні громадянського суспільства ускладнюється нагальною необхідністю модернізації державної системи. Саме така модернізація, як переконує світовий досвід, може стати способом подолання суспільної кризи в сферах легітимності, участі в прийнятті рішень та регулюванні конфліктів. Криза легітимності свідчить про те, що політична влада поки не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. Це зумовлене кризою самого державного ладу, його номенклатурно-тіньовим характером, незбалансованістю противаг всіх гілок влади, зневірою самих громадян в те, що ця держава функціонує саме для них.

Дійсно, в існуючої реальності, посткомуністична державна влада уособлена корпоративними угрупуваннями, найбільш виграла від розпаду СРСР і має величезні, у тому числі матеріальні стимули до патріотизму. Вона і постійно демонструє лояльність до, фактично, самої себе. Лояльність до держави проявляє також невелика кількість національно-налаштованих громадян, які історично виховувались в дусі українських національно-громадянських традицій. Переважна більшість українських громадян далеко не переконані в тому, що саме ця держава надасть їм найкращі можливості для автономного самопрояву в різних сферах суспільного життя. Тому подолання загальної зневіри вбачається в проведенні економічних та політичних реформ, які б призвели до автономного функціонування економічної і політичної сфер, доступу до власності різних суспільних груп, в налагоджені ефективності дій всіх гілок влади, в цивілізованому діалозі між державою та групами інтересів.

Криза участі пов'язана з зростанням у процесі трансформації суспільства специфікованих груп інтересів, які поступово намагаються мати доступ до прийняття політичних рішень, конкуруючи з державною бюрократією. Остання, як доводить наш власний досвід, прагне регулювати політичне і економічне життя нових соціальних груп, контролює процес роздержавлення власності таким чином, щоб це не загрожувало її становищу. На жаль, на даному етапі громадське суспільство не може ще протидіяти бюрократії. Це пояснюється нерозвинутістю, неструктурованістю самого суспільства, тоталітарною політичною культурою громадян нашої країни.

З двох можливих варіантів модернізації - європейського, що грунтується на розширеній політичній участі громадян в суспільних процесах, протестантській етиці, впливу суспільства на державу і навпаки, та азіатського варіанту, що спирається на звужену базу політичної активності народу при збереженні інструментів прийняття рішень в руках бюрократії. В сучасній Україні безперечно панує другий. Проте, в будь-якому разі, в ході модернізації, це зараз очевидно, загострюються протиріччя між державною бюрократією і новими економічними та політичними групами, складовими громадянського суспільства, що вже заявляють про свої претензії на участь в її владних структурах. Від того, яким чином суспільство зможе вирішити цей конфлікт, залежить його здатність йти шляхом побудови дійсно цивілізованого громадянсько-правового ладу.

В умовах сьогодення, перспектива функціонування сталого громадянського суспільства залежить, як від формування "раціональної бюрократії, здатної сприяти цьому процесові, так і від можливостей зростання рівня політичної культури населення. Ю. Хабермас, в цьому зв'язку, слушно підкреслює, що "Інституалізована правом роль громадян мусить бути вписана в контекст вільної політичної культури" [9].

З іншого боку громадянське суспільство мусить сприяти децентралізації влади - соціальної, економічної, політичної, інформаційної, тощо. Плюралізація влади постане надійним гарантом дієздатного громадянського суспільства та сприятиме вихованню демократичної політичної культури. Безсумнівно, наше суспільство ще не усвідомлює повною мірою цивілізаційну роль громадянського суспільства. Якщо на Заході уявлення про громадянське суспільство як просторі інтеракції держави і суспільства приватних власників застаріло, поступившись місцем моделі вільних асоціацій, які створюють центри автономної комунікації і спираються на сукупність рівних громадян, то для України, як і для решти постсоціалістичних країн, актуальною є саме перша модель.

В українському суспільстві ще не сформувались деякі соціальні групи здатні виконувати важливі громадянські функції. Інертною і несамостійною залишається наша інтелектуальна еліта. Суспільство не стало повноцінним опонентом державної влади. І не тому, що державна влада настільки авторитарна, а через нездатність більшості громадянських об'єднань повною мірою використати ті свободи, якими вони вже диспонують.

Україна зараз на переломі, котрий країни Європи подолали на початку Нового часу. Вона проголосила про свою відданість ідеям свободи, права, власності. громадянського суспільства, справедливості. На заваді рухові у цьому напрямку стоїть бюрократія. Влада старої бюрократії утримувалась диктатурою. Влада нової - стала можливою лише внаслідок незрілості громадянського суспільства. Розвинене громадянське суспільство - гарант контролю суспільства над бюрократією. Про це свідчить досвід історії.

Література

1. Civil Society and the State. New europic prospective, London, 1988, p. 37.

2. Ibid. p. 87.

3. Ibid. p. 107.

4. Ibid. p. 123.

5. Ibid. p. 88.

6. Э. Гелнер. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. Marginem, 1995.- c.121.

7. М.Мамардашвили. Как я понимаю философию. - М. - 1992. - с.141.

8. О.Дергачов, В.Полохало. Метаморфози посткомуністичної влади // Політична думка. - 1996. - No 1. - с.11.

9. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. - М. - 1995. - с.23