Громадянське суспільство: ідеї та історична практика

Від людини античності до корпоративного індивіда середньовіччя. Концепція "двох мечей" (роль церкви у формуванні основ громадянського суспільства в Європі). Приватна власність як передумова створення громадянського суспільства, український шлях до нього.

Рубрика Политология
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 11.09.2010
Размер файла 73,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Європейська середньовічна дійсність сама іноді створювала передумови подальшої демократизації, маючи з самого початку деякі її обмежені взірці. Так, під час коронації британських королів, у самий урочистий момент, коли монарх покладав на свою голову корону, всі пери і переси, що були на той час присутніми у Вестмінстерському абатстві, теж одягали свої "корони". "Я хотів би, - вельми слушно зауважує з цього приводу відомий російський медиєвіст Г. Федотов, - вбачати у цьому символ сучасної демократичної свободи". Екстраполюючи цей факт на подальші європейські процеси, він схиляється до думки, що "в західній демократії не стільки скасовано дворянство, скільки увесь народ успадкував його привілеї. Це рівність у шляхетстві, а не у безправ'ї, як на Сході. Мужик став називати свого сусіду Sir, Monsieur, тобто мій пан, і вже в усякому разі у зверненні вимагає форми величності: Ви (або Вони)... Люди, що виховані на східній традиції, що надихали віковічним повітрям рабства, ні за що не погодяться з такою свободою - для небагатьох - хоча б на певний час. Вони воліють її для всіх або ні для кого. Й тому отримують - ні для кого. Їм більше подобається царська Москва, ніж шляхетська Польща" (14, 57). (додамо - Козацька Україна - прим. ред.).

Англійський принцип Habeas Corpus був поступово розповсюджений з верстви баронів на громадянство міст, а потім і на все вільне населення Британії. Вже з Великої хартії обивателі Лондона отримали деякі привілеї, що раніше належали лише баронам. Звичайно, що на цьому етапі правова свобода залишалася нагородою для обмеженої купки суспільства. На той час вона не могла носити інший характер. Взагалі свобода народжується лише в юридичних нормах привілеїв. Певні верстви населення ще довгий час не усвідомлюють вартості свободи і тому не мають у ній дійсної потреби. Знадобиться ще декілька століть поступового виховання мас європейською історією, щоб вони стали спроможними вийти на авансцену історії як суб'єкти громадянського суспільства.

Приватна власність як передумова створення громадянського суспільства

Важливішим чинником такого виховання став інститут приватної власності. Взагалі, порівнюючи античне і середньовічне суспільство не можна не помітити певної інверсії. Античний світ спирався на специфічну форму приватної власності, з якої поставали свобода, рівність, громадянство. Архітектоніка середньовіччя виводиться з права і лише поступово наповнюється економічним змістом власності. Ще на початку XVII сторіччя в англійській культурі домінує інерція класичної середньовічної свідомості, що заперечує будь-яку можливість приватної власності. В юридичному словнику Джона Кауля дефінується, що "власність є найвищим правом, яке людина має, або може мати до якоїсь речі... У нашому королівстві ніхто не має такого права... тільки Король... Бо ж усі посілості... мають характер винагороди і належать чи то посередньо, чи то безпосередньо до Короля" (Цит за: 15, XXVII).

Дійсно, феодальне право тривалий час визнавало єдиним власником землі в державі - тільки Корону. Всі решта розглядалися лише як користувачі, або тимчасові орендатори королівської власності. Але саме в XVII сторіччі політичні і громадські реалії були вже іншими. Суспільне світосприйняття нового шляхетства обов'язково жорстко пов'язувало "свободи" з "приватною власністю", матеріальною незалежністю. Тому вже в 1656 році у "Витязі англійського права", що був складений Вільямом Шепардом, читаємо: "Приватна власність є право якоїсь людини до якоїсь речі... той, хто це право має, зветься власником. Власність може бути на землю, на товар або на рухоме майно... На її підставі людина може чинити з цією річчю, що їй подобається. І це її право на ту річ є таким, що не залежить від будь-кого іншого" (16, XXVII-XXVIII). Англійська Палата Громад ще в 1610 році констатує, що "Король не може відібрати приватного майна у будь-якого свого підданого без його згоди" (17, XXVIII). Так в європейській історії знову поєднались свобода і власність.

З цього моменту власне і починається історія модерного громадянського суспільства, складаються його різні моделі і варіації, формуються теоретичні концепції усвідомлення і обгрунтування. І якщо античне громадянське суспільство не витримало експансії міста, то новітня європейська цивілізація починалася саме з відродження міста. З цього феномену, не передбаченого класичною феодальною схемою, починається поступовий злам того суспільного укладу, котрий у французькій історіографії носить назву Старого порядку.

Відомо, що міста є постійними супутниками будь-якої цивілізації. Разом з тим, історія - це не тільки процес виникнення і розквіту міст, але й дійство їхнього занепаду і агонії. Замість сконалих постають нові урбаністичні центри, але в іншому історичному часі і в іншому географічному просторі. Європейському Середньовіччю зовсім не вдалося успадкувати міську культуру античності: конаючий процес був лише прискорений руйнівною рукою варвара. Тому досить тривалий час Європа була позбавлена конфлікту між містом і селом внаслідок практичної відсутності урбаністичної структури. Її відродження починається з каролінгського ренесансу, прискорюється в XI сторіччі, і набуває домінуючого значення в історичних реаліях XIII-XVI сторіч.

Історія громадянського суспільства органічно пов'язана з становленням товарного виробництва і розвиненого товарного обігу, ринку, перетворенням грошей у капітал; з становленням принципів і норм права міського самоврядування. Саме канони міського самоврядування стали детермінантою трансформації маленьких середньовічних фортець у великі центри торгівлі і промисловості. Нове місто породжує нову людину - підприємця, власника капіталу, бюргера. "Громадянське суспільство, як таке, розвивається разом з буржуазією", - слушно зазначає німецький філософ Гегель (18).

Приватна власність та влада закону стають підвалинами Нового історичного порядку Європи. Інтегруючим чинником такого суспільства вже є не політичний примус, а визнання необхідності співіснування усього спектру суспільних груп, незважаючи на загострену конфліктність їхніх економічних інтересів.

Завдяки цим процесам народжується нова суспільна сила з принципово новою системою норм, поглядів, вартостей, новою політичною культурою демократії, соціальною філософією підприємництва і активізму, новою етикою свободи і відповідальності. Місто охороняло людину від свавілля короля і феодала, надавало їй свободу, натомість вимагало високої відповідальності. Воно не припускало нехтування правовими нормами і звичаями, формувало правову свідомість. До речі, треба зауважити, що міщанином, громадянином чи бюргером міста за його статутом вважався лише той, хто вчасно сплачував податки і борги. Не спроможний забезпечити податкові гарантії позбавлявся привілеїв і статусу громадянства. Головним типом людини у цьому суспільстві стає "homo oeconomicus" - активно діючий у виробничо-економічній сфері індивід, що є настільки самостійним і самосвідомим, що здатний навіть змінювати форми діяльності і корпоративності, керуючись засадами власного розуму та інтересу. Такий тип особистості Е. Геллнер назвав "модульною людиною" (19, 109).

Підсумовуючи можна зробити висновок, що середньовічна історія Європи була періодом створення необхідних передумов формування громадянського суспільства. Першою з них було вивільнення духовної сфери суспільного життя з-під політичної тотальності державної влади. Саме поза політичними структурами починає формуватися європейська форма права. Друга передумова - становлення системи цивільної правової регуляції між особистістю і державою. Нарешті останній необхідний крок - зародження приватної власності. Саме на цих підставах комбінувалися подальші варіанти дійсного громадянського суспільства у новітньому світі.

Реальна історія модерного громадянського суспільства торувала собі дорогу в декількох головних напрямках. Кожен з них має свою специфіку і свою історичну долю, своїх дослідників-теоретиків і своїх адептів.

Хронологічно першою спробою формування громадянського суспільства є блискуча доба середземноморських вільних міст - міст-комун. Вона залишила нам взірці комунального чи комуналістського типу суспільства, варіації самоврядування міських громад, муніципалітетів. Вартості середземноморської парадигми громадянського суспільства чітко формулюються яскравим представником тієї культури Ніколо Макіавелі: мир і безпека громадян; насолода своїм майном і маєтністю; право кожного мати і обстоювати власні переконання.

Ідеологічним підгрунтям громадської комуни стали філософський натуралізм, з його єдиним критерієм успіху і ефективності справи, політичний макіавелізм, з ідеєю міцної політичної влади, та економічний лібералізм. Середземноморська модель відтворила античний варіант громадянського суспільства, але без його найважливішого компонента - приватної земельної власності. Тріумф невдовзі обертається трагедією. Фетишизація політичної влади невблаганно веде до абсолютизму. Замість комун постають абсолютні монархії. Але саме завдяки комунам була зруйнована Священна Римська імперія, здійснена політична дезінтеграція Європи, в суспільній свідомості запанувала доктрина державного суверенітету. Саме в цей час Франсиско де Витторіа виголосив ідею права націй на самовизначення. Натомість відомий діяч Реформації Кальвін підвів під цю тезу теологічну базу, підкресливши, що Бог обирає не тільки окремих людей, але й цілі народи. Як окремий індивід своїми успіхами доводить свою богообраність, так і народи суверенною державою підтверджують ласку Божу.

Таким чином становлення громадянського суспільства у Новий час було пов'язано не тільки з формуванням нового типу особистості і приватної власності, але й виникненням нового типу національних держав, що мусили отримувати певні правові контури. Держава і громадянське суспільство не лише протиставлені, але й обумовлюють одне одного.

Складні шляхи становлення та розвитку громадянського суспільства в Європі та Америці концептуально були осмислені англійськими мислителями Дж. Локком та Т. Гоббсом, французьким теоретиком А. Токвілем та німецьким класиком Г. Гегелем.

Гегелівська концепція сприяла формуванню загально-методологічних підходів до проблеми громадянського суспільства, Гоббсова та Локкова - політичному аналізу цього феномена, токвілевська є теоретичною філософською базою для дослідження конкретної структури громадянського суспільства.

Становлення і розвиток громадянського суспільства в США

Відповідно до реальної історії, в Новому світі та на Старому континенті формувались різні моделі громадянського суспільства. Найбільш класична схема спрацювала в Америці. Саме тут через діяльність громадян постало відповідне суспільство, а лише потім, з благословення громадянського суспільства, була утворена держава. Цей факт підтверджується текстом першої конституції нової країни. "Ми, що підписалися нижче, зробивши це у славу Бога, для розповсюдження християнської віри і ухвалу нашої вітчизни, зробивши подорож з метою заснувати першу колонію на цих берегах, в цілковитій згоді між собою засвідчуємо, що вирішили об'єднатися в громадянський організм для кращого самоврядування... завдяки цій угоді ми вводимо закони, ордонанси та акти, а також створюємо адміністративні заклади, яким обіцяємо підкорятися". [1]

Ідея самоврядування завжди була в Америці наріжним каменем, будови громадянського суспільства. Згідно з сталою американською традицією, громадяни самі обирають посадових осіб і утримують їх за власний кошт. За такої моделі, адміністрація мусить звітувати лише перед своїми громадянами. На переваги цієї концепції розвитку звертає увагу, зокрема, американський політолог Джеймс Медісон. "Якщо влада, - слушно зауважує він, - буде витікати із суспільства і залежати від суспільства, саме суспільство поділиться на багато частин, інтересів і класів, то правам осіб та меншостей не буде загрожувати небезпека з боку більшості". [2]

Інакше кажучи, множинність груп, організацій та асоціацій, створених громадянським суспільством за згаданою моделлю, забезпечує достатньо потужну систему взаємозалежностей і противаг, що скеровані проти будь-яких спроб узурпації влади.

Стабільне громадянське суспільство було б неможливе без високого рівня самосвідомості американських громадян. Історично цей рівень забезпечується, не в останню чергу, різноманітними формами релігійності. "Коли в питаннях релігії, як і в політиці зникає влада і авторитет, то ця незалежність лякає людей", - постулює важливу максиму А. Токвіль. [3] Дійсно, суспільне самоврядування, як основа американської моделі громадянського суспільства, було створене глибоко віруючими, навіть фанатичними людьми. Релігійні засади стали духовно-нормативними підвалинами певної системи етики, яка в свою чергу, стимулювала формування буржуазно-протестанського "підприємницького духу" - який відіграв важливу роль у становленні зрілого індустріального суспільства, де забезпечуються права громадян, чітко функціонує сфера недержавних структур та інституцій.

Велика роль в розбудові американського громадянського суспільства належить правникам. Вони відпрацювали систему законів, яка розширила політичні і соціальні права громадян, позитивно вплинула на їх самосвідомість, сформувала феномен масової законоповаги.

Головною перевагою американського суспільства було те, що йому не було потрібно долати феодальні відносини та норми, формувати суспільство в боротьбі зі старою державною машиною. Розбудова громадянського суспільства почалася тут на чистому соціальному просторі. "Прибульці з Європи, люди для яких свобода була головною соціальною цінністю, перенесли на новий соціальний грунт ідеї англійського та французького просвітництва, вивільнили принцип демократії... і пересадили його в чистому вигляді на терени Нового Світу", - приводить американський дослідник А. Арато токвілевську думку. Далі він продовжує: "Вибірність, підконтрольність... представників як законодавчої, так і виконавчої влади випливала з того, що державні чиновники ніколи не складали в США специфічної касти, і нічим не відрізнялись від інших громадян... Політичне суспільство було відкритим перед кожним американським громадянином... Американське суспільство сильно відрізнялось від забюрократизованих європейських структур". [4]

Американська модель, як сукупність автономних від держави громадянських та політичних асоціацій, історично вимагала від державної влади тісної взаємодії з суспільством громадян. В XX столітті, за умов розширення в США державного втручання в різні сфери суспільного життя, перш за все в економіку і соціальні відносини, органічно розширялись прямі зв'язки між групами суспільних інтересів та органами державної влади. Результатом плідного діалогу держави та громадянського суспільства було створення певної системи представництва, яку прийнято вважати функціональною. В межах цього представництва створювались відповідні інституції, за допомогою яких відбувався процес "раціональної комунікації" між різними соціальними угрупуваннями та державою, розроблялись умови діяльності громадських інститутів.

Під час переходу США від індустріального до постіндустріального суспільства відбувався процес різко зростаючої емансипації особистості від держави. Зокрема, на думку американських дослідників громадянського суспільства М. Крайзена та Д. Хелда, актуалізується процес витіснення "Локківської" точки зору на громадянське суспільство, яка передбачає існування "суспільного договору" між державою та суспільством, токвілевською, що вирішує взаємовідносини держави і суспільства на користь останнього". [5]

Квінтесенцією сучасних поглядів на американську модель громадянського суспільства можна вважати точку зору американського політолога М. Маркуса. Громадянське суспільство, за його переконанням, "сфера вільної економічної чи іншої взаємодії рівних громадян, які делегують політичній сфері завдання забезпечення цілісності соціуму... сфера активності, яка включає економічну, політичну і культурну форму громадської поведінки поза офіційною діяльністю. Іншими словами, громадянське суспільство, за американської моделі, включає в себе "Особисте, сімейне та ділове життя - домашнє середовище, сферу економіки, культурну діяльність, політичну взаємодію, що організується на базі приватних угод між різними особами та групами поза прямим контролем держави ".6 Така трактація громадянського суспільства має популярність не тільки серед американських дослідників, але й деяких європейських, зокрема, це стосується Хабермаса та Геллнера.

Англійська модель громадянського суспільства

У Старому Світі, в Англії спостерігаємо близькі суспільні процеси, але з суттєвими відмінами. Відомий теоретик англійського консерватизму Е. Берк небезпідставно зауважує, що англійці своїми правами та обов'язками зобов'язані не якимсь раціонально обумовленим принципам, а процесові розвитку англійського суспільства згідно з звичаєвим правом та Великою хартією Вольностей. На підставі останнього документу був сформульований акт-символ Habeas Corpus. Починаючи з ХІV століття в Англії, (а потім цей принцип застосувався і в США) ця юридична засада розглядалася як важлива гарантія свободи особистості, що захищає її від свавільного арешту і ув'язнення без судового вироку. Пізніше ця теза була закріплена в особливому законодавчому акті Habeas Corpus Act, що був прийнятий англійським парламентом в 1679 році. "Наша свобода має свою генеалогію... Англійці успадкували свободу, обгрунтовуючи свої претензії не на абстрактних принципах на кшталт прав людини, але на правах англійця, як спадок, що дістався від пращурів" [7], - слушно стверджує Е. Берн. Схожу думку висловлює французький історик Ф. Краузе. "Розвиток Англії йде в особливому напрямку в порівнянні з усією Європою. Англія історично швидко обмежує монархів, обмежує втручання держави, захищає свободу-свободу особистості".

Дійсно, Англія, на тлі континентальних країн, вже в ХVІІ столітті являла собою приклад високорозвинутого для того часу громадянського суспільства, що обумовлювалось не тільки вже згаданими історичними надбаннями, але й причинами соціально-економічного характеру. Слід зауважити на швидкий темп промислової революції в Англії, в той же час феодальні відносини в сфері землекористування були зведені до мінімуму, джентрі (нове дворянство - прим. ред.) був відкритим класом, що швидко зростав, формувався і підкорявся ринковим законам. На цьому тлі пробуджуються і міста, історично постає і втягується в ринкові відносини особа - підприємець, власник.

В ХVІІ столітті Європа ще майже не розрізняє Англію та континентальні країни за характером їх розвитку. Однак, починаючи з Великої Французької революції ситуація змінюється. Спостерігаємо противагу двох моделей суспільного розвитку: в той час, коли англійське суспільство йде консервативним шляхом - ритм змін обмежений, непомітний - на континенті гору бере розвиток, який грунтується на розриві зв'язків.

Англійська модель, як варіант американської, на протязі трьох століть найбільш повно забезпечує розвиток громадянських свобод, цінність особистості. Саме тут суспільна думка стає фактором політичного життя, одночасно з утворенням середнього шару. Друковане слово в Англії, де читаюче населення вже в ХVІІ столітті складало 60-70%, історично грало вельми помітну роль.

Європейська континентальна модель громадянського суспільства

Франція і Німеччина.

На континенті, зокрема у Франції, спостерігаємо інше. Тут розвиток держави випереджає розвиток громадянського суспільства. Вкрай повільно і хворобливо йшов процес розпаду земельної громади з її системою моральних цінностей, що призводило до традиціоналістичних настроїв. В ХVI-XVII століттях французький абсолютизм обмежив привілеї феодальних структур: дворянства, церкви, цехових майстрів. На противагу цьому, аристократія висуває ідеї суспільного вивільнення: державі декларативно заборонялося розширювати свою владу за рахунок місцевого самоврядування. Однак, перевага королівської влади відчувалась до подій 1789 року, коли відбувся, вже згадуваний нами, розрив зв'язків.

Аналізуючи англійську та французьку революції, А. Токвіль, свого часу, зробив висновок про суттєві відмінності між ними. За його переконанням, Англія протягом XVII століття рішуче розбудовує нове суспільство. "Якщо ми забудемо старі назви і усунемо старі форми, ми побачимо, що вже в XVII столітті феодальна система там знищена на тих підставах, що класи переміщуються, аристократи втратили свою замкненість., багатство стало силою, ми побачимо також рівність усіх перед законом..., свободу преси, публічність дискусії - всі нові принципи, яких не знало середньовічне суспільство". [9]

Зовсім інакше оцінює А. Токвіль французьке суспільство по революції 1789 року. "Чарівність королівської влади зникла, вона не була замінена владою закону... Я бачу, що ми винищили особистості, які були здатні, кожна окремо, боротися з тиранією, але я бачу, що держава одна успадковує усі переваги, що були відібрані у родинних союзів, корпорацій та окремих осіб: таким чином сила невеликої кількості громадян... була замінена слабкістю всіх". [10]

Дійсно, якщо англійська конституція втілила традиції англійських національних свобод, норми протестантської етики, то французька "Декларація прав" визначала не стільки утвердження нових прав, скільки відмову від попередніх. Свобода, як і рівність в цьому документі залишається декларативним принципом. Насправді у Франції відбувся розрив з попередньою ієрархічною, спадковою традицією, але насильницька ліквідація аристократичних свобод призвела до спрощеного розуміння свободи і підкорення індивіда державі в приватному житті. Французька революція зруйновану авторитарно-роялистську систему замінює системою бюрократичної влади, яка уособлює віднині державу.

З іншого боку не можна не помітити, що революція 1789 року дала важливий поштовх ствердженню громадянського суспільства у Франції, як і у всіх континентальних країнах. "Революція за одну ніч створила, хоча у менш стабільній формі, те, для чого в Англії знадобився грунтовний розвиток на протязі цілого століття: для політично-освіченої публіки були сформовані раніше відсутні інститути" - слушно зауважує сучасний німецький філософ Ю. Хабермас [11]. Створюються клубні партії, з яких рекрутуються фракції парламенту. Генеральні штати прокладають законодавчий шлях для врегулювання взаємостосунків суспільних груп громадянського суспільства. Починає функціонувати і зміцнюватись преса. Вона інформує про засідання клубів, публікує парламентські звіти. Поступово стверджується конституційний процес.

Важливою фазою конституційного розвитку стала французька Хартія 1814 року, яка була типовою для визначення континентальної моделі розвитку. Вона юридично закріпила публічні права французького громадянства: декларувалась рівність всіх перед законом, були надані гарантії особистих свобод. Однак при цьому Хартія закріпляла стан речей, за яким вся влада була формально зконцентрована в руках монарха, а змістовно - в руках бюрократії. Принципи такої системи зберігалися і в подальших конституційних актах. Це призводило до надмірної централізації влади і звуження сфери автономності громадянського суспільства. За часів правління Наполеона ІІІ у Французькій державі остаточно сформувалася велика бюрократична каста, яка за думкою французького дослідника Ф. Кола, "висмоктувала всі соки з громадянського суспільства" [12].

Складний розвиток громадянського суспільства, уповільнений бюрократією, спостерігаємо в інших континентальних країнах, зокрема, в Німеччині. Але на протязі XVIII-XIX століть, попри всі перешкоди, в германських державах досить інтенсивно починають утворюватись різноманітні об'єднання, спілки читачів, тощо.

Певний поштовх розвиткові громадянського суспільства в Німеччині надала національна буржуазія. Взаємодіючи з німецькими інтелектуалами, підтримуючи їх матеріально, вона мала безпосередній вплив на громадянське суспільство. Буржуазії вдалося створити капіталістичні відносини, вдосконалити суспільну сферу. Поступово в Німеччині створюється міцна законодавча база для функціонування ринкової системи - основи нового суспільства.

Український шлях до громадянського суспільства

Становлення першої верстви українського суспільства, що отримала громадянські права і політичні свободи, пов'язане з становленням інституту приватної власності на землю на наших теренах.

Витоки цього процесу слід шукати ще у домонгольських, княжих часах і за своєю сутністю вони певним чином нагадують антично-грецьку модель громадянства. В Україні, як і в стародавній Елладі, земельна власність була спочатку єдиною підставою для стримання громадянських вольностей. Звичаєве право з найдавніших часів закріплювало за цією верствою найвищі права.

В період литовсько-польської доби в Україні з'явиться ще одна привілейована верства - військово-службова, або шляхта. Це вже типово європейсько-континентальне явище. Формування шляхти йшло в зворотньому порядку. За державну службу вона отримувала від великого князя земельні маєтності на правах посідання, але не приватної власності. Цей феномен фіксувався звичаєвими нормами і ментальними традиціями. Так приблизно до середини XVI сторіччя в Україні слово "пан" вживалося в обмежених - конкретних випадках. Воно ще не застосовувалося, як пізніше, в ознаку простої ввічливості і навіть у зверненнях до заможних людей. Звернення "пан" було ознакою найвищої громадської і політичної свободи, що грунтувалася на економічній незалежності. Панові могло належати відносно небагато землі, але вона була його приватною власністю, на відміну від земельних володінь шляхтичів.

У XV-XVI сторіччях лише чверть боярсько-шляхетських і рицарських родів становили верству "панів". З панів складалася Рада Великого Князівства - своєрідний передпарламент, а згодом і сейм держави. Особливі громадянські права цієї верстви були закріплені спеціальними документами "привілеями" 1492 і 1506 років. В них пани отримували імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на панів дозволялося подавати лише самому Великому князеві або Панам-Раді; на суд до Великого Князя панів було можна викликати лише за чотири тижні до терміну суду; пани мали виступати на війну під власною корогвою.

Середнім класом українського суспільства у литовсько-польській державі стала військово-службова верства, що отримала назву шляхти. За військову службу вона отримувала від Великого князя земельні маєтності і прагнула привілеїв. Свідома боротьба рицарської шляхти за свої громадські права, тобто за "привілеї" врешті-решт привела до оформлення правових підстав держави у документах, що отримали назву Литовських статутів. Перший з них було прийнято у 1529 році, другий - у 1566. В них докладно визначалося місце кожної людини, точніше кожної верстви, у суспільстві. Нечітке звичаєве право поступилося канонам цивільного "писаного" права.

Литовські статути надавали право "рицарської честі" кожному шляхтичеві. Кожний осілий шляхтич отримував рівне і пряме право голосу у виборах органів самоврядування, судів та послів у сейми. Статути стали надійно гарантувати майнові права шляхтичів стосовно успадкування і розпорядження власною землею. Так поставала у литовську добу система приватної власності на землю. Від тих пір "панами" стали іменувати всіх шляхтичів, а згодом і всіх власників: козаків, міщан, урядовців-чиновників.

Нарешті, у 1447 році було проголошено Акт про недоторканість особи від арешту, ув'язнення та позбавлення майна без вироку суду. Нагадаймо, що ця підставова максима прав людини Habeas Corpus Act, була вперше сформульована у Magna Charta англійським парламентом в 1215 році і досить скоро доторувала до наших земель. Наступного запровадження цього принципу підросійська Україна чекала аж до Маніфесту 1905 року.

Громадянсько-правова свідомість, політичний та соціальний світогляд україно-білорусо-литовського суспільства сконцентровані в "Литовських статутах". Цей документ на декілька століть пережив державу, у якій був укладений. Ще в 1819 році він друкувався як збірка діючих законів. Він став національним правом Лівобережної України і використовувався на значній частині української землі мало не до середини XIX сторіччя.

Одночасно з урегулюванням земельно-адміністративних відносин здійснювалося становлення нової урбаністичної парадигми. Занепад старих феодальних міст був рішуче призупинений актами надання містам так званого Магдебурзького права. Сутність цього права полягала у звільненні міського населення з-під юрисдикції центральної державної влади та адміністрації і наданні повноважень самоврядування на корпоративно-цеховій основі. Місто становило громаду з власним судом, міським головою і міською управою. Магдебурзьке право утверджувало пріоритет права і виборної спадкоємності посад. Першим українським містом, що отримало Магдебурзьке право у 1339 році був Сянок. У 1374 р. таке право здобув Кам'янець-Подільський і цілий ряд інших міст. В кінці XV століття Магдебурзьке право дісталося Києва. Норми і принципи міського самоврядування настільки міцно вкорінилися в політичний і громадський побут українства, що навіть російська самодержавна машина була неспроможна одразу зруйнувати цього інституту, невластивого і антагоністичного імперсько-адміністративній системі.

Як продовження континентально-демократичної політичної культури слід згадати договірні форми станових відносин, реалізованих в Конституції Пилипа Орлика. Отже як бачимо, вплив європейської традиції на цьому етапі, політична ситуація в Україні сприяли тому, що вона майже до XIX сторіччя торувала шляхом побудови власного громадянсько-правового ладу з національно-традиційною звичаєвою специфікою: вічовим демократизмом, і навіть розподілом влади.

Не дивно, що за умов сприятливої політичної культури створюються автономні суспільні утворення. Ще в XV ст. з'являється верства, яка згодом починає уособлювати собою незалежне українське суспільство-козацтво. Устрій козаччини мав риси самоврядування і втілював ідею рівності перед законом, що уособлювалась в канонах, висловлених вільним народом: "де два козаки, там вони третього судять".

Козацтво, як певне автономне суспільне угруповання, маніфестувало себе як відкритий орден і включало представників всіх шарів держави: шляхту, релігійних лицарів, міщан, простих селян. Ідея замкненості, тоталітарності довгий час була супротивною українському суспільству, як така, що суперечила українському менталітетові та українській політичній культурі того часу. Козацтво на протязі XVI-XVIII сторіч, поступово стає "пасіонарною" політичною верствою, яка, з одного боку, виконувала функції ядра позадержавних суспільних відносин, а з іншого, поєднувала приватні та державні інтереси, взявши на себе місію посередника між особою та державою. Козацтво, в згадану історичну добу, було політичною нацією в Україні. У відповідності до цього, воно до певної міри, прибирає на себе роль елітарного ордена, дії якого впливали на демократизацію політичної культури української громади, створювали підгрунтя громадянського суспільства.

Козацька революція XVII сторіччя не створила досконалої демократичної суспільної системи, яка б забезпечила повноцінне функціонування громадянського суспільства. У тогочасній Європі принципу рівності всіх громадян перед законом у реальному суспільному житті в XVII сторіччі, ще не існувало. Але незважаючи на певні соціальні напруження та протиріччя між суспільними стратами, становище всіх громадян, як простого народу, так і верхівки у козацькій Україні було кращим, ніж скажімо, у сусідніх країнах - Польщі та Росії. Рядове козацтво, яке було класом вільних лицарів-селян, становило велику частку сільського населення.

Міста, як вже нами згадувалося, користувались муніципальним самоврядуванням, згідно Магдебурзького права.

В той же час, особливість і складність духовної і політичної еволюції українського суспільства засвідчує той факт, що від сумнозвісного Андрусівського акту 1657 року Україна не становила єдиного соціально-політичного та територіального цілого. Поділ країни на Лівобережну та Правобережну, відповідно російську та польську сфери впливу, хоч й не згасив прагнення українського суспільства жити в єдиній державі та мати демократичні політичні установи, все ж не пройшов безслідно. У зв'язку з цим, необхідно згадати про політичну культуру країн, що істотно впливали на українське суспільство протягом вагомого історичного часу, тобто Польщу та Росію.

Річ Посполита завжди була форпостом католицької Європи. Саме католицизм організував анархічний народ і допоміг йому витримати асиміляційний вплив німців та росіян. Якщо в багатьох європейських країнах культ держави замінив у новий час обожнювання церковних догматів, то в Польщі роль консолідуючого суспільного чинника зіграло католицьке віросповідання. На основі глибокої віри відтворювала політичну історію шляхетська верства. В польській історії шляхта зіграла подвійну роль. З одного боку, їй закидають процвітання в добу Середньовіччя сеймів та сеймиків, де шляхта використовувала право на "ліберум віте", що дезорганізовувало державу та суспільство, робило їх нездатними до компромісу. З іншого боку, велика її роль в боротьбі за незалежність країни, в підвищенні статусу людини, як автономної від церкви та кліру та створенні законодавчих основ для цивілізованого розподілу влади. Саме в Польщі українська суспільно-територіальна думка успадкувала європейську громадянсько-правову традицію.

Російська політична культура та ментальність теж вплинули на українців. Політична культура Росії формувалася під впливом кількох ідей - "Істинно православного" царства третього Риму, країни-збирача всіх слов'янських земель, загальної унікальності. Росії, яка, на думку переважної більшості своїх громадян, покликана завершити собою всесвітню історію, та встановити Царство Боже на землі, у вигляді цілком реального та непохитного земного царства - позачасової теократичної держави. Можна стверджувати, що в умовах Російської Імперії українська звичаєва культура та ментальність підпали під могутній вплив офіційної самодержавно-бюрократичної культури, яка, скасувавши поступово всі демократичні українські інституції на підвладній їй території, зробила з українського суспільства аморфну масу, а з громадян - холопів, здатних тільки слугувати своєму патронові.

Безперечно, що цей неорганічний процес масової інтеріорізації невластивих українцям уявлень і принципів авторитарно-адміністративного централізму, мав негативні наслідки. Відомі українські історики слушно зауважують, що з запровадженням Малоросійської колегії і наступних органів державного управління Імперії, в Східній Україні з'явилися непритаманні до того риси української суспільної психології: кар'єризм, підлабузництво, доноси тощо. Її риси формували певний домінуючий тип особистості-конформіста, виконавця чужої волі, позбавленого творчого мислення та здатності формувати автономні суспільні зв'язки. Російська орієнтальна політична культура, яка була штучно перенесена в українські умови, викликала дійсно фатальні наслідки. По-перше, скасуванням традиційного українського права, Магдебурського права в містах та решти демократичних інституцій, підросійська Україна була надалі позбавлена власної політичної історії і власної політичної культури. По-друге, залучаючи до адміністративної і політичної влади українську еліту, імперська система постійно унеможливлювала будь яке відродження політичної культури, традицій, звичаїв народу в Східній Україні, а це, в свою чергу, приводило українське суспільство до втрати можливості стати "суспільством для себе".

Росіяни і поляки - діти двох різних світів. Росія - опонент католицької і протестантської буржуазної Європи. Зовсім інша Польща. Такою ж європейською країною, з континентальною політичною культурою була Австрійська Імперія. За час існування в межах цієї держави в Галичині виникли паростки громадянського суспільства. В Австрійській Імперії в XVIII - XIX сторіччі пройшли демократичні реформи. Звичайно, австрійська держава не ставила за мету створювати умови громадянської рівності. Імперія залишалась "становим суспільством", де права різних соціальних груп та національних спільнот забезпечувались по-різному. Однак українське суспільство стало в цій державі суб'єктом права. Австрійський уряд надав уніатській церкві і духовенству рівний статус з римо-католицьким. Принцип рівності, який постійно підкреслювався коронованими особами Імперії, проводився через покращення правового та економічного становища греко-католицького духовенства, створення семінарій та капітул при кафедрах у Львові та Перемишлі. Реформи, які були проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень українського духовенства, що зробило його здатним стати провідною силою західно-українського суспільства в першій половині ХІХ сторіччя. Саме ієрархи греко-католицької церкви сприяли появі української гуманітарної інтелігенції, зокрема з рядів духовенства. Таким чином, ініціатором, організатором та провідником громадянських процесів у Західній Україні, завдяки більш послідовним реформам в цій сфері, стало греко-католицьке духовенство. Саме під його впливом була сформована світова інтелігенція. На Наддніпрянщині такою силою від початку стала світська інтелігенція.

В Україні історично склалася сила, яка стала ядром громадянського суспільства. Якщо, в Європі такою силою був бюргер-підприємець, людина з яскравими етичними якостями, то в Україні цю роль відігравала інтелігенція - еліта суспільства. Формування інтелігенції як окремої соціальної верстви розпочалося ще в додержавний період людської історії, коли виникла необхідність в обслуговуванні духовних потреб суспільства. З прийняттям християнства практично єдиними представниками цього шару були представники церкви. Вже в добу Середньовіччя спостерігаємо певне роздвоєння серед інтелігенції. З одного боку, вона була часткою державної системи, працювала для неї, а з іншого, постачала духовних опонентів існуючому ладу. Про це свідчать літературні джерела, зокрема "Послання Данила Заточника". Ця подвійність була притаманна інтелігенції і пізніше.

У козацьку добу інтелігенція стала фундатором політичних ідей, які на певних етапах суспільного розвитку інтеріорізуються суспільною свідомістю. Представники церкви були вже не єдиними репрезентантами духовної еліти. Кадри до неї почала поставляти козацька старшина, шляхта, міщанство. Розвиток українського духовного шару історично ускладнювався в Наддніпрянщині впливом російської орієнтальної державної системи, яка намагалась одержавити його та підпорядкувати інтересам і вимогам імперії. Протягом XVIII сторіччя інтелігенція почала відокремлюватись в специфічну спільноту. З'явились окремі особи, які пов'язували своє існування виключно з інтелектуальною працею, що стала для них єдиним засобом заробітку. Такі люди формували окрему соціальну верству. Поступово зростав її статус та вплив на суспільство.

Переломним етапом для української інтелігенції стало ХІХ сторіччя. Відбувся її інтенсивний кількісний ріст, змінилися соціальні джерела формування та демократизувався її склад (феномен різночинства). Селянство було не пристосоване для модернізаційних процесів суспільного розвитку, а тим більше було не здатне очолити українське суспільство.

Не претендувала на роль громадянсько-політичного лідера й національна буржуазія. За своїми морально-політичними якостями вона мало чим відрізнялася від російської буржуазії, характерними ознаками якої була аморфність, залежність від режиму, чіпляння за станові привілеї.

Щодо українського пролетаріату, то його позиція в національно-громадянській сфері в ХІХ першій половині ХХ сторіччя ще не визначилася. Найбільш організовані його загони були зрусифіковані, і схилялися більше до соціально-політичних, аніж до громадянсько-національних проблем.

Таким чином, інтелігенція була єдиною спільнотою, яка могла згуртувати всі прошарки населення і бути посередницею між державою та особою. Фактично вона виконувала в Україні роль нації, відображаючи чисельні соціальні, класові, національні протиріччя суспільства. Інтелігенція певним чином була опонентом держави. Наприкінці ХІХ сторіччя остаточно сформувалася позиція української інтелігенції: її не влаштовувала централізована бюрократична держава, яка не враховувала інтереси різних соціальних груп-суб'єктів громадянського суспільства. На таку позицію української еліти, безперечно, вплинули європейські буржуазні революції, перш за все французька.

Українська інтелігенція, як, до речі, і еліта багатьох інших європейських країн, засвоїла багато ідей французької революції.

Зокрема вона прийняла найкращі надбання ліберального світогляду. Незадоволеність інтелігенції устроєм Російської імперії, намагання змінити ситуацію на краще, призвели до створення нею відповідних організацій, через які вона намагалась реалізувати свої суспільні можливості. Вже в документах Кирило-Мефодієвського товариства реалізується ідея повної соціальної рівності та ліквідуються станові відмінності в правах громадян, декларується знищення кріпацтва та абсолютиської влади в Російській Імперії. Звичайно, такі ідеї не влаштовували тоталітарну державу, і вона придушила це угрупування.

Після смерті Миколи І поступово відбулося полегшення суспільного життя в Україні, послаблення для колишніх Кирило-Мефодіївців: знято поліцейський нагляд і дозволено працювати в університетах Костомарову та Кулішеві, було звільнено Шевченка і навіть дозволено відвідати Україну.

З 50-х років ХІХ сторіччя почався рух культурно-просвітницьких українських "Громад", які внесли вагомий внесок у розвиток українського суспільства. Хоча після 1863 року, а надто після Валуєвського циркуляру, "Громади" зазнавали переслідувань, громадський рух не припинявся. Але найважливішим елементом громадянського суспільства в Україні був створений інтелігенцією Земський рух.

Прийнятий у 1964 році закон про земства міністр внутрішніх справ Російської Імперії Валуєв задумав як засіб відволікання суспільства від громадянських справ - "відволікати від політичних мріянь у загальній так би мовити сфері" [13]. Але на практиці вийшло інакше. Боротьба між земствами, які дедалі активніше намагалися об'єднатися у сфері вирішення громадянських проблем і брати участь в обговоренні законодавчих справ, та царським урядом, який прагнув якнайдужче обмежити коло земців, а то й і зліквідувати інститут зовсім, стала основою громадського життя України протягом півстоліття, аж до того часу, коли Микола ІІ вимушений був дати Російській Імперії "Маніфест".

Земства створювались як органи місцевого самоврядування. Вибори до них проходили за становим принципом. Співвідношення між соціальними групами в земствах регулювалось єдиним принципом: жоден стан не міг мати більше як половину виборчих членів земства - гласних. Створення земств одразу протиставило бюрократичній, централізованій державі елемент автономності, людей, відданих справі, матеріально заможних, а тому незалежних.

Від самого початку земського руху українські земства проявляли себе дуже активно. Харківське земство, головою якого був професор хімік Юрій Гордієнко, зорганізувало в 1878 році святкування ювілею Г. Квітки-Основ'яненко і провело нараду, що стало початком політичної організації земців. Харківське земство першим звернулося до царя з проханням "дати українському народові те, що він дав Болгарії - конституцію". Після вбивства Олександра ІІ у Харкові зібралася нарада діячів земств, на якій обговорювалось питання дій в новій ситуації. Земці засудили терористичний акт, в той же час вони звернулися до влади з вимогою дотримуватись діючих правових норм (Віте С.Ю. 1908. С.75). В 1892 році в Києві зібралася спільна нарада земців, "українофілів" - громадівців та соціалістів, вони обговорювали проблеми суспільної злагоди та боротьби з терором.

Активну громадянську діяльність проводило Чернігівське земство, яке очолював певний час поміщик і лікар Іван Ілліч Петрункевич. Такі діячі цього земства як Т. Мілорадович, М. Василенко, О. Лазаревський, І. Шрач, А. Свечин були відомими українофілами. Велику суспільну роботу в земстві проводив М. Коцюбинський. Діяльність багатьох представників земств була вельми радикальною, вони мали утиски з боку держави. Зокрема Петрункевичу було заборонено проживати в Україні. Що ж викликало таке обурення державної влади? Петрункевич разом з В. Вернадським входили до кола інтелігенції, що організували спочатку Союз "Визволення", а потім конституційно-демократичну партію. Ці організації стали центром ліберального політичного життя, виступаючи, зокрема, проти обмеження прав громадян режимом Олександра ІІІ, за чіткий розподіл влад, цивілізоване співіснування між суспільством та державою.

Особливо добре знали про Полтавське земство, в якому працювали дуже відомі постаті української інтелігенції - філософ В. Лесевич, економіст Туган-Барановський, відомий політичний діяч Ф. Лізогуб. В межах цього земства плідно працював, так званий, правозахисний клуб, який давав юридичну оцінку законодавчим актам імперії.

Придивляючись до діяльності українських громад на Лівобережжі, варто звернути увагу на дві обставини:

1) світогляд українських громад базувався на традиціях європейського лібералізму: дотримання громадянської рівності та правової держави,

2) у відповідності до цього, українська інтелігенція робила спроби витворити громадянське суспільство на зразок європейського. Але без власної держави, тим більше за панування державної системи "східного" типу це було неможливо.

Трохи легше пробивало собі шлях українське суспільне життя на Правобережжі. Звичайно, Австрійську Імперію не можна було назвати взірцем лібералізму і децентралізації. Але ж в порівнянні з Російською вона була справжнім раєм. Слід згадати слова Франтішека Палацького, духовного лідера чеського народу, який стверджував "Коли б Австрії не існувало, то в інтересах Європи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити" (Лист Палацького від 11 квітня 1848 року). Австро-Угорська конституція 1848 року надала українцям Правобережжя гарантовано забезпечені права. Через неї постали свобода слова, політичних і громадських об'єднань, право на соціальний захист, певні виборчі права тощо. За цих умов більш повно змогла зреалізувати себе політична еліта українства, яка голосно заявила про себе на авансцені політичних подій межі ХІХ - ХХ сторічь.

"Галичина та Вкраїна російська, - писав у 1898 році Т. Зіньковський, - помінялися ролями. Галичина стає П'ємонтом культурним України Російської, а через те й заступницею її і осередком у культурному житті". Головним змістом цього етапу в історії українського суспільства було його становлення в умовах бездержавного існування, завдяки присутності європейської культури в Австро-Угорщині.

Основними вогнищами західно-європейської культури на українських землях був польський університет у Львові та німецький в Чернівцях. Чимало представників української духовної еліти студіювало у Варшаві, Відні, Мюнхені, Празі, Берліні. Для української інтелігенції була безпосередньо доступна польська, німецька, румунська та чеська суспільно-громадська думка. Разом з загальними культурними впливами надходили з заходу також ідеї політичної та національно-громадянської свободи. Звичайно, безпосередні європейські контакти підвищували правосвідомість та національно-громадянський рівень української інтелігенції. В цьому зв'язку Симон Петлюра на початку ХХ століття писав: "Європейські часописи, та почасти і російські, в один голос зазначають зрушення в житті австрійських українців. З подивом, іноді просто неймовірним, приглядаються вони до виступів "тирольців сходу". [14]

Отже, Україна репрезентувала континентальну модель громадянського суспільства і належала до тих європейських країн, в яких сфера громадянського суспільства була обмежена і регулювалась бюрократичною кастою. За слушним висловленням російської дослідниці О. Смирнової, громадянське суспільство в цих країнах "було заблоковане бюрократичним намордником". [15]

На зламі XIX-XX століть інтерес до громадянського суспільства в країнах континенту поступово згасає. Квінтесенцією поглядів теоретичної думки того часу на громадянське суспільство можемо знайти в спадщині австрійського філософа О. Шпана. На його думку, держава, як найвища цінність та іпостась народу, повинна функціонувати, керувати інститутами, здатними, з одного боку, втілювати її волю, а з іншого, мобілізувати на таке втілення різні соціальні групи. На роль таких інститутів пропонувалися корпорації, що являли собою об'єднання громадян за галузевим та професійним принципом. [16]

Погляди на громадянське суспільство, згідно яких воно повинно розчинитись в державних структурах і керуватися ними, був розповсюджений в країнах континентальної Європи до 70х років ХХ століття. Він був викликаний певним розчаруванням громадськості цих країн у ліберальних цінностях, пануванням тоталітарних режимів в Європі, які блокували, а той робили неможливими будь-які громадянські ініціативи, ставлячись до них з недовірою і презирством.

В процесі переходу європейських суспільств від індустріального ладу до постіндустріального, спостерігається відновлення практики унезалежнення особистості від держави та відродження інтересу до громадянського суспільства. Але це вже тема іншого дослідження.

Висновок

Проаналізувавши історію розвитку громадянської ідеї та еволюції практики формування громадянського суспільства від античності до сьогодення, можна зробити висновок, що тенденції розвитку громадянської практики в Україні є типово європейськими. Від початку історії аж до XIX сторіччя в Україні відтворюються громадянські структури адекватні античній та средньовічній парадигмі Європи. Природній розвиток і становлення новітніх форм громадянського суспільства було штучно уповільнено перевлаштуванням українських цивілізаційних форм на російсько-комунікаційний лад. Але навіть у цих умовах розвиток деяких структур громадянського суспільства не припинявся.

Література

1. Декларация Представителей Соединенных Штатов Америки. // Джефферсон Томас. Автобиография. - Л. - 1990. с.109.

2. Цит. за: Дарендорф Р. О демократии. // Путь. - 1994. - No5. с.79

3. Токвиль А. Демократия в Америке. - М. - 1887. с.48.

4. Arato A. Civil Society. History and Socialism. - Praxis international. Oxford. - 1989. Vol.9. № 1-2, p.13-14


Подобные документы

  • Теорія розробки громадянського суспільства в давні часи та у Середньовіччі. Громадянське суспільство в працях науковців Нового часу. Сучасні дослідження питання. Значення теорії громадянського суспільства для демократизації суспільно-політичного життя.

    курсовая работа [39,7 K], добавлен 17.10.2007

  • Вільна особистість як необхідна умова ефективного функціонування громадянського суспільства, його сучасне розуміння. Взаємозв’язок і взаємозалежність інтересів держави і громадянського суспільства. Консолідація сил і поняття демократичної держави.

    контрольная работа [25,6 K], добавлен 02.06.2010

  • Поняття, структура і функції суспільства. Моделі громадянських суспільств. Вплив процесів трансформації на форму громадянського суспільства. Громадянське суспільство - умова свободи та демократії. Громадянське суспільство як підсистема суспільства.

    реферат [19,7 K], добавлен 28.01.2009

  • Що таке громадянське суспільство та в чому його сутність. Громадянське виховання і школа. Концепція громадянської освіти. Формування потужного середнього класу. Підвищення ефективності профілактики правопорушень, соціальної пасивності, шкідливих звичок.

    реферат [18,2 K], добавлен 21.04.2011

  • Природа громадянського суспільства, дискурсивно-етичні практики як структурний компонент. Соціальний капітал і дискурсивні практики. Громадянське суспільство як національний поступ. Україна: соціальний маргінес чи самоврядна національна спільнота?

    реферат [32,0 K], добавлен 20.09.2010

  • Сутність, структура та передумови розвитку громадянського суспільства. Правова держава: теорії, притаманні риси та основні принципи. Головні проблеми та задачі держави України в перехідних умовах. Погляди на громадянське суспільство та політичне життя.

    курсовая работа [39,3 K], добавлен 12.06.2010

  • Розгортання системи суспільних інститутів як неодмінна умова становлення демократичних держав і формування націй. Характеристика демократичного, посередницького та виборчого громадянського суспільства. Проблема соціально-політичної стабільності в Україні.

    реферат [34,8 K], добавлен 12.12.2010

  • Поняття політики та її сутнісні ознаки. Визначення відмінності між поведінковим та соціальним підходами в поясненні природи влади. Суть формаційної і цивілізаційної типології держави. Риси громадянського суспільства. Етапи прийняття політичних рішень.

    контрольная работа [97,0 K], добавлен 26.05.2016

  • Безпека людини в умовах громадянського суспільства. Особливості людського виміру безпеки в умовах глобалізаційних мирових процесів. Основні принципи, характерні у ставленні до індивіда. Характеристика узагальненої схеми вирішення проблеми його безпеки.

    реферат [29,6 K], добавлен 28.05.2014

  • Поняття громадянського суспільства, світовий досвід створення та діяльності громадських об'єднань. Правові основи створення, принципи діяльності, місце і роль суспільно-політичних організацій в державі. Поняття політичної опозиції та її права в Україні.

    реферат [31,3 K], добавлен 25.04.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.