Українська ідея та національна свідомість: адекватність, мрія чи вигадка

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ: АДЕКВАТНІСТЬ, МРІЯ ЧИ ВИГАДКА?

Ірина Кресіна

кандидат філософських наук, доцент,

докторант Київського державного університету будівництва та архітектури

Усвідомлення українською нацією самої себе та вироблення на основі цього синтетичної концепції національного поступу в Україні, створення національної держави актуалізує проблему співвідношення української ідеї у сучасному її тлумаченні та проекції її через національну свідомість у суспільно-політичні реалії. У такому ракурсі постає питання вибору Україною своєї моделі, власного шляху цивілізаційного розвитку на основі національної ідеї і традиції.

На основі грунтовного аналізу, автор переконливо доводить, що на сьогодні національна ідея набуває нових параметрів і вимагає суттєвого коригування, кореляції з новими націотворчими чинниками. Така потреба має задовольнятися насамперед на теоретичному рівні національної свідомості. А це передбачає вироблення власних парадигм національної самоорганізації на основі глибокого аналізу та всебічного врахування етнічних вартостей, менталітету, культурної традиції, психології як українців, так і численних етнічних груп, що проживають в Україні, історичної спадщини української нації як поліетнічної політичної спільності. Завдяки поліетнічності, національна ідея набуде плюралістичного (в плані етнокультурних традицій і менталісних настанов) характеру. На думку автора, усвідомлення ж спільної історичної долі, єдиного громадянства (що конституює політичну спільноту, є основою формування у громадян національної гордості та національної самосвідомості) стане загальним знаменником для багатьох відцентрових, федералістичних, регіональних, етнічних та інших векторів національного поступу.

У національній ідеї в "знятому" вигляді мають бути присутні такі реалії та відповідні системи вартостей, як поліетнічність, плюралістичність української нації. Відтак національну ідею можна вважати ідеєю нації як: 1) спільноти поліетнічної, консолідованої інститутом громадянства, приналежністю до України як спільної Батьківщини; 2) спільноти свідомої своєї політичної мети--побудови незалежної, економічно та соціально міцної, демократичної, правової держави; 3) спільноти, об'єднаної спільністю історичної долі, мовою, культурними традиціями, толерантністю корінного українського етносу щодо чисельних етнічних груп.

Таке визначення не означає вихолощування українського духу з національної ідеї. Навпаки, толерантна, гармонізована, а відтак глибоко гуманізована етнополітика Української держави має будуватися на засадничих рисах української культурної традиції. Остання здатна сприймати культурні здобутки інших етнічних спільнот і водночас ставати для них інтегруючим чинником. Ця риса закорінена в українському психологічному типові, у геополітичних особливостях української культури (в її широкому тлумаченні) в історичній ретроспективі.

У свідомості, психіці та поведінці українців геополітичне положення (специфічна межовість) виявилося у відповідних станах "на межі можливостей". В умовах постійної небезпеки, знецінення вартостей особистого добробуту, щастя, задоволення найперших життєвих потреб формувалася настанова на щось вище за повсякденні блага і звичайний життєвий спокій. Це здатність до самопожертви, самозречення в ім'я блага рідної землі, задля оборони віри, волі, честі. Звідси витворення героїчного образу лицаря, оборонця батьківщини--сильного, мужнього, гордого, чесного, жертовного. Лицар-дружинник, воїн--уособлення еліти суспільства, тих самих пасіонаріїв, які здатні завдяки своїй надзвичайній енергії, внутрішньому прагненню до активної діяльності докорінно змінити етнополітичну ситуацію, переломити хід подій на користь свого народу. У таких людей соціальні та ідеальні потреби домінують над біологічними. Такий тип поведінки називають екстравертивним, а психіку--екзистенціальною. Ідеали, здійснення яких лежать поза межами можливого, можуть, на думку І.Франка, поставати, запалювати серця загалу, вести людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях. І це характерно лише для індоарійської раси [1].

Діалектичною протилежністю цьому типові "vita heroica", "vita maxima" є тип інтровертивний, "vita minima", зумовлений межовістю, бажанням перечекати недолю, покірно знести всі прикрощі часу, усвідомленням марності власних зусиль у боротьбі із сильним ворогом. Це своєрідний житейський песимізм і фаталізм, відображений у приказках "моя хата скраю" тощо. Люди такого типу зосереджені на своїх житейських проблемах, замкнені, насторожені щодо оточуючих. Вони витрачають minimum зусиль та енергії на інших, відсторонюються від зайвих проблем, відчуваючи безглуздість власних зусиль у грізних і невідворотних ситуаціях.

У характері українця тісно поєднані й взаємозумовлені два типи, дві етнічні стихії, спричинені врешті-решт геополітичною межовістю: 1) великої пасіонарної енергії та напруги, войовничості, жертовності, аскетизму і 2) покірності, відсутності політичної волі, ідеалістичного спокою, споглядання, песимізму. М.С.Грушевський відзначав, що ці характеристичні прикмети української людності помічали й зарубіжні історики та мандрівники. Так, Г.Л.Боплан залишив таку характеристику українців XVII ст.: "Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод й спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям... Всі вони досить рузумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов'язане з сільським життям... їм доволі, коли є що їсти і пити" [2].

Національна ідея фіксує не лише мету, засіб досягнення, образ майбутнього, а й власну культурну, етнічну, національну традицію, стан пасіонарності титульного, корінного етносу. Тому на українському грунті, як свідчить п'ятирічний досвід сучасного державотворення, не спрацьовують ідеально-абстрактні схеми "відкритого суспільства" (Поппер), "інформаційного суспільства" (Дайзард), "постіндустріального", "постбуржуазного" і т.ін.

Як би не намагалися деякі політологи у своєму прагненні якнайскорше "ввести Україну в коло західноєвропейської цивілізації", механічно перенести на українську суспільно-економічну реальність західні моделі (соціал-демократичну, християнсько-демократичну, ліберальну, консервативну), ці способи неодмінно наражаються на об'єктивні закони етнонаціонального розвитку. Насамперед тут слід враховувати цивілізаційний вік певних етносів та фази політичного розвитку конкретних націй.

Різний етнічний вік і відповідно різні стадії розвитку етнокультури, політичної самоорганізації східноєропейських націй порівняно із західноєвропейськими зумовлюють різні в даний час фази вияву національного фактора. Ці фази пов'язані з рівнем активності (пасіонарності). Розуміння цієї закономірності має надто важливе значення для усвідомлення своєрідності розвитку етносів і націй у соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо один етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень активності або, що ще гірше, нав'язати комусь свої стереотипи етнічного і національного розвитку, то це спричиняється до дуже негативних наслідків, адже порушує природний розвиток етносу (нації). У цьому зв'язку особливої актуальності набуває думка відомого російського вченого Л.М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне перенесення в умови Росії західноєвропейських традицій поведінки дало мало доброго, і це не диво. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "своїх" один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років молодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності передбачають зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати "увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Європою в будь-якому випадку буде повна від вітчизняних традицій і наступна асиміляція"[3].

Для більшості західноєвропейських країн етап національної добудови завершився на початку XX століття на переважно власному грунті--культурному, політичному, еконо-мічному. Переживши хвилю етнічного нарцисизму та політичного націоналізму як націотворчої основи, модерні нації наприкінці століття висувають як найвищу вартість європейську рівновагу, спільну європейську традицію (і ми раз у раз нагадуємо своїм західним і особливо східним сусідам, що ми європейська нація), стабільність, "наднаціональний" консенсус, права і свободи окремої особистості. Проте для східноєвропейських, зокрема української, націй політичний націоналізм як рух та ідеологія національного самоопанування ще тільки почався. І хоча нам дуже близькі й зрозумілі західні парадигми постіндустріального, постмодернізаційного майбутнього, однак поки що "нам своє робить" належить, аби сповна конституюватися як модерна нація.

Тому в західних суспільствах викликає панічний страх сплеск східноєвропейського націоналізму, етнічні конфлікти та імміграції значної маси "чужих" до спокійних і врівноважених, заможних і "самодостатніх" суспільств. Як відзначає австрійський психоаналітик Гаральд Льойпольд-Левенталь, економічні та соціальні аргументи, які висувалися Заходом для виправдання недопуску "чужих" до свого суспільства, виступають в ролі своєрідного раціоналізованого самовпро-вадження. "Човен переповнений"--так виглядає сьогодні заїжджене гасло, яке прикриває страх перед загрозою катастрофи власного корабля. "Чужі" та емоційні реакції на їх присутність (ксенофобія) стають важливим елементом підтримки не тільки індивідуальної, а й колективної внутрішньопсихічної рівноваги. Спостерігається політичне розщеплення, що переживається людьми як обмеження внутрішніх здатностей психологічного захисту і самокомпенсації. Наростання зовнішнього політичного колективного розщеплення (тобто співіснування неспівставних соціальних тенденцій) викликає посилення розщеплення на індивідуальному рівні. В результаті кожна конкретна особа, відщеплюючи від своїх переживань небажані соціальні та історичні факти, погляди чи надії, захищає себе перед існуючою реальністю, виплескуючи назовні колективно санкціоновані емоції [4].

Зокрема, у Франції ці колективно санкціоновані емоції дістали нещодавню реалізацію в гаслах "Франція для французів", в акціях вигнання і дискримінації темношкірого населення--негрів та ін. Так, "емоційне відмежування від будь-яких фактів, пов'язаних із проблемою "злоякісного" націоналізму, є одним із характерних прикладів небезпечної (бо відмежовуючої від реальності) дії колективних несвідомих механізмів серед населення Західної Європи"[5].

Можна погодитися з австрійським філософом у тому, що колективне несвідоме не сприймає "злоякісного" націоналізму, але коли ці емоційні настанови з необхідністю зумовлюють цілком свідомі політичні акції, то цей феномен можна було б порівняти із своєрідним ...націоналістичним "перевертнем", коли націоналізм із забуття повертається "звірячим обличчям". Адже заперечення дає (за невблаганними законами діалектики) той самий "злоякісний" націоналізм, від якого так хотіли позбавитися на Заході, як від рудименту епохи становлення капіталізму.

Різниця між "первинним" і "вторинним" станами націоналізму полягає в тому, що первісний націоналізм спрямований на національне самоопанування, самоорганізацію, позначений творчим потенціалом, що вивищує націю в її стремлінні до реалізації національної ідеї, "вторинний" націоналізм (фактично шовінізм) означає фактично саморуйнацію нації як політичної та поліетнічної спільноти. Адже замість поліфонічності та багатобарвності утверджується одноманітність, тоталітарна одноколірність культури ("коричнева", "червона" та ін.). В цьому шовіністичному реванші моноетнічності криється, на нашу думку, загроза демократії на Заході, про яку вже багато пишуть політологи й соціологи.

У більшості східноєвропейських країн, процес будови нації не закінчився, а із здобуттям незалежності набув могутнього імпульсу. Тут націоналізм виявляється націотворчим, а не руйнівним чинником. В його орбіту включені як корінний (титульний) етнос, так і всі етнічні групи національної спільноти. Творення національної держави подекуди супроводжується воєнними конфліктами на етнокультурному і релігійному грунті (Сербія--Хорватія), політико-територіально-економічному (Росія--Чечня). Етноконфлікти тут мають приблизно такий механізм: пасіонарна енергія етносу (нації), яка за тоталітарного режиму спрямовувалася в річище ідеологічного неприйняття під впливом комуністичної пропаганди "ворожого буржуазного Заходу" з його культом насильства, індивідуалізму та бездуховності, а прагнення до індивідуальної самореалізації, що трансформувалося у псевдоколективістське почуття приналежності до "спільної Батьківщини", "єдиного народу" (радянського, наприклад), тепер, в умовах розпаду багатонаціональних спільностей (імперій) та краху тоталітарного режиму, вивільняються і спрямовуються на національне самоопанування, етнічну суверенізацію, індивідуальну свободу.

Зазнає при цьому повного краху як ідея слов'янської єдності, так і євразійства. "Ідея слов'янської єдності являє собою етноцентричну утопію, яка не має шансів на втілення, адже взаємопретензії на території залишаються у перспективі досить небезпечними; слов'яни поділені на засвоєні ними грецьку та римську традиції" [6]. Втім російські урядові кола, намагаючись обгрунтувати прагнення до повернення слов'янських народів в "єдине лоно", вдаючись при цьому як до відвертої фальсифікації історії, так і політико-силових методів (погрози Україні та провокації проти її Президента, "поглинення" Білорусі та ін.), продовжують розігрувати вкрай політизовану міфологему слов'янської єдності.

Міжетнічні конфлікти, в основі яких, на думку дослідників, лежить рефлекс міжплемінної ворожнечі, охопили весь "посткомуністичний архіпелаг" від Дубровника до Курил, певною мірою однаково виявляючи себе серед етносів, різних за географією та культурно-історичною традицією. ... Розгорнувся процес етнічної солідаризації та конфронтації за принципом "свій-чужий". Племінна ознака "свійскості" злютовує соціум сильніше за будь-яку ідеологію" [7]. Причина цього криється в антропологічному корінні, загальному для людської природи.[8]

Колишня рівновага в Європі, яка влаштовувала і Захід, тепер зруйнована. Національний фактор виявляється (за різними сценаріями і специфікою розвитку етнополітичних процесів у східноєвропейських державах, але за вищезазначеними етнічними закономірностями) слабо осмисленим на рівні теорії і соціального управління, а відтак науково некерованим. Політична ж "регуляція", як переконує процес розгортання етнічних конфліктів, неефективна. Етнічне та національне приходять у суперечність і навіть міняються місцями та ролями. Відсутні етнонаціональна та соціальна толерантність, врахування закономірностей національного розвитку. Схвильований порушеною рівновагою на континенті Захід силкується військовим шляхом загасити полум'я конфліктів. Проте нереалізовані інтереси, претензії, вимоги, перейшовши у латентний стан, акумулюють пасіонарну енергію. Остання може знову вибухнути за певних історичних обставин, поки не вичерпає себе (через досягнення або недосягнення мети) в політичній сфері й не переміститься на культурний грунт.

"Добудова" нації означає набуття останньою рис та ознак модерної. Хоча західні моделі "модерності", як правило, не спрацьовують на східноєвропейському терені--через своєрідність національних традицій, різний вік, вплив історично закорінених ментальнісних особливостей. В основі добудовчого процесу лежить певна модель власного поступу. І якщо національна ідея містить у собі такий проект майбутнього буття нації, то вона виявляється тим творчим імпульсом, який живить націотворчий процес. Хосе Ортега-і-Гассет вважав саме цей проект майбутнього нації головним націотворчим чинником. "Як би нація жила лише минулим і сучасним, ніхто б і не став захищати свою батьківщину у випадку нападу... Спільне минуле нації дійсно сприяє виникненню стимулів (чи реальних, чи уявних) майбутнього. Уявляючи собі майбутнє, ми не мислимо його без існування нашої нації. Саме тому й готові у будь-який момент до відбиття нападу на нашу батьківщину. Саме тому, а не внаслідок того, що ми розмовляємо однією мовою чи маємо спільне минуле. Захищаючи існування своєї нації, ми захищаємо наш завтрашній день, а не день минулий" [9].

У пошуках своєї моделі майбутнього України деякі теоретики обгрунтовують необхідність його третьому, посткомуністичному етапі розвитку "третього", національно-особливого шляху [10].

Вододіл "Захід - Схід" у національній свідомості може трансформуватися у стереотип "вічного підтягування до західного рівня добробуту", комплекс європейської другосортності, національного мазохізму. До цього додаються надто тривалий "перехідний період", не подолані, а дедалі гостріші економічні проблеми, що створює враження їх принципової нерозв'язності, а відтак комплекс неповноцінності, "одвічної трагедії" народу, розтерзаного агресивними сусідами, протилежними релігійно-культурними традиціями. На цьому тлі легко поширюються гасла встановлення "сильної виконавчої влади", авторитетного (чи авторитарного?) лідера, тощо.

"Очевидне вічне відставання від Заходу, закладене в ідею модернізації, та явне тяжіння до фольклорної архаїки, до національно-культурного консерватизму у концепціях постмодернізації на етнооснові, призводить до пошуків синтетичної соціальної "теорії" [11], тобто до спроб поєднати постмодернізаційні теорії з посткомуністичними теоріями модернізації. В комплексі таких пошуків перебуває і намагання деяких теоретиків створити синтетичну концепцію нації, де поєднати етнічну та політичну домінанти модерної нації.

З метою побудови теоретичної концепції, яка дала б можливість констатувати наявні труднощі, виявити їх причини, можливі способи подолання на шляху посткомуністичних країн до тієї ж таки Європи, деякі дослідники запровадили поняття "друга Європа" як відсталий, "другий ешелон". Сюди включають євразійські країни і зокрема Україну. Констатувавши, що світ не перетворюється на західний, що не відбувається це й з країнами "другої Європи", що ці країни--"не лише стадія, другий ешелон європейського розвитку, а й певний тип цивілізації", прихильники сучасного євразійства, як бачимо, є представниками іншої крайності у тлумаченні перспектив розвитку посткомуністичних держав. Беручи за відправний пункт порівняння західної і євразійської моделі ті ж самі 500 років, які визначив Л.М.Гумільов, вони приходять до зовсім протилежних, ніж великий вчений, висновків:" ... Для перетворення ідентичності цього регіону на форму західної знадобиться величезний час. Носіями західних ідей є еліта, а не народ. Народ має інтерес до споживчого рівня Заходу. Але це породжує радше гедоністичні, аніж трудові та аскетичні засади, необхідні для входження до західної спільноти. За цей час Захід, відповідно до існуючих прогнозів, сам зміниться в бік усе більшого визнання первинних вартостей--родини, релігії, мови, свого минулого. Почасти це буде рух у бік пом'якшення західних вартостей і наближення до вартостей "другої Європи", але станеться це на підставі вже досягнутої висоти технології як результат п'ятисотлітнього історичного розвитку" [12].

Отже виходить, що нам і не треба "підтягуватися" до Заходу, він сам до нас за півтисячі років прийде. Отакі метаморфози неоєвразійців. За ними чітко проглядаються обриси нової ідеалізованої імперії з її "дружбою народів" у авторитарно-федеративному варіанті, пафосом цілковитої переваги "Турану" над "Заходом", умоглядним привласненням всього майбутнього світу [13]. І чи не цим відчайдушним євразійством у національній свідомості росіян пояснюється такий же відчайдушний спротив Росії просуванню НАТО на схід?..

У пошуках моделі цивілізаційного розвитку посткомуністичної України найбільш прийнятними виявляються концепції, оперті на осмисленні євристичних можливостей, націотворчого потенціалу власних традицій. І тут ми знову повертаємося до сучасних параметрів української національної ідеї. Особливість психологічого типу українців (з одного боку, сприйнятливість до чужих впливів, якщо останні не зачіпають їх внутрішньоспрямованих життєвих вартостей, а з іншого--несприйнятливість цих впливів по суті, тобто сприйнятливість чисто зовнішня, що спрацьовує як захисний рефлекс), пов'язана з відзначеною геополітичною межовістю, спричиняє у національній свідомості на її буденному рівні стереотип селянського традиціоналізму, консерватизму, який вміщується у формулу "нам своє робить".

Ця особливість менталітету й національної свідомості може стати основою моральної, структурної, інституціональної стійкості національної спільноти, яку не зможуть похитнути у вольовому чині до власної національної держави, опертої на власних традиціях і кращих здобутках цивілізації, жодні чужі конструкції суспільного життя, економічного поступу, моральні імперативи в дусі "протестантської етики", моделі "цивілізаційного" мислення, "трансфомації" суспільства, освіти, виховання (звичайно, якщо останні не будуть накинені нації насильницьким шляхом). Шлях України до цивілізованого світу пролягає якраз через усвідомлення своєї приналежності до нього впродовж тривалого історичного часу, через утвердження своєї самосвідомості, через самоопанування власної національної ідеї, тверді позиції у відстоюванні національних інтересів.

Якою мірою національна ідея формує смислові центри національної свідомості, такою ж мірою національна свідомість визначає життєздатність і перспективність національної ідеї. Не проектуючись певними гранями в національну свідомість, національна ідея втрачає реальний грунт і перетворюється на архетип, "зависає" над етнонаціональним полем. Не проростаючи в ньому, не запліднюючи своїм життєдайним зерном смисложиттєвих національних вартостей. А для цього вона повинна бути динамічною, корельованою відповідно до конкретних історичних реалій нації в цілому та етнічних груп зокрема.

Національна свідомість витворює, конституює національну спільноту. Тому спочатку націоналізм, як свідомість, як воля й рішучість до творення спільноти, а потім сама нація як результат. І тому спочатку національна ідея, що акумулює ідеали, вартості, мрії, суспільні орієнтації та пріоритети, а згодом повнокровна політична нація (в розумінні добудована, про що йшлося вище), свідома свого призначення, місця у сучасному світі, своїх можливостей, власної долі й особливого шляху в історії цивілізації. "Свідомість і воля--основа нації"--стверджував В.Старосольський. А О.Бочковський був переконаний, що тільки національна свідомість "об'єднує і перетворює первісний народ у новітню націю" [14]. Проте відзначена черговість має лише методологічний, гносеологічний сенс для з'ясування первинності свідомості щодо спільноти, тобто ідеального і реального. В онтологічному ж сенсі, у часовому вимірі ці феномени існують одночасно, взаємно зумовлюючи один одного. Так що питання про причину й наслідок тут виявляється недоречним.

Як стверджує директор Центру досліджень Росії і Східної Європи Мічіганського університету професор Майкл Кеннеді, "Україна досить багата на історичну спадщину своєї демократичної національної традиції і тому має на кого спиратись у формуванні національної традиції, придатної для побудови посткомуністичного націоналізму, наповненого громадянським суспільством... Національна традиція дає здоровий ресурс для скептицизму щодо деяких найідеологічніших проектів приватизації, що їх пропонує Захід, надто коли західні експерти не розуміють соціологічного підложжя проектованих економічних систем" [15].

Як же національна традиція виявляється у концепціях національної ідеї, її консолідуючих можливостей у сучасному досить поляризованому в політичних орієнтаціях українському суспільстві? Консолідуюча роль українства свідчить на користь насамперед політичної концепції самої нації. Адже в основі такої концепції має бути певна система вартостей, насамперед єдина територія і громадянство, спільна для всіх етнічних груп в Україні історична доля, спадщина та перспектива, взаємна повага і толерантність.

Поняття громадянської нації, на думку російського дослідника В.О.Тишкова, більш прийнятне для членів багатоетнічних політичних спільнот і менш конфліктогенне, ніж поняття етнонації. Питання про громадянське націотворення не стосується "ліквідації" чи "відміни" "національностей" і "етносів" у країні, розвитку культурної розмаїтості. Це питання цілеспрямованих доктринальних зусиль по утвердженню загальногромадянської ідентичності, яка не виключає етнокультурні приналежності і без якої не може існувати жодна держава. Адже держава--це не лише кордони, інститути і правові декларації, але й те, як вони існують в уявленнях людей. Якщо таких уявлень як однієї з домінуючих ідей немає, то нема й держави [16].

Уявлення про загальногромадянську ідентичність є провідними у національній самосвідомості. Із зазначеної системи вартостей випливають деякі настанови, що фіксуються у національній свідомості (насамперед на її буденному і, так би мовити, публіцистично-культурологічному рівні) та національній ідеї, і свідчать на користь прийнятності національної ідеї для всіх громадян України.

По-перше, це настанова на повернення гармонії людини і природи. Ця гармонія людини із землею, працею на ній є основою світогляду, національної психології українців, всієї культури нації. Не випадково В.Липинський розглядав селянство як носія модерної української нації і державності. "Від об'єднання та зорганізування українського хліборобського класу залежить об'єднання та зорганізування цілої Української нації" [17].

Повернення землі селянинові має значною мірою стати виконанням цього не лише суто економічного завдання. Земля--основа достатку нашої нації. Це архетип нашої національної свідомості. Повернутися обличчям до землі, усвідомити її життєдайну силу, рятівну роль для народу--хлібороба--це означає повернути нації її ідею.

Майже все українське письменство XIX і XX століть, за словами І.Мірчука, виросло на грунті цих інтимних відносин людини до землі, тому навіть у межах більшовицької дійсності ця характерна для народу риса зовсім не втратила своєї сили.

Чи прийнятна вказана настанова для всіх етнічних груп, що проживають в Україні? Безперечно. Історія свідчить, що чимало іноетнічного населення знаходило в Україні порятунок від релігійних та національних переслідувань, омріяну родючу землю, можливість жити компактно: колоніями (німці та ін.), містечками (євреї), іншими компактними поселеннями (поляки, греки, болгари, серби, та ін.) чи розпорошеними етнічними групами, сповідувати свою віру, розвивати свою культуру, мову, традиції і при цьому жити в мирі й злагоді з корінними українцями. І нинішня міжетнічна злагода в Україні, відсутність нерозв'язних суперечностей пояснюється саме цією історичною національною традицією--жити в мирі та спокої на одній, щедрій для всіх мешканців землі різним за своїм етнічним корінням людям, але таким однаковим у своїй любові до української землі, до праці, до краси. "Мир і соціальна стабільність є цінностями нашого суспільства, більш важливими, ніж економічні реформи або соціально-політичні зміни" [18].

Так менталісна настанова на зв'язок людини і природи зумовила іншу важливу вартість і настанову в національній свідомості--на мир, стабільність, громадянську, міжетнічну злагоду. Їх нерозривний зв'язок засвідчує перспективність і плідність політичної концепції нації та національної ідеї.

Цю толерантність українців як головну їхню національну рису, їхнє мислення, усвідомлення себе як народу, що може і повинен жити мирно з іноетнічним населенням, красномовно засвідчив М.С.Грушевський: "Ми не на те цілими поколіннями боролися і страждали за права нашого народу, щоб з хвилею, коли його права будуть здобуті, поставити іншу мету--приборкування слабших народностей і панування над національними меншостями великої Української землі... Ми не на те доводили права кожної народності на її національне самоозначення, незалежно від її "зрілості чи незрілості", історичності чи неісторічності, культурних заслуг, великих чи малих розмірів, аби тепер відмовляти якій-небудь народності сього права на котрій-небудь з сих підстав... Ми виступимо рішучо проти всяких заходів, зверненних на те, щоб порізнити нас з нашими співгорожанами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в котрого політичну розважність ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами" [19].

На основі даних соціологічних досліджень ряд учених роблять висновок, що у сучасній Україні спостерігається нормальний процес піднесення самосвідомості української нації з певними рисами етноцентризму, проте піднесення національної гідності та зміцнення української ідеї у масовій свідомості не здійснюється за рахунок приниження гідності або скривдження інтересів представників інших національностей і не спрямоване на пошуки "ворогів народу" [20].

Ще одна менталісна настанова і відповідно одна з вартостей, закріплених у національній ідеї,--гармонія людини з Богом. Вона пояснюється глибокою релігійністю, моральними якостями українського народу. Це одна з основних складових українського національного світогляду. Релігійність і християнська етика засновані на прагненні проникнути в сутність Божественного і відтак зрозуміти свою душу. Як писав український філософ І.Мірчук, "українці у своїх переконаннях ніколи не засліплені, вони не тримаються зневолено самої форми, зовнішніх ознак, а прагнуть збагнути сутність самої віри. Кожен, хто хоч трохи заглибився у духовність українського народу, хто пізнав його рушійні сили, мусить визнати, що церковно-релігійна суперечка, боротьба за зовнішні форми ритуалу, подібна до тієї, що лютувала на Московщині, серед українців взагалі неможлива... Церковна приналежність не створює майже ніякої перешкоди у, зрештою, важкому співжитті українців між собою. Виходячи з своїх індивідуалістичних настанов, українці прагнуть скористатися будь-якою нагодою для розрахунків із супротивниками, однак релігійне почування, глибоко закорінене в душі, має таку пошану, що нікому навіть на думку не спадає робити з цього предмет взаємних суперечок... Універсальність, пошана перед кожним глибоко відчутим релігійним пафосом, терпимість щодо прихильників іншої віри, зацікавлення не формою, а передовсім змістом церковної догми--ось характерні риси українського духу в релігійній сфері" [21].

Ці тонко підмічені риси українців підтверджує і сучасний досвід міжконфесійної терпимості й толерантності в Україні. Зокрема, у лютому 1997 року всі основні релігійні конфесії, етнокультурні товариства підписали декларацію про громадянську злагоду в Україні, закликали всі політичні сили суспільства облишити взаємні звинувачення й працювати на благо єдиного українського народу, його процвітання.

На прикладі аналізу деяких настанов у національній свідомості переконуємося, що український етнос є не лише корінним, титульним, а й консолідуючим, що ці його якості закорінені в ментальності, світогляді й виступають важливою константою національної свідомості, а відтак засадничими вартостями національної ідеї. Політична концепція нації та національної ідеї, яка відображає ці риси національного менталітету, є сьогодні єдино прийнятною як у теоретичних пошуках сучасних парадигм національної ідеї, так і в практично-політичній діяльності, спрямованій на реалізацію цієї ідеї.

Етнічна концепція нації, на наш погляд, не може стати консолідуючим чинником через акцентацію лише на етнічних вартостях і байдужість до політичної реальності поліетнічного соціуму, яким є українська нація. На жаль, така концепція позначилася на деяких положеннях Конституції України, що спричинило суперечливість її окремих визначень і неадекватність розуміння їх на рівні як теоретичному, так і буденному. Так, у преамбулі читаємо: "... на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права..." Тобто нація тлумачиться як частина народу. Таке розуміння ні з теоретичного, ні з практичного боку неприйнятне. Адже нацією прийнято вважати не етнос (народ), а поліетнічну політичну спільноту, що воліє до свого самовизначення. Далі: "...від імені Українського народу--громадян України всіх національностей..." Тут цілком правильно підкреслюється головна ознака нації--співгромадянство. То ж і треба було б називати все своїми іменами: націю нацією, народ-народом, не плутаючи, не ототожнюючи ці категорії і не соромлячись поняття "нації", не боячись бути звинуваченими--у націоналізмі, сепаратизмі та інших "ізмах". У статті II Основного Закону проголошується: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації... а також всіх корінних народів і національних меншин України".

Отже, виходить, що Конституція тлумачить українську націю як етнічну спільноту, крім якої є (те сталінське облудне, принизливе "нацмен", чого ніяк не можуть позбутися наші вітчизняні теоретики, хоча західна етнополітологія вже давно не оперує поняттям "національні меншини") ще інші етнонаціональні утворення. А це не сприяє консолідації та національній, громадянській злагоді. Бо етнічні групи знову не відчують себе частиною нації, знову їх кваліфіковано статусом "меншин" і т.ін. І якщо нація--це лише українці, то кримські татари слушно будуть звинувачувати їх у тому, що "українці у нас землю забрали", адже у статті 14, наприклад, говориться, що "земля є основним національним багатством".

Якщо і далі пануватиме у наших теоретичних і політичних розвідках етнічна концепція української нації, то цілком конституційними можуть видатися антинаціональні твердження деяких учених про відсутність в Україні політичної нації, національної ідеї, прийнятної для всіх громадян, про неможливість консолідації і структурування суспільства навколо нації. А це вже, як видно, веде до "обгрунтування" всіляких варіантів подальшої безнаціональності--євразійства, "слов'янської єдності" тощо.

Національна ідея повинна містити в собі і концепцію суверенної держави (що тривалий час була головним змістом національної ідеї). Проте ця держава має стати вже не метою, а засобом самоствердження нації. У цьому полягає найважливіша особливість національної ідеї у сучасних умовах. Адже у посттоталітарному українському суспільстві посилилися етатистські та авторитарні тенденції. Створюється той страшний Левіафан держави, який працює сам на себе, продукуючи дедалі більше бюрократичних державних інститутів, відсахнувшися від національних і соціальних проблем. Приватизація за тим сценарієм, який продиктувала владна державна верхівка, опинилася знов у руках чиновницько-виробничої олігархії і дала їй величезні надприбутки від розкрадання національного потенціалу та численні соціальні й економічні проблеми--для більшості зубожілої національної спільноти. Левіафан "з'їв" націю, соціум перетворив на плебс, інтелігенцію--на слухняних жерців, які "обгрунтовують" всі негаразди суспільства труднощами "розбудови держави", пропонують вважати національною ідеологією ідею державотворення. "Ані мобілізація суспільних рухів із метою обмежити державу, ані заохочення підприємницької ініціативи з метою зробити державу менш важливою самі по собі не забезпечать здоров'я громадянського суспільства. До держави треба ставитися серьозно, і предметом суперечки має бути не сила держави, а те, чи використовує вона цю силу, щоб побудувати інституційні гарантії свого наступного самообмеження та зміцнення громадянського суспільства" [22],--слушно зауважує М.Кеннеді.

У точці зіткнення "нація, її ідея, інтереси, самоорганізація, самоповага, самоствердження" сходяться три рівні розвитку сучасної національної свідомості--теоретичний, державний, буденний. Нація як спільнота, як ідея, як культура, як традиція, як політика стає стрижнем, вихідною точкою формування національної самосвідомості, критерієм самоідентифікації та соціалізації особи, становлення демократичного суспільства і цивілізованої політики держави. І лише за такої умови національна ідея стане не міфом, не казочкою, а цілком визначеною перспективою, синтетичною концепцією, акумулятором прогресивних національних програм, політичних настанов і гасел, рушієм національного прогресу, основою самоствердження спільноти. Така парадигма національної ідеї в її сьогоднішньому баченні може бути універсальною, загальноприйнятною, конструктивною основою поступу нації.

Отже, цими параметрами сучасної української національної ідеї слід вважати такі її найважливіші характеристики, які випливають з положень щодо тлумачення самої нації та національної домінанти. По-перше, національна ідея легітимізує докорінні суспільно-економічні перетворення в Україні, дає ім "друге дихання". По-друге, базуючись на політичній концепції нації, вона є прийнятою й сприйнятою всіма етнічними групами. По-третє, національна ідея--головний зміст творення національної, соціально згуртованої держави і фундамент стабільності останньої. По-четверте, вона є стрижнем формування і функціонування національної самосвідомості й національної свідомості в цілому. По-п'яте, на різних рівнях національної свідомості (державному, теоретичному, буденному) національна ідея має бути конституйованою. Концептуально розробленою та інтеріоризованою. По-шосте, національна ідея має стати світоглядним орієнтиром у системі освіти, виховання, у сфері соціалізації особи. По-восьме, національна ідея забезпечує консолідаційні процеси у суспільстві--між нацією і соціумом, між центром і регіонами, між політичними партіями і рухами.

Вищевказані параметри національної ідеї зумовлені змістовними її засадами. До таких слід віднести:

1. Національна ідея повинна бути скоригованою до сучасних реалій національного розвитку, скорельованою відповідно до нових цілей, що постали перед Україною. Головна тональність: не боротьба "проти" і "за", а творення "в ім'я"--держави, нації, людини, на власних традиціях--злагоди, толерантності, захисту національних інтересів.

2. Новий зміст національної ідеї є відображенням загальновизнаних у суспільстві пріоритетів. При цьому така ідея повинна розглядатися не як "гібридний ідеал", а як гармонійна та самодостатня система вартостей, у центрі якої ідея поліетнічної, соціальної, політичної злагоди на основі загальноприйнятної мети--духовного піднесення і матеріального добробуту людини в економічно і соціально міцній, духовно багатій, правовій державі--Україні.

3. Держава у даній системі вартостей мислиться не як самоціль (що небезпечно з огляду на посилення етатистських тенденцій у сучасному українському суспільстві), а як інструмент, що забезпечує досягнення мети, як засіб самоутвердження нації.

4. Спричинена процесом рефлексії, усвідомлення нацією самої себе в різних проявах, національна ідея у сучасних умовах одночасно постає і як результат переосмислення смисложиттєвих вартостей на посттоталітарному світоглядному, соціальному, етнополітичному просторі, і як проект майбутнього нації, перспектива її поступу.

5. Базуючись на національних та етнічних домінантах, національна ідея має увібрати настанови національної свідомості на: а) гармонійний зв'язок з природою, землею, на приватну власність на землю та родинний принцип її успадкування; б) найвищу вартість--Україну як спільну батьківщину всіх громадян, що проживають на її території; в) на соборність, збереження існуючих кордонів і захист територіальної цілісності держави; г) юридичну рівність громадян України; д) духовну та культурну цілісність (а не одноманітність!) і самобутність, що є важливим чинником самоствердження та консолідації нації; е) самодостатню особливість, національну самоповагу, патріотично орієнтовану діяльність як спосіб самовираження особи; є) культурну, психологічну сприйнятливість (завдяки геополітичній та геостратегічній межовості України між Заходом і Сходом) до прогресивних надбань інших націй.

6. Національна ідея є легітимізуючою основою захисту інтересів людини, нації і держави.

7. Національна ідея є сполучною ланкою між минулим, сучасним і майбутнім нації. Вона формує і закріплює у національній самосвідомості почуття спільності історичної долі, розуміння громадянами України свого майбутнього розвитку як результату співпраці, співтворчості у громадянському, демократичному українському суспільстві.

8. Як соціально-психологічний, моральний, світоглядний феномен, національна ідея не має ідеологічної забарвленості чи політичного спрямування. Інша справа, коли, з одного боку, різні політичні партії намагаються надати їй ідеологічної спрямованості, зробити популістським гаслом у досягненні політичних цілей, виборюванні якихось корпоративних та спекулятивних інтересів, а з іншого--деякі публіцисти-народознавці наполегливо міфологізують національну ідею, зводячи останню до єдності архетипів, до "системи міфологем культури в їх історичному розвитку, що спрямований на досягнення світового рівня", до якогось "месіанського утворення".

9. Національна ідея є формою громадянської, соціальної, національної самоідентифікації, адже "знімає" в собі найсуттєвіші вартості громадянські, соціальні, підносячи їх до рівня загальнонаціональних.

Усі перелічені змістовні засади національної ідеї, сформульовані як комплекс того, що "має бути", не означають і не повинні тлумачитися як загальнообов'язкові для всіх громадян "приписання" чи норми їхньої свідомості та поведінки, нав'язані "зверху" певною урядовою установою. Ці імперативи випливають із загальносоціологічних законів, відображають закономірності функціонування суспільної свідомості і стають усвідомленими нацією настановами. Водночас в них віддзеркалився історичний досвід саме української нації,її менталісні особливості та домінанти. Через національну свідомість ці настанови проектуються: на державному рівні--у внутрішній (зокрема етнонаціональній), зовнішній (у тому числі щодо захисту національних прав, національної гідності) політиці національної держави, у законотворчій діяльності, функціонуванні демократичних суспільних інститутів; на теоретичному рівні--у численних концепціях, розвідках щодо вдосконалення етнополітики, розвитку етнонаціонального фактора в Україні та інших державах, щодо освіти, виховання, національної свідомості, національного духовного та економічного відродження тощо; на буденному рівні--в світоглядні, моральні регулятори, систему мисленнєвих образів, норм поведінки та міжособистісного спілкування, інваріанти етнокультурних орієнтацій.

Окреслені вище параметри та змістовні засади сучасної української національної ідеї не можна вважати всеохопними. Однак, на нашу думку, вони суттєво просувають нас у осмисленні цього складного феномена національної свідомості. Це спроба перевести багатогранну та маловивчену проблему з царини абстрактних заяв у площину конкретних етнополітичних досліджень.

ЛІТУРАТУРА

1. Франко І. Твори. - Т.45. - С.176 - 286.

2. Боплан Г.Л. Опис України... -К., 1990. - С.30 - 31.

3. Гумилев Л.Н. От Руси к России. Очерки єтнической истории. - М., 1992. - С.299.

4. Льойпольд-Левенталь Г. Націоналізм в дзеркалі психоаналізу //Генеза. - 1994. - No1. - С.235 - 236.

5. Там само. - С.236.

6. Пащенко Є."Балканский вузол" та етнічні міфологіки //Політична думка. - 1995. - No1. - С.99.

7. Там само. - С.97, 102.

8. Там само. - С.97.

9. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс //Дегуманизация искусства. - М., 1991. - С.209 - 210.

10. Україна посткоммуністична: у пошуках третього шляху. Матеріали "круглого столу" //Політична думка. - 1994. - No2. - С.19 -25.

11. Федотова В. Теорії соціальної модернізації та євразійство //Політична думка. - 1995. - No2-3. - С.76.

12. Там само. - С. 79.

13. Скуратівський В. Євразійський синдром //Політична думка. - 1995. - No2-3. - С.83.

14. Старосольський В. Теорія нації. - Відень, 1922. - С. : Бочклвський О. Наука про націю та її життя. - Нью-Йорк, 1958. - С.9.

15. Кеннеді М. Історична спадщина та громадянське суспільство: альтернативні нації в Східній Європі //Україна модерна. - 1996. - No1. - С.128.

16. Тишков В.А. Постсоветский национализм и российская антропология //Постсоветское пространство: этнополитические проблемы: Матеріали "круглого столу". - Социологические исследования. - 1997. - No1. - С.53.- 54.

17. Липинський В.К. Листи до братів-хліборобців про ідею і організацію українського монархізму. - Київ, Філадельфія, 1995. - С.72.

18. Ебоженко В. Україна: тривоги і надії //Політологічні читання. - 1992. - No3. - С.97.

19. Грушевський М.С. "Наші вимоги". Вільна Україна //Грушевський М.С. Хто такі українці і вони хочуть. - К., 1991. - С.103 - 104.

20. Небоженко В. Цит. Праця. - С.100.

21. Генеза. - 1994. - No2. - С.94.

22. Кеннеді М. Ціт. Праця. - С.128.