Приватний і публічний виміри полісного ладу: суперечності громадсько-владної моделі

14

ПРИВАТНИЙ І ПУБЛІЧНИЙ ВИМІРИ ПОЛІСНОГО ЛАДУ: СУПЕРЕЧНОСТІ ГРОМАДСЬКО-ВЛАДНОЇ МОДЕЛІ

Я. Пасько

Анотація

Статья посвящена особенностям полисной архитектоники античности. Автор исследует стержневые аспекты экономического и социально-политического развития полиса, противоречие становления общественно-властных отношений в античности.

The article is devoted to the phenomenon private and public in the polis culture. The author analyzes economic and social-political components of the development of ancient world - contradiction of the formation of social and power relations in polis.

Стаття присвячена приватному і публічному вимірам полісного ладу - фундаментальним засадам існування античної культури. Автор розглядає головні аспекти економічного та соціально-політичного розвитку полісу, суперечності становлення та еволюції громадсько-владних відносин в античності.

Стало вже загальновідомим, що витоки сучасних громадсько-владних відносин необхідно шукати в античній традиції. Саме тут виникають і стверджуються підвалини європейської цивілізації, народжуються терміни і постають ідеї політичної держави, громадянства та громадянського суспільства, визрівають публічні, приватні та особистісні виміри. Уся подальша еволюція європейської соціальної філософії, значною мірою, відбувалась під впливом концептуальних складових, образів та реалій полісного світу. Сучасна правова держава і демократичне суспільство є логічним підсумком, синтезом попередньої історії громадянських надбань і принципів. Зважуючи на це, важливим видається дослідити історичну, ментальну та структурну специфіку античного світу, виявити закономірності і протиріччя розвитку поліса.

Попри різноманітні суперечки щодо визначення поняття полісу, варто зазначити, що у відповідності до античних джерел поліс уособлює собою певним чином організовану сукупність людей. Зокрема античний класик Фукидид стверджує - "поліс це люди, але не стіни і не кораблі" [1,6 VII, 77, 7]. Близькою і концептуально більш визначеною є позиція Аристотеля: "Поліс є сукупність домогосподарств, землі і майна, що впорядковуються вільними громадянами…, яка підтримувалась не тільки видатними філософами, але й була інтеріорізована масовою свідомістю того часу." [2; 1, 2, 1343 a].

Згідно з нею, поліс, перш за все, усвідомлюється як колектив громадян - громадянська община, яка забезпечена гідними матеріальними умовами існування. Його економічним підгрунтям була специфічна земельна власність: колективна і приватна одночасно. Саме з цієї реалії постає взаємодія суспільно-державного і особистісно-приватного: тільки повноправні громадяни мали право приватної власності на частину полісної землі, і тільки посідання земельною власністю було необхідною підставою статусу громадянства.

Попри суттєві відмінності щодо взаємодії суб'єктивного та об'єктивного, загального та одиночного, традиційних звичаїв і політико-правових норм можемо говорити про сталу традицію сприйняття полісної організації суспільною думкою античності.

У відповідності з нею становлення та еволюція полісу безпосередньо пов'язані з розмежуванням приватного та політичного. Громадянин належав двом вимірам існування: власному - окремому, домінуючими чинниками якого були життєва необхідність та господарсько-людські потреби, і політично-публічному-головними атрибутами якого були активна політична дія та вишукана мова, що грунтувалась на блискучих взірцях античної риторики.

Саме існування полісної держави передбачало можливість для вільних греків проводити своє життя в політичній площині: в діяннях та мовному мистецтві. Власне, ці сфери поєднувались, адже відшукування потрібного слова в полеміці або в політичній репрезентації на агорі - вже передбачає акт дії.

Авторитетний дослідник античності Я. Буркхардт влучно характеризує поліс як "найбільш балакучу" зі всіх державних форм. Дійсно, життя в полісі передбачало постійне знаходження в вишуканому мовному середовищі. Слово важило тут більше ніж примус і насильство і було джерелом духовних можливостей громадянина, залучаючи його до вічності, надаючи додаткових форм самореалізації порівняно з приватним виміром існування.

Відповідно, мусимо чіткіше уявити собі сферу впливу приватного і публічного. Проте розмежування між ними історично передбачало дихотомію господарського і політичного з розвитком полісної організації відбувалося звуження однієї сфери за рахунок розширення іншої.

Відомо одначе, що історичні традиції і норми, намагання дотримуватись права громадян на земельну власність стримувало античну громадськість полісу від знищення приватної сфери. Зберігалось усвідомлення того, що наявність інституту власності є тією точкою опертя, яка забезпечує особі можливість вільно існувати в політичному просторі. Навіть Платон, який постійно виступав за знищення приватної власності і наполягав на звуженні приватного життя, не знаходив можливості знищити його остаточно. Зокрема, він з великою повагою ставився до межових стовпів, що захищали господарські маєтки громадян, не звертаючи увагу, при цьому, на суперечність своєї позиції [3, 842].

Зважуючи на необхідність існування приватного, антична суспільність все ж сприймала це явище як недорозвинуту політичну сферу-арену де політична свобода відсутня.

Натомість політичний простір полісу відбивав право людей на свободу і політичну самореалізацію. Дослідники ХІХ-ХХ століть, зокрема Б. Констан, звертають увагу на визначальну роль політичної свободи у громадян античного світу, проте стверджуючи, що "особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані, тим більше, на релігію… люди античності не мали жодного уявлення про індивідуальні права… в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті [4, 98].

Очевидно, така позиція має певне історичне підгрунтя. Дійсно, найбільш поширеним розумінням свободи в античному суспільстві є політична свобода або свобода від тиранії. Проте, публічний вимір не обмежувався політичною дією, а віддзеркалював і імперативи духовної свободи, невід'ємні від будь-якої демократії. Варто згадати прояви людської свободи софістів і Сократа, кініків і стоїків - таке розмаїття світоглядних пошуків заперечує відсутність духовної самореалізації.

Попри різноманітні суперечки щодо вимірів вільного існування античних громадян, беззаперечним є щільний взаємозв'язок приватного та публічного в архітектоніці полісного ладу. Приватне функціонування було певним підгрунтям - основою, яка забезпечувала в подальшому вихід в сферу політичного існування. Приватне органічно переходило в публічне і навпаки. Про це свідчать і класичні античні джерела. Зокрема Аристотель звертає увагу на те, що походження полісу безпосередньо детерміновано життєвими потребами і лише притаманна йому найвища ціль "переносить громадян з простого звичайного життя в добре життя" [5, 34]. Відповідно до цього, громадяни, які не спроможні на якісному рівні виконувати господарські та родинні обов'язки, не зможуть реалізувати себе в справжньому політичному житті.

Власне, фокусним моментом є те, що життя в лоні господарської системи взаємовідносин існує лише заради іншого світоглядно-активного виміру-виміру публічного ствердження.

Політичний примус, відповідно до якого голова маєтку тримав свою родину, рабів та ілотів у підкореному стані, використовуючи принципи володарювання і підкорення, вважався природнім, оскільки громадянин, як суспільна істота, набував владного досвіду - поступово наближаючись до власної політичної іпостасі. Разом з тим, античні соціо-філософські категорії володарювання, підкорення, влади, управління були достатньо чітко відмежовані від власне полісного-політичного світу.

Поліс, як суттєва квінтесенція політичного співжиття, суттєво відрізнявся від господарсько-приватного існування тим, що грунтувався на автономних від державного примусу та вільних взаємовідносинах громадян. Політичне життя репрезентувало себе через рівні, непідзвітні відносини людей і передбачало відсутність владного тиску та економічної необхідності. Набуваючи свободу громадянин відмовляється від понять - панування, підкорення, звітності і намагається здобути перемогу у площині вільного соціально-політичного дискурсу, змагаючись серед подібних до себе - рівних особистостей. Класичний персонаж античного полісу Гіпій стверджує, що не воліє, ані володарювати, ані бути підзвітним комусь іншому і така позиція сприймається масовою свідомістю як маніфестація політичної свободи, внутрішньо-громадянської цілісності та чоловічої мужності.

Суспільна опінія античного світу акцентує увагу на важливості громадянської активності людини, усвідомлюючи значимість та певну ризикованість цього шляху. Відмовитись від критеріїв та нормативів часткового мали змогу далеко не всі вільні за статусом громадяни, а лише ті хто відчували відповідальність за благо полісу і заради цього могли віддати своє життя. Саме це є підставовим чинником античного громадянства - здатність в потрібний момент відмовитись від гедоністичних споживацьких цінностей, актуалізуючи колективні цінності вільної громади.

Зважуючи на високі світоглядні настанови вільного загалу, постійна жага до насолоди та спрощено-біологічного існування окремих персон та навіть прошарків - сприймалась як небезпека для держави і свідчення наявності дихотомії вільного та сервільного в межах полісного середовища.

Починаючи з Солонівських часів, античність сприймала рабський стан людини як несумісний з життям і відповідно як щось гірше за смерть. Платон та Аристотель звинувачували таких людей в надмірному потязі до життя і нехтуванні до людських вимірів співжиття. Зокрема Платон наголошує на сервільній природі рабів, стверджуючи, що вони мали змогу відмовитись від принизливого існування - прийнявши смерть [6, 383].

Такі ж самі інтенції знаходимо у Сенеки - "для того хто не вміє вмирати життя в будь-якому випадку рабство" [7, 14].

Щоправда, такі люди мали право на природне існування, проте не мали можливості претендувати на повагу політичної суспільності полісу. Рабський стан та призвичаєння до нього були свідченням частковості і загрозливою небезпекою як для держави в цілому так і для громадянина зокрема. Усвідомлюючи це антична думка постійно артикулювала особливий статус політичного виміру, вважаючи за необхідне все ж розмежувати публічну сферу - надаючи їй визначального змісту і обов'язку зберігати чіткий духовно-політичний статус античного полісу.

Життя в цьому просторі набувало сакрального значення, залучитися до якого мали здатність лише непересічні громадяни - шляхом приборкання біологічних потреб, життєво-господарської необхідності, відмови від спокус буденного споживацького існування. Поліс, а відповідно й сама публічна ойкумена була місцем ідеального - не спотвореного світу, де людина постійно відтворювала свою індивідуальність, кожним своїм вчинком доводячи, що вона має право перебувати серед кращих, відбиваючи діями власну неповторність та відданість ціннісним настановам громади. Заради можливості існування в трансцендентному суспільному вимірі, громадяни полісу брали на себе відповідальність по унормуванню судочинства, захисту та збереженню інтересів держави, формували стрижневі засади державного управління.

Громадсько-владний простір полісу не міг існувати не маючи точки опертя - закону, який формував правові підвалини політичного функціонування міста. Відомий вислів Геракліта - "народ мусить боротися за закон як за міські мури": відбивав аксіологічні імперативи античного світосприйняття. Сократ довів це своїм життям та смертю. Аристотель, порівнюючи законодавців з ремісниками, слушно стверджує, що закони закладають фундаментальні підвалини політичної діяльності [8, 29].

Законодавче поле функціонує таким чином, щоб зробити буття античного громадянина більша укоріненим в суспільстві і надавало можливість більш впевненого існування в політичній діяльності. Закон унормовує публічну сферу і задає певні обмеження владі.

Влада постійно відтворює себе - зміцнюючи свої інститути в політичному просторі, не перешкоджаючи існуванню інших угрупувань, які в відвертій боротьбі змагаються за керівні важелі. Потяг до влади в античному світі сприймався як природній і не мав на меті насильницькі дії. Насильство усвідомлюється як певна антитеза владі, що не спроможне посісти її місце. Певним винятком і уособленням тиранічно-насильницьких дій була Спарта.

Її аж ніяк не можна визнати класичним полісом. Єдиною пануючою формою власності у Спарті була общинно-державна власність як на землю, так і на рабів. Відповідно вся земля за своїм статутом посідалась як державна. Залежні селяни-ілоти всіляко принижувались, іменувались в документах "державними рабами", або "рабами общини".

Побудову спартанського державної моделі складали наступні деспотичні принципи:

1) відмова від засад індивідуалізму та демократизму;

2) орієнтація на панування і підкорення інших суспільств;

3) агресивне ставлення до інших версій суспільного розвитку, зневага до вільної господарської та публічної діяльності.

Господарська система Спарти не передбачала автономної особистості. Натомість склалася особлива форма рабовласницького ладу, за якого безпосереднє втручання власника у виробничі відносини майже повністю виключалися. Приватна сфера примітивізувалася і функціонувала скоріше не у виробничих відносинах, а передусім через розподіл полісних продуктів. Спрощена господарська активність виключала передумови для повноцінної громадської діяльності.

Крайній егалітаризм у розподілі, врешті-решт виливався у цілу систему владних заборон, обмежень і розпоряджень, що регламентували життя кожного мешканця Спарти від народження до самої смерті. Наріжним каменем цього міста були "сиситіі" - спільні трапези з твердою нормою внесків і споживання, з рівною для всіх бідністю та суворою взаємозалежністю. В цілому суспільстві панувала примусова регламентація вільного часу людини - від колективних трапез до групових атлетичних тренувань і змагань, що мусили замінити активну громадянську самореалізацію людини її суспільну спрямованість та політичний вимір. В спартанському полісі не існувало приватного життя, приватної ініціативи, особистої думки. Тут ми не можемо говорити про існування стрижневої античної версії громадянського суспільства, громадянської общини. Пануючими були ієрархічні відносини між владою та демосом, культивувалися сервільні відносини в лоні самого полісного організму.

Не зачіпаючи дискусію про загальну оцінку спартанського державного устрою, наголошуємо лише на тому, що є безперечним: така система була приречена на повну ізоляцію від решти античного світу, на культурний занепад і духовне виродження. Ефективність цієї системи була доведена лише в мілітарній сфері - в добу греко-перських зіткнень і в період Пелопоннеської війни, що на певний час стримувало деградацію суспільно-господарських відносин і викликало навіть захоплення у деяких античних філософів, зокрема у Платона.

Мусимо тут засвідчити еволюцію поглядів Платона щодо Спарти. Античний філософ на власному досвіді був обізнаний стосовно органічних властивостей деспотичної влади, довівши це втіленням найогиднішого образа тирана в VIII книзі "Держави", проте в "Законах" Платон змінює свою позицію, схвалюючи консервативні державні форми Спарти та Кріту. Він акцентує увагу на характерні риси владних відносин в Спарті: авторитет та могутність людини безпосередньо залежать від могутності та сили каральних органів. Втіленням добродійності та блага полісу у Платона є ідеальний законодавець який разом з тираном здійснює законодавчі та виконавчі функції, ігноруючи при цьому потреби суспільства та особи.

Набагато стриманіше до спартанського полісу ставився Аристотель. Він звертає увагу на те, що політико-владна структура цього утворення не сприяє розвиткові суспільства, а натомість заохочує корпоративні відносини. У відповідності з цим громадянська община Спарти функціонувала як система групових чоловічих об'єднань, в яких зберігались жорсткі ієрархічні відносини та наявно втілювались деспотичні принципи - відсутність прав меншості та автономних громадянських інституцій.

Спартанська державна система уособлювала собою достатньо спрощену версію державного централізму та суспільної уніфікації за якої визначальну роль відігравали корпоративно-родинні союзи, з лав яких рекрутувалася еліта цього суспільства - колегія ефоров. Під безпосереднім керівництвом ефорів знаходився адміністративний апарат спартанської держави, виконувались каральні функції.

Концентрація влади в руках невеликої кількості громадян, хоча й сприймалося як природне явище масовою свідомістю та деякими літературними джерелами Платона, Антісфена, Ксенофонта, об'єктивно призводило до гальмування товарно-грошових відносин і відповідно всієї приватної сфери спартанського полісу а також до цілеспрямованого винищення будь-якої політичної, громадянської та духовної свободи людини. Відкидаючи демократичні форми співіснування з суспільством, держава інтеріорізує громадські функції - встановлюючи систему безпосереднього контролю за повсякденним життям своїх громадян та громадянським суспільством в цілому: від розподілу продуктів рабської праці та їх споживанню до консервації всього публічного життя в Спарті, її ізоляції від зовнішнього світу, неефективного управління.

Таким чином маємо дві суперечні тенденції розвитку полісу - спартанську та афінську. Відповідно до першої, громадяни відсторонені від будь якої суспільної діяльності і займаються передусім військовою працею. Щодо господарсько-приватної іпостасі, то вона виводилась поза межи полісу і існувала серед залежного від Спарти населення. Примусові відносини перешкоджали розвиткові товарно-грошових взаємовідносин Спарти з іншими полісами. Унеможливлюючи публічну сферу, така модель державного існування утверджувала деспотичні форми, за яких громадяни перетворювались у слухняних підданих держави. З політичного лексикону зникає поняття громадянина. Натомість, всі в цьому полісі є підлеглими.

Іншу можливість розвитку спостерігаємо в Афінах. Тут ринкові відносини були достатньо поширені. Полісна структура управління сприяла розвиткові ремісництва та торговельної діяльності. Вона органічно співіснує з міською архітектонікою, заохочуючи зростання економіки, господарсько-особистісних ініціатив, приватної сфери. Економічне підгрунтя надає громадянину можливість особливого існування в публічному вимірі - у відкритій суперечці з рівними за статусом особами реалізувати свої найкращі якості, залучаючись до вічності.

Афіни репрезентували для своїх громадян автономний вимір політичного існування. Таку ж свободу і автономний статус вони надавали полісам, що укладали з ним договірні відносини. Шануючи свободи інших, громадянство Афін всіляко сприяло розвиткові економічних та публічних засад полісного життя. Економічними та політичними формами такого світосприйняття були антична цивільна громада, грецька демократія. Саме демократична політична система, з її шануванням прав громадянина у приватній та публічній площині, складаючись на підгрунті цивільних громад, виявилась передумовою стабільного функціонування владних відносин та громадянського суспільства в полісі протягом тривалого часу.

Щоправда, в історичній перспективі полісна держава виявилась нездатною подолати суперечності пов'язані з руйнуванням приватної сфери громадянського існування, що поступово призвело і до загальної деградації суспільних відносин. Розвиток приватної власності, торгівельного капіталу призводив до збільшення соціальної нерівності і загострення суспільних відносин у всіх без винятку полісних державах. В таких умовах демократичний тип держави ставав недієздатним, як недієздатною виявилась стара система владних відносин, що ґрунтувалась на політичній відкритості та публічній репрезентації. Натомість верхівка суспільства, віддзеркалюючи суспільні настрої, стає більш схильною до партикулярних, підкилимних домовленостей, ігноруючи громадські інтереси та моральні імперативи.

Збідніли громадяни наполягали на подальшому розширенні системи державних дотацій і пільг, а заможні - на гарантуванні права власності від зазіхань бідноти і встановлення міцної влади. Соціальна криза полісного організму доповнювалась помітною духовною кризою. Характерною ознакою того часу було зростання політичної байдужості, відмова від публічної відданості державі, від активної громадянської позиції. Втрачена єдність громадянина і держави, підданих і влади історично оберталося ментальною невизначеністю, моральною втомою та певною втратою ціннісних орієнтирів суспільства в цілому. Приватні і публічні виміри існування громадян знецінювались - замінюючись спрощено-утопічними формами ретроспективного егалітаризму, соліпсизму та суб'єктивного ідеалізму. Соціально-політичною складовою таких настроїв було відродження в піздньо-класичну добу тиранічних проявів державного управління. Верхівка суспільства все більше схилялась до засвоєння вульгарного епікуреїзму і скептицизму, ідей великої імперії. Жодна з цих ідей не мала історичного майбутнього. Проте, це вже є темою іншої розвідки.

Література

1. Фукідід. Історія.

2. Аристотель. Економіка.

3. Платон. Законы.

4. Констан Б. О свободе древних и ее сравнение со свободой у современных людей. / Полис: 1993. - No2.

5. Аристотель. Політика.

6. Платон. Держава.

7. Aрендт X. Vita activа или о деятельности жизни. - С-Петербург. - 2000. С.48.

8. Аристотель. Політика.