Україна і українське зарубіжжя

Загальновживаний етнополітичний термін "діаспора" походить від грецького "діаспора" й означає: "розсіяння по різних країнах народу, вигнаного завойовниками за межі батьківщини". Цей термін не охоплює всього явища зарубіжного українства, зокрема українських етногеографічних, етнополітичних реальностей у межах нинішніх Румунії, Словаччини, Молдови й Придністров'я, Польщі, Білорусі, Росії, де українці живуть споконвіку. Кожен третій українець живе поза нинішньою Україною, але не всі з них - на чужині, в діаспорі, а - на своїх7 етнічних землях.

"Діаспорний українець" - це образа для українців з Берестейщини, Підляшшя, Холмщини, Лемківщини, Надсяння, Пряшівщини, Придністров'я, Мараморощини, Кубані, Ростовщини, Вороніжчини, Білгородщини, Орловщини, Брянщини, Курщини. Та наші "рідні" чиновники пішли ще далі. В проекті Закону України "Про закордонного українця",. який уже близько двох років "гуляє" по Кабміну й Верховній Раді, "закордонного українця" замінено на "іноземного українця". А відтак "українця за кордоном" переводять у категорію "іноземця". Поняття "іноземний" синонімічне "чужому". А чужинець-іноземець некоректно вживати ні до діаспорного українця, ні тим паче до автохтонного українця з етнічних земель. І коли в Білорусі 300 тис. паспортних українців, то українців за душею - близько 1 млн.; лише в Білгородській, Орловській, Курській, Воронізькій, Брянській областях Росії - 500 тис. таких українців. Коли в Саратовській області 209 тис. паспортних українців, то за душею - 500 тис. Якщо ми їх відноситимемо до діаспори, а чого доброго ще й до іноземців, то втратимо і своїх людей, і пам'ять про землі, одухотворені працею багатьох поколінь українців. Товариство "Україна-Світ", УВКР послідовно вживають адекватні поняття: "українець за кордоном", "закордонний українець", "українське зарубіжжя", при потребі конкретизуючи: "корінний або автохтонний українець" в етнічних землях та "українська діаспора" в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США і т.п. У XX ст. виникло й нове деструктивне для українства явище - депортація українців з етнічних земель, переведення їх у стан діаспори. Це наслідки злочинної акції "Віола" в Польщі 1947 р. І цього злочину проти українців досі не засуджено ні в правовому, ні в політичному відношенні.

Є велика різниця в життєвому досвіді українців в Україні, в етнічних землях, відірваних від України при переділі Європи, у діаспорі, де свої особливості мають трудова, політична еміграція та їхні нащадки. Старше покоління закордонних українців, особливо в діаспорі, занепокоєне асиміляцією молоді. Тут необхідні спільні дії українських закордонних інституцій і відповідних установ в Україні.

Різна в наших людей у світі соціальна психологія й політична свідомість. Змінюється навіть природа. Та ще живе в українцях інстинкт як основна природня константа. Інстинкт до виживання виявляється передусім у працьовитості. Його й експлуатують найбільше і фізично, й інтелектуально. На цьому найдужче паразитують на українцях і в Україні, й на чужині.

Нові проблеми породжено новою хвилею українського заробітчанства за кордон. Коли перші емігранти 100 р. тому освоювали життєвий простір, стаючи повноправними громадянами країн поселення, то теперішні заробітчани приречені прислуговувати громадянам чужих країн за безцінь і без будь-яких прав. А перебуваючи в стані нелегалів, наші люди не захищені в соціальному й медичному планах. Ці проблеми гостро постали не тільки для України, а й для країн перебування українських заробітчан, оскільки нелегали створюють напругу в суспільстві. Водночас українські заробітчани вигідні, бо стали дешевими наймитами і відновлюють європейські міста, села, підприємства.

Парадокс новітньої доби: Україна лежить облогом, люди страждають від безробіття, а в той же час європейські країни оновлює, збагачує дешева українська робоча сила. Тільки в Чеській Республіці понад 400 тисяч наших заробітчан, тоді як міждержавною угодою обумовлена квота близько 50 тисяч.

Про українських нелегалів у Чехії показує місцеве телебачення, щодня пише не тільки бульварна преса, а й офіційна. Ось публікація в газеті "Право" (колишня "Руде право") за 22 грудня 1999 p.: "Для вивезення українців готуються закриті поїзди. Замість запровадження віз з Україною слід ввести депортацію, яка здійснюватиметься з 2000-го року. Рішенням Міністерства внутрішніх справ ЧР, як повідомив газеті "Право" міністр внутрішніх справ Вацлав Груліх, вагони будуть облаштовані так, що з них неможливо буде втекти під час депортації. Він додав, що вже попередньо домовився з міністром транспорту і зв'язку Антоніном Пелтраном щодо підготовки спецпоїздів для вивозу нелегальних мігрантів на кордон із Україною, де їх передадуть українським прикордонникам. Пан Вацлав пояснив, що вікна у вагонах будуть надійно заґратовані, аби ніхто з міґрантів не вистрибнув і не уникнув депортації. Інших варіантів Груліх не бачить. Бо досі, коли українців висилали із країни, вони переходили до іншого роботодавця і знову залишалися в Чехії. За його словами, поїзди курсуватимуть у міру відлову нелегальних емігрантів з України. Адже ми не маємо візового режиму, тому легальні залишаються тут і переходять у нелегали.

"Можу підтвердити, що депортації українців здійснюватимуться", - заявив міністр транспорту Пелтран. "Чеські залізниці поки що офіційно не одержали замовлення, але як тільки отримають, відразу забезпечать спецвагонами, - додала прес-аташе чеських залізниць Зденка Цела. - У минулому ми такі замовлення виконували. Так ми зазвичай депортуємо в інші країни злочинців".

У подібному стані перебувають українські заробітчани-нелегали у Польщі, Росії, інших країнах. Опосередковано потерпають у тих країнах і громадяни українського походження, бо в суспільну свідомість закладається негативний образ українця. А чого ще можна сподіватися, коли Україна не має своєї національної стратегії ні в кадровій політиці, ні в економічній, ні в інформаційно-культурній сферах, не кажучи вже про стратегію співпраці з українцями за кордоном. Не тільки не сприяє реалізації фундаментальних положень Конституції України, а й шкодить процесові консолідації нації прийнятий Верховною Радою у грудні 1999 року Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин". Для національної безпеки України загрозливим є штучне запровадження в нас досвіду полікультурности з країн колишньої колоніальної системи або з країн із стабільною національною політикою, де полікультурність існує лише номінально. А в нашій ситуації впровадження у життя цього закону може стати деструктивним для українського суспільства. Росія в цьому плані вжила запобіжні заходи - прийняла Закон "Про національно-культурну автономію", що відкриває можливості національним меншинам задовольняти всі свої національно-культурні потреби, які не суперечать інтересам корінного народу. І це при тому, що Росія - федеративна держава. Або Польща узаконила паспорт "поляка за кордоном", який прирівнюється в правах до громадянина Польщі, й разом з тим не поспішає приймати закон про національні меншини. Тільки в Україні влада, демонструючи свій супердемократизм, не дбає про українців ні в державі, ні за кордоном.

Українство виживає і в Україні, й поза нею інстинктивними й духовними силами. В нинішній ситуації, коли в українському світі панує засилля напливового, чужого, носії українського духовного типу почуваються і в Україні як у діаспорі. Тому для мене, скажімо, композитор Юрій Олійник з Каліфорнії є більш національним, ніж усі ті разом узяті культуртрегери з України, які тужаться натягнути українську мистецьку традицію на чужий копил. Хтось і на чужині прагне бути самим собою, а хтось і вдома вилазить з власної шкіри, аби вписатися в тотальні нівеляційні, мультикультурні процеси. Ми вже кілька років поспіль говоримо про необхідність налагодження постійної взаємодії громадських і державних організацій України з українськими інституціями за кордоном. Досі взаємини ці спорадичні. Не стану заглиблюватися в причини, аби не образити українських діячів зарубіжжя й уникнути хронічного нарікання на "неукраїнську" владу.

Мудра українська влада так повела б національну політику, аби кожен українець і на Батьківщині, й за кордоном жив і працював в інтересах Української нації, Української держави. Але й самі ми, українці, маємо порозумітися між собою: вміти не тільки говорити однією мовою, а й думати в одно заради себе у Світі. І Світ сприйме, і пошанує нас.

Україна і діаспора - можливості формування "світового українства"

Михайло Винницький, Ph D., аспiрант докторантури факультету суспiльних i полiтичних наук Кембрiджського унiверситету (Англiя)

Так звана "національна ідея" сьогодні переживає кризу - як в діаспорі, так і в Україні. Як вказує В. Лісовий,² актуальна конкретизація цієї ідеї після здобуття державної незалежності практично відсутня, проте продовж довгих років минулого століття ідея "українства" була специфічно самозрозумілою формою національного патріотизму. Вона служила основним ідеологічним рушієм як громадської діяльності за кордонами радянської України, так і підпільного дисидентського руху на території СРСР. Десять років тому, коли дитина, народжена в Північній Америці, прийшовши на заняття в Пласті чи СУМі, питалася, "чому я маю говорити по-українськи, якщо мені легше по-англійськи?", відповідь була очевидною: "Ми тут мусимо зберігати мову (чи звичаї, чи організації, чи школи) тому, що в Україні нашу мову і культуру нищать". Наскільки така відповідь відображала реальну (чи основну) причину існування феномену діаспори, можна дискутувати, але нема сумніву, що це був дуже потужний арґумент.

З моментом утвердження України як незалежної держави цей арґумент втратив свою очевидну легітимність. Варто наголосити, що втрата легітимності національного патріотизму як основного, самозрозумілого і незаперечного арґументу відбулася не тільки в діаспорі - легітимність суто патріотичного арґументу як єдиної, всеохоплюючої причини тої чи іншої суспільно-політичної діяльності, також значно зменшилася в Україні, навіть серед так званих "свідомих українців" молодшої генерації Галичан.3 Тому, можливо, дещо недоречно зараз говорити про "світове українство" як про щось реально існуюче. Якщо воно має постати, "українство" світового масштабу потрібно активно будувати. А для цього в першу чергу потрібно знайти взаєморозуміння між Україною і діаспорою.

В даній статті я не описуватиму кризовий стан, який зараз існує в організаціях діаспори. Таке оплакування нашого сьогодення вельми поширене між авторами численних статей у північно-американських часописах і повторювати його недоцільно.4 Взагалі було б некоректним, з мого боку, займатися критикою провідників організацій діаспори чи навіть радити їм, як вийти з існуючої кризи, тому що я один із небагатьох молодих, українців роджених поза межами колишнього СРСР, який вирішив будувати життя не в діаспорі, а в Україні. В даному випадку моя роль підказати Україні (і конкретно її еліті), як використати немалий потенціал діаспори в розбудові української держави, що потрібно діаспорі (в тому числі і мені як її члену) отримати від України, які методи зближення найбільш актуальні, як з боку материка допомогти сформувати реальне "світове українство".

Що таке діаспора?

Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів у "новому світі?" Усвідомлюючи власну тенденційність^5, пропоную термін "діаспора" визначити наступним чином: діаспора - це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від "імміграції"), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені.

Остання "дезідерата" запропонованого визначення діаспори - формування власних організаційних структур - може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність і наголошує на відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах "нового світу", але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови.6 Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна), і рішення провідників не обов'язково зобов'язують поодиноких членів діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні, і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в діаспори саме в цьому напрямку.

Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням відношення діаспори до "материка" дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові (про це більше згодом). Історично українці в країнах "нового світу" дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).

Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними.7 Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Немаловажним фактором успіху інтегрування цієї "третьої" хвилі елітних іммігрантів у північно-американське суспільство було те, що вони приїхали вже "на готовий ґрунт". Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри ця високоосвічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових "елітних" іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі.

І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати.8 Україна несподівано стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй "допомагати" - хто фінансово, хто професійно - кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію "садочку вишневого коло хати", якою так довго жила діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування діаспори, мабуть, не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку діаспора спроможна була їй запропонувати.

Роль України у зближенні з діаспорою

Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи несвідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед діаспорою вимоги: ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не втручайтеся.9 Очевидно, за таких умов двомільйонній діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко зароблених грошей у прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення без реальної можливості і права впливати на ситуацію.1⁰ Одна річ - допомагати "своєму", а цілком інша - допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі, що ти "інший".

Основним наріжним каменем між діаспорою й Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїзджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей як жити, не розуміючи культурної специфіки пострадянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок діаспори.

Але вина також і по стороні України, адже ж якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій ^- на основі поваги до індивідуума як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але, незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій з боку західних донорів^12, відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в діаспорі, але він залишається мінімально використаним.

Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в діаспорі показав, що така форма спонтанної самоорганізованості може реально існувати тільки в умовах, коли на загальнодержавному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад, у Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважній більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше "іммігрантами", ніж діаспорою. Можна арґументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської діаспори саме як діаспори і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.

Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість виходцям з української діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави, в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї), але багато в чому на повсякденному рівні чужої. Навіть при найбільшому бажанні перебороти такі емоційні бар'єри прийняття українського громадянства є просто непрактичним, аджеж згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт який дозволяє безвізовий проїзд у переважну більшість держав світу), погодилися б його здати на користь українського.

Слід зауважити, що громадяни України вже сьогодні можуть напівлегально мати подвійне громадянство. Але тільки деякі. Емігранти з України, які проживають в Канаді чи США і приймають громадянство тих держав, рідко коли заявляють про це державним органам України і тому продовжують вважатися громадянами України. Подібно може зробити будь-який громадянин України, який бажає прийняти громадянство Росії - для цього навіть не потрібно виїзджати з України, адже ж будь-яке консульське представництво Російської Федерації, після проходження певної бюрократичної процедури, з приємністю надасть російське громадянство бажаючому громадянину України без вимоги здачі українського паспорта. Отже арґумент, який поширений поміж представниками української патріотичної еліти, - що Україна не може законодавчо дозволити подвійне громадянство, бо це призвело б до формування "п'ятої колони" на її території, - не відображає дійсності.

Сьогодні діюча формальна заборона подвійного громадянства не сприяє ні законодавчій легітимізації існуючої практики, ані не служить перепоною поширенню правового нігілізму в Україні. Замість захищати власні національні інтереси, Україна реально дискримінує проти діаспори, ставлячи перед нею неможливі до подолання перепони для повноправної участі в розбудові української держави. В умовах сьогоднішньої України заборона подвійного громадянства не є виявом зрілої самовпевненості у власній незалежності. Радше це вияв "інтитуціоналізованої ксенофобії,"¹³ яка тягне своє коріння з застарілої концепції української нації, згідно з якою "українство" - це виключно етнічне поняття. Майбутнє поширення такого поняття шкідливе як для внутрішньої політики України, так і для побудови тісного взаємозв'зку з діаспорою. Тому першочерговим завданням будівників "світового українства" є переосмислення ідеологічних підпор цієї рушійної сили, яка в минулому призвела до формування як діаспори, так і держави Україна. Поняття "українство" потрібно модернізувати згідно з новими вимогами, які виникли в результаті здобуття незалежності - це потрібно і діаспорі, і Україні.

Концепт "українства" і його державні виміри

Суспільні науки (соціальна психологія та соціологія) не одну полицю і не однієї бібліотеки заповнили аналізами питання національної ідентичності. У спрощеній формі більшість цих аналізів починається з аксіоматичної вихідної тези: національна ідентичність - це продовження поняття соціальної ідентичності. Модерна людина, для здоров'я своєї особистості, відчуває потребу приналежності в першу чергу до родини (сім'ї), дальше до гурту знайомих, до якихось гуртів спільного зацікавлення,¹⁴ до міста чи регіону, і врешті до нації.

Англійський соціолог Anthony Smith¹⁵ у найвідомішій, можливо, праці на дану тему подав зручну типологію двох модерних втілень задоволення цієї загальнолюдської потреби приналежності до нації. Згідно з його концепцією національна ідентичність може виражатися в так званій "етнічно-генеалогічній" (органічній) формі або в "громадянсько-територіальній" (інституційній). Перша окреслює приналежність до нації на підставі спільної крові, історичного міфу походження, культури, спадщини. Таке втілення національної ідентичності може бути дуже сильною мобілізуючою силою в боротьбі спільноти за національне самовизначення, але як тільки існує вже здобута держава, органічне поняття нації може призвести до дуже поганих наслідків, крайнім вираженням яких є фашизм. Як антипод концепції нації-організму Smith пропонує так званий "інституційний націоналізм". Такий тип ідентичності (і звісно патріотизму) виражається у формі почуття приналежності до державних інститутів та гордості за політичні (на відміну від культурних) символи. Вірування в спільну кров і спадщину тут зайві, адже центром уваги є інститути державності: територія, конституція, монарх, президентство, парламент.

Подібну типологію націоналізму пропонував Hans Kohn,¹⁶ називаючи органічну форму націоналізму "східною," у якій на перший план виставляється ідеал батьківщини, міф історичного походження, емоційний (духовний) зв'язок між членами нації. Натомість західний націоналізм відрізняється своєю "політичною спроектованістю" - держава будується згори елітою, яка активно сприяє виникненню почуттів приналежності до державних інститутів, тому що це потрібно для зміцнення політичного проекту державності. Згідно з Kohn політичний націоналізм, на відміну від східного, не може бути загарбницьким, тому що він націлений на внутрішню політику вже існуючої держави, швидше, ніж на культурне визволення (самоутвердження) спільноти.

Нема сумніву, що ці західні науковці своїми типологіями форм вираження національної ідентичності вихвалюють концепції нації, які виникли в англо-саксонських культурах і принижують нібито небезпечні органічні вираження національної ідеї в інших державах - але ця критика в даному контексті не до теми. Факт того, що однією із причин успіху діаспори можна назвати те, що у своїх країнах поселеннях (а це в основному англо-саксонський "новий" світ) українці зуміли поєднати свою органічну українську ідентичність із інституційною ідентичністю оточення суспільного загалу. Завдяки цьому вони стали повноцінними членами тих суспільств, у які іммігрували, зберігаючи в собі поняття свого українства - не як якогось відокремлюючого фактора (який міг би призвезти, наприклад, до формування гетто), а радше як повністю сумісного поняття. З цього якраз і виходить поняття національності "через дефіс" - наприклад українець-канадець чи українець-американець. Українство - це органічний живий корінь. Канадство (чи американство) - це інститут, до якого всі діаспорні українці належать не тільки через громадянство, але й також через те, що стали повноправними членами даного суспільства. Таке поєднання органічного з інституційним зводить до абсурду питання: "Ким ти себе вважаєш в першу чергу - українцем чи канадцем?" Відповідь очевидна: одне другому не суперечить, отже, черговості нема.

Питання черговості приналежності не набрало особливої ваги з моментом проголошення незалежної України (хоч таку проблему можна було очікувати). Для переважної більшості українців діаспори ідентичність "через дефіс" залишилась актуальною, а те, що інститут канадства (наприклад) міг тепер суперечити інститутові державного українства, не набрало актуальності - українці діаспори далі залишилися повноправними громадянами держав свого поселення, а на формальні інститути громадянської приналежності у ці ранні роки ейфорії мало хто звертав увагу. Проте вже тоді зародки тертя відчувалися в повсякденному спілкуванні українців діаспори з українцями України - у формі нагадувань першим, що вони не зовсім "свої," що вони "не розуміють специфіки," що вони не мають права брати участь у політичних процесах в Україні, оскільки не є її громадянами.

Недавно, вбачаючи проблему в тому, що Україна реально почала відмежовуватися від можливих позитивних внесків діаспори у її державотворення, представники тих самих галицьких націонал-демократів, які вбачають загрозу Україні "п'ятої колони" російської меншини, внесли до Верховної Ради проект закону "Про правовий статус закордонних українців." Згідно з статтею 1 цього законопроекту "закордонний українець - це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України". У цій самій статті вказується, що "українське етнічне походження - це належність особи або її предків по прямій лінії до української національності та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження." Далі в законопроекті пропонується надати "закордонному українцеві" - "усі громадянські (особисті) соціально-економічні, культурні та інші права, свободи та обов'язки, визначені Конституцією України і законами України, за вийнятком політичних прав та обов'язків, передбачених для громадян України (виборче право, військова служба, державна служба тощо)" (стаття 10). Зразу можна помітити законодавче протиріччя: стаття 4 Конституції дуже правильно вказує, що "в Україні існує єдине громадянство", а згідно з запропонованим законопроектом створюватиметься реально діючий інститут другорядного громадянина, громадянина зі всіма правами, що у всіх, але не зовсім… Незважаючи на наміри його авторів, даний законопроект нічим не посилює інститут громадянства в Україні. Навпаки, він сприяє зародженню внутрішніх міжетнічних конфліктів, ототожнюючи національну приналежність в першу чергу з етнічним походженням.

Слід зауважити, що поширення та стикання інтересів саме таких органічно обумовлених "національних ідей" нещодавно призвело до особливо згубних наслідків у колишній Югославії, а 60 років тому до фашизму! Саме друга світова війна стала у державах західної Європи поштовхом до створення над-національного інституту державності під назвою Європейський Союз. Для ідеологів цього проекту самозрозумілим було, що французи завжди будуть органічно французами, а німці - німцями. "Проект Європа" їм мав дати можливість поєднати ці почуття органічної спільності з інституційною ідентичністю "європейця". Результат сьогодні стає видимим: створюється ідентичність "європейця" - не тільки як громадянина одної із держав ЄС, а саме як особи, яка відчуває приналежність (і вірність) інститутам державності і економіки Європи (в тому числі до грошевої одиниці). За аналогією з українською діаспорою європейська інституційна ідентичність зовсім не заперечує органічній національній чи навіть регіональній (у випадку басків чи фламанців).

В Україні так звані націонал-патріоти часто наголошують на тому, що Україна прагне до Європи. Це тяжіння до деякої міри обумовлене історичною відразою до всього російського, але також слід наголосити, що вихідною тезою концепції "українства" в такій проєвропейській ідеології є саме органічна (ексклюзивна) форма національної ідентичності.

Ставлення діаспори до поширення в Україні органічної форми національної ідентичності двозначне. Добре розуміючи згубність ексклюзивного націоналізму, з державно-патріотичних причин діаспора не може бути зацікавлена в його поширенні в Україні. Разом з тим українство для пересічного члена діаспори - це в першу чергу вияв історичного органічно живого "коріння" - походження, звичаїв, приналежності до культури давніх предків. В Україні необхідно плекати саме інституційну форму національної ідентичності (посилювати вагомість громадянства, поширювати ідеологію приналежності до державних інститутів, яка включала б усіх охочих) для того, щоб посилити молоду державу і оминути міжетнічних конфліктів на її території. Проте, якщо утверджуватиметься інституційна концепція національної ідентичності і Україна надалі заборонятиме подвійне громадянство, вона тим самим відчужуватиме від себе діаспору.

Першочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії з боку діаспори. Обидві сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути несумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка за своєю суттю є поза державною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть суперечити її інтересам.

Концептуально для діаспорного українця Україна є своєрідною святою землею подібною як Ізраїль для євреїв. За аналогією до останніх, саме це почуття святості української землі може з часом стати основою для виникнення унікальної форми національної ідентичності, яка не буде ні виключно державницько-інституційною, ані органічно-етнічною (на зразок "світового єврейства," яке не підлягає наведеним типологіям вище). Така перспектива ідейного формування "українства" надає оптимізму. Як би там не було, з Україною чи без неї, діаспора у якійсь формі існуватиме в Північній Америці ще довгі роки. Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше закликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться, вона може в перспективі для декого в діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну - а від цього майбутнє України лише виграє.

УКРАЇНЦІ В РОСІЇ Експрес-аналіз за результатами соціологічного дослідження фонду "Громадська думка" та акціонерного товариства БКМ

Олександр ГРУШЕВСЬКИЙ,

Тетяна КУТКОВЕЦЬ (Росія)

Найближче до нас з усіх, розсіяних по світу, знаходяться українці Росії. Які проблеми у наших співвітчизників в Росії, як одержують вони інформацію з України, чи можуть самореалізуватися в чужому середовищі? Чи відчувають підтримку України, а чи самі готові працювати на благо країни, звідки походять їх корені? Доля великої східної діаспори не може не хвилювати нас, адже зрозуміло, від того, як почуватимуть себе українці в Росії, багато в чому залежатимуть стосунки між нашими країнами-сусідами. В 1995 році було проведене соціологічне дослідження серед української діаспори Росії, яке пропонуємо вашій увазі. За експертними оцінками ситуація на сьогодні мало змінилася.

За цими матеріалами можна з'ясувати, що являє собою українська діаспора, як почуває себе, будучи відірваною від отчої землі, які вітри занесли цих людей у Росію, і що встигло вивітритись, а що лишилося незмінним, нетлінним з тих вартостей, які чинять українця - українцем, німця - німцем, а росіянина - росіянином.

Дослідження проведене завдяки фірмі "БКМ" (керівники Володимир Іванович Котович і Сергій Валентинович Лісовський). Вона виступила спонсором такої програми і дала можливість здійснити цю роботу. Опитування українців у Росії проводилось серед міського населення 15 регіонів Російської Федерації. В цілому вибіркова сукупність відтворює демографічну і соціально-професійну структуру українського населення в Росії, розраховану за результатами опитувань ВІДИОМ, фонду "Громадська думка" та даними ЦСУ Росії.

Регіональна структура добору дещо відрізняється від структури розселення українців у РФ: недостатньо репрезентованими виявилися важкодоступні райони Заполяр'я, Західного і Східного Сибіру. На європейську частину Росії припадає більше як 70% (рис.1), при тому що там мешкає близько 60% усіх російських українців. Проте аналіз відповідей на питання анкети свідчить про спільність проблем і сподівань українців РФ незалежно від місця проживання.

Коротка історія розселення українців у Росії

Нині українці є першою щодо чисельності національною меншиною в Російській Федерації. Частина їх, зокрема в прикордонних з Україною районах, залишаючись на своїх етнічних землях, стали мешканцями Росії внаслідок встановлення кордонів (не раз досить довільних) між республіками. В різні часи люди переїжджали в пошуках роботи, землі, кращих умов життя.

Міграційний рух українців на схід існував ще до приєднання їхніх етнічних земель до Московської держави, але масового характеру він почав набирати із включенням України (спочатку Лівобережної, а потім і частини Правобережної) до Російської імперії. Особливого розмаху міграції українського населення набули у другій половині XIX ст., після скасування кріпацтва, неухильно зростаючи у наступні десятиріччя. У ті часи українські губернії Російської імперії стали основним джерелом переселенців. Так, коли в 1891-1900 pp. вихідці з території сучасної України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, то в 1901-1910 pp. їхня питома вага зросла до 49% і сягнула 60% в роки, що передували першій світовій війні.

Тоді ж відбулася переорієнтація основних потоків українських мігрантів у Росії. У XIX ст. вони були спрямовані переважно у прилеглі до України південні губернії імперії і на Північний Кавказ; на початку XX ст. - у Поволжя (на так званий "Сірий Клин"), в азіатську частину Росії, на Далекий Схід ("Зелений Клин"). Лише до Сибіру після спорудження Транссибірської магістралі виїхало в 1889-1914 pp. півтора мільйона осіб.

Значні масштаби мали українські міграції і в радянський період. До останніх часів у різних кінцях України можна було зустріти оголошення про "оргнабори" - вербування робочої сили для освоєння районів нового господарського розвитку, експлуатації родовищ корисних копалин, промислових новобудов у важкодоступних регіонах Росії. Для багатьох жителів Радянської України, просторої і багатої республіки з величезним економічним потенціалом, це було єдиною можливістю поліпшити своє матеріальне становище, придбати житло...

У російських центрах були зосереджені також основні наукові і культурні установи не лише загальносоюзного, а й міжнародного значення, робота в яких приваблювала українських фахівців вищої кваліфікації. В Росії осідало багато офіцерів Радянської Армії, господарських керівників - вихідців з України.

Рух на схід тривав. Одна з особливостей міграційних потоків радянського часу - підвищена питома вага "переселенців з примусу", розкуркулені, політичні опоненти влади, релігійні діячі, вчорашні "соратники вождів", що стали враз "ворогами народу", зрештою - звичайні, ні в чому не винні люди, що потрапили під колесо режиму, - сотні тисяч репресованих вивозилися з України в найменш пристосовані для життя регіони Росії. Після приєднання до СРСР західноукраїнських земель, і особливо після другої світової війни, до депортованих жертв радянського терору долучилися 1070 тисяч вихідців із Західної України. Величезна кількість народу загинула. Дехто згодом, в роки "відлиги", зміг повернутись додому, але дуже багатьох назавжди затримали в Росії адміністративні перепони й житейські обставини.

Згідно з даними перепису населення 1989 p., наприкінці 80-х років у Російській Федерації мешкало 4363 тис. українців - близько десятої частини їх у всіх республіках за межами України і перш за все, звичайно, в Росії: і в столиці, і в невеличких провінційних містечках, у північних селищах нафтовиків і на полях підгір'я Північного Кавказу, у прикордонних з Україною районах далеко за Уральським хребтом. Найбільша колонія українців зафіксована у Москві та Підмосков'ї (438 тис. чол), найменша - в Евенкійському автономному окрузі - трохи більше тисячі осіб. Великі масиви українського населення зосереджені на півночі країни - в Республіці Комі, у Мурманській області, Ханти-Мансійському автономному окрузі, Ямало-Ненецькому АО та Якутській (Саха) Республіці (12% всіх українців в РФ); на Далекому Сході, у Магаданській області (13%); у Західному та Східному Сибіру і на Алтаї (23%). Багато українців на Уралі, у Поволжі (особливо в Саратовській області - 102 тис. чол), і, природно, на етнічно українських землях і у прикордонних з Україною районах РФ - у Краснодарському і Ставропольському краях (265 тис), у Воронезькій (123 тис) і Ростовській (176 тис) областях. Великим центром зосередження українців є Санкт-Петербург, де їх нараховується понад 150000.

Українці в Росії сьогодні. Хто вони?