Політичні системи

1. Політична влада: суть, ознаки, ресурси, форми та типи. Легітимність політичної влади

Її слушно називають центральною категорією політичної науки. З нею пов'язано чимало понять, уживаних у політичному лексиконі. Наприклад: автократія, аристократія, бюрократія, демократія, меритократія, охлократія, партократія, плутократія, теократія, технократія, тимократія, кокістократія, анархія, монархія, олігархія.

Поки що владу схильні розглядати як складний суспільний феномен, тобто виняткове, незвичайне явище, за філософією І. Канта: дане нам у досвіді, сприйняте органами чуття, але недоступне людському пізнанню.

Намагаючись узагальнити надбання соціально-гуманітарних наук щодо влади як суспільного явища, ми можемо стверджувати, що:

– влада своїми коренями сягає у біологічну, антропологічну природу людини як істоти;

– влада - наслідок взаємодії соціальних і політичних суб'єктів на рівні окремих особистостей, груп, організацій, інститутів та інституцій (тобто на всіх рівнях суспільної ієрархії);

– влада включає як психологічні (насамперед державні органи, установи їх узаконенні адміністративно-правові й силові прояви) форми впливу на людей;

– влада - це відносини командування й підпорядкування у суспільній групі, державі та суспільстві;

– влада - це обов'язкове нав'язування волі одних суб'єктів іншим, воля яких ігнорується (повністю або частково);

– влада - це, нарешті інституція, тобто організована за певними нормами установа, спроможна за допомогою цих норм встановити порядок у суспільстві, забезпечити єдність дій його складових.

Оскільки протягом тисячоліть у боротьбі за свої інтереси соціальні суб'єкти застосовували насильство, примус (найбільш дієвим засобом переважного задоволення групових, корпоративних інтересів); то найчастіше владу ототожнюють саме з ними. Існує наприклад, таке визначення влади як монополія на застосування сили.

Проте панування і примушування самі по собі ще не є вичерпними ознаками влади. Адже це може бути звичайне свавілля, незаконне, злочинне, брутальне насильство, терор, репресії.

Панування стає владою, коли до примушування додається ще його обґрунтованість, - виправданість, правомочність, легітимність застосування сили з метою обмеження чиєїсь свободи; «влада» фізичного примусу тоді стає легітимною владою, коли її накази сприймаються підвладними як обов'язкові, а їх невиконання - як злочин.

Безперечною підставою й санкцією на застосування сили, підставою, яка розглядається як вища більш значима, ніж окремі інтереси когось із учасників суспільної взаємодії, постає всезагальний інтерес, задоволення якого розуміється як запорука існування суспільства, кожного її члена окремо.

Отже будь-яка влада поєднує у собі складові: силу, примушування і легітимність.

У політології виділяється сім типів легітимності.

Традиційна. Носій влади відповідає перед світовим порядком, ґрунтується на визнанні законом влади якщо її політичні дії, відповідають цінностям і нормам традиції політичної культури.

Харизматична. Носій влади відповідає перед богом, ґрунтується на визнанні виняткових надприродних рис носія влади.

Правничо-раціональна. Її носій відповідає перед виборцями, суспільством, законом влади якщо її політичні дії відповідають чинній системі права.

Національно-патріотична ґрунтується на визнанні суспільством влади як спадкоємця попередніх національних утворень їх символів, ритуалів і міфів, захисник національних інтересів.

Партисипітарна легітимність (на засадах участі) Влада сприймається законною, якщо вона широко залучає громадян до прийняття рішень, участі у політичному житті.

Раціонально-цільова легітимність - якщо забезпечує досягнення суспільства значущої мети.

Соціально-евдемонічна ґрунтується на забезпеченні народу високого рівня життя чи створює ілюзію її піклування про добробуту народу.

Кожна влада не ґрунтується на одному виді легітимності. Тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тоталітарних ідеалів і політичного терору.

Враховуючи складову легітимності у структурі влади, політичну владу визначимо наступним чином: це реальна здатність політичних суб'єктів проводити свою волю стосовно об'єктів і суспільства в загалом за допомогою політичних і правових норм.

ОЗНАКИ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ:

1. Спрямованість на суспільні справи.

2. Суверенність - верховне право правити, тобто приймати незалежні рішення.

3. Імперативність - наказ овість і обов'язковість її настанов, аж до використання каральних санкцій.

4. Публічність - відкритість, здійснення від імені всього суспільства, звертається до всього суспільства, спрямованість на суспільні справи.

5. Обмеженість компетенції державним кордоном, протистоянням громадянського суспільства.

6. Моноцентричність - наявність єдиного центру прийняття рішень.

7. Легітимність - законовідповідність.

8. Ієрархічність - поділ на вищі й нижчі посади, чини; ґрунтований на цьому суворий порядок підлеглості.

9. Кумулятивність - здатність до посилення владного впливу за рахунок взаємодії ресурсів (засобів) влади.

Унікальність як інструмент упорядкування суспільного життя. Альтернативі владі не існує, точніше вона є, але це безвладдя.

ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ

Як тлумачать прихильники інструменталістьского напряму - це інструменти в руках суб'єктів, влади за допомогою яких вони підпорядковують волю об'єктів.

Це насамперед переконування - спосіб досягнути готовності виконувати волю носія влади на основі згоди з об'єктом на основі аргументованого доведення, що пропонований варіант поведінки є доцільний, відповідає системі цінностей об'єкта.

Через потребу збереження державної таємниці, недопустимості провокування правдивою інформацією страхів, панічних настроїв, зрештою через недостатній рівень суспільної свідомості суб'єкт політики доволі часто вдається до маніпулювання - вплив на поведінку об'єкта влади різних прихованих для широкого загалу форм впливу на свідомість, приховування чи спотворення інформації.

Наступним засобом влади розглядають правову норму - вимогу поведінки, ґрунтовану на загальносуспільних цінностях свободи, гуманізму, справедливості.

Порушення норми об'єктом влади веде до застосування щодо нього засобів примусу. Оскільки його застосування є підпорядкованим факту порушення норми, то примус не завжди розглядається самостійним засобом здійснення влади, а лише чинником стимулювання поваги до правової норми.

РЕСУРСИ ВЛАДИ

Під ними розуміють не лише використовувані, але й потенційні засоби здійснення влади.

Утилітарні ресурси (багатство, власність) - це матеріальні й духовні вартості необхідні для задоволення потреб людей. Її включеність до підойм влади є закономірною. Адже задоволення інтересів, їх узгодження, регулювання на цій основі суспільного життя потребує насамперед матеріальних, фінансових та інших ресурсів, і той, хто ними розпоряджається, той і отримує широкі можливості підпорядковувати волю соціальних суб'єктів, тобто отримує над ними владу.

Адміністративно-організаційні ресурси - ресурси, пов'язані із займаним становищем і посадою. Адже політична і державна влада - це влада передовсім організації і чим вищою є посада у ієрархічній структурі політичної і державної організації, тим більше вона створює умов для підпорядкування чиєїсь волі. Це призводить і до такої тенденції як персонального обличчя влади. Таким чином у адміністративно-бюрократичному апараті влада співвідноситься не з особистістю, а з посадою.

Нормативні ресурси - правові й політичні норми, традиції та звичаї. Потенціал нормативних ресурсів вимірюється насамперед їх дієвістю щодо забезпечення порядку у суспільстві. У демократичному суспільстві вагомою підоймою дієвості нормативних ресурсів є підпорядкованість правовим та політичним нормам носіїв влади, а не лише народу. Інакше роль і значення цих ресурсів нівелюються.

Примусові (силові) ресурси - це система застосування заходів адміністративного та судового покарання. Підкреслимо, що у політології сила розглядається не тільки як безпосереднє насилля, примус, здійснювані через каральні державні органи, а й як здатність політичного суб'єкта у потрібний час та потрібному місці організовувати масову підтримку своїх рішень.

Універсальним ресурсом влади вважають об'єктивність еліти та суспільства спільною метою, єдиною волею. Якщо це є, то влада обов'язково стає легітимною в очах підвладних. Як наслідок, приписи та дії влади вони сприймають як доцільні, обов'язкові і навіть необхідні.

Духовно-інформаційні ресурси. Духовні дозволяють об'єднати суспільство єдиною волею і спільною метою. Інформація - володіння нею дає можливість носіям влади за допомогою переконування і маніпулювання підпорядковувати своїй волі інших, мобілізувати народ на підтримку політичний рішень.

ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ

Панування: підкорення певної частини чи всього суспільства при застосуванні примусових (силових) ресурсів.

Керівництво: владна діяльність, спрямована на визначення мети, засобів суспільного розвитку, що здійснюється на основі вертикальних зв'язків, що визнаються підлеглими законними.

Управління - використання владних повноважень у формуванні поведінки соціальних об'єктів відповідно до визначених мети і засобів.

Контроль - здатність суб'єктів влади стежити і домагатися реалізації своїх настанов.

2. Типологія політичних партій та різновиди партійних систем

Сучасним політичним партіям передували їх прообрази - протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було недостатньо державних політичних структур. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII-XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели - тимчасові об?єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об?єднаних навколо впливових сімей, популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Політичні партії утворюються:

- внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;

- внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;

- у надрах масових рухів;

- під виливом міжнародної партійної системи;

- як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

- внаслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»;

- на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

- з ініціативи профспілок

Так, лейбористські партії у Великобританії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх.

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом - в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття «політична партія» серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша - добровільність об'єднання.

Політична партія - організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі - економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичної партії - це ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII-XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв?язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, Ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

- однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);

- домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);

- двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпли-вовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);

- трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

- чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

- партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

- партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

- атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

Між партійними і виборчими системами існує тісний взаємозв?язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Французький вчений Моріс Дюверже сформулював «три соціологічних закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на відносини між ними.

1. Пропорційна виборча система веде до партійної системи з численними партіями, які мають жорстку внутрішню структуру і не залежать одна від одної.

2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (абсолютної більшості) зумовлює появу партійної системи, до якої належать кілька партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і компромісів.

3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур (відносної більшості) неминуче породжує партійну систему, яка характеризується суперництвом двох партій.

3. Виборчі системи

Виборчі системи пройшли довгий шлях еволюції. У підсумку розвитку впродовж майже трьох сторіч представницька демократія виробила дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування: мажоритарну і пропорційну виборчі системи На їх основі у сучасних умовах існують і змішані форми.

Вони відрізняються в основному політичними цілями, що досягаються при використанні зазначених виборчих систем.

Мажоритарна виборча система характеризується тим, що обраним у представницький орган вважається кандидат (або список кандидатів), що набрав встановлену законом більшість голосів. Більшість буває різною. Існують виборчі системи абсолютної більшості (це 50 голосів +1 голос та більше). Така виборча система існує, наприклад, в Австралії Мажоритарна система відносної більшості означає, що перемагає на виборах той, хто зібрав голосів більше, ніж кожен з його суперників Мажоритарну виборчу систему називають «системою того, хто перший прийшов до фінішу». Про неї також говорять: - «переможець отримує все» '. У теперешній час така система існує у чотирьох країнах - США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії. Іноді використовуються обидва різновиди мажоритарної системи Наприклад, у Франції при виборах депутатів парламент) у першому' турі голосування застосовується система абсолютної більшості, а у другому відносної.

При мажоритарній системі, як правило, виникають і зміцнюються безпосередні зв'язки між кандидатом (майбутнім депутатом) та виборцями. Кандидати добре знають стан справ у своїх виборчих округах, інтереси та проблеми виборців, особисто знайомі з їх найбільш активними представниками Відповідно й виборці мають уявлення про того, кому вони довіряють представляти свої інтереси в органах влади. Очевидно, що при мажоритарній системі на виборах перемагають представники більш сильної політичної течії в країні. У свою чергу, це стимулює витіснення з парламенту та органів місцевого самоврядування представників дрібних та середніх за своїм значенням партій.

Мажоритарна система сприяє виникненню та зміцненню тенденції до встановлення в країнах, де вона використовується, дво - або трьох - партійних систем.

Пропорційна виборча система означає, що мандати розподіляються чітко пропорційно кількості відданих голосів. Ця система у сучасному світі більш поширена, ніж мажоритарна В країнах Латинської Америки, наприклад, вибори відбуваються тільки за пропорційною системою. При використанні пропорційної виборчої системи ставиться на меті забезпечення широкого пропорційного представництва в органах влади політичних партій, а також соціальних і національних груп. Така система сприяє розвитку багатопартійності. Вона існує в Австралії, Бельгії, Швеції, Ізраїлі та багатьох інших країнах.

Пропорційна система має різновиди. Існують два її види: пропорційна виборча система на загальнодержавному рівні У цьому випадку виборці голосують за політичні партії у масштабі всієї країни Виборчі округи не визначаються;

пропорційна виборча система, що застосовується у багатомандатних округах. У цьому випадку депутатські мандати розподіляються на основі впливу політичних партій у виборчих округах. Мажоритарна та пропорційна виборчі системи мають свої переваги та недоліки. Студентам варто знати їх детальніше.

До числа позитивних властивостей мажоритарної виборчої системи відносять те, що у ній закладено можливості формування ефективно та стабільно працюючого уряду. Річ \ тім, що вона дозволяє великим, добре організованим політичним партіям легко перемагати на виборах і створювати однопартійні уряди. Практика доводить, що створені на такій основі органи влади є стійкими і здатними впроваджувати тверду держави) політику. Про це свідчать приклади США, Англії та інших успішних в економічному відношенні країн.

Однак, мажоритарна система мас і низку суттєвих недоліків. За мажоритарною системою для розподілу парламентських мандатів має значення лише факт отримання кандидатом відносної більшості голосів. Голоси ж, віддані усім іншим кандидатам, до уваги не беруться і у цьому сенсі пропадають.

Для цього розглянемо умовну ситуацію, яка може скластися у трьох виборчих округах при виборах до парламенту. У кожному з цих округів електорат складає 20 тис. чоловік (див. таблицю).

Виборчі округи	1 округ 20 тис. і виборців	II округ 20 тис. виборців	III округ 20 тис. виборців	Кількість отриманих голосів
А	14	2	1	17
В	2	13	10	25
С	4	5	9	18
	20	20	20	60

В округах балотуються кандидати, що представляють три політичні партії - А, В і С. У результаті виборів по першому округу переміг кандидат партії А. По другому та третьому - кандидат партії В. Кандидат партії С - в жодному. У підсумку ситуація є такою: партія А, зібравши по трьох округах 17 тис. голосів, проводить до парламенту одного кандидата. Партія С, зібравши відповідно 18 тис. голосів (тобто на 1 тис. більше, ніж кандидат партії А), не отримує жодного депутатського мандата. Кандидат партії В, зібравши 25 тис. голосів, отримує 2 мандати.

Це умовний приклад. Але можна навести ще й реальний приклад. У 1983 р. у ході парламентських виборів в Англії 25% голосів в масштабі країни (7,8 млн.) отримала ' «третя» партія - «Альянс» (до цього виборчого блоку увійшли Ліберальна та Соціал-демократична партії) При цьому «Альянс» одержав лише 23 місця у парламенті. У той же час Лейбористська партія, яка зібрала лише на 0,7 млн. голосів більше, ніж «Альянс» (8,5 млн.) завоювала 209 парламентських місць, тобто більш ніж у З разів більше.

Не варто, однак, думати, то виборчий процес, який відбувається за мажоритарною системою, є таким, що «саморозвивається чи «самоорганізуеться. Студентам треба знати, що зацікавлені політичні сили (ті, що знаходяться при владі) можуть при мажоритарній системі маніпулювати волею виборців. Зокрема, значні можливості включає в себе «географія» виборчих округів. Як доводить досвід, сільське населення голосує більш традиційно у порівнянні із міським Зацікавлені політичні сили можуть врахувати цю обставину при формуванні виборчих округів Тоді по можливості виділяється більше виборчих округів із більшістю сільського населення. Уможливлюється й інший шлях. Визначається район, де парті я-суперник користується найбільшою підтримкою. Він виділяється у виборчий округ. Конкурент обов'язково отримає тут один мандат, але дуже дорогою ціною - великою кількістю голосів виборців. Разом з тим в інших виборчих округах прибічників цієї партії буде менше, там їй вже не перемогти.

Таким чином, недоліки мажоритарної виборчої системи є дуже суттєвими. Головними з них є такі:

Значна частина виборців країни (іноді до 50% голосів) залишається не представленою в органах влади.

Партія, що одержала на виборах менше голосів, ніж її конкуренти може бути представленою у парламенті більшістю депутатських місць.

3. Дві партії, що одержали однакову чи близьку кількість голосів, проводять до органів влади неоднакову кількість кандидатів. Більше того, не виключена ситуація, коли партія, що одержала більше голосів, ніж її суперник, не отримує взагалі жодного мандата.

Іншими словами, мажоритарна виборча система сприяє формуванню більшості в органах влади та мириться із диспропорцією між одержаними голосами та отриманими мандатами.

До чесної пропорційної виборчої системи відносять таку, що у сформованих за її допомогою органах влади представляє реальну картину політичного життя суспільства, розстановки політичних сил. Вона забезпечує систему зворотного зв'язку між державою та організаціями громадянського суспільства, що сприяє розвитку політичного плюралізму та багатопартійності.

Однак пропорційна система має доволі відчутні недоліки (Приклад Італія, де діє дана система - з 1945 р. в цій країні змінилось 52 уряди) Серед основних недоліків пропорційної системи можна назвати такі:

За пропорційної системи виникають складності з формуванням уряду. Причини: відсутність домінуючої партії з чіткою та твердою програмою, створення у парламенті багатопартійних коаліцій, що складаються з партій з різними цілями та задачами. Уряди, створені на таких засадах, є нестабільними.

Пропорційна виборча система призводить до того, що політичні сили, що не мають підтримки у межах всієї країни, отримують представництво в органах державної влади.

За пропорційної виборчої системи внаслідок того, що голосування здійснюється не за конкретних кандидатів, а за партії, безпосередній зв'язок між депутатами та виборцями є доволі слабким.

4. Оскільки у такій системі голосування відбувається за політичні партії, це сприяє залежності депутатів від цих партій. Така несвобода парламентарів може негативно відбитися на процесі обговорення й прийняття важливих документів.

Недоліки пропорційної системи очевидні та суттєві. Тому є багаточисленні спроби усунути або хоча б пом'якшити їх. Світова практика доводить, що, якщо мажоритарні системи відносно однакові, то всі пропорційні системи. Пропорційна система кожної країни має свою специфіку, яка залежить від її історичного досвіду, політичної системи, що встановилась, та інших обставин. Хоча всі пропорційні системи мають за мету досягнення пропорційного представництва, вони реалізують це різною мірою.

У відповідності з даним критерієм виділяють три види пропорційних систем. Це - системи, що повною мірою реалізують принцип пропорціоналізму; виборчі системи з недостатнім пропорціоналізмом; системи, які хоча і досягають пропорційності між наданими голосами і одержаними мандатами, однак передбачають всілякі бар'єри проникненню представників деяких політичних сил у парламент.

Приклад - виборча система у ФРН. У цій країні кандидати від політичної партії, яка не набрала 5% голосів виборців у межах всієї країни, у парламент не потрапляють. В Україні такий відсотковий обмежувач голосів виборців.

Під час еволюційного розвитку виборчих систем (особливо в післявоєнний період) почалось формування змішаної виборчої системи, тобто системи, яка повинна об'єднати характеристики і мажоритарної, і пропорційної виборчих систем. Суть змішаної виборчої системи полягає в тому, що певна частина депутатських мандатів розподіляється відповідно до принципів мажоритарної системи. Це сприяє формуванню стійкого уряду.

Друга частина мандатів розподіляється відповідно до принципів пропорційної виборчої системи. Процедура голосування при цьому відбувається таким чином. Виборець отримує два бюлетеня. Відповідно у нього два голоси: один він віддає за політичну партію, а другий - за конкретного кандидата, що балотується в його виборчому окрузі. Досвід удосконалення виборчих систем свідчить, що змішана система більш демократична та ефективна у досягненні політичної стабільності.

4. Держава як інститут політичної системи: суть, ознаки, функції

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

Аналіз держави з точки зору компонентів, що її складають не вбачає розділ держави та суспільства. Суспільство і держава, з точки зору такого підходу, складає єдине ціле. Однак, держава є не лише територіально-національним утворенням, але й головним політичним інститутом суспільства, особливою формою організації політичної влади у суспільстві. З цієї позиції варто виокремити характерні риси - ознаки держави, що відрізняють її від інших політичних та суспільних організацій.

1. Національне самовизначення. Держава об'єднує все населення, що проживає на даній території. Субстанціональним елементом державності виступає нація, що політично самовизначилась. Держава не може виникнути, поки в нації не з'явилось усвідомлення необхідності верховної влади і не має її конкретних носіїв та виразників. Лише тоді, коли в суспільстві створені передумови для національного самовизначення, стає можливим формування державності. Верховна влада консолідує навколо себе націю і керує нею, насамперед у спільних інтересах.

2. Наявність публічної влади, що стоїть над суспільством і управляє ним - особливої управляючої системи (механізму) керівництва основними сферами суспільного життя. У разі потреби ця система може застосувати примус. Ніхто не може довільно приймати рішення про своє існування в суспільстві поза державою, або про непідкорення державній владі, оскільки приналежність до неї є суспільною необхідністю, вимушеною й такою, що регулюється державним і міжнародним правом.

3. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апарату. Державний апарат - це прошарок політичної еліти, «корпорація», яка практично здійснює владу в державі, «рухаючи» всю велику й складну «державну машину». Державний апарат складається з державної бюрократії (чиновників різних рангів). «Існування державної влади, - писав К. Маркс, - находить свій вираз саме в чиновниках, армії, адміністрації, судах» Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 6. - С.287.. Таким чином, публічна влада в державі може трактуватись як сукупність взаємозв'язаних інститутів сформованих на їх основі закладів: а) інститути та заклади законодавчої, виконавчої й судової влади; б) наглядово-контролюючі інститути і заклади; в) органи охорони громадського порядку; г) органи державної безпеки; д) збройні сили.

4. Монопольне право на використання насилля тими, хто володіє владою. Тільки держава має право на використання насилля (у тому числі й фізичного) по відношенню до своїх громадян у ситуаціях, встановлених законом. Держава має первинне, вище у порівнянні з іншими організаціями право застосовувати насилля у межах держави. Для цього вона має й організаційні можливості у вигляді апарату примусу.

5. Суверенітет - тобто незалежність і верховенство у внутрішніх справах. Суверенітет має внутрішній й зовнішній виміри. Це означає, що держава розпоряджається вищою й необмеженою владою по відношенню до внутрішніх суб'єктів, існуючих на його території (громадяни, організації), а інші держави зобов'язані поважати цей принцип.

Політичний зміст державного суверенітету можна визначити як здатність суб'єктів, що діють через державу і в його кордонах, гарантувати суспільству самостійність та незалежне існування та розвиток.

6. Юридичний порядок (наявність права), тобто обов'язкових правил поведінки, встановлених й санкціонованих публічною владою. Тільки держава має право на регулювання суспільного життя за допомогою права, законів. Держава виступає не лише творцем, але й охоронцем, наглядачем встановленого нею правового порядку на всій своїй території. За допомогою права держава як політичний інститут закріплює визначений порядок суспільних відносин й норм, а також структуру й порядок діяльності державного апарату.

7. Податки - обов'язкові платежі громадян, державних та приватних установ та підприємств, які може встановлювати та збирати лише держава. Податки складають основне джерело надходжень коштів у державний бюджет для покриття видатків держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки створюють умови економічної самостійності держави. Мудра податкова політика сприяє зростанню добробуту населення і підйому виробництва.

8. Відносна сталість - це одна характеристика держави, що відбиває її просторово-часовий характер, дію юридичного порядку певної політичної еліти на конкретній території у конкретний час. Так, характеристика держави Україна у 1917-1918 рр. XX ст. буде відрізнятися від подібної характеристики України на початку XXI ст.

На основі вищевказаного можна дати таке визначення держави. Держава - це багатоаспектний політичний інститут суспільства, що виступає, з одного боку, як особливий апарат управління, а, з іншого боку, як асоціація усіх членів суспільства (громадян, підданих), розташованого на визначеній території на основі права.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Держава виконує ряд функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. Функції держави - це головні напрямки її діяльності, через які реалізуються її соціальна сутність і призначення. Традиційно функції держави поділяються на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції держави

Політична функція виражається у забезпеченні політичної стабільності, здійсненні владних повноважень, виробленні політичного курсу, що відповідає потребам та очікуванням широких мас населення або підтримує політичне панування класу - власника.

Економічна функція полягає в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створення стимулів економічного зростання або здійснення санкцій, використання системи планування і т. ін.

Організаторська функція полягає в здійснення владних повноважень по реалізації виробленої політики: виконання рішень, формування і використання державного апарату (управлінців), здійснення контролю виконання законів, рішень, здійснення заходів координації діяльності різних суб'єктів політичної системи і т. ін.

Правова функція забезпечує правопорядок, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини і поведінку громадян, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів.

Соціальна функція полягає у задоволенні життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, підтриманні здоров'я, наданні соціальних гарантій пенсіонерам, інвалідам, безробітним, молоді, багатодітним сім'ям, сиротам, страхуванні життя й здоров'я, власності.

Культурно-виховна функція спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб людей, ознайомлення їх з досягненнями вітчизняної та світової художньої культури, створення умов для самореалізації у творчості, виховання моральності, громадянськості й патріотизму.

Серед зовнішніх функцій варто виділити дві:

Функція оборони країни, яка заклечається забезпеченні цілісності, безпеки і суверенітету держави.

Функція взаємовигідного співробітництва в економічній, технологічній, торгівельній, культурній та інших сферах з іншими країнами.

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові і постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави та визначаються обставинами (наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій, стихійних лих), то постійні функції реалізуються протягом усього часу існування держави.

Для виконання внутрішніх та зовнішніх функцій держава має у своєму розпорядженні спеціальний механізм, що представляє собою комплекс органів. Це: законодавчі, виконавчі та розпорядчі органи, контролюючі, правоохоронні органи, збройні сили, дипломатичні установи.

5. Форми державного правління

Держава як форма політичної організації суспільства, як носій й чинник суспільної влади розкриває сутність цього через форми державного правління.

Форма державного правління є однією з суттєвих характеристик форми держави і залежить від способу організації верховної влади в державі, у першу чергу від того, що заведено визнавати її формальним джерелом, яким є порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою та з населення.

Джерелом влади може бути визнана воля однієї людини, воля усього народу. Залежно від цього заведено розрізняти монархічну та республіканську форми державного правління.

Монархія (від грец. monarchia - одновладдя; mono - один і archea - влада) - форма правління, за якої верховна влада в державі цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до царюючої династії. Влада монарха є спадковою і довічною. Вона переходить від одного представника царствуючого дому, династії до іншого у строго встановленому порядку. Разом з тим в історії відомі випадки, коли монарха обирали - Польському королівстві, в Німеччині до 1806 р., зараз у Малайській Федерації.

Монархії були найбільш розповсюдженою формою державного правління у Стародавньому світі.

У XIII-XVII ст. у країнах Європи набуває поширення станово-представницький різновид монархії. Тут поряд із досить впливовою владою короля існують зібрання представників провідних верств, станів (states) - Генеральні Штати у Франції, Кортеси в Іспанії, Земський собор у Росії. Вони виконували здебільшого дорадчу функцію при монархові, інколи ще й фінансову та законодавчу.

У XV-XVI ст. у західноєвропейських країнах склався ще один різновид монархії - абсолютна, або необмежена (від лат. absolutus - безумовний, необмежений). Відбувається максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада (законодавча, виконавча, судова) цілком зосереджується в руках монарха. Така форма правління була більш оптимальною за умов поступового руйнування традиційних для феодалізму структур, його розпаду і зародження капіталістичних суспільних відносин.

Абсолютизм - це не просто держава, в якій цілком відсутній поділ влади. Це ще й відповідний спосіб мислення, підґрунтям якого є ідея про те, що найголовніше в суспільстві - це король і держава, усе ж решта - особа, громада, народ є другорядними. Держава сприймається як велика вотчина із благодійним паном на чолі, який постає опікуном і пастирем народу. Звідси випливає ще одна ознака абсолютизму - відсутність видимої і легальної політичної боротьби. Змагання за владу тут відбувається закулісно, переважно у вигляді інтриги, а коли й відкрито, то вже як заколот, повстання чи війна.

Розквіт абсолютизму в Англії спостерігався за царювання Єлизавети Тюдор (1558-1603), у Франції - за Людовика XIV (1643-1715). У Росії у період правління царя Петра I (1682-1725), а його розквіт - за Катерини II (1762-1796). Ознаками та атрибутами абсолютизму стали бюрократизація державного управління, утворення регулярної армії, впорядкування фінансів й податків, залучення церкви до загальної системи державної адміністрації, інституції станового представництва занедбані.

Якщо у країнах Європи урядову й адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, то в Росії навпаки, держава та її політика формувала соціальну структуру. Таким чином державна влада в Росії мала значно сильніші позиції щодо суспільства, ніж західні режими. Монархічна форма державного правління в Росії отримала назву самодержавства.

Саме за часів російського абсолютизму сталися значні зрушення в ліквідації політичної й культурно-національної автономії України. Це, зокрема, заборона у 1720 р. друкувати в Україні будь-які книжки, окрім церковних; заснування 1722 р. «Малоросійської колегії», яка складалася із царських офіцерів і фактично перейняла на себе керівництво Україною, це, нарешті, скасування гетьманства 1764 р. та Запорізької Січі 1775 р.

Конституційна монархія. Внаслідок буржуазних революцій в Європі XVII-XVIII ст. у багатьох країнах вдається якщо не скасувати монархію, то істотно обмежити її, визначивши її існування нормами і вимогами конституції, організувавши її співіснування з виборним представницьким органом - парламентом. Така форма монархії отримала назву конституційної, обмеженої.

У сучасних конституційних (парламентарських) монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.) роль монарха багато в чому є суто номінальною. Монарх тут може мати право радити, заохочувати, попереджати, або право вето. Він є главою держави символічним уособленням єдності нації, призначає главу уряду та міністрів, проте робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, які здобули більшість у парламенті. Взагалі уряд у конституційних монархіях формується парламентським шляхом.

Державне управління здійснюється від імені монарха. Як суб'єкт влади в державі, монарх може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони), очолювати виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, він репрезентує державу у міжнародних взаєминах.

Становлять інтерес особливості монархічної форми правління в країнах, які входять до складу Британської співдружності націй - Австралії, Барбадосі, Канаді, Новій Зеландії, Ямайці та ін. Ці країни перебувають в унії (від лат. unio - єдність, об'єднання, союз держав) із Об'єднаним Королівством Великобританії і Північної Ірландії і називаються домініонами (від лат.dominium - володіння, влада). В них немає власних монархів, і главою держави тут вважається британський монарх. Проте його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британська корона за поданням уряду.

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розвинених країнах і 23 країнах, що звільнилися від колоніальної залежності. Серед них є монархії абсолютні або необмежені (Катар, Бахрейн, Оман, Об'єднанні Арабські Емірати), конституційні або парламентарні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.), теократичні, тобто такі, де світська влада зосереджена в руках духовенства (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзії, Бутан).

У багатьох країнах після II-ї світової війни відбулося скасування монархічної форми правління, перетворення її у форму республіканську. Це були і насильницькі повалення (Румунія, Болгарія), і реформаторські скасування монархії внаслідок всенародних референдумів (Італія, Греція). У 70-80_х рр. відбулося відтворення монархічного ладу в Іспанії та Камбоджі.

Республіка - форма державного правління, яка ґрунтується на виборності органів влади, що обираються усім населенням на визначений термін.

Республіканською є така форма правління, в якій глава держави й усі органи влади є виборними й замінюваними, а виконавча влада є похідною від представницького органу або виборців. Її органи обираються на певний строк усім населенням або формуються загальнонаціональною представницькою установою, а громадяни повною мірою володіють відповідними правами й свободами, мають можливість впливати на владу та її рішення.

Республіканська форма державного правління передбачає визнання народу носієм верховної влади, сувереном, який делегує її своїм представником на строго визначений строк. Правління державою на принципах республіканізму є найбільш поширеним у сучасному світі.

Розрізняють два головних типи республіканської форми правління - президентську і парламентську республіки.

Президентська республіка - характеризується значною роллю презедента в системі органів державного управління. Обирається він незалежно від парламенту: або особливою колегією виборщиків, які у свою чергу обираються всім населенням (США), або на прямих і загальних виборах (Мексика, Колумбія, Венесуела). Президент одночасно є главою держави і главою уряду, посада прем'єр-міністра при цьому, як правило відсутня. Уряд у таких республіках формується позапарламентським шляхом - через призначення його членів президентом незалежно від партійного складу парламенту (останній може тільки затверджувати склад уряду); міністри зобов'язані проводити політику, яка визначена президентом і несуть відповідальність за її виконання в першу чергу перед ним. Парламент не в змозі оголосити вотум (від лат. votum - бажання, рішення, думка, позиція, яка виражена у формі голосування) недовіри уряду, президент не має права достроково розпустити парламент.

До цього додається ще й те, що в структуру президентської республіки закладена можливість невідповідності партійного складу уряду і парламентської більшості, яка може належати іншій партії, ніж партія президента. Такий стан справ може бути засадою політичного балансу й суспільної стабільності. За дотримання конституції парламент здатний врівноважувати широко повноважну президентську владу, не дати їй перерости в авторитарну диктатуру. Так, наприклад, розбіжності між парламентом і президентом з приводу прийнятих законів президент має право відкладного вето. Але вето може бути подолано парламентом, якщо, як це має місце в США, при повторному його розгляді за нього проголосує 2/3 членів Конгресу. Президент може бути усунений від посади у випадку, коли нижня палата (Палата представників) виразить йому недовіру (імпічмент), яка буде підтверджена верхньою палатою (Сенатом). (Більшість країн з даною формою правління - країни Латинської Америки).

Парламентська республіка - характерною ознакою є формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті. Такий уряд є відповідальним перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Парламент тут не тільки творить закони і приймає бюджет, а й спрямовує та контролює діяльність уряду. Виконавча влада може належати міцному уряду більшості, хиткому коаліційному уряду та слабкому уряду меншості.

Формування уряду на парламентських засадах полягає в тому, що персональний склад виконавчої влади певною мірою відбиває партійну структуру парламенту - до уряду входять представники партій, або партій парламентської більшості, які, керуючись вимогами партійної дисципліни, здійснюють волю своєї фракції. Вотум недовіри уряду з боку парламенту спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту й проведення дострокових виборів. При цьому урядова та парламентська кризи в парламентській республіці можливі й у випадку парламентської рівноваги.

Спираючись на парламентську більшість, уряд у парламентській республіці здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні, а його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто постає як перша керівна особа у державі.

У парламентській республіці може бути президент, як приміром, у Німеччині, Італії, Австрії. Президент тут є главою держави, вважається гарантом державної єдності й незалежності. Проте фактичні його прерогативи (від лат. prerogative - перевага, виключне право, компетенція) тут є обмеженими й часто-густо зводяться до суто представницьких: він може репрезентувати країну у міжнародних відносинах, звертатися з посланнями до народу, закріплювати своїм підписом закони, користуватися правом відкладного вето, призначати прем'єр-міністра і за його поданням формувати уряд. При цьому вищим органом виконавчої влади залишається кабінет міністрів. Президент тут є слабкою ланкою у системі виконавчої влади. Його роль у значній мірі нагадує роль монарха в конституційній монархії.

Змішані форми державного правління поєднують у собі ознаки президентської і парламентської республік. Найбільш типовим прикладом є Франція. Тут спостерігаються риси президентської республіки (президент обирається без участі парламенту) і парламентської республіки (існує пост глави уряду); уряд несе подвійну відповідальність: перед президентом й перед нижчою палатою парламенту. Франція стала країною з режимом сильної особистої влади президента. Він має право розпустити парламент й призначити при цьому обов'язково час позачергових парламентських виборів. Такого права у президента США, наприклад, немає. Президент без погодження із парламентом, але з урахуванням у ньому розкладу політичних сил, призначає голову уряду й разом з ним формує кабінет міністрів, завдяки чому і він, а не прем'єр, здійснюю верховне керівництво урядом.