Політичні партії та громадські організації

15

Міністерство освіти та науки України

Херсонський національний технічний університет

Кафедра політології і права

Контрольна робота

з дисципліни:

Політологія

На тему: Політичні партії та громадські організації

Виконав: студент групи 4зКСМ2

Авраменко І.В.

Перевірив: доцент

Ватуля Ю.О.

Херсон 2009

ЗМІСТ

Вступ

І. Політична партія як організація

1.1 Що таке політична партія?

1.2 Формування партій

1.3 Роль і функції партій у політичній системі

ІІ. Громадські організації і рухи

2.1 Типи і функції політичних організацій та рухів

2.2. Жіночий рух

2.3 Громадські рухи

Перелік посилань

ВСТУП

Політичні партії та громадські організації і рухи є складовою частиною політичної системи суспільства. На сучасному етапі в тому чи іншому вигляді вони існують у всіх країнах світу. Через партії та суспільно-політичні організації і рухи відбувається участь народу в управлінні суспільними справами.

Мета роботи -- проаналізувати специфіку партій і суспільно політичних організацій та рухів як елементів політичної системи, визначити їх роль і місце в якості органів і форм здійснення демократії. Розглянути цю проблему доречно за таким планом:

Політична партія як організація. Функції та типологія партій.

Сучасні партійні системи

Громадські організації і рухи.

Також багатогранне значення мають суспільно-політичні обєднання. Вони відіграють суттєву роль у структуруванні політичних систем. На їх ґрунті можуть виникати нові політичні партії. “Непартійна сфера” також формує і поповнює правлячу еліту, створює систему тиску на державні інститути влади. Обєднання виступають як інституціолізовані канали залучення людей до політики і, тим самим, впливають на формування політичної культури в суспільстві.

Крім того, політичний процес в нашій країні свідчить про те, що партії залишаються реальністю сучасності, їх потенціал ще не вичерпаний, й ще багато десятиріч вони виступатимуть головним об`єктом політики.

І. ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ ЯК ОРГАНІЗАЦІЯ

Термін "партія" (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України "Про об'єднання громадян" політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі".

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об'єднують близько сотні мільйонів членів.

1.1 Що таке політична партія?

Отже, що таке політична партія? У перекладі з латинської слово “партія” означає “осередок”, “частина”. У визначенні суті партії до цього часу ведеться полеміка між різними політологічними школами й існує безліч її визначень. Це пояснюється складністю самого явища - політична партія і з різним розумінням призначення та функцій політичної партії. В цілому, вони зводяться до визначення партії:

як групи, об`єднаної єдиними ідеологічними цінностями, що створюються для проведення виборчих кампаній;

як передовий загін класу, що представляє їхні інтереси;

як вираз політичного конфлікту в суспільстві й зброя вирішення обумовлених ним конкретних проблем;

як специфічний вид організації.

Політологічний енциклопедичний словник (1997р) визначає політичну партію як -- “добровільне обєднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільності, домагатися їх дотримання і виконання, бути її політичним “голосом”, “уособленням” окремих групових інтересів.”

Перші політичні партії, відомі історії, виникли в Стародавній Греції. Це були малочисельні та вузькі за складом групи. Політичні партії існували і в середні віки. Справжня історія політичних партій починається з часів Великої французької революції наприкінці ХІІІ століття.

В історії політичних партій багато дослідників згоджуються з М. Вебером і виділяють три етапи: партії як аристократичні групи політичної еліти; партії як політичні клуби, що намагаються заохочувати до активної політичної діяльності впливових людей; сучасні масові партії. Першою масовою партією було Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії, засноване в 1861р. В науковій літературі відзначається, що в дійсності всі три етапи пройшли тільки дві англійські партії: лібералів (віги) і консерваторів (торі). Більшість сучасних партій оформилася у вигляді масових партій.

В США партії організуються у 30-х рр. ХІХ століття при президенті Джонсоні, у Франції та інших європейських країнах - в період революції 1848р. В Росії та Україні - у 90-х рр. ХІХ століття.

У наш час стає усе більш очевидною суперечлива сутність політичної партії як явища політичного життя суспільства. У природі всякої партії вада, яку виявив і описав ще німецький соціолог Роберт Міхельс (1876-1939р.р.). Будучи створені як засіб досягнення соціально-групові мети, партії самі невдовзі стають метою самих себе, починають переважно дбати про власний добробут і успіх.

У структурному відношенні в партії можна виділити три рівні.

Перший - прихильники партії, які систематично голосують за неї на виборах.

Другий - сама офіційна партійна організація. Майже всі сучасні політичні партії мають партійний апарат, що складається з групи людей, які професійно займаються організаційними питаннями політичної діяльності партії.

Третій - це партія в системі володарювання, яка складається з посадових осіб у державному апараті, що одержали свої посади в силу приналежності до даної партії. До них відносяться: президенти, губернатори, члени парламенту, законодавчих органів тощо. Безумовно, така ієрархія має свою національну специфіку. Наприклад, в консервативній партії Великобританії парламентська фракція в організаційному відношенні складає самостійний структурний елемент - парламентську консервативну партію. Лідер парламентської фракції є водночас лідером партії у загально - національному масштабі. По суті, центральні органи партії - виконавчий комітет, центральне бюро - представляють собою дорадчий орган при лідері.

1.2 Формування партій

Справжня політична партія не може бути витвором самого тільки бажання або зусиль навіть дуже здібних і впливових людей. Вона виникає не на ґрунті чистої політики, а на відповідній соціальній базі:

Зрозуміло, утворення політичних партій обумовлюється рядом факторів. По - перше, різні погляди з приводу політичного устрою суспільства та інших політичних питань. По - друге, незадоволення частини суспільства існуючим становищем та відповідна потреба у діях, щоб змінити становище, і викликало необхідність створення політичних партій. По - третє, однією з умов створення політичних партій є причини національного характеру. Тенденції до створення політичних партій на основі національної ідеї наявні багатьом країнам Латинської Америки, Африки, Східної Європи.

Політичні партії в сучасному суспільстві виконують життєво необхідні функції. Безумовно, вони мають конкретно-історичний характер.

1.3 Роль і функції партій у політичній системі

Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.

Так, американський політолог Л. Меркл називає такі головні функції політичних партій: підбір партійних і державних лідерів; "рекрутування і соціалізація" нових членів; вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище; розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем. К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій: визначення мети; акумуляція та вираження соціальних інтересів; мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах; "рекрутування" еліти та формування уряду. Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми - дев'яти. Називають, наприклад, такі: організація вивчення громадської думки з питань, які віддзеркалюють життєві інтереси нації; мобілізація електорату навколо кандидатів під час виборів; "виховання громадської думки" і дедалі активніше відігравання партіями "загальноосвітньої ролі в процесі здійснення політичної соціалізації; "забезпечення безперервності політичних зв'язків між парламентом і всією країною"; формування разом із іншими політичними інституціями механізму державного й громадського управління, забезпечення стабільності урядової машини; створення найсприятливіших умов для послідовної зміни складу уряду за умов двопартійної чи багатопартійної системи та ін.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв'язки з класом, соціальною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи суспільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проблем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Серед функцій перших двох груп є функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Для цього партії повинні акумулювати загальнокласові, загальнолюдські та специфічні інтереси різних фракцій з метою зміцнення соціальних підвалин і підтримання стабільності політичної системи, а також реалізації зазначених інтересів шляхом використання контролюючими органами державної влади інших державних органів і громадських організацій.

Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства.

Поряд з функціями представництва та соціальної інтеграції часто виокремлюють функцію політичної соціалізації. Вона відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. Тому чи не найобгрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації у межах і контексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

Наступна функція - досягнення влади, оволодіння ЇЇ апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд. Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під "політичним рекрутуванням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж у опозиційних партій.

Доцільно назвати ще й такі функції, як функція інформатора громадян про стан справ у різних галузях життя суспільства, функція "досягнення політичної узгодженості та однодумства" серед різних верств населення, функція "конвергенти" різних соціальних сил.

Політологи виділяють такі функції партій:

політична, яка полягає в боротьбі за владу в країні або досягнення максимальної кількості місць в законодавчих органах влади, одержанні права на формування державних виконавчих органів, уряду;

функція представництва інтересів тих чи інших соціальних груп чи верств суспільства;

ідеологічна фіксується у програмі партії, рішеннях з`їздів, конференцій і має за мету переконати у своїй ідейній правоті якомога більше людей. Результатом реалізації цієї функції є ідейно-політична доктрина або ідейно-теоретична концепція;

організаторська - в практичній реалізації програми й рішень партії, вона знаходить свій вираз у діяльності з розширення членського складу, розвитку взаємовідносин з іншими партіями.

ІІ. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ І РУХИ

Партії виростають із суспільних рухів і організацій. Суспільні рухи і організації утворюють те соціальне середовище, в якому діють політичні партії. Вони доповнюють дії партій або перешкоджають розповсюдженню їх впливу на суспільство, виступають базою для перебудови існуючих партій або появі нових. Приклади тому: “Солідарність” - у Польщі, Народний Рух початку 90-х рр. - в Україні, Національний фронт - у Чехословаччині, тощо.

Громадська організація - це добровільне обєднання людей, яке має внутрішню структуру знизу доверху, фіксоване членство.

Громадський рух - це теж добровільне формування громадян, яке виникає внаслідок вільного їх бажання на основі спільності інтересів і немає фіксованого членства.

Різниця між організаціями і рухом відносна. Кожна масова організація функціонує як суспільний рух. Наприклад, профспілковий, жіночий, молодіжний тощо.

Характерною особливістю сучасних масових суспільних рухів і організацій є те, що вони, як правило, пов`язані безпосередньо з політикою, або побічно впливають на якість діяльності політичних інститутів.

Дослідники масових демократичних рухів і громадських організацій виділяють такі причини їх виникнення:

зростання кризових явищ в різних сферах суспільного життя;

загроза війни та використання хімічної зброї;

зростання загрози економічної катастрофи;

необхідність захисту прав, свободи та життєвого рівня людини;

подолання регіональних військових та міжнаціональних конфліктів;

зростання освітнього та культурного рівня різних прошарків населення.

Польський політолог Є.Вятр виділяє чотири стадії, які проходить громадське формування у своєму розвитку. На першій створюються передумови виникнення суспільного обєднання і створюється ініціативна група. Друга включає формування програмних документів, які віддзеркалюють об`єднані індивідуальні прагнення. Третя - це перевірка життєздатності громадського обєднання, його відповідності потребам людей. Четверта - це затухання діяльності, коли завдання виконані, або життя довело неможливість реалізації цілей.

Таким чином, громадські організації і рухи - це суспільні сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на владні структури.

Суспільно-політичний рух і організації, в залежності від їх зв`язку з політичною системою, можуть бути інституціональними (формальними) і неінституціональними (неформальними). Перші, якщо можна так сказати, визнані політичною системою в якості її складової частини і функціонують за комплексом формальних правил. Другі діють поза системою, за правилами, що не передписані нею.

Масові громадські організації і рухи та велика кількість дрібних організацій і груп діють на різних рівнях: міжнародному, релігійному, в межах політичної системи тієї чи іншої країни, на місцевому рівні. Організації розрізняються за професійними ознаками (обєднання письменників, юристів, акторів, тощо).

Але найбільш поширеною є класифікація по цілям і напрямкам діяльності, на підставі якої можна виділити:

суспільно - політичні;

миротворчі і правозахисні;

економічного напрямку;

національні, національно-культурологічні;

екологічні;

милосердя та охорони здоровя;

інтернаціональні та інші.

2.1 Типи і функції політичних організацій та рухів

Якими б різноманітними не були суспільні організації і рухи, вони виконують дві головні функції:

висловлюють й реалізують групові інтереси;

забезпечують участь своїх членів в управлінні.

Таким чином, політична функція суспільних організацій і рухів полягає не в боротьбі за владу, а у здійсненні тиску на неї з метою реалізації інтересів своїх учасників.

Відповідно суспільно - політичними організаціями можна вважати тільки ті із багаточисельних обєднань і груп за інтересами, які здійснюють тиск на центри влади. В західній політології їх так і називають - групи тиску або групи інтересів.

Типовими засобами тиску суспільних обєднань на органи влади являються:

безпосереднє висування своїх членів до складу представницьких і законодавчих органів влади, а також в якості функціонерів адміністративного апарату;

участь членів організації в роботі парламентських комісій;

підтримка особистих контактів з членами парламенту, уряду, чиновниками державного апарату.

В багатьох країнах широко практикується така форма тиску на законодавців, як лобізм (від англ. Lobby - кулуари ). Лобізм виник як специфічний інститут політичної системи США для впливу конкретних приватних та громадських організацій на процес ухвали рішень органами влади з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Політична практика американського лобізму активно поширюється в інших країнах, в тому числі й в Україні.

Хто ж займається лобіюванням ? Найбільш придатними на роль лобістів вважаються колишні чиновники законодавчих і виконавчих органів влади, які підтримують зв`язки зі своїми колишніми колегами, а також досвідчені адвокати, які близько знайомі із закулісним життям законодавчих та урядових установ. Послуги лобістів високо сплачуються. Діапазон засобів, які вони вживають для досягнення своїх цілей, величезний. Виділимо групи засобів лобістів:

засоби лобізму інформаційного ракурсу: збирання інформації, її блокування або надання зацікавленим особам; пропагандистські кампанія з рекламою або антирекламою певної акції; кампанії тиску з місць (телеграми, листи тощо);

засоби лобіювання, пов`язані з фінансовим його забезпеченням: фінансування виборної кампанії, надання “потрібним особам” різного роду “послуг” (гонорар за виступ тощо), влаштування для чиновників різного роду розваг за рахунок зацікавлених організацій тощо.

Для багатьох лобізм є синонімом корупції і, як бачимо, не без підстав. Проте лобізм - це не тільки підкуп, шантаж, а й вагоміший метод стратегічного розв`язання політичних, економічних, регіональних проблем, оскільки на нього працюють високопрофесійні експерти, котрі пропонують і здійснюють соціально - конструктивні ідеї.

Як вже підкреслювалось, лобізм здобув у деяких країнах світу статус соціальної інституції, став організаційною установою. Його діяльність здобула легітимність та легальність. У США в 1946 р. був прийнятий федеральний закон про регулювання лобізму. Згідно з ним особи та організації, які є лобістами, зобов`язані офіційно реєструватися й надавати відомості про те, на кого вони працюють.

Групи тиску можуть бути офіційно зареєстровані, як у США або діяти нелегально. Характерним прикладом кримінальної групи тиску є мафія. Становлення конституційних і цивілізованих форм впливу груп тиску на органи державної влади та їх участь у політичному процесі є однією з найважливіших умов демократизації суспільства, його нормального і стабільного розвитку.

Таким чином, суспільно - політичні організації і рухи в демократичних країнах є невід`ємним компонентом політичного життя. Вони доповнюють раціональний плюралізм, посилюють ефективність багатопартійності, конкуренцію в середовищі різних політичних сил. Політичні партії, уряд, законодавці не можуть не рахуватися з суспільно - політичними організаціями і повинні постійно шукати шляхи взаємодії та діалогу з ними. Але особливістю громадських організацій є те, що вони не ставлять собі за мету завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. Вони створюють системи груп тиску, під впливом яких формується державна політика.

2.2 Жіночий рух

Важливою політичною силою як у межах окремих країн, так і в міжнародному масштабі, є жіночий рух.

Як демократичний рух він виник у руслі визвольних ідей епохи Просвітництва. Його першим ідейним маніфестом була «Декларація прав жінки і громадянки» (1791 р.) французької письменниці Олімпії де Гуж, написана на противагу «Декларації прав людини і громадянина», яка проголошувала рівність усіх громадян чоловічої статі перед законом. Авторка вимагала вважати жінок повноправними громадянина ми. Відтоді О. де Гуж та її послідовниць почали називати «феміністками» або «фемінізмом». Щоправда, нині під жіночим рухом розуміють узагалі рух за рівноправ'я жінок і чоловіків, а під фемінізмом - його окремий вияв, що охоплює радикальні, крайні гасла та концепції.

Центральною в жіночому русі була й залишається ідея повноправної, вільної жіночої особистості, настанова на її самореалізацію. Ця ідея стала складовою демократичної свідомості. Завдяки жіночому рухові ХІХ-ХХ ст. жінки домоглись рівних з чоловіками прав на освіту заперечує чоловічу монополію на владу в суспільству та домагається паритетного представництва для жінок у віх соціальних інститутах. З цією метою в окремих країнах жінки створили політичні партії, але найчастіше їхні інтереси виражають і захищають численні громадські організації. В Україні, наприклад, такими організаціями є Всеукраїнське жіноче товариство імені лени Теліги, Союз українок, асоціація «Жінки в засобах масової інформації» та інші.

2.3 Громадські рухи

Це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності -- тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невеликі за кількістю і значущістю угруповання.

В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

ь антифашистські -- у країнах Європи періоду 30-х--40-х років XX ст.;

ь національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в добу антиколоніальної боротьби;

ь нові громадські рухи, утворені наприкінці 70-х -- на початку 80-х років XX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

ь рух проти загрози війни, за мир;

ь екологічний рух (захист довкілля, природи);

ь молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і соціального становища молоді й жінок);

ь альтернативні рухи (рухи громадських ініціатив: вирішення проблем повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм, альтернативних муніципальним чи урядовим тощо).

ь регіоналізм (рух місцевого населення за збереження своєї культури, соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей).

Серед громадських рухів особливе місце посідають політичні -- особлива форма діяльності політичних сил, що представляють політичні інтереси й прагнення різних соціальних спільнот, їх організацій. Вони спрямовують свої зусилля на усунення чи поліпшення існуючих соціально-політичних та економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення або заміну. Організаційно політичні рухи мають автономні первинні осередки, вищі органи (з'їзд), а в період між з'їздами -- робочі органи. Їхня діяльність унормована певними програмами, статутами. Історії відомо багато таких фронтів: у Європі -- для боротьби з фашизмом; після війни -- фронти за утвердження комуністичних режимів у країнах.

перелік посилань

1. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. - К.: Либідь, 2002

2. Гаджиев К.С. Політологія: Підручник для вищіх навчальних закладів. - М.: Логос, 2001

3. Політологія: Хрестоматія/Склав проф. М.О. Василик, доц. - М.: Гардарики, 2000

4. Політологія. Курс лекцій. Белогурова Т.О., 2004

5. Введення у політичну науку. Гаджиев К.С. Підручник для вищих навчальних закладів. Видання 2-е, пер. і доп. М.: «Лотос», 1999