Політичні мислителі "нових часів"

2

Міністерство освіти та науки України

Житомирський державний технологічний університет

Кафедра гуманітарних наук

Контрольна робота

з предмету “Політологія”

Тема № 6: “Політичні мислителі нових часів”

Виконала:

Карпінська Н. В.

студентка IV курсу;

групи ЗМО 07-1с

Перевірив: Муляр В. І.

Житомир

2009

План

Вступ

1. Основна проблематика в розвитку політичної думки Нових часів

2. Політичні погляди Т. Гоббса, Ш. Л. Монтеск'є, А. Токвіля, Ф. Ніцше

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Політичні ідеї Нового часу були спрямовані на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, волі й громадянської рівності. У цей період висновки політичної науки все більше набували практичного характеру, орієнтуючись на рішення назрілих соціальних проблем. Тоді активно розвивалися теорії природного права та суспільного договору.

Великого розмаху набуло Просвітництво -- впливовий європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності.

Метою написання контрольної роботи є дослідження політичних ідей мислителів Нових часів, передумов їх виникнення та формування.

Структура контрольної роботи складається з двох питань. У першому з них розглянуто проблематику в розвитку політичної думки Нових часів. Розвиток політичної думки досліджено в розрізі основних Західноєвропейських країн: Англії, Голландії, Франції, Німеччини. Коротко розглянуто передумови формування двох основних політичних течій цих часів: лібералізму та соціалізму. Друге питання розгорнуто викладає політичні погляди таких науковців Нових часів, як Т. Гоббса, Ш. Л. Монтеск'є, А. Токвіля та Ф. Ніцше. Детально описано основні ідеї вищеназваних науковців, щодо держави, права, закону, політики та суспільства вцілому, їх вплив на розвиток подальшої історії політичної думки.

1. Основна проблематика в розвитку політичної думки Нових часів

Настання Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права, держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають приписи «природного права», якому має відповідати «позитивне право», тобто закони, встановлені державою.

Вагомий внесок у розробку ранньобуржуазної політико-правової ідеології зробили видатні голландські мислителі Г. Гроцій і Б. Спіноза. Вони відстоювали теорії суспільного договору, щодо походження держави та природного права.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588--1679) -- автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632--1704). Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності політичних мислителів з'явилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на політичну думку -- Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 р. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії.

На шлях революційних перетворень Франція стала значно пізніше, ніж Голландія та Англія, -- наприкінці XVIII ст. Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому ґрунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення. Саме у Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво -- впливовий європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності. Найбільш завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо.

За своїм соціально-політичним розвитком у XVIII столітті Німеччина значно відставала від передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього століття під впливом Великої французької революції в ній активізувалися соціальні й політичні рухи. Проте німецька буржуазія, яка була провідною силою опозиції феодальному режиму, боялась радикальних суспільних перетворень з участю широких народних мас. Її ідеологи намагалися адаптувати революційні ідеї епохи до німецької дійсності, перевести їх у сферу спекулятивної філософії. Вищими цінностями вони проголошували свідомість, розум, дух тощо, не обходячи при цьому й актуальних питань соціально-політичного розвитку. Найпомітнішими постатями в філософії другої половини XVIII -- першої третини XIX ст. були видатні німецькі філософи І. Кант, І. Г. Фіхте, Г. В. Ф. Гегель.

Велика французька революція проклала шлях для розвитку капіталізму в Західній Європі. Прогрес нових суспільних відносин прискорився зі здійсненням промислового перевороту -- переходу від мануфактури до машинного виробництва. Відбувалися докорінні зміни в політичній сфері суспільства: утверджувалися політичні права і свободи, створюватися інститути конституціоналізму і політичного представництва, приймалися відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямом стає лібералізм, який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку тощо. Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бейтам, Дж. С. Мілль та ін.

2. Політичні погляди Т. Гоббса, Ш. Л. Монтеск'є, А. Токвіля, Ф. Ніцше

На відміну від Б. Спінози видатний англійський філософ Т. Гоббс (1588--1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651).

Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все права. Та оскільки людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному стані панував принцип «людина людині -- вовк» і велася «війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також природний розум, тобто здатність кожного тверезо міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій людині чи зібранню) верховну владу над собою. Цією особою є держава, котра використовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади є сувереном, всі інші виступають його підданими.

Таким чином, за Т. Гоббсом, держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню. Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою.

Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій -- суверен -- ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т. Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами.

Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення: монархію, демократію та аристократію. Відрізняються вони не за сутністю верховної влади, а за ступенем придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави.

Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під назвою «славної революції» 1688 р., становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обґрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632--1704), насамперед у його праці «Два трактати про правління» (1690).

Дж. Локк сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невід'ємних свобод особи, законності опору тиранові тощо, інтегрував їх у цілісне політичне вчення -- класичний лібералізм. За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було «війни всіх проти всіх». Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів. З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава, на думку Дж. Локка, є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності й застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу.

Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою передусім право на життя й володіння майном, свободу і рівність. Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства -- створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності. Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін.

У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Ознаками закону є також стабільність і довготривалість дії. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх. Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. У зв'язку з цим він розрізняє законодавчу, виконавчу і союзну владу. Законодавча влада має належати лише загальнонаціональному представницькому органові -- парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх виконання. Виконавча влада повинна належати королю, котрий керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федеративну, владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами.

Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце він відводить законодавчій владі як найвищій у країні. Інші види влади підпорядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений у конституціях США та інших країн.

Дж. Локк приділяв певну увагу також формам державного правління. Він негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка було важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору, добровільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо.

Заслугою Дж. Локка є також обґрунтування ним законності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи. Суверенітет народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави. Якщо більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі порушили суспільний договір, то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи й закону буде цілком правомірним. Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій суспільно-політичної думки.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтеск'є (1689--1755). У своїх працях -- «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» -- він наголошує, що головне завдання держави -- забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск'є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади -- законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск'є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск'є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск'є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої -- народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої -- аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов'язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск'є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи -- монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособово вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск'є припускає, що така система стримувань інколи паралізуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск'є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск'є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи.

Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство -- до монархізму, католицтво -- до необмеженої монархії, протестантство -- до демократії. Ще відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі («природа уряду»). Монтеск'є при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави -- демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) -- деспотію. Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії -- честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавчо закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії -- обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії -- зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики: для республіки -- мир і поміркованість, для монархії -- войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об'єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіс де Токвіль (1805--1859) -- історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця -- «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу державної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристократії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встановлює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії вцілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття.

Для знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше (1544 -- 1900) першочергове значення має не абстрактне над індивідуальне буття, а життя -- як потік невловимих раціональними засобами миттєвостей існування кожної людини а світі. Твори Фрідріха Ніцше: «По той бік добра і зла», «Так казав Заратустра», «Генеалогія моралі».

Ф. Ніцше стверджує, що сучасна йому європейська цивілізація знаходиться у ситуації «смерті Бога». Люди все менше орієнтуються на вищі цінності, проголошені християнською релігією, більш не вірять у те, що світом правлять Істина, Добро і Краса. «Убивцею Бога» виступає сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії, відвідує Церкву і не забуває принагідно молитися, хоча насправді майже завжди поводиться аморально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти край і цій невизначеності.

Для цього потрібна «переоцінка цінностей», згідно з якою має бути переглянута сама «цінність» вищих християнських цінностей. Дороговказом на шляху «переоцінки всіх цінностей», на думку Ф. Ніцше, має постати «генеалогія маралі» -- дослідження витоків європейської і моралі.

«Генеалогія моралі», розроблена Ф. Ніцше, приводить його до вражаючих висновків. Виявляється, у дохристиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній аристократії як військово-політичній еліті. Усталена формула, що «блаженні» -- ниці, сирі та убогі народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «революцію рабів у моралі». Здобувши привілейоване становище, колишні раби вжили усіх заходів, аби позбутися «моралі господарів» і нав'язати офіційно власні «рабські цінності». Тому Ф. Ніцше позиціював свою «переоцінку цінностей» як повернення до «справжніх», природних цінностей, колись спотворених християнством, і через це, як виявляється, нежиттєздатних.

Місце цінностей, основаних на принципі любові до ближнього свого, мають посісти «цінності життя». «Цінності життя» проголошують найвищою цінністю саме життя. Тут найбільше поціновується фізична сила та сила волі, іншими словами, ті якості, які найбільш сприяють виживанню та повноцінному облаштуванню в житті.

Природно, що носії «цінностей життя» мають запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей із слабким духом. Вони уособлюватимуть новий тип людини -- Надлюдину. Ф. Ніцше писав про те, що Надлюдина настільки ж вища за звичайну людину, наскільки людина вища за мавпу. Однак «надлюдськісгь» по-ніцшеанськи слід розуміти не як наділеність надприродними можливостями, а як здатність піднятися над обставинами життя. Прикладом Надлюдини для Ф. Ніцше у Його творі «Так казав Заратустра» постає танцюрист на канаті. Для глядачів він не більш як людина не дуже поважної професії і невисокого соціального статусу, але насправді тільки той, хто щодня ризикує власним життям, може краще за інших відчути його найвищу цінність. Надлюдина ще не сформувалася, але в історії людства можна знайти багато її прообразів.

Таким чином, Ф. Ніцше здійснив справжній переворот у європейському світогляді: на місце бога він ставить людину. І хоча німецького філософа, який закінчив своє життя у психіатричній лікарні, досі вважають пророком фашизму, насправді вій тільки висловив певні тенденції в духовному житті Європи, що через кілька десятиліть стануть очевидними для всіх.

Разом з тим, Ф. Ніцше помилявся, вважаючи, що людину звеличує відкидання цінностей, без вищих цінностей будь-яка людина, навпаки, деградує до рівня мавпи, усе своє життя присвятивши задоволенню елементарних фізичних потреб.

Висновок

Настання Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи. У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави.

В XVII--XVIII ст., які були періодом ранніх буржуазних революцій, у Західній Європі сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки -- лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий -- антикапіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.

Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588--1679) -- автора знаменитого «Левіафану», за Гоббсом, держава -- це і є суспільство, а суспільство -- і є держава, які підносяться над людиною.

Дж. Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа -- суспільство -- держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге -- потреби й інтереси суспільства і лише на третє -- потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Ш. Монтеск'є виклав свої філософські та політичні погляди головним чином і праці «Про дух законів». Він доводив , що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». Особливу увагу приділяє проблемі співвідношення закону і свободи, його знаменитий вислів: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”. Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму і політичного абсолютизму.

Ідею індивідуальної свободи обстоював Алексіс де Токвіль (1805--1859), найвідоміша його праця -- «Про демократію в Америці». В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності.

Фрідріх Ніцше німецький мислитель, що абсолютизував індивідуалізм, позитивне в якому -- творчість, ініціативність, віра. Пророкував розпад духовної культури, царювання посередностей, появу деспотів. Його ідеал -- Надлюдина -- сильна людина, яка гинучи сама, залишає приклад, шлях, яким здатні іти лише велетні. Пізніше його погляди у вульгаризованій формі були привласнені Гітлером.

Список використаної літератури

1. Муляр В. І. Політологія: Курс лекцій. -- Житомир: ЖІТІ, 1999. -- 214 с.

2. Холод В. В. Політологія: Підручник. -- 3-тє видання, перероблене і доповнене. -- Суми ВТД “Університетська книга”, 2006. -- 480 с.

3. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. -- К.: Либідь, 2002. -- 576 с.

4. Політологія: Підручник для студентів ВНЗ /За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. -- К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. -- 528 с.