КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання

Житомирське відділення

Курсова робота

з предмету: «Політологія»

Тема №12 «Суб'єкти та об'єкти політики»

студентки 2-го курсу Житомирського відділення

навчально-наукового інституту заочного

та дистанційного навчання КНУВС

Карпінської Ніни Вікторівни

Залікова книжка № 07-22 КЖТ

Варіант №2

Житомир -- 2009

План

Вступ

1. Поняття суб'єктів та об'єктів політики

2. Характеристика та основні риси головних суб'єктів політики

3. Політичні еліти

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Метою написання курсової роботи є дослідження суб'єктів та об'єктів політики, їх впливу один на одного та взаємозв'язку між ними. Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з'ясування сутності політичних відносин між суб'єктами, суб'єктами і об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.

Структура курсової роботи складається з трьох питань. В першому з них наведено визначення та перелік основних суб'єктів і об'єктів політики, подано класифікацію суб'єктів політики за певними ознаками, досліджено співвідношення між термінами суб'єкт та об'єкт політики. Друге питання детально характеризує десять основних суб'єктів політики. В ньому наведені характерні ознаки суб'єктів політики, їх відмінності один від одного та взаємозв'язок між ними, особливості формування та діяльності перерахованих суб'єктів в Україні. У будь-якій, навіть найдемократичнішій, державі владу безпосередньо завжди здійснює не весь народ, а його незначна меншість. У всіх країнах є групи населення, які беруть найактивнішу участь у політичному житті, відіграють ключову роль у здійсненні влади. Такі групи в політології називають політичними елітами. Феномен політичних еліт як суб'єкта політики розглянуто в третьому питанні. Воно описує виникнення та становлення політичних еліт в часі на прикладі основних елітарних концепцій. Також тут наведено класифікацію політичних еліт, залежно від певних ознак поділу, та функції політичної еліти як суб'єкта політики, лаконічно описано дві системи рекрутування політичних еліт.

1. Поняття суб'єктів та об'єктів політики

З'ясування проблеми "суб'єкт і об'єкт політики" має принципове значення як у загальноконцептуальному плані, так і в плані визначення сутності складових елементів політики.

Суб'єкт політики -- це дійова особа, соціальна група чи організація, які, маючи певні інтереси, використовуючи певні засоби, проявляють себе у сфері політики. Стосовно цього існують різні погляди. Одні взагалі не схильні окремо розглядати суб'єкти політики, вважаючи за доцільне зосередитися на проблемах влади, політичної системи, політичних рішень, дій тощо; деякі суб'єкти згадуються при цьому побіжно, без розкриття їхніх характерних ознак. Інші вживають термін "суб'єкт" стосовно лише окремих суб'єктів -- таких, як особа, соціальні спільноти, залишаючи поза увагою інші, а це не дає змоги виявити специфіку і роль усіх суб'єктів у політичному процесі.

Тим часом є необхідність не лише дати повний перелік дійових осіб у сфері політики, а й виявити ступінь і особливості включення кожної з них у політичне життя. Суб'єктами політики є:

1. особа,

2. політичні лідери,

3. політична еліта,

4. соціальні спільноти,

5. етнонаціональні спільноти,

6. громадські рухи,

7. громадські організації,

8. політичні партії,

9. регіон,

10. держава.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомішою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці:

· цілком безсвідома, стихійна участь у політиці;

· участь напівсвідома -- розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному;

· цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» -- навколо та «ойкос» -- дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип -- це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів -- це учасник, або партисипант (від франц. учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні -- первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Крім поняття "суб'єкт політики", в політології існує і поняття "об'єкт політики", яке тісно пов'язане з поняттям "суб'єкт" і яке потребує спеціального розгляду.

Об'єкт політики -- це особа, група суспільства чи організація, на які впливає суб'єкт політики. Іншими словами, суб'єкти політики, перелік яких дано вище, є і об'єктами політики. Слід відзначити або виділити притаманну їм усім ознаку: суб'єкти є одночасно й об'єктами політики, а об'єкти -- суб'єктами. Пояснюється це реально існуючими в суспільстві чинниками.

Перший з них полягає в тому, що суб'єкт політики діє не в якомусь вакуумі, а в цілком конкретних умовах даної держави: на нього впливають стан економіки і культури, суспільні відносини і ін., і в своїй діяльності він не може не враховувати цього впливу, стаючи, таким чином, об'єктом політики.

Варто врахувати й інший чинник: у своїй діяльності суб'єкт політики зустрічає не лише підтримку тих сил, які поділяють його погляди і наміри, а й протидію інших суб'єктів політики, які не згодні з його намірами і діями й самі проявляють політичну активність. І в умовах підтримки, і в умовах протидії суб'єкт політики стає об'єктом політики.

Той факт, що суб'єкти політики існують у діалектичній єдності, має неабияке значення для розуміння будь-якої політичної події: лише розгляд діяльності політичного суб'єкта і як об'єкта, на який впливають інші суб'єкти, дає змогу достатньо повно з'ясувати причини, характер і наслідки політичної діяльності. З урахуванням такої єдності доречно дати класифікацію суб'єктів і об'єктів політики.

Кожний суб'єкт і об'єкт політики проявляє себе у сфері політичного життя не лише як такий, що має специфічні для даної категорії риси і властивості, а й такий, що несе і виявляє риси та властивості інших суб'єктів і об'єктів. Іншими словами, не існує суб'єкта чи об'єкта в "чистому" вигляді, і тому розгляд їх як окремих категорій є умовним і потрібен лише для характеристики особливостей кожного.

Загальний висновок щодо співвідношення "суб'єкт -- об'єкт": для зваженої, послідовної політичної діяльності важливим є поєднання обох елементів. Суб'єкт лише тоді може проявити себе повною мірою, якщо він буде враховувати оточення, діяльність інших суб'єктів, тобто якщо буде виступати одночасно і як об'єкт політики.

2. Характеристика та основні риси головних суб'єктів політики

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа -- ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави.

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» , що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути.

Детальніше охарактеризуємо основних суб'єктів політики, перелічених в першому питанні:

Особа -- це первісний суб'єкт і об'єкт політики; цим терміном позначають відповідно індивіда як суб'єкта відносин і свідомої діяльності та його соціальне і психологічне обличчя.

Роль особи як суб'єкта політики визначається й виявляється на соціальному, інституціональному і персоніфікованому рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей -- класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов'язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими об'єктивними соціально-економічними чинниками, як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об'єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об'єднань -- політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб'єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов'язки, реалізувати свої громадянські права -- брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава -- це головний політичний інститут суспільства, через який реалізуються громадянські права його членів.

Персоніфікований рівень політичної суб'єктності особи виявляється в тому, то, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб'єкт політичної практики.

Отже, якщо кінцевими суб'єктами політичних відносин, а значить, і політичної практики є соціальні спільності й передусім класи, то особа є безпосереднім суб'єктом політичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими особами.

Для особи в умовах України є характерними значні розбіжності в ступені причетності до політичних процесів. Частина громадян (за кількістю - незначна) прагне скористатися свободою слова і світогляду і стає на рівень активної участі в політиці (прагнення стати депутатом, входження до політичної партії тощо); інша частина дуже інертно ставиться до політики, зводячи свою участь у ній до голосування на виборах. Ще одна -- третя частина громадян (досить значна) -- дуже негативно ставиться і до політики, і до політиків, вбачаючи в них причину всіх своїх бід. Невипадково саме ці дві останні категорії громадян визначають стан особи в політичних процесах: якщо й дія, то дія суперечлива, непослідовна.

Політичний лідер -- це персоніфікований суб'єкт і об'єкт політики, здатний суттєво впливати на політичні процеси і водночас змушений враховувати вплив середовища, в якому він діє.

Складність і багатогранність прояву феномена політичного лідерства припускає й різноманіття його типів. Існують різні основи для класифікації й порівняння лідерів. Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену німецьким філософом і соціологом М. Вебером, який виділяє три типи лідерства:

1. Традиційне -- право на лідерство засноване на існуючих у суспільстві традиціях. Наприклад, старший син монарха після його смерті визнається монархом. Такий тип лідерства більшою мірою властивий доіндустріальному суспільству.

2. Легально-раціональне -- право на лідерство виникає внаслідок установлених у даному суспільстві формальних узаконених процедур. Це, по суті, бюрократичне лідерство. У ньому урядовець -- лідер-чиновник одержує авторитет не в силу традиції або якихось особливих рис, а як виконавець певної державної функції.

3. Харизматичне -- засноване на вірі в екстраординарні здатності лідера, на культі його особистості. Воно має емоційну основу. Харизматичний авторитет не пов'язаний з нормативним порядком призначення на керуючу посаду й залежить також не стільки від ідей, скільки від прихильності мас, їхньої віри в особливі риси вождя, від їхнього преклоніння перед ним. За М. Вебером, такий лідер здатний запропонувати суспільству нові відповіді на хвилюючі їх питання й виступити з ініціативами, які виходять за рамки того, що прийнято в даному суспільстві, і у звичайних умовах були б ефективно блоковані Отже, харизматичний лідер найчастіше грав новаторську або революційну роль.

Можлива диференціація й типологія політичних лідерів залежно від використовуваних ними методів управління суспільством. Згідно з даним критерієм виділяють два стилі -- демократичний і авторитарний.

Демократичний політичний лідер ініціює максимальну участь кожного в діяльності групи, не концентрує відповідальність у своїх руках, а намагається розподілити її серед членів групи. Такі лідери відкриті для критики, доброзичливі до людей, створюють атмосферу співробітництва й спільності інтересів.

Авторитарний політичний лідер орієнтується на недемократичні, монопольні методи керування. Зв'язки між членами групи при такому лідері зведені нанівець або ж проходять під його жорстоким контролем. Він не допускає критики, інакомислення, віддає перевагу одноосібному впливу, заснованому на погрозі застосування сили.

Одним із узагальнюючих критеріїв для типології політичних лідерів є цілі, які вони ставлять, і їхній вплив на суспільство. У зв'язку із цими критеріями американський політолог Р. Такер виділяв три типи політичних лідерів:

Консерватори направляють всю свою активність і всі свої дії на обґрунтування необхідності збереження суспільства в його сучасному виді.

Реформатори прагнуть до радикального перетворення суспільного устрою за допомогою проведення широкомасштабного реформування, насамперед, владних структур.

Революціонери ставлять за мету перехід до принципово іншої суспільної системи.

Однією з найбільш поширених сучасних типологій лідерства є система американського вченого Маргарет Дж. Херманн. Вона класифікує лідерів залежно від їхнього іміджу. «Імідж» у перекладі з англійської означає «образ».

Перший образ -- лідер-прапороносець, його відрізняє власний погляд на реальність, наявність образу бажаного майбутнього й знання засобів його досягнення. Лідер-прапороносець визначає характер подій, що відбуваються, їх темп і способи перетворень.

Другий образ -- лідер-служитель. Він досягає визнання завдяки тому, що найбільш точно виражає інтереси своїх прихильників. Лідер діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять й чого потребують їхні виборці

Третій образ -- лідер-торговець. Істотна риса його полягає у здатності привабливо піднести свої ідеї й плани, переконати громадян у їхній перевазі, змусити «купити» ці ідеї, а також залучити маси до їхнього здійснення.

Четвертий образ -- лідер-пожежний. Він відрізняється швидкою реакцією на насущні вимоги часу, сформульовані його прихильниками. Лідер-пожежний здатний ефективно діяти в екстремальних умовах, швидко приймати рішення, адекватно реагувати на ситуацію.

Виділення чотирьох збірних образів лідерів достатньою мірою умовне, оскільки в чистому вигляді вони зустрічаються рідко. Найчастіше ті або інші властивості від кожного ідеального типу сполучаються в лідерстві однієї особистості на різних етапах її політичної кар'єри.

Політична еліта -- це група осіб чи прошарок суспільства, які стоять при владі або протидіють владі; їхня діяльність має вирішальне значення для вироблення і здійснення державної політики.

Більш глибокий аналіз політичних еліт буде наведено в третьому питанні даної контрольної роботи.

Соціальна спільнота -- це основний суб'єкт і об'єкт політики, адже політика здійснюється в інтересах або ж усупереч інтересам великих груп суспільства.

Є п'ять основних груп соціальних спільнот:

1. соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові та міжкласові соціальні верстви і групи);

2. соціально-етнічні (племена, народності, нації);

3. соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, молодь, особи пенсійного віку та ін.);

4. соціально-професійні (інтелігенція, робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці та ін.);

5. соціально-територіальні (населення окремих адміністративно-територіальних одиниць, регіонів, жителі окремих міст і сіл, міське й сільське населення).

Інтереси цих спільностей є соціальними засадами політики, а відносини між ними визначають сутність політики і складають її основний зміст.

Етонаціональна спільнота -- це суб'єкт і об'єкт політики, що ґрунтується на ідеї національної самосвідомості, яка проявляється певною мірою і яку підтримує або придушує влада.

Виділяють поняття нація та народність. Поняття нація ширше ніж поняття народність на базі якої формується нація. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної державності. Держави формуються на базі однієї чи кількох націй. Національні групи менш численні ніж корінна нація мають назву національних меншин.

Створення суверенної української держави вивело український народ на шлях самостійної національної політики, він став творцем власної долі, активним суб'єктом політики.

Громадський рух -- це неформальний суб'єкт і об'єкт політики, який виникає і проявляє себе як відгук на потреби суспільства та окремих його частин; самодіяльні об'єднання мас, створені на основі спільності інтересів і впорядкованої діяльності.

Це антивоєнні, екологічні, жіночі, молодіжні рухи тощо. Вони не є власне організаціями, бо, як правило, не мають сталих довгочасних організаційних структур, певної внутрішньої ієрархії, керівних центрів, програмних та статутних документів, фіксованого членства, внесків, що властиво для організацій.

Суспільні рухи є об'єднаннями людей, які відрізняються своїми ідейними засадами й доктринами, цілями і способами їх досягнення, чисельністю учасників і роллю в політичному житті. В одних випадках вони виступають як чинники світового політичного простору, мають глобальний характер, наприклад міжнародний робітничий рух, міжнародний комуністичний рух, міжнародний профспілковий рух, національно-визвольний рух, соціал-демократичний рух, рух неприєднання (до військово-політичних блоків) тощо. Нерідко такі рухи є об'єднаннями політичних партій і ґрунтуються на засадах морально-політичної, іноді -- матеріальної солідарності. Вони можуть передбачати створення міжнародних координаційних центрів, а можуть обходитись і без них.

В інших випадках громадські рухи виступають як політична сила всередині країни, складова її політичної системи. Саме в цьому розумінні громадські рухи виступають як групи інтересів. Критерієм належності суспільних рухів як структурного елементу до політичної системи є їхня участь у життєдіяльності держави, формуванні та функціонуванні державних органів, прагнення до виявлення політичних інтересів і потреб соціальних спільностей.

На відміну від політичних партій вони ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, проте, будучи частиною політичної системи суспільства, можуть здійснювати істотний вплив на неї, зокрема в разі зміни правлячих сил і навіть характеру влади.

Громадська організація -- це усталений, сформований суб'єкт і об'єкт політики, який сприяє розвиткові трудової, соціальної і політичної активності й самодіяльності своїх членів, захищаючи їхні інтереси; позначає добровільні та організаційно оформлені об'єднання громадян, створені для вираження й задоволення їхніх інтересів і потреб на засадах самоврядування.

Спектр багатоманітності громадських організацій величезний. Сюди входять професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, кооперативи, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об'єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди, асоціації тощо. Як групи інтересів громадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють із політичними інститутами, передусім державою. Політичні функції властиві різним громадським організаціям неоднаковою мірою. В одних випадках, наприклад у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними, в інших -- наприклад у різних аматорських об'єднань, можуть проявитись лише ситуативно.

Політична партія -- це політизований, колективний суб'єкт і об'єкт політики, який має свою платформу і чітку структуру, він включений у політичні процеси і мас схильність до взяття влади.

Відомий американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири основних елементи, які конституюють політичну партію. Будь-яка партія, вважає він,

1. є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини;

2. партія -- це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут;

3. метою партії є завоювання і здійснення влади;

4. кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу -- аж до членства або активної участі в ній.

Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. За цими ознаками політична партія відрізняється, по-перше, від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а по-друге, від групи інтересів, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї. Отже, політична партія -- це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

В Україні було прийнято закон про політичні партії, який регламентує питання організації, побудови та фінансові аспекти діяльності партії. Зокрема, всі політичні партії в Україні створюються і діють тільки з всеукраїнським статусом, членство в партії є фіксованим, одночасно можна бути лише членом однієї партії. В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни. Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

У своєрідному становищі щодо тандему "суб'єкт -- об'єкт" опинилися політичні партії. Переважно поспіхом створені, вони раптом одержали змогу визначити свою політику, тобто стати суб'єктами політики. Та процес виявився непростим: в умовах офіційної багатопартійності вони не всі і не відразу сформулювали власні програми, були на початковому етапі значною мірою об'єктами політики, зазнаючи впливу зовнішніх сил, тобто інших суб'єктів, зокрема, соціальних спільнот, у надрах яких вони зароджувались. А більш-менш оформившись, зважилися на боротьбу за владу, тобто почали схилятися в бік суб'єктів політики. Протиріччя, крайнощі у співвідношенні "суб'єкт - об'єкт" -- одна з причин слабкості і непопулярності політичних партій в Україні.

Регіон -- це своєрідний у межах держави суб'єкт і об'єкт політики, який поєднує в собі і загальнодержавні, і місцеві ознаки та інтереси.

Держава -- це офіційно визнаний суб'єкт і об'єкт політики, який діє через свої законодавчі, виконавчі й судові органи, забезпечує життєдіяльність суспільства в усіх його сферах і є об'єктом для всіх попередніх суб'єктів політики.

У політології держава має і таке визначення -- це організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення, володіє для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх постанови і володіє самостійністю під час вирішення внутрішніх та зовнішніх справ.

Держава має свої специфічні ознаки, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо):

1. Відділення публічної влади від суспільства, її несумісність з усім населенням. Поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення публічної влади вимагає певної організації -- спеціального апарата (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори;

2. Територіальна організація населення Державна влада здійснюється в рамках певної території й поширюється на всіх людей, що проживають на ній. Цілісність суспільства й взаємозв'язок його членів забезпечує інститут громадянства (або підданства, тобто приналежність особи до держави з монархічною формою правління). Саме у наявності інституту громадянства виражається сутність держави для окремого індивіда;

3. Організація громадського життя на основі права Тільки держава створює закони й інші правові акти, обов'язкові для всього населення;

4. Державний суверенітет, тобто незалежність державної влади від будь-якої іншої влади усередині країни й у взаєминах з іншими державами. Верховенство державної влади проявляється: а) у загальнообов'язковості її рішень для населення; б)у праві скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій; в) у наявності спеціальних засобів впливу на населення, відсутніх в інших організацій (апарат примусу й насильства);

5. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання фізичного примусу держава мас спеціальні засоби (зброю, тюрми тощо), а також органи -- армію, поліцію, службу безпеки, суд, прокуратури;

6. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

Не обійшли протиріччя та крайнощі й саму державу, яка є вирішальним суб'єктом і об'єктом політики. Держава в особі своїх законодавчих органів виявила велику активність у видаванні законів, постанов і розпоряджень, тобто в плані функціонування як суб'єкт політики. Але при цьому не створила механізмів, які б давали змогу сприймати запити громадян, враховувати інтереси регіонів, тобто стати об'єктом політики. Тому далеко не всі політичні дії держави відповідають назрілим потребам суспільства, багато рішень залишається на папері, і від цього страждає авторитет держави як суб'єкта політики в очах населення.

3. Політичні еліти

Феномени політичного лідерства та елітизму тісно пов'язані між собою і взаємно переплетені, як і теорії, що їх відображають. Цей взаємозв'язок ґрунтується на їхній спільній природі. Очевидно, саме тому в західній політології досить часто лідерство розглядається як "демократичне формування" того самого рівня, що еліта. Водночас під елітою мається на увазі група лідерів. Як засвідчує американський політолог Г. Ласвел, термін "еліта" вживається в описовій політичній науці для того, щоб окреслити соціальний прошарок, з якого "вербуються лідери".

Термін "еліта" (віл франц. elite) означає найкращий, добірний, обраний. Починаючи із XVII ст. цей термін вживається стосовно товарів підвищеної якості і тільки згодом -- стосовно найкращих людей у суспільстві. Понятійного статусу у сфері суспільно-політичних наук даний термін набуває лише наприкінці XIX початку XX ст. З цього часу елітою вважаються найвидатніші, найкращі представники суспільства чи будь-якої його частини -- верстви, групи людей, які мають такі особисті людські і професійні якості, що виділяють їх з оточення, роблять обраними, а це дає їм право володарювати. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється значною мірою завдяки владі правлячої меншості, тобто політичної еліти.

Основний постулат елітизму -- це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу). Цей поділ здійснюється на основі різних критеріїв, основними з яких є теократичний, генократичний та ціннісний. Очевидно, що людське суспільство ієрархізоване і впорядковане, що через природні і соціальні відмінності, які існують між людьми, кожен виконує свою роль в організації суспільно-політичного життя, зокрема і в керівництві, і в управлінні суспільними процесами. Зі зростанням суспільної активності людей, з розвитком державної організації та з поділом праці виділяється певна група людей, що за своїми психобіологічними і соціальними якостями найбільш здатна саме до керівної, управлінської діяльності, а отже, і до здійснення політичної влади в суспільстві. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється під владою меншості, тобто під владою політичної еліти.

У сучасній політології політична еліта зазвичай трактується як вища, відносно самостійна і привілейована група людей, які займають провідне становище в політичному житті суспільства, зокрема в підготовці, прийнятті й реалізації політичних рішень, при цьому багато хто з сучасних політологів справедливо вважає, що не слід ототожнювати політичну еліту з правлячою. Адже окрім правлячої еліти об'єктами вивчення політичної науки є й опозиційна еліта, або контреліта, комунікаційна, ідеологічна та інші активні суб'єкти політичної діяльності. Виділяють різні типи еліт.

За змістом діяльності й функцій виокремлюють такі види еліт: адміністративна (об'єднує вищих державних чиновників), партійна, військова, ідеологічна та ін.

За рівнем компетенції розрізняють національну, регіональну й місцеву еліти.

За місцем у системі влади виділяють правлячу, що безпосередньо володіє державною владою, і опозиційну (контреліта).

Правляча еліта як суб'єкт політики -- це та частина еліти, яка прийшла до державного владарювання шляхом виборів. Співвідношення між правлячою елітою і адміністративною в різних країнах різне.

Крім того, є еліти закриті і відкриті. Еліта закритого типу неохоче допускає у свої ряди нових членів, утверджує жорсткі критерії відбору. І хоча вона може проіснувати досить значний час, згодом все ж втрачає політичну підтримку і вироджується. Еліта відкритого типу інтенсивно оновлюється, вміло пристосовується до політичної системи.

За обсягом владних повноважень еліта ділиться на вищу, середню й адміністративну.

Вища -- включав в себе провідних політичних керівників, їхнє найближче оточення й тих, хто займає вищі пости в законодавчій, виконавчій і судовій владі (безпосереднє оточення президента, прем'єр-міністр, його заступники й провідні міністри, спікер парламенту, керівники депутатських фракцій), чисельно досить обмежене коло людей (100-200 чоловік), що приймають найбільш значимі для суспільства політичні рішення.

Середня -- формується з величезної кількості виборних посадових осіб: парламентаріїв, сенаторів, депутатів, губернаторів, мерів, лідерів різних політичних партій і суспільно-політичних рухів. Середня еліта становить приблизно 5 % дорослого населення.

Адміністративна -- включає вищу верству державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах та інших органах державного управління.

Існує дві основні системи відбору, рекрутування еліти: гільдій та антрепренерська (підприємницька). Антрепренерська система більше характерна для демократичних держав. Система гільдій --для авторитарних і тоталітарних держав, хоча її елементи широко застосовуються й у демократичних державах, особливо в економіці й державно-адміністративній сфері.

Антрепренерська система більше цінує видатних особистостей. Вона відкрита для молодих лідерів і нововведень. У той же час певними недоліками є відносно більша ймовірність ризику й непрофесіоналізму в політиці, порівняно слабка передбачуваність політики, схильність до надмірного захоплення зовнішнім ефектом. У цілому ж, як показує практика, антрепренерська система рекрутування еліт добре пристосована до динамізму сучасного життя.

До числа сильних сторін системи гільдій належить врівноваженість рішень, менший ступінь ризику при їхньому прийнятті, низька ймовірність внутрішніх конфліктів, більша передбачуваність політики. Головні цінності цієї системи -- консенсус, професійний досвід, наступність. У той же час системі гільдій властиві бюрократизація, організаційна рутина, консерватизм. Вона утруднює виправлення помилок й усунення недоліків з ініціативи знизу. Без доповнення конкурентними механізмами ця система веде до поступової дегенерації еліти, що виражається в й нездатності виконувати керівні функції в соціальній системі, її відриву від суспільства й перетворення у привілейовану касту.

При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба за розподіл влади між окремими групами. Для еліти характерні конкуренція тенденцій, що персоніфікуються в окремих керівниках та їхньому оточенні, наприклад, між "радикалами" і "консерваторами", "шуліками" і "голубами", "хрестоносцями" і "прагматиками", між представниками різних поколінь, кланів і корпоративних груп.

Як суб'єкт політики еліта виконує такі функції:

· приймає рішення з найважливіших питань,

· визначає цілі, орієнтири і пріоритети в політиці,

· виробляє стратегію і тактику,

· створює ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс,

· консолідує навколо себе політичні сили,

· керує політичними структурами й організаціями.

Щоб зрозуміти природу і місце політичних еліт у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій.

Історично першою є концепція макіавеллістської школи (Г. Моска, В.Парето, Р. Міхельс), для якої характерні наступні положення:

* Визнання елітарності будь-якого суспільства, неминучості його поділу на привілейовані, пануючі творчі меншини й пасивну більшість (такий поділ випливає із природної суті людини й суспільства).

* Групова згуртованість еліти, усвідомлення нею себе особливим типом, покликаним керувати суспільством.

* Легітимність еліти, більш-менш широке визнання масами її права на політичне керівництво.

* Структурна сталість еліти, незмінність її владних позицій.

Макіавеллістскі твори еліт зазнають критики за перебільшення значимості психологічних факторів, антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку активності мас, за недостатнє урахування еволюції суспільства.

Слабкості макіавеллістської школи намагалися перебороти представники ціннісної теорії еліт (В. Ропке, Ортега-і-Гассет). Вони також вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, однак займають більш м'яку позицію стосовно демократії, пристосовуючи елітарну теорію до реального життя сучасних демократичних держав. Повного збігу поглядів у різних представників ціннісних теорій немає, але є ряд загальних установок:

* Еліта -- найцінніший елемент суспільства.

* Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна, ініціативна, морально цілеспрямована частина населення.

* Формування еліти -- результат не стільки боротьби за владу, скільки наслідок природного добору суспільством найбільш достойних представників, тому суспільство має вдосконалювати механізм такої селекції.

* Елітарність закономірно випливає з рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Соціальна рівність повинна розумітися як рівність можливостей, а не результатів.

Ціннісні уявлення про еліту лежать і в основі концепцій демократичного елітизму, широко розповсюджених у сучасному світі. Представники цього напрямку -- Р. Даль, С.М. Ліпсет, Л. Зінгер -- виходять із розуміння демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Елітарні теорії демократії розглядають керівний прошарок як групу, що не тільки володіє управлінськими рисами, захищає демократичні цінності, здатна стримати часто властиві масам ідеологічний і політичний ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

Ідею ціннісного трактування еліти розвивають та істотно збагачують концепції плюралізму еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, С. Келлер). Ці концепції нерідко називають функціональними теоріями еліти. Вони базуються на таких специфічних постулатах:

* Заперечення еліти як єдиної групи, визнання безлічі еліт (професійної, військової, регіональної і т. д). Плюралізм еліт визначається різноманіттям соціальної структури.

* Існування конкуренції еліт, що віддзеркалює економічну й соціальну конкуренцію в суспільстві.

* Розпилення влади в демократичному суспільстві мок усілякими групами, які в різних формах здійснюють керування суспільством; самі відносини влади мінливі й навіть ситуативні.

* Розходження між елітою й масами відносні, громадяни можуть входити до складу еліти, брати участь у процесі прийняття рішень. Тому еліти -- не головний суб'єкт політики, важливіше -- групи інтересів.

Концепції плюралізму еліт багато в чому ідеалізують реальне суспільство. Спостереження показують нерівномірність впливу різних соціальних прошарків на політику й піднесення окремих груп над всіма іншими.

Ідейним антиподом концепціям плюралізму еліт виступають різні ліволіберальні теорії еліт, зокрема, теорія володарюючої еліти (Р. Мілс). Представники даного напрямку теорій еліти виходять з того, що суспільство управляється винятково однією пануючою елітою. Основні положення цих теорій:

* У реальному житті еліта перебував на вищому рівні влади й не допускає маси до участі в політиці. Можливості демократичних інститутів (вибори, референдуми) незначні.

* Володарююча еліта займає ключові позиції в державі й на цій основі забезпечує собі владу, багатство й популярність.

* Між елітою й масами велике розходження, подолання якого практично неможливе.

Наявність різних підходів в оцінці місця й ролі політичних еліт у суспільстві свідчить про їхню важливість у науковому й практичному сенсі. Елітарність сучасного суспільства не викликає сумнівів. Це -- політична реальність, яку не можна перебороти, а потрібно враховувати й ефективно використовувати.

Висновки

Суб'єкт політики -- це дійова особа, соціальна група чи організація, які, маючи певні інтереси, використовуючи певні засоби, проявляють себе у сфері політики.

Американський політолог Г. Алмонд виокремлює три типи суб'єктів політики: паройкіальний -- живе безпосередньо інтересами найближчого оточення, украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення; суб'єкт-підданий -- свідоме виконання наказу, обов'язку, усвідомлюють значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему; учасник, або партисипант -- найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

Класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі: Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності (вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей). Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні -- первинними. Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо.

Об'єкт політики -- це особа, група суспільства чи організація, на які впливає суб'єкт політики. Іншими словами, суб'єкти політики, перелік яких дано вище, є і об'єктами політики. Суб'єкт лише тоді може проявити себе повною мірою, якщо він буде враховувати оточення, діяльність інших суб'єктів, тобто якщо буде виступати одночасно і як об'єкт політики.

Особа -- це первісний суб'єкт і об'єкт політики; цим терміном позначають відповідно індивіда як суб'єкта відносин і свідомої діяльності та його соціальне і психологічне обличчя.

Політичний лідер -- це персоніфікований суб'єкт і об'єкт політики, здатний суттєво впливати на політичні процеси і водночас змушений враховувати вплив середовища, в якому він діє. М. Вебер виділяє три типи лідерства: традиційне -- право на лідерство засноване на існуючих у суспільстві традиціях; легально-раціональне -- право на лідерство виникає внаслідок установлених у даному суспільстві формальних узаконених процедур. Це, по суті, бюрократичне лідерство.; харизматичне -- засноване на вірі в екстраординарні здатності лідера, на культі його особистості. Воно має емоційну основу. Залежно від використовуваних лідерами методів управління суспільством виділяють два стилі лідерства: демократичний і авторитарний. Американський політолог Р. Такер виділяв три типи політичних лідерів: консерватори, реформатори, революціонери.

Політична еліта -- це група осіб чи прошарок суспільства, які стоять при владі або протидіють владі; їхня діяльність має вирішальне значення для вироблення і здійснення державної політики. Основний постулат елітизму -- це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу).

За місцем у системі влади виділяють правлячу, і опозиційну (контреліта). За обсягом владних повноважень еліта ділиться на вищу, середню й адміністративну. Існує дві основні системи відбору, рекрутування еліти: система гільдій та антрепренерська (підприємницька).

Основні елітарні концепції: концепція макіавеллістської школи, ціннісна теорія еліт, концепції демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт (функціональні теорії еліт), ліволіберальні теорії еліт, зокрема, теорія володарюючої еліти

Соціальна спільнота -- це основний суб'єкт і об'єкт політики, адже політика здійснюється в інтересах або ж усупереч інтересам великих груп суспільства. Є п'ять основних груп соціальних спільнот: соціально-класові; соціально-етнічні; соціально-демографічні; соціально-професійні; соціально-територіальні.

Етонаціональна спільнота -- це суб'єкт і об'єкт політики, що ґрунтується на ідеї національної самосвідомості, яка проявляється певною мірою і яку підтримує або придушує влада (нація, народність).

Громадський рух -- це неформальний суб'єкт і об'єкт політики, який виникає і проявляє себе як відгук на потреби суспільства та окремих його частин; самодіяльні об'єднання мас, створені на основі спільності інтересів і впорядкованої діяльності, не мають сталих довгочасних організаційних структур, певної внутрішньої ієрархії, керівних центрів, програмних та статутних документів, фіксованого членства, внесків, що властиво для організацій (антивоєнні, екологічні, молодіжні рухи).

Громадська організація -- це усталений, сформований суб'єкт і об'єкт політики, який сприяє розвиткові трудової, соціальної і політичної активності й самодіяльності своїх членів, захищаючи їхні інтереси; позначає добровільні та організаційно оформлені об'єднання громадян, створені для вираження й задоволення їхніх інтересів і потреб на засадах самоврядування (професійні спілки, кооперативи, наукові, об'єднання громадян, творчі спілки, фонди, асоціації).

Політична партія -- це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади. Ознаки: є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини; партія -- це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей, це інститут; метою партії є завоювання і здійснення влади; кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу -- аж до членства або активної участі в ній.

Регіон -- це своєрідний у межах держави суб'єкт і об'єкт політики, який поєднує в собі і загальнодержавні, і місцеві ознаки та інтереси.

Держава -- це офіційно визнаний суб'єкт і об'єкт політики, який діє через свої законодавчі, виконавчі й судові органи, забезпечує життєдіяльність суспільства в усіх його сферах і є об'єктом для всіх попередніх суб'єктів політики. Держава має свої специфічні ознаки: відділення публічної влади від суспільства, територіальна організація населення, організація громадського життя на основі права, державний суверенітет, монополія на легальне застосування сили (фізичний примус), монопольне право на стягнення податків і зборів з населення.

Список використаної літератури

1. Білоус А.О. Політико-правові системи: Світ і Україна: Навчальний посібник. -- К.: АМУПП., 1997.

2. Білоус Л.С. Політичні об'єднання України. -- К., 1993.

3. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. Произведения. --М., 1990.

4. Зущик Ю., Кривошеєнко О., Яблонський В. Фігури. Політичне лідерство в в сучасній Україні. -- К., 1999.

5. Кухта Б.Л., Теплоухова Н.Г. Політичні еліти і лідерство. --Львів., 1995.

6. Муляр В.І. Політологія: Курс лекцій. -- Житомир: ЖІТІ, 1999. -- 214 с.

7. Піча В.М., Хома Н.П. Політологія .Підручник. -- Львів., 2005.

8. Політологічний енциклопедичний словник. Навчальний посібник. -- К., 2004.

9. Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хильки та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. -- К.:Здоровя. -- 2004. -- 776 с.

10. Політологія: Підручник для студентів ВНЗ /За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. -- К.: Видавничий центр «Академія», 2002. -- 528 с.

11. Теорія держави і права: Навчальний посібник / Упоряд. Л.М. Шестопалова. -- К.: Прецедент. -- 2006. -- 197 с.

12. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомир, В.С. Ковалевський; За ред. С.Л. Лисенкова. -- К.: Юрінком Інтер. -- 2005. -- 448 с.

13. Холод В.В. Політологія: Підручник. -- 3-тє видання, перероблене і доповнене. -- Суми ВТД «Університетська книга», 2006. -- 480 с.

14. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. -- К.: Либідь, 2002. -- 576 с.

15. Бебик В.М. Еліта, елітарність, лідерство //Віче, 1993. -- № 7.