Політична система суспільства: структура та функції

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА: СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ

Однією з найскладніших, центральних категорій політології є політична система суспільства. Вона дозволяє найбільш повно і послідовно розкрити суспільно - політичну природу суспільства, принципи організації влади, існуючі політичні відносини, інститути, норми. У політичній науці ця категорія покликана відобразити два моменти: з одного боку -- цілісність політики як самостійної сфери суспільства, яка являє собою сукупність взаємодіючих елементів (держави, партій, лідерів, права і т. д.); з іншого боку, характер зв'язку політики із зовнішнім оточенням ( економічною, соціальною, культурною сферою, іншими державами).

Крім того, поняття «політична система» має велике практичне значення. Воно допомагає виділити фактори, які забезпечують стабільність і розвиток суспільства, розкривають механізми узгодження інтересів різних соціальних груп населення, дозволяють зрозуміти мотиви й механізми здійснення владних дій держави.

Поняття «політична система» за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосередньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лідери і т. д.), а й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т. п.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов'язкового для всіх.

Стимулювальним фактором у становленні та розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, розроблена А. А. Богдановим і Л. фон Берталанфі. За їх твердженням, «система -- це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності». Будь-яка система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються наслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Враховуючи їх методологію, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної, духовної та ін. Кожна з цих систем виконує свої специфічні функції. «Призначення політичної системи, -- вважав Т. Парсонс, -- це забезпечення інтеграції, розроблення та реалізація загальної мети суспільства».

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог -- Девід Істон якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх праця «Політична система» (1953), «Межа політичного аналізу» (1965) він показав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззовні, тобто команди.

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального та культурного середовища надходять імпульси -- вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Вимоги -- це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним -- від вимог до влади з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи громадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадського спокою і т. д.

Другий вид імпульсів на вході -- це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через виконання законів та інших розпоряджень державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об'єкти підтримки:

політичне суспільство -- група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

«режим» -- основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно і надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона працюватиме з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять від різних верств населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати.

На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби політичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більше того -- суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план висунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи. З його точки зору, політична система -- це різні форми політичної поведінки як державних так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рівняння: інституційне та орієнтаційне. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідження державних і недержавних політичних інститутів, то орієнтаційний зорієнтований на вивчення політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш-менш легітимного фізичного насильства. «Це узаконена сила, -- пише він, -- яка пронизує всі «вхідні» та «вихідні» фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи».

Г. Алмонд визначає чотири функції «введення»:

функцію політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті;

функцію артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;

функцію агрегування, тобто об'єднання, інтересів;

функція політичної комунікації, тобто спілкування, обміну думками, ідеями.

Він визначає і три функції «виведення»:

розроблення норм;

застосування норм;

контроль за виконанням цих норм.

Функція «введення» здійснюється неурядовими формуваннями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція «виведення» -- це урядова прерогатива.

У подальшу розробку теорії політичних систем зробили вагомий внесок такі відомі вчені, як У. Мітчел, Г. Пауелл, К. Дойч, М. Дюверже та ін.

Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них політичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. У такому значенні поняття «політична система» може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху тощо, кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому, більш конкретному тлумаченні поняття «політична система» визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групами та індивідами): політичну організацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), політичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру, засоби масової інформації.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституційні (організаційні властивості елементів системи -- держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативна основа діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як цілого в суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. її можна визначити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та правлінням суспільством.

Яке ж методологічне значення категорії «політична система» для аналізу державного політичного управління?

По-перше, з її допомогою значно легше відокремити політичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.

По-друге, легко зіставити елементи державної політики і політики суспільства, відрізнити державне управління від управління в суспільстві загалом.

По-третє, системний підхід дає можливість знайти багато спільного в різних типах політичних систем, визначити тенденції їх модернізації і шляхи зближення.

По-четверте, можливості цієї категорії дозволяють вивчати динаміку різних національних політичних структур у порівняльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінити політичний клімат країни і на цій основі приймати найоптимальніші політичні рішення.

Політична система функціонує як динамічна цілісна система в органічному взаємозв'язку з іншими системами: економічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною, ідеологічною. Усі системи суспільства взаємозв'язані і взаємозалежні.

Визначальною щодо всіх систем, зокрема і щодо політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різноманітних інтересів соціальних груп провідними є саме економічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольнив би насамперед їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру та функції політичної системи. Остання, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну систему, забезпечує існування саме такого економічного організму, який потрібен правлячим соціальним групам.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, як саме організоване системне ціле.

Звернемось до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше трапляються в сучасній вітчизняній політичній літературі

Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та стічними групами, націями, державами; державою і громадянами, громадянами та їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

Одним із центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою стабільною не була б система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці.

Стабільність політичних відносин полягає в чіткості визначення і закріплення в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролей, тобто кола прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними зв'язками. Такі ролі -- ролі формування політичної системи та її функціонування-- відіграють «офіси», сукупність «офісів» (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, групи тиску.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально - політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політичного життя, то правові норми -- це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації її інтересах певних соціальних сил.

Поряд з наведеними вище поглядами на структуру політичної системи існують і інші. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських вчених у структурі політичної системи виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна

Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Вона концентрує в своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності і блага, спонукає населення до обов'язкового виконання своїх рішень. Крім держави, в інституційну підсистему входять як політичні організації, наприклад, партії, групи тиску, так і неполітичні організації, які мають значні можливості впливати на владу і суспільство -- засоби масової інформації, церква тощо.

Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем диференціації і спеціалізації ролей та функцій їх структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.

Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на основі різних норм -- політичних, правових, культурних, моральних і т. д. Ця вся сукупність норм, які регулюють політичні відносини, становить нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, правових актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв, символів.

Керуючись такими формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб'єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що ґрунтуються на злагоді чи конфлікті (наприклад, між особою і державою), на їх інтенсивності та спрямованості, становлять комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до діалогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією із суспільством.

Політична взаємодія зумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність субкультур, релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність і становлять культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого смислу політичним діям, відносинам різних суб'єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморозуміння і злагоди. Чим вищий рівень культурної однорідності суспільства, тим вища ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є пануючі в суспільстві політична культура і релігія, які визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної поведінки.

Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби його інтеграції та досягнення цілісності

Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв'язками взаємозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, допомагають ефективній реалізації її функцій у суспільстві. Отже, політична система -- це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної системи, але с й певні спільні наукові підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна функція повинна відбивати певну системну якість. У зв'язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

визначення цілей і завдань суспільства;

мобілізація ресурсів;

владно-політична інтеграція суспільства;

регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи -- це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції, легітимізації є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління повинне формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

Нині Україна тільки починає розбудову своєї нової політичної системи -- системи демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи. З іншого -- фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування та стабілізації розвитку : прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління -- це умова мати певний вибір; друга умова-- щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної системи.

Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:

1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.

2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні документи.

4. Функція застосування правил. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців.

5.Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи і органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

Існують і інші погляди на функції політичної системи, але всі вони виходять з того, що ці функції повинні забезпечувати цілісність, стабільність і розвиток усього суспільного організму.

Функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Важливою закономірністю розвитку політичної системи є закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь - яка система виведена з оптимальної рівноваги в бік домінації авторитаризму чи демократизації, неодмінно переходить спочатку в свою протилежність. Чим більша непропорційність лінійного розміщення центру рішень, тим відповідно більшим буде відхилення в протилежний бік. Якщо період авторитарної диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або і більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.

До інших закономірностей політичної системи належить її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалансованості, полягає закономірність її самозбереження, як вплив загального закону самозбереження систем.

Кореляційний зв'язок визначає, що зміни одних компонентів системи обов'язково викликає зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структуру і функціонуванні держави. Зміни держави, у свою чергу неодмінно відбиваються на характері нормативного регулювання інших компонентів політичної системи.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.

До закономірностей політичної системи також належать закономірності які характеризують зв'язки з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування та розвитку її окремих елементів - держави, партій тощо. Питання про закономірності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.

Розроблення теорії політичних систем передбачає її диференціацію за типами. Ця надзвичайно складна проблема політичної науки завжди цікавила людину, незалежно від її місця в державі: була вона пересічним громадянином, вченим-науковцем, чи правителем. Адже людину завжди цікавили і цікавлять «вічні питання»: хто править у державі, чому і в чиїх інтересах? Питання ці дуже складні і важливі, бо від відповіді на них залежить доля людини, її буття а інколи навіть життя. Тому не дивно, що типологія політичних систем становить найважливіше завдання політології.

Витоки існуючих типологій політичних систем можна знайти в античній суспільно-політичній думці. Один з видатних філософів античності -- Платон розглядав форми правління в грецьких містах-полісах, ставлячи на місце закону панування загальних інтересів, протиставляючи їм приватні інтереси. Тому він розглядав як гарні і погані форми правління такі, як: монархія -- правління одного гарного правителя в інтересах суспільства, держави; тиранія -- правління одного, поганого правителя в особистих інтересах; аристократія -- правління небагатьох в інтересах багатьох; олігархія -- правління небагатьох у приватних інтересах; демократія -- правління багатьох. При цьому Платон розглядав демократію як найпоганішу форму правління, тому що надмірна свобода веде до її втрати, а демократія перероджується на тиранію.

Учень Платона Арістотель, проаналізувавши 158 конституцій грецьких міст-полісів, також виділив «правильні» і «неправильні» форми правління, використовуючи критерій «правильності» правління -- у чиїх інтересах здійснюється влада. Так, до «правильних» форм правління, тобто до таких, які здійснюються в інтересах більшості суспільства, він відносить: монархію -- правління одного; аристократію -- правління небагатьох обраних і політію -- правління багатьох обраних. І до «неправильних» форм правління, тобто до тих, які здійснюються в приватних інтересах: тиранія -- правління одного; олігархія -- правління небагатьох; демократія -- правління багатьох. При цьому демократію Арістотель ототожнював з охлократією -- правління багатьох неосвічених людей, які не знають, що робити з владою, відстоюють тільки свої інтереси і тому швидко втрачають її.

У період Нової доби найбільш відомі типології систем правління дали Т. Гоббс та Ш. Л. Монтеск'є.

Найбільш відома типологія систем правління запропонована М. Вебером. Це поділ на традиційні, харизматичні та раціональні системи.

У вітчизняній політичній літературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економічний базис суспільства. Відповідно до критерію виділялися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.

Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспільства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною створив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії господарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії -- ліберально-демократичні. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоч, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні політичних систем.

У зарубіжній політичній науці типи політичних систем класифікуються за різними критеріями, і це дозволяє глибше аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над Іншими як при однакових, так І при різних економічних структурах.

Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:

ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;

комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;

традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;

політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управління;

авторитарно-консервативні системи, мета яких-- збереження соціальної та економічної нерівності, але більш дієвими засобами.

Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію і диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.

Але більшість сучасних політологів поділяють погляди американського вченого Г. Алмонда щодо типології політичних систем. У своїй типології він спирається у якості базової характеристики політичних систем на ступінь відповідності основних форм організації і здійснення політичної влади тим політичним ідеалом, на які було зорієнтовано суспільство. На цій підставі він виділяє такі типи політичних систем:

1. Політичні системи англо-американського типу. Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.

2. Континентально-європейські політичні системи. Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є снування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом регламентів та процедур.

. Доіндустріальні політичні системи (або частково індустріальні). Ці системи характеризуються досить високим ступенем поєднання елементів різних політичних культур, що призводить до прихильності великої кількості населення до протилежних традицій. Великий вплив має орієнтація населення на лідера, а не на програми уряду. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження, досить часто беруть під контроль законодавчі функції, відверто втручаються в судові справи, в той же час права і свободи громадян суттєво обмежені. І не дивно, що в таких країнах характер політичних відносин досить часто призводить до авторитарних форм правління.

.Політичні системи тоталітарного типу. У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У суспільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер.

Пройшло більше п'ятнадцяти років, як Україна здобула незалежність, В усі ці роки проходить процес становлення політичної системи, який відбувається складно і суперечливо. Йдеться про процес переходу від тоталітарно-авторитарного суспільного устрою до демократичної правової держави, громадянського суспільства. Проте цей перехідний процес виявляється значно довшим, ніж очікували.

Україна завершила перший етап перехідного процесу -- проголошення незалежності та набуття атрибутів держави. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, яка покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи потребує якнайшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного впровадження нових систем: економічної -- з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної-- з новими політичними відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням; соціальної -- зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їх доцільністю, впорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своє країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні ще досить мало.

Нинішній етап перехідного процесу відбувається в кризовій ситуації, яка охопила політичну, економічну, соціальну та духовну сфери. Після прийняття нової Конституції України вищі органи законодавчої і виконавчої влади не зуміли уникнути нового протистояння. Зростає політична апатія людей до діяльності владних структур. Негативні процеси спостерігаються і в розвитку економіки України. За роки незалежності Україна втратила майже половину свого промислового і сільськогосподарського потенціалу.

У соціальній сфері спостерігається зростання майнової нерівності, зубожіння переважної частини населення та небаченого зниження життєвого рівня. В умовах економічної нестабільності суспільства масова свідомість шукає винуватців такого стану. Серед них, насамперед, називають ділків тіньової економіки, на другому місці -- представники колишньої і нинішньої номенклатури, яких небезпідставно підозрюють у корупції. І, нарешті, у сфері ідеологічній -- криза духовності, невпевненість переважної більшості населення в завтрашньому дні, втрата політичних і соціальних орієнтирів, ідеалів.

Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, діючої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, докорінно відпрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професійний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат -- невеликим, але здатним ефективно працювати.

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії та безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедуру виборів Президента, народних депутатів України, місцевих представницьких органів.

Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в Конституції країни. Згідно з її основними положеннями, зараз відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є:

утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму;

забезпечення прав і свобод громадян;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

запровадження інституту президентської влади;

визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи;

формування системи самоврядування народу тощо.

Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання.

Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона потребує переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава та її законодавчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян держави.

Надзвичайно важливо вчасно самооновити політичну систему з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація є важливим компонентом розвитку політичної системи. Тому адаптація для політичної системи -- це не просто пристосування до ворожого впливу, а спроба перетворити ті системи, які справляють тиск.

Використана література

1.Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.

2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с.

3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського, З.І. Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с.

4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

6. Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

7. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б. Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с.

8. Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 164 с.

9. Абетка українського політика. Довідник / М. Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с.

10. Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 1997. - 248 с.

11. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

12. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І. Римаренка. - К.: Либідь, 1997. - 656 с.

13. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. - 336 с.

14. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

15. Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. - 838 с.

16. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

17. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с.

18. Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. О.І.Семкіна. - Львів: Світ, 1996. - 800 с.

19. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192 с.

20. Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

21. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. -174 с.

22. Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с.

23. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

24. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. - К.: Ватра, 1995. - 328 с.

25. Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. - К., 1994. - 144 с.

26. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

27. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1993. - 191 с.

28. Конспект лекцій з курсу "Політологія" для студентів усіх форм навчання / І.С. Дмитрів, В.А. Кулик, О.М. Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. - 44 с.

29. Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. - 256 с.

30. Основы политологии / Под ред. А. Боднара. - К., 1991. - 144 с.