Держава у політичній системі суспільства

ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

Вступ

Як було показано у попередніх темах основою будь-якої політичної системи виступає політична влада. Формою ж організації політичної влади і управління соціальними процесами в суспільстві є держава. Питання, пов'язані з державою, вивчаються цілою низкою суспільних наук - правознавством, політичною історією, філософією, економічною теорією. Політологічний аспект вивчення держави вбачає аналіз його політичних характеристик, цілей, задач, функцій, форм політичного правління у сучасному світі.

1. Основні теорії походження держави

Ідея держави виходить із самої глибини людської свідомості. На різних етапах розвитку народи приходили до спільного висновку про необхідність створення безпечних умов свого існування, регулювання прав, свобод та обов'язків. Основною причиною виникнення держави у різних народів стала усвідомлена потреба загального управління для дотримання життєвоважливих умов існування людської спільноти. У державі населення має можливість об'єднати свої сили, дисциплінувати їх і спрямувати на досягнення економічних, політичних і соціальних цілей.

Створюючи державу, люди замість підкорення стихійним силам підкоряються верховній владі, яку вони самі свідомо створили. Держава стала головною і необхідною умовою життя людей. Її розуміли як певний спосіб організації, впорядкування життя суспільства, збереження його цілісності й єдності, оптимальності функціонування його мешканців, як знаряддя закону й порядку в суспільстві. Держава створювалась як спеціалізований інститут публічної влади, що виражає і захищає всезагальний інтерес усього суспільства, захищає спільну справу народу. Хоча, треба зазначити, чималого поширення набуло також і розуміння держави як знаряддя панування одних над іншими, як інструменту гноблення й експлуатації, переважного задоволення інтересів політично й економічно пануючих соціальних сил і верств. Але збереження суспільності, цілісності людської спільноти без державності - не можливо.

Термін «держава» зазвичай вживається у двох значеннях. В широкому сенсі воно розуміється як країна, суспільство, розташоване на визначеній території, на яке розповсюджується управління системи органів вищої влади. У вузькому значенні держава - це організація, якій належить верховна влада, що склалась історично і закріпилась на даній території.

Уявлення про державу, її сутність, функції, форми, призначення склалось в основному у двох напрямках: природно-державному і класично-державному. Для першого напрямку характерно тільки позитивне ставлення до держави, для другого - частіше негативне. Видатні філософи Стародавньої Греції Платон і Аристотель вважали, що у державі реалізується вища мета природи людини і людського спілкування. Тільки в межах держави можуть нормально функціонувати сім'я, суспільство, людина. Гегель вказував, що держава - це образ і дійсність розуму людського суспільства - «хода Бога на Землі». Бентам бачив у державі захисника суспільного спокою. Представники другого напрямку - Т. Мор, Сен-Сімон, К. Маркс наповнюють поняття «держава» класовим змістом. Вони одночасно розглядають державу у якості апарату насилля, створеного економічно пануючим класом для охорони і зміцнення свого панування.

В суспільстві існує ряд концепцій про походження держави. Найбільш розповсюдженими є наступні: патріархальна, теократична, договірна, насильницька, класова.

Патріархальна теорія розглядає державу як велику сім'ю, створену на основі добровільного злиття малих сімей під покровителем батьківської влади. Давньогрецький філософ Аристотель вказував на природне походження держави з спільноти сімей і свідомих громадян. «Держава, - писав він, - належить тому, що існує за природою, і що людина за природою є істота політична» Аристотель. Политика. Соч. В 4 тт. Т.4. - М., 1983. - С. 378-380.. Продуктом природного розвитку, а саме, такою, що виникла внаслідок об'єктивних, не залежних від людської волі процесів, називав державу Аристотель. Він вважав, що держава (поліс) постає тоді, «коли виникає спілкування, зв'язок між сім'ями й родами задля благого життя та самоцінного існування» Аристотель. Политика. Соч. В 4 тт. Т.4. - М., 1983. - С. 460-462.. Філософ уподібнював державу до таких первинних людських спільнот як сім'я й поселення. При цьому державу він вважав найвищою формою спілкування, яка обіймає і містить у собі всі інші. Людина, на думку мислителя, тільки в державі, у політичному спілкуванні може повністю здійснити свою людську природу. Держава за цією концепцією виступає як розвинута форма патріархальної влади, що здійснюється від імені і на всезагальну користь.

Теократична (теологічна) концепція розглядає державу як таке, що виникло на основі Божого встановлення. У давніх народів Сходу, Єгипту, Греції, Риму вища державна влада обожнювалась. Походження верховних правителів держави проголошувалось божественним.

«Так, у давньому Китаї вірили, що їх країна «Піднебесна» створена, керується й контролюється Небом, тобто Богом, а їхні інтереси - божественного походження. Аналогічні уявлення про верховну владу, державу існували, наприклад, в Японії. У політичній свідомості середньовічних суспільств домінувала ідея, що кожна влада від Бога і що діяльність государя подібна до діяльності Бога, бо вони обидва спочатку упорядковують світ, суспільство, влаштовують певний порядок у ньому, а вже потім управляють.

Метою призначення держави, вчив Фома Аквінський, є «спільне благо», забезпечення умов для гідного, розумного життя, збереження необхідного для цього порядку. Здійснення такої мети потребує захисту недоторканості існуючої феодально-станової ієрархії, збереження привілейованого становища верстви можновладців і багатіїв, усунення нижчих верств від впливу на суспільство, дотримання усіма приписаного Богом обов'язку підкорятися вищим верствам, управителям, які уособлюють державу. «Спільне благо» в державі може бути досягнуте, на думку Фоми Аквіната, тільки за умови дотримання принципу, згідно з яким досконалість Всесвіту вимагає, щоб у світі була присутня нерівність.

Договірна концепція (суспільної угоди) (Прихильниками цієї теорії були Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо та інші). Теорія суспільного договору трактує виникнення держави на основі угоди, договору між правителями (суверенами) і підданими з метою забезпечення порядку, організації спільного співіснування, на користь загальних інтересів через свідоме самообмеження своєї свободи. «Необхідно, - вважав Т. Гоббс, - щоб кожна людина підкорила свою волю всезагальній волі, яка представляє волю усіх і кожного. Створене в такій спосіб, єдине називається державою» Гоббс Т. Соч. В 2-х тт. Т.1. - М., 1989. - С. 331..

Розвиваючи договірну теорію Дж. Локк вказує на недостатню розвиненість, урегульованість відносин у суспільстві в умовах приватної власності. Звідси й потреба в укладанны між людьми суспільного договору, який є умовою спокійного й безпечного користування людьми своєю власністю. Держава зобов'язана охороняти природні права громадян (право на життя, на економічну, політичну і духовну свободу). Якщо держава порушує угоду, то громадяни мають право позбавити впливу будь-яку державну особу і розірвати договір Локк Дж. Соч. В з-х тт. Т.3. - М., 1988. - С. 312..

В договірній концепції держава розглядається як орган всезагального примирення людей, які, знаходячись у своєму природному, додержавному стані, постійно конфліктували один з одним.

Теорія насильства (захвату) була висунута для пояснення причин виникнення держави наприкінці XIX ст. Найбільший її прихильник Людвіг фон Гумплович, австрійський юрист і соціолог, відповідно до ідей соціал-дарвінізму виокремлював серед найважливіших чинників державотворення війни й територіальні завоювання. Теорія насильства проголошує державу результатом прямої політичної дії - внутрішнього або зовнішнього насилля, завоювання, захвату. За думкою прихильників цієї концепції, наслідком перемоги більшості над меншістю чи більш сильного племені (як правило, кочівників) над більш слабкими (як правило, хліборобами, осідлими племенами) стає створення переможцями держави. Така держава стає органом управління переможеними.

Класова (марксистська) концепція. Ще Томас Мор - засновник утопічного соціалізму переконував, що держава є змовою багатих проти бідних. Але більш розвинений й повний характер ця концепція отримала у марксистів, в працях К.Маркса, Ф.Енгельса та В.І. Леніна у другій половині XIX - на початку XX ст. Марксизм розглядає виникнення держави як наслідок суспільного розподілу праці, появи приватної власності на засоби виробництва, розшарування суспільства на класи. Щоб класи з протилежними етнополітичними інтересами не знищували один одного стала потрібна сила, певний політичний інститут, яка б усмиряла зіткнення, тримала б суспільство в межах «порядку, але порядку, який узаконює та зміцнює гноблення. І ця сила - є держава» Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 21. - С. 169-170.. Розвиваючи марксистську концепцію держави В.І. Ленін стверджував, що держава виникає там і тоді, де і коли виникають класи, а протиріччя між класами набувають непримиренного характеру. «Держава - це машина для підтримання панування одного класу над іншим» Ленін В.І. Повне зібрання творів. - Т.39. - С. 70.. Разом з тим К. Маркс наголошував на визнанні держави такою силою, яка відповідає і за здійснення всезагального інтересу, «за виконання спільних справ, які випливають із природи будь-якого суспільства», - будівництво шляхів, сполучень, зрошувальних систем, захист кордонів, збереження існуючої економічної та соціальної структури, дотримання порядку тощо Див.: Маркс К., Энгельс Ф., Фейербах. Противоположность материалистического и идеалистического воззрений: Новая публикация первой главы „Немецкой идеологии”. - М., 1966. - С. 32..

Психологічна концепція (Представники Л. Петражицький, Джеймс Фрезер та інші). Ця теорія стверджує, що державне управління необхідне, оскільки люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні. Дж. Фрезер пішов далі, пов'язуючи походження царської влади з сакральністю (магічністю). Мислитель вважав, що першими носіями влади - вождями, царями - стали чаклуни, жреці й маги; що підвалиною будь-якої влади є віра людей в чудотворну силу її носія. Ця віра згуртувала людей у спільноти; з релігійно-психологічних ритуалів, звичаїв виникли певні організаційні структури й висувалися керівники - лідери, формувалося централізоване підпорядкування людності. Так, на думку прихильників цієї теорії, через відчуження більшості людей від влади формувалися первісні держави.

В розглянутих концепціях прослідковуються дві основні тенденції в інтерпретації держави. В одній тенденції підкреслюється загально-соціальне значення держави: держава покликана представляти всезагальний інтерес, повинна слугувати інтересам суспільства й особи. Друга тенденція вважає державу знаряддям обстоювання приватних інтересів можновладців, вона виступає засобом гноблення сильними слабких, заможними бідних представників суспільства.

2. Основні елементи держави

Держава - це складне конструктивне багатофункціональне суспільне утворення. З точки зору основних складових компонентів держава може бути розглянута як організація (інститут) політичної влади, що існує у визначеній країні (Україна, Франція, Росія). З цих позицій основними елементами держави є: територія, населення, політична влада. Без цих елементів держава не може існувати.

Територія - це географічний простір, матеріальна, фізична основа держави. Державна територія - це частина суходолу, надр, повітряного простору і територіальних вод, на яких реально діє влада даної правлячої політичної еліти. На вказаному природному середовищі держава здійснює свою суверенну владу і має законне право захищати свою територію від зазіхань інших держав. Держава повинна мати чітко окреслені кордони своїх територіальних володінь. З територією пов'язані питання виникнення, існування і зникнення держави. У випадку втрати території, в результаті агресії, або стихійного лиха, держава припиняє своє існування. Саме тому, як свідчить історія, часто з питання про контроль над тою чи іншою частиною території починається більшість міждержавних конфліктів. Розміри території не мають значення. Держави можуть займати великі території, наприклад, 1/6 частина поверхні суші (колишній СРСР), або бути невеликими територіальними утвореннями як князівство Монако з територією усього 1,8 км².

Таким чином, однією з головних цілей правлячих політичних груп, що стережуть і захищають національні інтереси своєї країни, є гарантування безпеки, суверенітету та територіальної цілісності держави усіма законними засобами - від дипломатичних до військових.

Населення - це спільнота людей, що проживають на території держави, підкоряються його владі і складають народ або націю. Населення може складатись з однієї національності. Тоді держава кваліфікується як моноетнічна або мононаціональна. В сучасних умовах це зустрічається вкрай рідко. Якщо на території держави проживає декілька націй, народностей, то така держава - поліетнічна або багатонаціональна. Разом з тим, відповідно до міжнародних традицій, моноетнічною вважається й така держава, у якій державоутворююча нація складає більше половин її населення. Такими державами в Європі є Франція, ФРН, Італія, Швеція, Україна, Іспанія, Греція, Данія та ін. Не може бути держави без народу, але зворотня ситуація можлива: єврейський народ до 1948 р., курди - по поточний час.

Варто підкреслити, що владні повноваження держави над населенням носять всезагальний характер. Кожен громадянин держави, а також іноземні громадяни зобов'язані підкорятися єдиній державній владі. У той же час населення держави, як правило, не є єдиним в економічному, політичному, соціальному, національному, культурному відношенні. Тому держава повинна проводити вірно збалансовану політику в інтересах усього населення, боротися з сепаратизмом, не допускати спроб розколу країн. Цілісність держави і взаємозв'язок всіх її членів забезпечує інститут громадянства або підданства. Таким чином, населення в державі має статус підданих або її громадян.

Громадянство - це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування стосунків особи і суспільства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.

Громадянство - це приналежність особи до певної держави, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархічною формою правління термін «громадянство» замінюється терміном «підданство». Сучасне міжнародне право також визнає статус людей без громадянства - апатридів.

Політична влада - відносини панування й підкорення, що існують між «організованою меншістю» - політичною елітою й основною частиною населення виступають третім системостворюючим елементом держави.

Саме наявність політичної влади як верховної державної влади надає території і населенню, що проживає на ній характер тої чи іншої держави. Політична еліта, використовуючи певні ресурси, нав'язує більшості - населенню країни свою волю і спрямовує його поведінку у визначеному напрямі.

Державна влада - це політичний інститут, якому притаманний стійкий, сталий характер. Це означає, що не варто змішувати осіб, що тимчасово здійснюють цю владу із самою державною владою. Особи, що відносяться до владних структур, часто замінюються іншими особами, але самі владні структури тривалий час (іноді цілі століття і навіть тисячоліття) залишаються незмінними.

Суб'єктом державної влади є суспільство загалом, бо влада - то інституційне вираження певної загальної, спільної для всіх людей волі, інтегруючого й узгоджуючого начала, яке скріплює суперечливі фрагменти соціуму у сталу цілісність. Саме слугуванням потребам, які є нестановими, позакласовими, позапартійними, загальними, верховними, визначається одна з найважливіших ознак державної політичної влади - імперативність її настанов.

ВЛАДА ПОЛІТИЧНА (державна)	ВЛАДА ПОЛІТИЧНА (партійна)
Усезагальність	Корпоративна частковість
Обов'язковість настанов, аж до примусу	Морально-ідеологічна імперативність, влада впливу
Суверенність	Регламентованість конституцією і законами
Територіально організована	Можливість регіонального або міжнародного поширення
Межа повноважень - державний кордон і громадянське суспільство	Межа повноважень - сфера впливу іншої партії, політичної сили
Альтернатива - безвладдя	Альтернатива - влада іншої ідеї, опозиція
Законовідповідність	Суб'єктивна доцільність
Мета - суспільні справи	Мета - перемога «наших»

Варто зауважити, що політична державна влада повинна бути суверенною, ефективною, організаційно оформленою, здатною успішно розв'язувати завдання, що стоять перед державою.

3. Основні ознаки держави

Аналіз держави з точки зору компонентів, що її складають не вбачає розділ держави та суспільства. Суспільство і держава, з точки зору такого підходу, складає єдине ціле. Однак, держава є не лише територіально-національним утворенням, але й головним політичним інститутом суспільства, особливою формою організації політичної влади у суспільстві. З цієї позиції варто виокремити характерні риси - ознаки держави, що відрізняють її від інших політичних та суспільних організацій.

1. Національне самовизначення. Держава об'єднує все населення, що проживає на даній території. Субстанціональним елементом державності виступає нація, що політично самовизначилась. Держава не може виникнути, поки в нації не з'явилось усвідомлення необхідності верховної влади і не має її конкретних носіїв та виразників. Лише тоді, коли в суспільстві створені передумови для національного самовизначення, стає можливим формування державності. Верховна влада консолідує навколо себе націю і керує нею, насамперед у спільних інтересах.

2. Наявність публічної влади, що стоїть над суспільством і управляє ним - особливої управляючої системи (механізму) керівництва основними сферами суспільного життя. У разі потреби ця система може застосувати примус. Ніхто не може довільно приймати рішення про своє існування в суспільстві поза державою, або про непідкорення державній владі, оскільки приналежність до неї є суспільною необхідністю, вимушеною й такою, що регулюється державним і міжнародним правом.

3. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апарату. Державний апарат - це прошарок політичної еліти, «корпорація», яка практично здійснює владу в державі, «рухаючи» всю велику й складну «державну машину». Державний апарат складається з державної бюрократії (чиновників різних рангів). «Існування державної влади, - писав К.Маркс, -находить свій вираз саме в чиновниках, армії, адміністрації, судах» Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 6. - С.287.. Таким чином, публічна влада в державі може трактуватись як сукупність взаємозв'язаних інститутів сформованих на їх основі закладів: а) інститути та заклади законодавчої, виконавчої й судової влади; б) наглядово-контролюючі інститути і заклади; в) органи охорони громадського порядку; г) органи державної безпеки; д) збройні сили.

4. Монопольне право на використання насилля тими, хто володіє владою. Тільки держава має право на використання насилля (у тому числі й фізичного) по відношенню до своїх громадян у ситуаціях, встановлених законом. Держава має первинне, вище у порівнянні з іншими організаціями право застосовувати насилля у межах держави. Для цього вона має й організаційні можливості у вигляді апарату примусу.

5. Суверенітет - тобто незалежність і верховенство у внутрішніх справах. Суверенітет має внутрішній й зовнішній виміри. Це означає, що держава розпоряджається вищою й необмеженою владою по відношенню до внутрішніх суб'єктів, існуючих на його території (громадяни, організації), а інші держави зобов'язані поважати цей принцип.

Політичний зміст державного суверенітету можна визначити як здатність суб'єктів, що діють через державу і в його кордонах, гарантувати суспільству самостійність та незалежне існування та розвиток.

6. Юридичний порядок (наявність права), тобто обов'язкових правил поведінки, встановлених й санкціонованих публічною владою. Тільки держава має право на регулювання суспільного життя за допомогою права, законів. Держава виступає не лише творцем, але й охоронцем, наглядачем встановленого нею правового порядку на всій своїй території. За допомогою права держава як політичний інститут закріплює визначений порядок суспільних відносин й норм, а також структуру й порядок діяльності державного апарату.

7. Податки - обов'язкові платежі громадян, державних та приватних установ та підприємств, які може встановлювати та збирати лише держава. Податки складають основне джерело надходжень коштів у державний бюджет для покриття видатків держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки створюють умови економічної самостійності держави. Мудра податкова політика сприяє зростанню добробуту населення і підйому виробництва.

8. Відносна сталість - це одна характеристика держави, що відбиває її просторово-часовий характер, дію юридичного порядку певної політичної еліти на конкретній території у конкретний час. Так, характеристика держави Україна у 1917-1918 рр. XX ст. буде відрізнятися від подібної характеристики України на початку XXI ст.

На основі вищевказаного можна дати таке визначення держави. Держава - це багатоаспектний політичний інститут суспільства, що виступає, з одного боку, як особливий апарат управління, а, з іншого боку, як асоціація усіх членів суспільства (громадян, підданих), розташованого на визначеній території на основі права.

4. Функції держави

Держава виконує ряд функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. Функції держави - це головні напрямки її діяльності, через які реалізуються її соціальна сутність і призначення. Традиційно функції держави поділяються на внутрішні і зовнішні.

4.1 Внутрішні функції держави

Політична функція виражається у забезпеченні політичної стабільності, здійсненні владних повноважень, виробленні політичного курсу, що відповідає потребам та очікуванням широких мас населення або підтримує політичне панування класу - власника.

Економічна функція полягає в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створення стимулів економічного зростання або здійснення санкцій, використання системи планування і т. ін.

Організаторська функція полягає в здійснення владних повноважень по реалізації виробленої політики: виконання рішень, формування і використання державного апарату (управлінців), здійснення контролю виконання законів, рішень, здійснення заходів координації діяльності різних суб'єктів політичної системи і т. ін.

Правова функція забезпечує правопорядок, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини і поведінку громадян, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів.

Соціальна функція полягає у задоволенні життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, підтриманні здоров'я, наданні соціальних гарантій пенсіонерам, інвалідам, безробітним, молоді, багатодітним сім'ям, сиротам, страхуванні життя й здоров'я, власності.

Культурно-виховна функція спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб людей, ознайомлення їх з досягненнями вітчизняної та світової художньої культури, створення умов для самореалізації у творчості, виховання моральності, громадянськості й патріотизму.

4.2 Зовнішні функції держави

Серед зовнішніх функцій варто виділити дві:

Функція оборони країни, яка заклечається забезпеченні цілісності, безпеки і суверенітету держави.

Функція взаємовигідного співробітництва в економічній, технологічній, торгівельній, культурній та інших сферах з іншими країнами.

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові і постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави та визначаються обставинами (наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій, стихійних лих), то постійні функції реалізуються протягом усього часу існування держави.

Для виконання внутрішніх та зовнішніх функцій держава має у своєму розпорядженні спеціальний механізм, що представляє собою комплекс органів. Це: законодавчі, виконавчі та розпорядчі органи, контролюючі, правоохоронні органи, збройні сили, дипломатичні установи.

5. Форми державного правління та устрою

В процесі становлення та розвитку держави складається не лише її сутність, природа, зміст, але й форма, тобто певна система, що включає в себе форму правління і форму державного устрою.

5.1 Форми державного правління

Держава як форма політичної організації суспільства, як носій й чинник суспільної влади розкриває сутність цього через форми державного правління.

Форма державного правління є однією з суттєвих характеристик форми держави і залежить від способу організації верховної влади в державі, у першу чергу від того, що заведено визнавати її формальним джерелом, яким є порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою та з населення.

Джерелом влади може бути визнана воля однієї людини, воля усього народу. Залежно від цього заведено розрізняти монархічну та республіканську форми державного правління.

5.1.1 Монархія

Монархія (від грец. monarchia - одновладдя; mono - один і archea - влада) - форма правління, за якої верховна влада в державі цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до царюючої династії. Влада монарха є спадковою і довічною. Вона переходить від одного представника царствуючого дому, династії до іншого у строго встановленому порядку. Разом з тим в історії відомі випадки, коли монарха обирали - Польському королівстві, в Німеччині до 1806 р., зараз у Малайській Федерації.

Монархії були найбільш розповсюдженою формою державного правління у Стародавньому світі.

У XIII-XVII ст. у країнах Європи набуває поширення станово-представницький різновид монархії. Тут поряд із досить впливовою владою короля існують зібрання представників провідних верств, станів (states) - Генеральні Штати у Франції, Кортеси в Іспанії, Земський собор у Росії. Вони виконували здебільшого дорадчу функцію при монархові, інколи ще й фінансову та законодавчу.

У XV-XVI ст. у західноєвропейських країнах склався ще один різновид монархії - абсолютна, або необмежена (від лат. absolutus - безумовний, необмежений). Відбувається максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада (законодавча, виконавча, судова) цілком зосереджується в руках монарха. Така форма правління була більш оптимальною за умов поступового руйнування традиційних для феодалізму структур, його розпаду і зародження капіталістичних суспільних відносин.

Абсолютизм - це не просто держава, в якій цілком відсутній поділ влади. Це ще й відповідний спосіб мислення, підґрунтям якого є ідея про те, що найголовніше в суспільстві - це король і держава, усе ж решта - особа, громада, народ є другорядними. Держава сприймається як велика вотчина із благодійним паном на чолі, який постає опікуном і пастирем народу. Звідси випливає ще одна ознака абсолютизму - відсутність видимої і легальної політичної боротьби. Змагання за владу тут відбувається закулісно, переважно у вигляді інтриги, а коли й відкрито, то вже як заколот, повстання чи війна.

Розквіт абсолютизму в Англії спостерігався за царювання Єлизавети Тюдор (1558-1603), у Франції - за Людовика XIV (1643-1715). У Росії у період правління царя Петра I (1682-1725), а його розквіт - за Катерини II (1762-1796). Ознаками та атрибутами абсолютизму стали бюрократизація державного управління, утворення регулярної армії, впорядкування фінансів й податків, залучення церкви до загальної системи державної адміністрації, інституції станового представництва занедбані.

Якщо у країнах Європи урядову й адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, то в Росії навпаки, держава та її політика формувала соціальну структуру. Таким чином державна влада в Росії мала значно сильніші позиції щодо суспільства, ніж західні режими. Монархічна форма державного правління в Росії отримала назву самодержавства.

Саме за часів російського абсолютизму сталися значні зрушення в ліквідації політичної й культурно-національної автономії України. Це, зокрема, заборона у 1720 р. друкувати в Україні будь-які книжки, окрім церковних; заснування 1722 р. «Малоросійської колегії», яка складалася із царських офіцерів і фактично перейняла на себе керівництво Україною, це, нарешті, скасування гетьманства 1764 р. та Запорізької Січі 1775 р.

5.1.2 Конституційна монархія

Внаслідок буржуазних революцій в Європі XVII -XVIII ст. у багатьох країнах вдається якщо не скасувати монархію, то істотно обмежити її, визначивши її існування нормами і вимогами конституції, організувавши її співіснування з виборним представницьким органом - парламентом. Така форма монархії отримала назву конституційної, обмеженої.

У сучасних конституційних (парламентарських) монархіях (Бельгія, Великобританія, Данія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.) роль монарха багато в чому є суто номінальною. Монарх тут може мати право радити, заохочувати, попереджати, або право вето. Він є главою держави символічним уособленням єдності нації, призначає главу уряду та міністрів, проте робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, які здобули більшість у парламенті. Взагалі уряд у конституційних монархіях формується парламентським шляхом.

Державне управління здійснюється від імені монарха. Як суб'єкт влади в державі, монарх може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони), очолювати виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, він репрезентує державу у міжнародних взаєминах.

Становлять інтерес особливості монархічної форми правління в країнах, які входять до складу Британської співдружності націй - Австралії, Барбадосі, Канаді, Новій Зеландії, Ямайці та ін. Ці країни перебувають в унії (від лат. unio - єдність, об'єднання, союз держав) із Об'єднаним Королівством Великобританії і Північної Ірландії і називаються домініонами (від лат.dominium - володіння, влада). В них немає власних монархів, і главою держави тут вважається британський монарх. Проте його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британська корона за поданням уряду.

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розвинених країнах і 23 країнах, що звільнилися від колоніальної залежності. Серед них є монархії абсолютні або необмежені (Катар, Бахрейн, Оман, Об'єднанні Арабські Емірати), конституційні або парламентарні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.), теократичні, тобто такі, де світська влада зосереджена в руках духовенства (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзії, Бутан).

У багатьох країнах після II-ї світової війни відбулося скасування монархічної форми правління, перетворення її у форму республіканську. Це були і насильницькі повалення (Румунія, Болгарія), і реформаторські скасування монархії внаслідок всенародних референдумів (Італія, Греція). У 70-80-х рр. відбулося відтворення монархічного ладу в Іспанії та Камбоджі.

5.1.3 Республіка

Республіка - форма державного правління, яка ґрунтується на виборності органів влади, що обираються усім населенням на визначений термін.

Республіканською є така форма правління, в якій глава держави й усі органи влади є виборними й замінюваними, а виконавча влада є похідною від представницького органу або виборців. Її органи обираються на певний строк усім населенням або формуються загальнонаціональною представницькою установою, а громадяни повною мірою володіють відповідними правами й свободами, мають можливість впливати на владу та її рішення.

Республіканська форма державного правління передбачає визнання народу носієм верховної влади, сувереном, який делегує її своїм представником на строго визначений строк. Правління державою на принципах республіканізму є найбільш поширеним у сучасному світі.

Розрізняють два головних типи республіканської форми правління - президентську і парламентську республіки.

Президентська республіка - характеризується значною роллю президента в системі органів державного управління. Обирається він незалежно від парламенту: або особливою колегією виборщиків, які у свою чергу обираються всім населенням (США), або на прямих і загальних виборах (Мексика, Колумбія, Венесуела). Президент одночасно є главою держави і главою уряду, посада прем'єр-міністра при цьому, як правило відсутня. Уряд у таких республіках формується позапарламентським шляхом - через призначення його членів президентом незалежно від партійного складу парламенту (останній може тільки затверджувати склад уряду); міністри зобов'язані проводити політику, яка визначена президентом і несуть відповідальність за її виконання в першу чергу перед ним. Парламент не в змозі оголосити вотум (від лат. votum - бажання, рішення, думка, позиція, яка виражена у формі голосування) недовіри уряду, президент не має права достроково розпустити парламент.

До цього додається ще й те, що в структуру президентської республіки закладена можливість невідповідності партійного складу уряду і парламентської більшості, яка може належати іншій партії, ніж партія президента. Такий стан справ може бути засадою політичного балансу й суспільної стабільності. За дотримання конституції парламент здатний врівноважувати широко повноважну президентську владу, не дати їй перерости в авторитарну диктатуру. Так, наприклад, розбіжності між парламентом і президентом з приводу прийнятих законів президент має право відкладного вето. Але вето може бути подолано парламентом, якщо, як це має місце в США, при повторному його розгляді за нього проголосує 2/3 членів Конгресу. Президент може бути усунений від посади у випадку, коли нижня палата (Палата представників) виразить йому недовіру (імпічмент), яка буде підтверджена верхньою палатою (Сенатом). (Більшість країн з даною формою правління - країни Латинської Америки).

Парламентська республіка - характерною ознакою є формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті. Такий уряд є відповідальним перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Парламент тут не тільки творить закони і приймає бюджет, а й спрямовує та контролює діяльність уряду. Виконавча влада може належати міцному уряду більшості, хиткому коаліційному уряду та слабкому уряду меншості.

Формування уряду на парламентських засадах полягає в тому, що персональний склад виконавчої влади певною мірою відбиває партійну структуру парламенту - до уряду входять представники партій, або партій парламентської більшості, які, керуючись вимогами партійної дисципліни, здійснюють волю своєї фракції. Вотум недовіри уряду з боку парламенту спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту й проведення дострокових виборів. При цьому урядова та парламентська кризи в парламентській республіці можливі й у випадку парламентської рівноваги.

Спираючись на парламентську більшість, уряд у парламентській республіці здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні, а його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто постає як перша керівна особа у державі.

У парламентській республіці може бути президент, як приміром, у Німеччині, Італії, Австрії. Президент тут є главою держави, вважається гарантом державної єдності й незалежності. Проте фактичні його прерогативи (від лат. prerogative - перевага, виключне право, компетенція) тут є обмеженими й часто-густо зводяться до суто представницьких: він може репрезентувати країну у міжнародних відносинах, звертатися з посланнями до народу, закріплювати своїм підписом закони, користуватися правом відкладного вето, призначати прем'єр-міністра і за його поданням формувати уряд. При цьому вищим органом виконавчої влади залишається кабінет міністрів. Президент тут є слабкою ланкою у системі виконавчої влади. Його роль у значній мірі нагадує роль монарха в конституційній монархії.

Змішані форми державного правління поєднують у собі ознаки президентської і парламентської республік. Найбільш типовим прикладом є Франція. Тут спостерігаються риси президентської республіки (президент обирається без участі парламенту) і парламентської республіки (існує пост глави уряду); уряд несе подвійну відповідальність: перед президентом й перед нижчою палатою парламенту. Франція стала країною з режимом сильної особистої влади президента. Він має право розпустити парламент й призначити при цьому обов'язково час позачергових парламентських виборів. Такого права у президента США, наприклад, немає. Президент без погодження із парламентом, але з урахуванням у ньому розкладу політичних сил, призначає голову уряду й разом з ним формує кабінет міністрів, завдяки чому і він, а не прем'єр, здійснюю верховне керівництво урядом.

Президент є головою держави і верховним головнокомандуючим. Він репрезентує країну у міжнародних відносинах, має право відкладного вето на рішення парламенту, а також право вводу надзвичайного стану у країні. Але разом з тим акти президента Франції, за виключенням деяких, підлягають контрасигнації прем'єром, а у випадку необхідності - відповідальними міністрами. Сьогодні спостерігаються авторитарні тенденції у французькому суспільстві, а не навпаки. (Польща, Болгарія, Росія, Україна перечень яких у різних авторів різний - є приклади подібної ситуації).

Швейцарія. Дуже своєрідна форма правління. Функції голови держави та уряду здійснюються колегіальним органом - Федеральною Радою, який обирається парламентом у складі 7 членів на відносно широкій коаліційній основі. Головує у Федеральній Раді президент, що обирається строком на 1 рік по черзі із складу його членів. Вища влада належить Федеральним зборам, законодавчому органу, що складається з 2-х частин: Національної ради і Ради кантонів. Їх у Швейцарії 23. Закони приймаються тільки з погодженням обох Рад.

Держава - територіальна організація влади.

5.2 Форми державного устрою

Територіально-організаційна структура держави представлена формою її устрою.

Територіально-організаційна структура держави, яка визначає порядок ділення країни на складові частини (штати, провінції, землі, кантони, області тощо), їх правовий статус, порядок відносин центральних і периферійних органів влади, називається формою державного устрою.

Сучасні країни об'єднують людей різних етнічних, релігійних, культурних груп, різних цивілізаційних і місцевих традицій. У зв'язку з чим кожне співтовариство людей повинно домовитись про межі самостійності своїх частин, про розподіл влади по території, про принципи та умови своєї цілісності. Іншими словами, суспільство повинно обрати ту чи іншу форму свого національно-територіального і державно-політичного устрою. У політології прийнято характеризувати такі відомі історії форми державного устрою: проста - унітарна держава, складні - федерація, конфедерація, імперія.

5.2.1 Унітарна держава

Такій формі державного устрою притаманна єдина територія, єдина конституція, централізована судова система, єдина система вищих органів державної влади, єдине громадянство. Така держава - єдина, складає ціле по всій своїй території. У такій державі немає внутрішніх державних утворень (на кшталт штатів, республік). Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць (області, райони, губернії, провінції), які не є політично самостійними. Унітарними державами є : Франція, Данія, Англія, Польща, Японія, Фінляндія та ін. Деякі унітарні держави (Україна, Італія, Португалія та ін.) включають автономні утворення.

5.2.2 Федерація

Федерація (від лат. foederatio - об'єднання, союз) є союзною державою, що складається з державних утворень, які наділені певним суверенітетом на своїх територіях. Такими відносно самостійними суб'єктами федерації можуть бути землі (наприклад, ФРН), штати (Бразилія, США, Індія), провінції (Канада), республіки (Росія) та кантони (Швейцарія) та інші регіони. Ці регіональні одиниці федерації можуть мати власну конституцію, внутрішній адміністративно-територіальний розподіл, власні органи влади і управління, власну правову і судову системи, своє громадянство. Між вищою державною владою і суб'єктами федерації, як правило, здійснюється розмежування повноважень. Скажімо, питання зовнішньої політики, оборони, грошового обігу та ряд інших рішаються на федеральному рівні; внутрішньо регіональні, місцеві - на рівні кожного суб'єкта федерації. У федеративних державах існують єдині соціально-економічний простір, грошова система, конституція, громадянство, територія, кордони, вища влада (федеральний уряд). Суб'єкти федерації, як правило, не мають права виходу із союзної держави.

Першим в історії федеральною державою стали США (по Конституції 1787 р.). Сьогодні в світі багато таких держав: Австралія, Австрія, Аргентина, Венесуела, Пакистан, Індія, РФ, Канада, Мексика, Швейцарія та ін.

5.2.3 Конфедерація

Особлива державна форма конфедерація (від лат. confoederatio - об'єднання, союз). Конфедерацією називається постійний союз незалежних суверенних держав, створений задля досягнення певних спільних цілей - зовнішньополітичних, оборонних, економічних. Конфедеративний союз - це добровільне об'єднання держав, у якому кожна з них делегує центральному координаційному владному органу чітко обмежене коло повноважень. Спільні рішення, що стосуються цієї конфедерації, приймаються тільки при наявності згоди представників всіх держав, що входять до її складу і набирають чинності лише після затвердження національними органами кожної держави.

Історичний досвід державного будівництва доводить, що конфедерації не є сталими, міцними утвореннями. Як правило, з часом вони переходять у федерації або розпадаються. Розпалися, наприклад, конфедерація Норвегії та Швеції у 1905 р. після майже столітнього союзу, або як конфедерація Сенегамбія у 1989 р., яка об'єднала дві західноафриканських держави Сенегал і Гамбію у 1982 р. Конфедерації існували у Німеччині (1815-1867 рр.), Конфедеративні штати Америки об'єднали у 1864-1865 рр. 11 бунтівливих штатів рабовласницького півдня США. Ці конфедерації згодом трансформувалися у федерації. Найбільш довго конфедерація існувала у Швейцарській Конфедерації з XIII ст. по 1848 р. І хоча конституцією країни визначено, що кожний кантон є «федерально-суверенною державою» зі своїм урядом і конституцією, ця країна є федерацією з сильною централізацією найважливіших функцій. А слово «конфедерація» навіть залишилось в офіційній назві країни.

Зростаюча глобалізація сучасного життя народжує нові форми об'єднань, альянсів, співдружностей держав. Найбільш вражаючий прогрес у міждержавному об'єднанні демонструє Європейський Союз (ЄС). З шести «першопроходців» у 1957 р. ЄС об'єднує на 1 січня 2007 р. 27 європейських країн. ЄС - це спільний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили. ЄС - це спільний Європарламент (з прямими і всезагальними виборами його депутатів), Євро суд і спільні фінансові заклади, узгоджена зовнішня політика, вільне пересування громадян по території більшості країн-членів ЄС, єдина валюта, екологічне, культурне співробітництво.

Свої шляхи взаємодії шукають й колишні республіки зниклого у 1991 р. СРСР. Більшість з них об'єднались у Співдружність Незалежних держав (СНД), від якого поки що мало практичної користі. Ці країни створюють різно-, дво- і багатосторонні альянси (наприклад, Митний союз Білорусь - Казахстан - Киргиз стан - РФ - Таджикистан або Союз Білорусі і Росії).

Існують також об'єднання держав, центром яких є колишні колоніальні метрополії, наприклад, Британська співдружність націй, через колишні метрополії намагаються тримати у зоні свого впливу колишні колоніальні країни.

Своєрідним типом державного утворення є імперії (від лат. imperium - влада держави). Для імперії характерні велика територія, сильна централізована влада, різнорідний національний і культурний склад населення. В історії людства відомі імперії, що існували у різні часи у різних народів на всіх континентах Землі: Китайська, Монгольська, Римська, Візантійська, Германська, Французька, Російська, Австро-Угорська та ін. Імперії виникають за рахунок приєднання до сильної національної держави нових територій насильницьким або порівняно мирним шляхом. Більшість імперій ставали державами, заснованими на економічному, політичному, соціальному пануванні одного імперського народу над підкореними народами і які жили за рахунок пограбування колоній. В сучасному світі імперії відсутні.

Література

1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с.

2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с.

3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського, З.І. Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с.

4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.

6. Політологія: Курс лекцій / І.С. Дмитрів (керівник), О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

7. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б. Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с.

8. Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 164 с.

9. Абетка українського політика. Довідник / М. Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с.

10. Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 1997. - 248 с.

11. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с.

12. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І. Римаренка. - К.: Либідь, 1997. - 656 с.

13. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б. Кухти. - Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. - 336 с.

14. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

15. Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. - 838 с.

16. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

17. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с.

18. Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. О.І. Семкіна. - Львів: Світ, 1996. - 800 с.

19. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192 с.

20. Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

21. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. -174 с.

22. Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с.

23. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с.

24. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Ватра, 1995. - 328 с.

25. Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. - К., 1994.

26. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. - К.: Генеза, 1994. - 368 с.

27. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1993. - 191 с.

28. Конспект лекцій з курсу "Політологія" для студентів усіх форм навчання / І.С. Дмитрів, В.А. Кулик, О.М. Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992.- 44 с.

29. Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. - 256 с.

30. Основы политологии / Под ред. А. Боднара. - К., 1991. - 144 с.