Історичні форми демократії

Міністерство освіти і науки України

Реферат

з політології

на тему

Історичні форми демократії

Київ, 2010

Зміст

Вступ

1. Поняття й сутність демократії

2. Основні історичні форми й сучасні теорії демократії

3. Доцільність демократії й умови її існування

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства -- ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства. Демократія -- форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу. Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокрита). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»). Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республікан­ський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (пар­ламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запоро­зькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

1. Поняття й сутність демократії

Демократія - одне з найбільш уживаних і в той же час не прояснених понять політичного життя й політичної науки. Відомий фахівець із проблеми, американський політолог, професор Стэндфордского університету Пилип Шмиттер, зокрема , помітив із цього приводу: "Зовсім очевидно, що демократія являє собою дуже ємне поняття, що часом видається аморфним і навіть порожнім. У різний час стосовно неї вживалася величезна кількість підозрілих епітетів: керована демократія, "опікунська демократія", "популярна демократія", народна демократія, консенсусна демократія. Усе це - незграбні спроби виправдати щось, що лише віддалено нагадує демократію або, що не має з нею нічого загального". У цьому зв'язку представляється досить корисним прояснити конкретне утримання цього багатогранного поняття. На сьогоднішній день у політичній науці існує кілька основних підходів до визначення сутності демократії:

1) Перший підхід - етимологічний, тобто, що розглядає походження й споконвічне значення терміна "демократія". Дослівно ж "демократія" переводиться із грецької мови на російську як "народовладдя", або, по зробленій в XIX ст. американським президентом А. Лінкольном розшифруванню, "правління народу, вибране народом і для народу". Тобто , інакше кажучи, згідно із цим підходом, демократія - це форма суспільного устрою, заснована на рівноправній участі членів суспільства в керуванні із прийняттям розв'язків більшістю. Але подібний підхід до розуміння природи демократії мало що проясняє, тому що навіть у самій грецькій мові складове його корінь слово "демос" одночасно означає народ, юрбу, чернь і всіх людей взагалі на загал. Справжній зміст поняття "демократія" знову від нас вислизає. Крім того, при цьому залишається неясним, як конкретно народ здійснює свою владу при народовладді? Які умови повинні бути для цього створені? Повинні чи при цьому існувати які-небудь обмеження влади народу?

2) Другий похід - нормативний - полягає в розумінні демократії як певного ідеалу суспільного устрою, заснованого на принципах волі, рівності й братерства, висунутих Великою Французькою революцією. Слабість, що відразу ж кидається в очі, даного підходу полягає в тому, що він не враховує відірваність будь-якого ідеалу від реального життя суспільства (у реальності найчастіше недосяжні навіть формальна воля й рівність, а братерство - взагалі на загал не політична категорія), протиріч, що існують між самими принципами волі, рівності й братерства ( як показує історичний досвід, воля швидко зводить нанівець рівність, а рівність - волю).

3) Третій підхід - соціально-політичний - трактує демократію як масовий суспільний рух за здійснення демократичних цілей і ідеалів. Як вважають фахівці з політичної історії, воно виникло в Новий час у країнах Європи під прапором боротьби з абсолютизмом за права третього стану, пережило кілька хвиль і продовжує діяти й понині. Слабість цього підходу до розуміння природи демократії полягає в тому, що залишається неясний зв'язок масового устремління до демократії, масових рухів під демократичними гаслами з реальним досягненням демократії. Як показує історичний досвід, масові рухи під демократичними гаслами (наприклад, робочий рух початку ХХ в. у Росії під керівництвом РСДРП) можуть вести й до тоталітаризму.

4) Четвертий підхід - так звана "цивільна теорія демократії" (російський політолог В. Махнач і ін. ) - розглядає її не просто як влада більшості (юрби), а саме як влада свідомих, активних, цивілізованих і політично культурних громадян. Головною проблемою, що розуміється в такий спосіб демократії є те, що такі громадяни, як правило, становлять меншості суспільства.

5) П'ятий підхід - негативний - розглядає демократію буквально як влада черні і юрби, влада людей з низинними похилостями, що зневажають усі суспільні підвалини (так, наприклад, розуміли демократію її античні критики - Платон, Аристотель, Фукидид, так тлумачать її деякі сучасні праві й консерватори). Слабість цього підходу - у його очевидній однобічності, оскільки в жодному соціальнім явищі, тим більше такому складному й багатогранному, не можна бачити одні тільки негативні сторони.

6) Шостий підхід - емпіричний (емпірія - безпосереднє чуттєве сприйняття подій і явищ навколишнього світу) - призиває відійти від розгляду ідеальних і неіснуючих моделей демократії, і розглядати її такою, яка вона є насправді . З позицій цього підходу демократія представляється як форма правління, заснована на вільній і чесній конкуренції політиків у боротьбі за владу з додаванням ще деяких ознак - підзвітність уряду парламенту, влада закону, відкритість суспільства, повага до приватної власності й правам громадян, і т. д. Слабість такого розуміння демократії проявляється в тому, що, незважаючи на відвернений характер ідеальних моделей демократії, певний ідеал все-таки потрібний для того, щоб на нього можна було орієнтуватися в реальнім політичнім житті й удосконалити дійсність. Корисність же цього підходу полягає в тому, що він виділяє деякі найбільш загальні ознаки демократії як реального явища. З погляду відомого американського політолога Р. Даля, сучасна розвинена демократія опирається на сім основних інститутів:

1) Суверенітет народу й виборність вищих посадових осіб - тобто народ як вище джерело влади вибирає політичних керівників і може періодично поміняти їх; 2) Вільні й чесні вибори - тобто вибори з реальною конкуренцією й рівністю шансів претендентів, без усякого примусу виборців до голосування;3) Загальне голосування, тобто положення, коли практично всі дорослі дієздатні громадяни мають право голосувати на виборах; 4) Право претендувати на виборні посади, яким також повинні мати практично всі дієздатні дорослі громадяни; 5) Свобода слова - тобто громадяни повинні мати право вільно виражати свою думку по самому широкому колу політичних і суспільно значимих питань, критикувати політичну владу, її політикові й пануючу ідеологію;6) Альтернативна інформація - тобто в демократичній державі крім офіційних повинні існувати альтернативні джерела інформації, до яких громадяни могли б регулярно звертатися; 7) Незалежність організацій - громадяни повинні мати право з метою захисту своїх інтересів створювати незалежні від держави об'єднання - асоціації, політичні партії, групи тиску, і т. д. Усе це, як прийнято сьогодні вважати, у сукупності й становить сутність реальної демократії.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не роз­ширення і збагачення змісту демократії, а навпаки -- різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін. ). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій. Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури. Демократія -- явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія -- порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян. Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування орга­нів влади різних рівнів. Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень. Представницька демократія -- порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними). Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади. У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв'язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

2. Основні історичні форми й сучасні теорії демократії

Неоднозначність феномена демократії визначається не тільки розбіжностями в розумінні її природи, але також тривалою еволюцією її історичних форм. Самою же першою історичною формою демократії, на думку антропологів і етнографів, була родова. По їхніх спостереженнях, у рамках родового первіснообщинного ладу всі дорослі чоловіки й жінки мали право голосу, у тому числі у Раді роду, яка вибирала керівників роду, ухвалював розв'язки про оголошення війни й про прийняття в рід сторонніх. У той же час у рамках складеного з окремих родів племені всі розв'язки ухвалював раду зі старійшин і військових вождів, тобто мало місце аристократичне правління. Таким чином, основними ознаками родової демократії були наступні:

1) Вона існувала в замкнених родових колективах і не поширювалася на племінний рівень; 2) Були відсутні поділ управлінської й виконавчої праці, не було спеціалізованого апарата керування й примусу; 3) Влада вождів і старійшин опиралася не на інститути примусу, а на традиції й моральний авторитет.

Очевидно, що подібна форма демократії була недосконалою й могла існувати лише в нерозвиненім суспільстві. З розвитком же виробництва й суспільного поділу праці, з виникненням приватної власності й соціальної нерівності первісна демократія природно поступилася місцем авторитарним формам правління (монархії, аристократії, олігархії або тиранії). Наступною історичною формою демократії була так звана рабовласницька афінська. Початок їй поклали знамениті реформи архонта (верховного правителя) Солона, які він здійснив в 6 ст. до н е. , перерозподіливши земельні володіння від аристократії на користь широких шарів вільних громадян і закріпивши їх право власності законом. Як вважає відомий російський сходознавець Л. С. Васильєв, саме в результаті реформ Солона виник суспільний лад, що опирається на юридично закріплену приватну власність (чого не було ніде більше в Прадавньому світі), і створилися умови для подальшого розвитку волі та початку демократії в Європі й на Заході в наступний час. У числі особливостей афінської демократії можна назвати наступні:

1) Вища влада в полісі Афіни належала народним зборам (экклезії) виконавчої влади, що контролює діяльність, поліса ( тобто ради царів); 2) Правова рівність вільних громадян (на рабів і мігрантів - на афінян (метеков) не поширювалося); 3) Максимальне зниження майнових цензів, для того щоб брали участь у народних зборах, і заохочення незаможних до виконання їх цивільних прав; 4) Могла існувати тільки в умовах рабовласництва й рабської праці, що звільняє вільних громадян для участі в політику; 5) Могла діяти тільки в масштабах окремого міста (поліса), тому що діяльність народних зборів у масштабах середньої або великої держави неможлива; 6) Із втратою авторитетних керівників, з ростом соціальної нерівності й з посиленням впливу черні, афінська демократія перетворювалася в деспотію більшості, а народні збори - у місце зведення рахунків: відбувалися розправи бідних над багатими, переслідування інакомислячих (згадаємо розправу над великим філософом Сократом), страти полководців за військові поразки.

Наступна історична форма демократії - демократія так звана класичного лібералізму, яка ствердилася в Новий час у результаті релігійної Реформації, скинення абсолютистсько-монархічних форм правління в результаті буржуазних революцій 16 - 18 ст. ст. (нідерландської, англійської, французької). Торжество ліберальної демократії пов'язане із твердженням принципів громадянського суспільства, конституційних форм правління, ідей народного суверенітету й невід'ємних прав громадян. Батьківщиною класичного лібералізму по праву вважається Англія, де задовго до революції 1640 г. відбулося обмеження раніше абсолютних прав монарха через підписання їм Великої Хартії вільностей (1215 г. ), існував парламент, автономне місцеве керування і т. д. Остаточна ж конституційно-ліберальна модель в історії Англії після так званої Славної революції 1688 г. , і була офіційно закріплена в Революційнім укладенні 1689 г. Основні принципи демократії класичного лібералізму такі: відділення індивіда від суспільства й держави, розмежування держави й громадянського суспільства, повага прав меншості, правління на основі законів і мінімальне втручання держави в економіку і т. д. Практично все перераховане вище входить до числа характеристик сучасного лібералізму як політичної ідеології. На основі цих принципів формується сучасна модель так званої ліберальної демократії, основними характеристиками якої є:

1) Індивідуалізм, визнання особистості первинним і головним джерелом влади, пріоритет прав індивіда перед законами держави; 2) Формальний характер: воля розуміється не як активна участь громадян у політику, а як відсутність примусу й обмежень в індивідуальній діяльності; 3) Парламентаризм, перевага представницьких форм у політику (тобто парламент виступає як вищий виразник волі всього народу); 4) Обмеження сфери діяльності держави охороною громадського порядку, безпеки й прав громадян, як наслідок - його невтручання в приватну сферу й в економіку; 5) Обмеження влади більшості над меншостями: гарантія невід'ємних прав меншості й окремої особистості.

Усе вищезгадане цілком природно визначає й очевидні недоліки ліберальної демократії. По-перше, це насамперед її декларативний характер для бідних в умовах соціальної нерівності (права формально однакові, але в багатих можливостей більше), по-друге - обмеженість через ставку на голосування як на основну форму участі громадян (участь у діяльності політичних партій і рухів, постійний цивільний контроль над владою не передбачається); по-третє - її слабість через недооцінку ролі держави в справі керування суспільством, а також через культивування необмеженого індивідуалізму, на ділі ведучого до торжества анархії й розпаду суспільства. Крім того, неясно, як подібна модель демократії може бути реалізована в африканських і азіатських суспільствах з їхніми сильними авторитарно-колективістськими традиціями. Оскільки класична ліберальна демократія за свої недоліки зазнається сьогодні серйозній критиці й ревізії, маємо сенс розглянути існуючі на сьогодні альтернативні теорії демократії:

1) Колективістська демократія (її представниками є Ж. - Ж. Руссо, К. Маркс, В. І. Ленін, німецький філософ права К. Шмитт - автор вчення про "гомогенне суспільство" і "тотальні держави").

Загальними принципами цієї теорії демократії є:

1) Народ, клас, нації або раса розглядаються як єдине ціле з неподільною волею й спільними інтересами;2) Народ повинен здійснювати політичну владу прямо, не відчужуючи її на користь держави або окремих інститутів; 3) Кожний представник народу повинен безпосередньо брати участь у справах керування; 4) Для реалізації народовладдя народ повинен стати єдиним цілим у політичному плані; 5) У відношенні всіх тих, хто пручається у реалізації волі народу, застосовується колективний примус.

У країнах Європи, що розуміється в такий спосіб демократія відкриває дорогу тоталітаризму (по визначенню німецького політичного філософа Г. Люббе, це - тоталітарна демократія). У той же час у країнах Сходу така колективістська демократія, в основі якої лежить підпорядкування індивіда колективу, суспільству й державі, реалізується у формі багаторічних стійких авторитарних режимів (шахських, султанських, теократичних, і т. д. ). Досить близька по своєму основному змісту до колективістської теорії розроблена в 20 рр. М. Вебером концепція плебисцитарної демократії. До її створення Вебера привело усвідомлення необхідності забезпечити контроль суспільства над тим, що узурпували важелі влади й керування бюрократичним апаратом. На запитання про те, чи можна розв'язати дану проблему за допомогою демократизації, за рахунок підвищення рівня участі народних мас у політиці, німецький соціолог відповідав негативно. По-перше, маси не здатні до кваліфікованого й компетентного прийняття політичних розв'язків. По-друге, масова політизація приведе до створення великих організацій (політичних партій, профспілок), які потім неминуче бюрократизуються й потраплять під контроль чиновників. Тому розв'язати проблему контролю над бюрократією може лише висування (вибір народом) яскравого харизматичного лідера, що одержує у своє розпорядження необмежені владні повноваження, що й змушує чиновників служити суспільству. Така демократія, по Веберу, виходить за формально-правові рамки: "Демократія, це коли народ вибирає лідера, якому він довіряє. Після цього вибраний народом лідер говорить: " А тепер замовчіть й підкоряйтеся мені". Ні народ, ні партії не повинні втручатися в те, що він робить". Однак подібна демократія означає на практиці не що інше, як вождізм і авторитаризм. У той же час і в сучасну епоху висловлюються досить подібні з веберовскими ідеї. Можна згадати, наприклад, концепцію "делегируємої демократії" аргентинського політолога Г.О. Доннела, суть якої зводиться до того, що переживають процес модернізації в країнах "Третього миру" народ повинен передати необмежені (правом, парламентом, партіями, і т. д. ) повноваження лідерові, що здійснює перетворення. Таким чином, і тут мова йде лише про авторитарний модернізуючий режим, оскільки демократія - це не тільки влада й воля народу, але й повага до певних законом процедур і правил. Колективістської й подібним з нею теоріям демократії протистоїть плюралістична теорія (Г. Пещення, Д. Труман, Е. Фраенкель, Р. Даль), яка розглядає її (демократію) як результат компромісу між різними силами в суспільстві. Основні ж положення плюралістичної теорії демократії можуть бути зведені до наступного:

1) Головним суб'єктом політики є не весь народ у цілому, а різні соціальні групи, тому що саме в їхніх рамках формується політична свідомість і саме через них відбувається участь індивіда в політиці;2) Сутність політики - боротьба різних груп за владу; при цьому жодна з них не може заволодіти нею повністю, що робить необхідними компроміси; 3) Демократія - не влада народної більшості, а результат балансу сил або угоди груп по формуванню влади й виробленню політики;4) Мінуси плюралістичної теорії демократії полягають у тому, що вона не бере до уваги того факту, що в сучасних країнах Заходу до зацікавлених груп (які вона вважає суб'єктом політики) ставиться не більш 1/3 населення, а ступінь впливу різних груп на владу й життя суспільства неоднакове: серед них є більш сильні й більш слабкі.

Урахувати ці вищезгадані мінуси плюралістичної теорії прагне репрезентативна або представницька теорія демократії. Одним з найбільш відомих її представників є відомий німецький соціолог Р. Дарендорф, класик такого значного напрямку в соціології, як конфліктологія; остання вивчає конфлікти, що виникають у сучаснім суспільстві. З погляду Дарендорфа, демократія - це не правління народу, тому що такого в повному розумінні слова ніколи не було й не може бути, оскільки весь народ не може правити й ухвалювати рішення. Тому демократію можна визначити як уряд, що обирається, що й зміщається народом і провідне від його імені певний курс. Головним же втіленням такої представницької демократії є парламентаризм, тобто система правління із сильним парламентом і відповідальним перед ним урядом. До цієї теорії близька по суті елітарна теорія демократії, яка розглядає її як боротьбу за владу елітних груп, що виражають різноманітні соціальні інтереси. Так, зокрема , розуміли демократію видатний німецький соціолог М. Вебер і відомий американський економіст і соціолог Й. Шумпетер. З погляду даного підходу, ціль демократії - не скасування еліти (це безглуздо й небезпечно), а висування в неї найбільш відповідальних і компетентних діячів, що представляють інтереси суспільства. Але тоді виходить, що демократія - це форма аристократії (тобто правління деяких). Але в чому ж тоді суть самої демократії?Таким чином, усі розглянуті нами вище теорії містять у собі певні недоліки й не пропонують ясного й несуперечливого розуміння демократії. Можливо, що в цьому випадку найбільш повне й чітке тлумачення демократії буде містити підхід, що синтезує всі ці теорії. Відповідно до нього, демократія - явище багатогранне, і є комбінацією елементів прямого народовладдя у формі голосування, референдуму й участі в роботі органів самоврядування (щодо цього права колективістська теорія демократії), народного представництва (у формі виборних інститутів влади), опирається на узгодження й баланс інтересів різноманітних соціальних груп (про що говорить плюралістична теорія) і на законодавче закріплення індивідуальних прав і свобод особи. Усе це - так звані сутнісні ознаки демократії, тобто без них її немає. Крім них, існують і деякі зовнішні ознаки демократії (свобода слова, об'єднання, загальне виборче право, і т. п. ), справедливо зазначені в емпіричній теорії.

3. Доцільність демократії й умови її існування

У сучасній ситуації цілком резонним є питання: навіщо взагалі потрібна демократія й чи можна без неї обійтися? У відповідь на це в політичній думці й у політичній науці були сформульовані відповідно ціннісне й раціонально - утилітарне обґрунтування демократії. З погляду ціннісної теорії, демократія є цінністю сама по собі, так у ній втілені загальнолюдські цінності: воля, рівність і братерство. Слабості такого підходу до пояснення необхідності демократії видні неозброєним оком:

1) По-перше, ці цінності розділяються далеко не всіма національними культурами - є серед них і такі, які висувають на перший план не волю, а колективізм, дисципліну й сильну владу (наприклад, культура більшості мусульманських країн);2) По-друге, необхідно пам'ятати, що реальна демократія не гарантує повної волі й тим більше рівності; 3) По-третє - для основної маси людей практичні міркування й матеріальні інтереси були й залишаються важливіше будь-яких ідеалів.

Утилітарний підхід для обґрунтування необхідності демократії вважає її корисною суспільству по наступним причинам:

1) Демократія дозволяє повноцінно виражати й гармонійно поєднувати різноманітні соціальні інтереси; 2) Саме вона забезпечує сприйнятливість суспільства до нових віянь у політичній, економічній і культурній сферах, сприяє його прискореному розвитку; 3) Дозволяє суспільству вільно вибирати політиків, що його влаштовують, і політичний курс;

З усім цим стосовно розвиненої сучасної демократії, безумовно, можна погодитися, однак і утилітарний підхід для розуміння демократії містить у собі певні недоліки:

1) Для того, щоб демократія працювала, необхідний зацікавлений у ній розумний і відповідальний індивід, що не завжди буває, тому що люди по своїй природі недосконалі; 2) Демократичне обладнання не завжди є ефективним і відповідним інтересам суспільства, тому що слабка й нестійка демократія гірше сприймається суспільством, чому сильний і стійкий авторитарний режим - саме він, як ми вже відзначали, найчастіше краще забезпечує стабільність і гарантує добробут громадян.

Таким чином, реально корисна для суспільства тільки ефективна, стійка й працююча демократія. А для того, щоб вона була такою, необхідне виконання цілого ряду умов. Загальними ж передумовами ефективної демократії, по розповсюдженій серед політологів думці, є наступні:

1) Високий рівень індустріального й економічного розвитку країни в цілому - світовий досвід показує, що демократія й слаборозвиненість несумісні;2) Друга, що випливає із цього, передумова - наявність високого рівня добробуту, тому що різко розділене за майновою ознакою суспільство буде не стабільно демократичним, а конфліктним і нестійким; Цілком очевидна й зворотна закономірність. Так, наприклад, за результатами досліджень міжнародної організації "Freedom House", з 25 найбільш багатих країн світу демократичними є не тільки Гонконг і Сінгапур. Слід сказати, що до багатих автори проекту відносять країни, де середня тривалість життя становить не менш 74 років, виробництво валового національного продукту (ВНП) - не менше 20 - 30 % від рівня США, а річний дохід на душу населення - не менше 2 тисяч доларів у рік. Пояснюється все досить просто: багаті країни - це стабільні країни, де є можливість для перерозподілу соціальних благ на користь защемлених груп і згладжування суспільних протиріч. 3) Високий рівень урбанізації (розвитку міст і міського середовища) - очевидно, що жителі міст більше тяжіють і краще пристосовані до демократії, ніж більш консервативне сільське населення;4) Розвиток масових комунікацій - тобто поширення в суспільстві радіо, газет і телебачення - саме вони інформують громадян про політичні події, роблячи політику порівняно відкритою й підконтрольною суспільству; 5) Ринкова економіка, заснована на праві приватної власності й вільної конкуренції. Загальновідомо: у світовій історії немає прикладу демократичних держав з неринкової (тобто планово - державною) економікою. Пояснення цього явища досить очевидно: саме економічна конкуренція перешкоджає абсолютній концентрації політичної й економічної влади в руках вузької групи осіб, гарантує індивідові цивільні й політичні волі. 6) Наявність численного й впливового середнього класу - тобто економічно самостійних (що мають незалежне від держави джерело доходу) і досить заможних людей, що володіють певним рівнем доходу, освітою й політичною культурою. Представники середнього класу в набагато більшому ступені, чому найбагатші шари (олігархи) і незаможні (люмпени) зацікавлені в стабільній і стійкій демократії, тому що саме вона гарантує політичну стабільність, недоторканність індивідуальної волі й приватної власності;7) Наявність певного рівня цивільної політичної культури, у якій свідома й висока політична активність особистості сполучається з підпорядкуванням закону й волі більшості (тобто демократія - це не тільки вміння й бажання боротися за свої права, але й підпорядкування певним правилам). Важливими ознаками такої особистості є розвинена правосвідомість, прагнення до соціальної згоди й розв'язку спірних питань шляхом знаходження компромісу.

На підставі всього сказаного можна сказати, що демократія являє собою досить складний і тендітний політичний механізм, соціальне благо, по-справжньому доступне лише багатим, стабільним і цивілізованим країнам. Шлях до неї для більшості інших неминуче буде досить складним і довгочасним.

Висновок

Представницька демократія -- порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними). Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади. У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв'язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

Список використаної літератури

1. Даль Р.О демократии / Пер. с англ. А.С. Богдановского. - М. : Аспект-Пресс, 2000. - 206 с.

2. Политология: Учебник для вузов. / Мухаев Р.Т. - М. : ПРИОР, 1997. - 368 с.

3. Политический словарь / Под ред. В.Ф. Халигова. - М.: Высшая школа, 1995. - 192 с.

4. Политология: Справочник студента. / Пугачев В.П. - М. : СЛОВО: АСТ, 1999. - 576 с.

5. Введение в политологию: Учебник для вузов. / Пугачев В.П. , Соловьев А. И. - М. : Аспект-Пресс, 1998. - 448 с.

6. Основи демократії. Підручник для вузів. / За заг. ред. А.Ф. Колодій. -- Львів: Астролябія, 2009. -- 832 с.