Ідентичність і процес мовної самоідентифікації особистості

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Ідентичність і процес мовної самоідентифікації особистості

1.1 Мова в соціокультурному просторі

1.2 Мова в контексті національного розвитку України: теоретико-методологічні засади

Розділ 2. Мова як чинник консолідації української нації

2.1 Мова як засіб національної самоідентифікації українців

2.2 Фактори оптимізації процесу мовної самоідентифікації особистості в Україні

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена тими об'єктивними процесами, котрі свідчать про якісні зміни в життєдіяльності і світоглядних орієнтаціях сучасної особистості. Впродовж останніх десятиріч в Україні відбувається глибока соціальна трансформація: утворюються нові економічні, соціально-політичні та духовні реалії, виникають нові елітні, корпоративні й маргінальні субкультури і різноманітні форми соціокультурних об'єднань людей, які відзначаються різною мірою солідарності, зближення чи відчуження.

Дослідження національної ідентифікації особистості засобами мови є актуальним не лише в теоретичному, а й у політичному сенсі, що зумовлено необхідністю національної консолідації і водночас розширенням рамок потенційних можливостей щодо мовної самоідентифікації особистості.

За умов зростання міри індивідуальної свободи особистості її мовна самоідентифікація й національна самоідентифікація громадян стали практичними питаннями, від розв'язання яких залежить подальше соціокультурне оновлення суспільства.

Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян є однією з визначальних для українського суспільства, зокрема для подальшого формування його як повноцінної нації. Політичний контекст проблематики (необхідність збереження цілісності держави та її зміцнення, становлення громадянського суспільства, визначення місця країни в системі культурних і геополітичних координат тощо) зумовлює необхідність виробити адекватну політику щодо кризових явищ, помітних в українській національній ідентичності. Теоретичні та практичні дослідження безпосередньо стосуються проблеми зменшення потенціалу сепаратизму, залучення до державотворчого процесу представників усіх етнічних груп, зміцнення можливостей держави у протистоянні зовнішньому тискові.

Актуальність означеної проблематики підтверджується численними дослідженнями українських авторів - О. Картунова, С. Кисельова, А. Колодія, І. Кресіної, В. Лісового, Л. Нагорної, Г. Палій, О. Майбороди, М. Обушного, Ю. Саєнка, Ю. Римаренка, Т. Рудницької, М. Шульги та інших.

Характерною рисою формування національної ідентичності громадян сучасної України є істотна різниця в тому, як відбуваються ці процеси в окремих регіонах, серед різних етнічних, мовних, конфесійних груп тощо. Дослідження з таких ключових аспектів, як мовно-культурний, релігійно-конфесійний, регіональний, державно-політичний, геополітичний, дозволяють виявити найвиразніші розбіжності в ідентичностях громадян, специфіку утворення єдиної української національної ідентичності.

Мета і задачі дослідження полягають в тому, щоб здійснити аналіз мови як засобу національної ідентифікації особистості та окреслити шляхи виходу з сучасної кризи мовної ідентифікації, яка має місце в українському суспільстві.

Відповідно до поставленої мети, необхідним було вирішити наступні дослідницькі завдання:

з'ясувати зміст основних функцій мови як засобу національної ідентифікації особистості;

виявити сутність мови в контексті національного розвитку України;

проаналізувати сучасне мовне становище в Україні, як чинника консолідації нації;

здійснити аналіз детермінант оптимізації мовної ідентифікації особистості в сучасному українському суспільстві.

Об'єктом дослідження є національна ідентифікація особистості і роль мови в цьому процесі в сучасній суспільствознавчій думці.

Предметом дослідження є детермінанти оптимізації мовної ідентифікації особистості як специфічно людської активності, спрямованої на реалізацію її потенціалу та задоволення її соціальних потреб в сучасному українському суспільстві.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть стати методологічною основою для проведення соціологічних, політологічних, культурологічних досліджень життєдіяльності особистості. Отримані результати також можуть бути використані в системі патріотичного виховання і просвіти тощо.



Розділ 1. Ідентичність і процес мовної самоідентифікації особистості

1.1Мова в соціокультурному просторі

Самоідентифікація особистості відбувається в межах певної культурно-мовної традиції, що склалася в певному соціумі й одночасно виходить за рамки цього соціуму в глобальний соціокультурний простір завдяки мові, втіленій в інформації, що репрезентує та ретранслює безліч цінностей, норм, рольових і поведінкових настанов, які значною мірою впливають на цей процес.

При дослідженні мови як засобу соціокультурної самоідентифікації особистості необхідно розрізняти мову як об'єктивно існуючу систему мовних знаків і правил їхнього використання, яка є джерелом цінностей, норм, правил, рольових настанов, пріоритетних смаків і уподобань, які в свою чергу виступають об'єктом соціокультурної самоідентифікації окремого індивіда та мовлення як процес активного свідомого використання мовної системи індивідом при декларуванні цінностей, норм, пріоритетних смаків, котрі він ідентифікує як свої (чи як процес свідомого дистанціювання від неприйнятних для індивіда цінностей, норм, пріоритетів тощо) та при отриманні підтвердження декларованих індивідом цінностей шляхом реальної чи віртуальної комунікації.

Мовна самоідентифікація є однією з форм творчості людини, за допомогою якої здійснюється самопізнання, самостановлення, реалізація свого неповторного "Я", пошук свого соціального призначення, що дозволяє отримувати переваги в конкурентній боротьбі з іншими соціальними суб'єктами, які діють в соціокультурному просторі [14, 57].

У процесі соціокультурної самоідентифікації виникає певна ідентичність, тобто сукупність повторюваних, відповідних саме цій особистості або певній соціальній групі характерних ознак (ідентитетів), наявність яких складає міру цього явища, а втрата ідентичності означає руйнування цілісності особистості.

В процесі соціокультурної самоідентифікації особистість оцінює себе і як окрему, специфічну частку певної спільноти (сім'ї, нації, соціально-професійної страти чи статево-вікової категорії людей), і як представника роду людського, тобто на рівнях одиничного, особливого та загального явища. Все це у свідомості пов'язане з формуванням образу "Я" за фізичними, психічними і соціокультурними параметрами особистості.

Протиріччя між цими параметрами образу "Я" за наявності здатності людини самоідентифікуватись в "актуальному Я" та "потенційному Я", тобто за умов адекватної оцінки своїх особистісних якостей і можливостей для подальшого самовдосконалення, є джерелом активізації волі й життєвої енергії індивіда, спрямованої на досягнення поставлених цілей і подолання власних недоліків. Отже, соціокультурна самоідентифікація не обмежена пасивним самопізнанням і самовизначенням особистості у соціокультурному просторі, але може бути важливим засобом активізації та підвищення вольової цілеспрямованості індивіда на стратегічні цілі у житті [15, 94].

1.2Мова в контексті національного розвитку України: теоретико-методологічні засади

Одним з найважливіших факторів формування української політичної нації є об'єднання її навколо певного етнічного ядра і на підставі мовних принципів. За відсутності єдиної національної мови саме існування нації є сумнівним, а формування її у соціально-політичному напрямі малоймовірним, оскільки залишається нерозв'язаною її етнонаціональна основа.

Величезна культурна спадщина українського етносу, його традиції і цінності -- особливо мова -- становлять засади для подальшого формування української політичної нації. На кожному з етапів націогенезу мовні питання відіграють провідну роль і є своєрідним стрижнем національно-державного будівництва. Мова, як головна ознака нації, забезпечує нормальне функціонування етнонаціонального організму у всіх його виявах. С.Рудницький наголошував на великому значенні мови як ідентифікаційного чинника нації, ознаки етнонаціональної ідентичності. Він підкреслював, що без утвердження панівного становища української мови є неможливим елементарне виживання українців як етносу. «Без панування мови в державотворчому етносі на теренах даної держави національний характер останньої є фіктивним, а це перешкоджає вільному всебічному розвиткові цього етносу» [26, 143]. Тому дослідження мови у її взаємозв'язку з етнонаціональними процесами і міжнаціональною консолідацією займає важливе місце у вітчизняній етнополітології.

Надання мові у ХІХ столітті ідеологічної спрямованості сприяло впливу її на процес формування держав протягом всього наступного періоду. Вибір офіційної мови перетворився у серйозну політичну проблему. На думку К. МакРейя, сучасні багатомовні держави за мовною ознакою поділяються на три групи: перша -- де домінуючою є державна мова, а також одна чи кілька мовних меншин; друга -- дві або кілька порівняних за чисельністю мовних груп; третя -- крайня мовна дрібність. Для країн першої групи основна політична проблема полягає у справедливому поводженні з меншинами; для другої -- важливим є збереження міжгрупової рівноваги і політичної стабільності; для третьої -- проблемою є ефективні комунікації за допомогою якоїсь спільної мови [18, 217].

Одним із складників культури була і є мова як найвища духовна цінність народу, як сила нації. Рівень розвитку мови визначає рівень інтелекту людини. За В. Гумбальдтом, мова окреслює навколо народу, якому належить, коло, звідки людині дано вийти лише остільки, оскільки вона тут же вступає в коло іншої мови [5, 80].

У період державотворення, національного відродження України боротьба за піднесення культури мови, знання рідної мови стають одним із визначальних чинників утвердження української національної ідеї. Державна мова формує національну свідомість, відіграє вирішальну роль у становленні національної ідентичності. Різні мови -- це не просто різні оболонки загальнодержавного знання, це різні бачення світу.

Етнополітичні, етнодержавознавчі та етномовознавчі проблеми ґрунтовно досліджені у працях І.Варзара, В.Євтуха, В.Ігнатова, О.Картунова, В.Котигоренка, І.Кресіної, О.Майбороди, О.Мироненка, Л.Масенко, В.Панібудьласки, М.Панчука, О.Рафальського, Ю.Римаренка, С.Римаренка, Л.Нагорної, І.Онищенко, В.Солдатенка, Л.Шкляра, М.Шульги та інших [14, 62]. Об'єктом їх досліджень, що мають високий науковий рівень, виступає, передусім, комплекс засобів політичної діяльності, який має вплив: на етнонаціональну сферу і мовну політику держави; процеси політизації етнічності; вияви етнічного чинника у сфері політичних процесів і міжнаціональних відносин. Головними висновками праць, які аналізуються, є: по-перше, українська мова поступово починає обслуговувати усі сфери суспільного і духовного буття нації; по-друге, є символом боротьби за підвищення суспільно-політичного статусу українського етносу; по-третє, уніфікація національної мови є підґрунтям для формування і консолідації української політичної нації; по-четверте, єдина національна мова є передумовою піднесення загального культурного рівня членів суспільства, свідомого залучення їх до вітчизняної культурно-історичної традиції; по-п'яте, мовна єдність корінного етносу сприяє підвищенню рівня самосвідомості громадян з метою зміцнення нації; по-шосте, на кожному з етапів етногенезу мовні питання відіграють провідну роль і є своєрідним стрижнем у державному будівництві.

Актуальність теоретичного осмислення характеру впливу етнонаціонального фактора на формування української політичної нації і етномовної ідентифікації є у центрі уваги вітчизняної політології. Важливе значення для розвитку етнополітичних досліджень має становлення нової дисципліни у системі політичних наук --політичної лінгвістики. У зв'язку з цим, монографія Л.Нагорної має ще більшу цінність, тому що в ній глибоко досліджується взаємодія політики і мови, а саме: політична лінгвістика -- шляхи самоствердження; політична мова у системі комунікаційних зв'язків; мовно-лінгвістичні аспекти проблем ідентичності і націотворення; мовна політика і мовно-культурний діалог [21].

Дослідженням визначено, що існує недооцінка ролі мови як форми національно-культурного розвитку, а, отже, і як чинника формування української політичної нації. У цьому і виявляється суперечність між розумінням мови як сутності буття людини та людської спільноти і як форми, яка впливає на розвиток мови у процесі державного будівництва. Окремі представники еліти, лідери політичних партій проблеми мовного розвитку зводять лише до етнічної концепції нації. Адже будь-яка ознака нації несе в собі певним чином і етнічне і суто соціальне навантаження, у зв'язку з чим мова є ознакою і етнічної, і політичної теорії нації. Це підтверджує Ю.Римаренко: «Мова найбільш етнізована базова ознака нації -- тісно пов'язана з таким гостро соціальним явищем, як національна культура, спільність території, крім етнічних, має політичні, психологічні, екологічні параметри» [25, 49]. Етнічне і соціальне тісно переплітається у сфері національної психології і національного характеру.

Вирішальний вплив мови на духовний розвиток людини досліджував В.Гумбольдт. «Мова, -- підкреслював він, -- є дух народу, а дух народу і є його мова» [5, 97]. Правильне є трактування етнічних спільнот як спільнот культурних, тому що вага мови у культурі є великою, а поза мовою існування культури є неможливим, також наявність автономної мови є головною умовою існування окремого етносу. Мова є сутністю культурної ідентичності певного народу. У світі прийнята класифікація мов, яка прямо тотожна класифікації народів. Основною ознакою розрізнення народів є не антропологічна чи релігійна, а мовна ознака. Про те, що мова є ознакою саме національної ідентичності, дійшли висновку І.Кресіна [11, 92], М.Пірен [22, 72] та інші вчені.

Серед різних ознак групування народів мова є центральною, оскільки за нею можна визначити характер спільноти людей. Якщо у них єдина мова, то це етнічна спільнота, що має низку інших рис -- психічний склад, особливості культури, побуту тощо. При тому ця закономірність поширюється на всі відомі форми існування етносу -- плем'я, народність, націю. Мовна єдність є не просто політичною ознакою етнонаціонального утворення, неодмінною рисою його існування -- мова є першою і єдиною умовою, і ознакою, і причиною буття цього утворення, пріоритет якої перед та кими індикаторами єдності, як економічний, політичний і навіть територіальний, є безумовним. О.Потебня писав: «Єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдиною, незамінною нічим умовою існування народу є єдність мови» [24, 257].

Мова, як головна ознака нації, забезпечує нормальне функціонування національного організму у всіх його виявах. Це зумовлюється особливостями етносу як соціального об'єднання, його комплексним характером, тривкістю і міцністю закорінення факту свого існування у свідомості членів такого об'єднання, актуальністю для їхньої належності до такого об'єднання порівняно з належністю до інших об'єднань. Виняткове значення мови зумовлене глибинним зв'язком з процесом мислення. Оскільки у мові акумульовані інтелектуальний досвід і духовний розвиток, її втрата веде до втрати національної ідентичності і загибелі етносу як цілісного організму. Мова є не тільки засобом спілкування завдяки тому, що вона є унікальною системою світобачення та самовираження етносу, а й також дає змогу членам всієї спільноти розумітися на глибинному рівні.

Головними функціями мови, як виявлено у процесі аналізу наукової літератури, є етноідентифікаційна і етнодиференційна.Перша полягає у розпізнаванні за мовою як першою зовнішньою ознакою етнонаціональної групи представника своєї такої групи. Мова виконує роль розпізнавального засобу у визначенні етнічної належності. Ця функція сприяє консолідації і формуванню української політичної нації, її етномовної ідентифікації. Вона відіграє роль самоототожнення з усіма нині сущими людьми, що розмовляють єдиною з тобою мовою, а також роль самоототожнення з усіма попередніми генераціями носіїв цієї мови. Друга -- етнодиференційна функція виявляється у розпізнаванні людини, що не належить до однієї з тобою спільноти.

Наукою визначено існування тісного взаємозв'язку між розвитком мови та нації (етносу). З одного боку, культура нації актуалізується у мові, а з іншого -- сама мова формує націю, є умовою її існування. У разі відсутності єдиної державної мови саме існування нації є неможливим. У західній етнополітології є поширеною трьохетапна схема формування нації на етнічному ґрунті, враховуючи мовний чинник [24, 258] . Перша з них академічна, яка характеризується тим, що національна інтелігенція систематизує і публікує лінгвоетнографічну спадщину свого етносу, складаються словники мови. З'являються перші зразки високої літератури цією мовою. Таким чином формується етнокультурна (мовна) окремішність етносу. З іншого боку, за допомогою науки і власного культурного надбання етносу активізується його національна свідомість, яка поступово переростає у самосвідомість. На другому -- культурному етапі виробляється єдина літературна мова, яка внаслідок задоволення тих вимог більш-менш вільно функціонує у науці, літературі, політиці, суспільному та мистецькому житті, побуті освічених верств етносу. На третьому -- політичному етапі нація, об'єднана спільною мовою, прагне до державного самовизначення та незалежності. На цьому етапі діє цілком сформований етносоціальний організм з внутрішньою структурою. Завершується формування національно-мовної самосвідомості, формується мовна еліта. Закінчується відносно мовна гомогенізація, стираються основні регіональні відмінності, які перешкоджували соціокультурній інтеграції. Національна мова обслуговує всі сфери суспільної життєдіяльності. Наростає усвідомлення своєї нації як повновартісного соціального суб'єкта, а відтак усвідомлення необхідності надати цьому суб'єктові відповідної політичної сформованості, такого політичного статусу, який би відповідав цій суб'єктності і захищав її. Таким етнонаціональним організмом є незалежна національна держава. Це природний шлях розвитку нації у взаємозв'язку з мовою. Мова є фактором націогенезу.

Друга суперечність стосується суб'єктів мовної самоідентифікації. Серед вчених існує два погляди на проблему: перший -- мовна самоідентифікація особи відчуває на собі істотний вплив етносу(нації), тому право на рідну мову належить до прав людини, яке може бути реалізоване виключно в соціальній спільності; другий -- належність громадян до тієї чи іншої групи визначається ними самими шляхом їх мовно-культурної самоідентифікації, незалежно від етнічного походження. Це дуже складна проблема, щодо якої і серед філологів немає єдиного погляду. Перший аспект рідної мови -- аспект об'єктивного виявлення мови; другий -- суб'єктивно-ціннісний, що відображає ставлення особи домов, передає мовну самовизначеність особистості. Рідну мову часто ототожнюють з материнською, першою чи етнічною мовами. Таке уявлення вимальовується з того, що поширеною моделлю мовного розвитку особи є засвоєння нею з допомогою матері мови свого народу, яка і стає для нього рідною. Виявлені негативні для минулих часів варіанти формування мови дитини в умовах масової міграції чи високої соціальної мобільності людей, які стають поширенішими і потребують чіткого розрізнення рідної, першої, материнської, етнічної мови. Перша мова особи не завжди збігається з мовою матері, а мова матері -- з її етнічністю. А також за певних умов особа вимушена більшу частину часу говорити не рідною мовою, тому що її рідна мова не збігається з функціонально першою мовою. В Україні за переписом 1989 року у 6 млн. 249 тис. осіб етнічна належність не збігалася з рідною мовою [27, 84].

Мова етнічна несе в собі духовно-інтелектуальне та культурне надбання етносу за багато століть його існування, вона є скарбницею часто дуже унікальних знань, проформи самовияву соціальних якостей. Етнічна належність не збігається з мовною самоідентифікацією, коли людина може жити в Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. Або в етнічному плані особистість самовизначається як грек, а у мовному -- обирає українську мову.

В Україні існують відмінності між етнічною і мовною самоідентифікаціями, тобто спостерігаються розбіжності між етнічним походженням та мовною ідентифікацією. Дослідження підтверджують, що у Західному регіоні українцями себе вважають 92% опитаних (росіянами 5%), тому характерним для його громадян є поєднання етнічної та мовної самоідентифікації, понад 90% респондентів цього регіону вважають рідною українську мову. У Центральному регіонів -- 90,9% українцями (росіянами 7,8%), серед них 86,1% опитаних віком до 55 років і старші вважають рідною українську мову, російську -- 12,1%. Серед молоді українська мова є рідною для 83,7%, а для 16,3% -- російська. Ще більше розбіжності у мовній сфері спостерігається на Сході країни. Українців у регіоні -- 65,4%, росіян -- 31,5%, серед українців -- 56,5% вважають рідною українську мову, 41,7% -- російську. Контрастною є мовна самоідентифікація молоді: 68,3% із них вважають рідною російську мову, 29,6% -- українську. У Південному регіоні -- 59,6% вважають себе українцями і 33,7% росіянами. Для 59% опитаних українців цього регіону рідною є українська мова, 37,3% вважають рідною російську. Серед молоді російська мова є рідною для 63,9%, українська -- для 27,9% [27, 84]. Таким чином, на регіональному рівні існують особливості функціонування в Україні трьох лінгвоетнічних груп: україномовних українців, російськомовних українців і російськомовних росіян.

Однак на державному рівні використовується примордіальний (західний) підхід до етнічності, ігнорується соціально-культурний напрями. Це означає -- етнічна належність розглядається як природжена. У державі етнічне походження фіксується по батьках, що автоматично означає його мовну самоідентичність. Це є помилковим, на думку М.Шульги [31, 10]. Мовна самоідентичність особистості -- це не вибір, а результат її етнізації. Нарешті, третя важлива суперечність, яка також істотно впливає на мовний розвиток в Україні, -- суперечність між мовою етнічною та мовою літературною, а в ширшому розумінні -- між основною етнічною масою та етнічною елітою. Природна мова може бути розмовною або літературною. Перша етнічна -- це жива мова повсякденного спілкування, яка не завжди відповідає загальноприйнятим мовним нормам і включає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використовуються лише в певній місцевості або представниками певної професії чи різновиду діяльності. Друга -- це природна, літературна мова, опрацьована майстрами слова. Вона є загальноприйнятою в країні, відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури.

Усвідомлення спільністю етнічної мови відчутно поглиблюється тоді, коли ця спільність знаходить вияв у літературній мові, яка розвивається на народно-мовній основі й широко використовується на усій етнічній території. Це посилює інтегруючу роль самої мови в етно та націогенезі. Початки українського мовознавства сягають кінця ХVІ століття, «коли для потреб школи почали з'являтися шкільні підручники» (1586 р.). Мова, випливаючи з глибин людської природи, стає літературною мовою, яка є найвищим атрибутом розвитку нації, вбирає в себе всі писемні, літературні традиції національного розвитку і кращі надбання природно-поетичної творчості. І.Франко підкреслював, що літературна мова «завжди була репрезентанткою національної єдності ... вона єднає українців з усіх територій, сприяє усвідомленню ними спільної історії й культури» [29, 87].

Вченими показано, що літературна мова постає в історії цивілізації як націотворчий процес, як феномен духовності і консолідації нації. Дослідження проведено на високому теоретичному рівні, враховуючи напрями пізнього Відродження, коли автор стає «незалежним від позахудожньої мети», не допускається «підпорядкування його концепту будь-якій ідеології (політичній, релігійній тощо)». Такі уявлення відповідали світогляду Нового часу, поступово знаходили місце і на теренах України, сформувавшись під кінець ХVІІІ століття (1798 р.). З «Енеїдою» І.Котляревського і низкою творів, що підтримували і розвивали започатковані нею етнічні принципи, контекст літератур новочасних стає для красного письменства спорідненим середовищем. Проаналізуємо розвиток мови у взаємозв'язку з рівнями національної свідомості: теоретичним, державно-політичним, буденним.

Теоретичний рівень передбачає наукове обґрунтування державною мовою складних етнонаціональних процесів, а також осмислення концепцій вітчизняних і зарубіжних дослідників, ідей, програм, змісту світоглядних орієнтацій, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, сприяють її формуванню й самоствердженню. Практика свідчить, що до цього часу теоретично не осмислено характеру впливу мови на етнонаціональний розвиток, на становлення системи державного управління, місцевого самоврядування і навпаки -- державно-управлінського впливу на розвиток мови. Тобто назріла потреба розробки концепції етнополітичного розвитку крізь призму культури як колективного суспільного феномена, враховуючи розвиток мови як чинника етнонаціональної ідентифікації. Тому у центрі уваги вчених знаходяться такі важливі дослідження як: аналіз тенденцій розвитку етномовних процесів; дослідження етнічної, мовної, культурної самобутності українського етносу і національних меншин; активізація діяльності державних органів влади щодо забезпечення впровадження української мови у всі сфери життєдіяльності нації і у навчально-виховний процес; розвиток фундаментальних та прикладних мовознавчих досліджень, розробок у галузі лінгвістичної технології, створення інтелектуальних україномовних інформаційних систем нового покоління; виховання української мовної свідомості і гідності, загального піднесення престижу української мови; аналіз етномовної самоідентифікації; взаємозв'язок мови з формуванням української політичної нації; особливості регіональної етномовної ідентичності [3, 129].

Пріоритетом вітчизняної науки є утвердження й розвиток української мови -- визначального чинника політичної консолідації нації. Тому на теоретичному рівні назріла необхідність розробити, а на законодавчому -- прийняти Концепцію державної мовної політики, спроби прийняття якої робляться з 1999 року, а два проекти Концепції оприлюднені у 2006 році [10, 12]. Сама по собі Концепція не потрібна, коли вона не пов'язана з глибинними процесами етнонаціонального розвитку, духовністю і високою мораллю, коли «мовні проблеми ізольовані від політичних, соціально-економічних і культурних процесів» [10, 12], які підтверджують престиж і авторитет не тільки мови, а й самої держави, особливо етномовної самоідентифікації. Проекти державної мовної політики потребують тісного зв'язку з етнонаціональними процесами, їх необхідно доопрацьовувати з фахівцями інституту політології і етнонаціональних досліджень.

Державно-політичний рівень національної свідомості формує національні інтереси, політичні вимоги, державну політику. Цей рівень повинен враховувати особливості історичного шляху, умови державотворення, сучасну політичну систему, мовну політику, характер розвитку громадянського суспільства. У кожної нації цей рівень розвинутий відповідно до особливостей її історичного шляху, стадії націотворчого процесу, специфічних умов державотворення, політичної системи, ступеня розвитку громадянського суспільства тощо. За масштабами охоплення духовної реальності цей рівень значно поступається теоретичному, оскільки тут концентруються лише ті ідеї, програми, концепції, які віддзеркалюють державні, правові, мовні інтереси України. Реалізація вказаного рівня залежить від суб'єктивного чинника, тобто ступеня усвідомлення національних інтересів політичною елітою, у тому числі і у мовній сфері. Однак у державі немає виконавчої влади з питань мовної політики [28, 8]. Це підтверджується відсутністю чіткого державного механізму управління всебічним розвитком і функціонуванням державної мови. Наприклад, на парламентських слуханнях у березні 2003 року Голова Держкомінформу І.Чиж підкреслив, «що немає конституційного права втручатися у роботу приватних телеканалів, які ігнорують українську мову» [28, 8].

Досліджуючи проблеми мови у взаємозв'язку з етнонаціональним чинником, вчені повинні враховувати буденний рівень національної свідомості, на якому формується наявність чисельних стереотипів, неадекватних, деформованих, спотворених уявлень, пов'язаних з ідеалізованими та міфологізованими уявленнями про історичний шлях українського етносу. У буденній свідомості набувають відображення як усталені, відносно стійки звичаї, настанови і пріоритети, які закріплені тривалою міжпоколінною традицією, так і динамічні потреби, інтереси, вартості, почуття. Буденний рівень свідомості є підґрунтям для формування національного характеру, менталітету, національної психології і історичної пам'яті як складників національної свідомості. Тому роль державної мови у цих процесах займає важливе місце. Прослідкуємо, як в залежності від регіонів впроваджується мова, особливо у сфері сімейного спілкування. На Сході і Півдні країни переважає російська мова, де нею спілкуються 56,8% і, відповідно, 59,8% респондентів, у Центрі -- 12,5%. На Заході і Центрі України переважає українська мова, там нею спілкуються 88 і 61,1% [23, 24].

Досягнення різних галузей науки й культури визначають не лише теоретичний, а й, певною мірою, буденний рівень національної свідомості. Він вбирає від теоретичного рівня ті здобутки, які необхідні для ідейного забезпечення соціального, економічного і культурно-мовного розвитку етносу. Тому теоретичні дослідження у галузі філософії, політології, етнодержавознавства, соціології, мовознавства повинні мати високий науковий рівень. Досліджуючи мову у взаємозв'язку з нацією і етнонаціональним фактором, слід застосовувати не тільки специфічні методи,що стосуються мовознавства, але й такі: історіологічний, етнодержавологічний, етнополітологічний, порівняльно-історичний тощо.

Отже, підсумуємо вищевикладене: дослідження етнонаціональних процесів у взаємозв'язку з мовою вимагають від учених наукового обґрунтування, пошуку нових концепцій, ідей, пов'язаних з соціально-політичним, економічним, духовним розвитком, які стануть методологічною основою для подальших теоретичних досліджень; головними джерелами мови, які зміцнюють націю, є: національна традиція і спадкоємність поколінь; національна свідомість і самосвідомість; матеріальна і духовна культура українського етносу; національний характер і менталітет; повага і співробітництво з національними меншинами; історичний досвід і повага до інших країн світу. Звідси глибока цінність мови як основи формування української політичної нації і етномовної самоідентифікації; ґрунтовного дослідження чекають важливі питання щодо взаємозв'язку мови з рівнями національної свідомості: теоретичним, державно-політичним і буденним, де має бути обґрунтовано роль офіційної мови на усіх рівнях свідомості, яка впливає на міжнаціональну консолідацію; проекти концепції державно-мовної політики на теоретичному рівні розроблені недостатньо: відсутнє теоретико-методологічне обґрунтування проблеми, особливо з позиції етнонаціонального чинника і етномовної ідентифікації, тим більш, що криза ідентичності не тільки не подолана, а й має тенденції до загострення.



Розділ 2. Мова як чинник консолідації української нації

2.1Мова як засіб національної самоідентифікації українців

За сучасних умов співіснування та активної взаємодії різних мов і культур, в українському суспільстві виникають принципово нові соціально-економічні й мовно-культурні відносини, які зумовлюють об'єктивні зміни в процесі національної самоідентифікації українців.

Характерною рисою формування національної ідентичності громадян сучасної України є істотна різниця в тому, як відбуваються ці процеси в окремих регіонах, серед різних етнічних, мовних, конфесійних груп тощо. Дослідження з таких ключових аспектів, як мовно-культурний, релігійно-конфесійний, регіональний, державно-політичний, геополітичний, дозволяють виявити найвиразніші розбіжності в ідентичностях громадян, специфіку утворення єдиної української національної ідентичності.

Регіоналізм в Україні є об'єктивною реальністю. Нерозв'язані питання соціально-економічного, правового, культурно-етнічного характеру підсилюють відцентрові тенденції, процеси регіоналізму, перетворюють їх на одну з найскладніших проблем внутрішнього життя країни. Об'єктивно існуючі територіально-регіональні економічні розбіжності підсилюються економічною кризою, що, поряд з іншими факторами (етнічною структурою населення, історичними традиціями, конфесійною приналежністю, техногенними розходженнями тощо), відбиваються на особливостях політичних інтересів. Про це свідчить, зокрема, ситуація, що виникла під час виборів народних депутатів України 2002 року та виборів Президента України 2004 року.

На думку О. Кривицької, сьогодні в Україні можна виокремити, виходячи з пріоритетів у культурній, економічній, зовнішньоекономічній і партійній сферах, два типи ідеологічної орієнтації населення: „український” (галицький тип) і „радянський” (донецький тип) [13, 15]. При цьому автор розглядає східно-південну групу (Донбас) як регіон зі слабко виявленими сепаратистськими настроями, тоді як до регіонів з переважно автономістськими настроями відносить південну групу областей (виділяючи такі мотиви, як проросійські настрої, економічний гегемонізм), західну групу областей (націонал-патріотичний настрій) та Закарпатську область (економічна мотивація).

Процес регіоналізації тісно пов'язаний з формуванням регіональної ідентичності. Вона розглядається як багаторівнева структура, що складається з ідентифікації територіальної, соціальної, етнічної, політичної, релігійної тощо. Разом з гендерною, вона може бути віднесена до числа фундаментальних. Регіональна ідентичність дає можливість кожному індивідові відчути себе частиною спільноти, постає об'єднуючим фактором. Водночас, виступаючи мобілізуючим ресурсом, регіональна ідентичність є основою формування регіоналізму як соціально-політичного руху.

У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та іншій сферах.

На формування регіональної ідентичності впливають фактори об'єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб'єктивні фактори, такі як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації. Політична й економічна регіональна еліта можуть використовувати ідею регіональної ідентичності як мобілізуючий ресурс, що особливо чітко проглядається в період виборчих кампаній.

Регіональна ідентичність може поєднуватися з національною. Найчастіше суб'єктивна ідентифікація має кілька рівнів: місце, де народилася людина, місце, де вона проживає в даний момент, регіон, територія держави. Домінування в суб'єктивній ідентифікації залежить від низки об'єктивних обставин, конкретної ситуації, а також від суб'єктивної характеристики індивіда: етнічної, індивідуально-психологічної тощо [1, 182].

Більшість конфліктів в Україні виникають на етнічному ґрунті. Протистояння відбувається між колись домінуючою частиною посткомуністичної спільноти і тією, що історично зазнала певних утисків від системи. Однією із найбільш серйозних причин виникнення конфліктів в Україні є питання мови.

Зокрема, на прикладі історичного розвитку східних областей України спробуємо вивести причини того, чому до сьогодні в українському соціумі того регіону зберігається певний негативізм до української мови.

Так сталося, що в українському суспільстві етнонаціональна та мовна більшості не співпадають, і це залишається серйозною етнополітичною проблемою та джерелом можливого конфлікту на мовному ґрунті. Так, на сході України 59% громадян вважають себе етнічними українцями, проте лише 14% з них спілкуються українською мовою.

Причиною цього є те, що регіоналізм в Україні залишається об'єктивною реальністю, а процес регіоналізації тісно пов'язаний з формуванням регіональної ідентичності. У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та інших сферах.

До середини ХIХ століття внаслідок колонізаторської політики царської Росії на сході України була сформована багатонаціональна етноструктура. Однак абсолютну більшість становили українські селяни - вони складали 75% (1858 рік). Інтенсивний етап освоєння краю розпочався після реформи 1861 року. Виробничо-економічні та соціальні фактори викликали величезні хвилі міграції робочої сили на Донбас. Чисельність населення в цей період тут зростала у п'ять разів швидше, ніж у інших регіонах імперії. Існував і політичний аспект проблеми залучення робочої сили з регіонів Росії - прагнення імперської влади розчинити „інородців” російським елементом, зросійщити їх і в такий спосіб закріпити за собою національні окраїни. Така політика призвела до того, що міста ставали російськомовними, а село, як і раніше, говорило українською мовою. Така мовна географія, посилювана політикою русифікації як у дореволюційний, так і в пострадянський час, проглядається й сьогодні підкреслюючи своєрідність регіону [12, 43].

Отже, на прикладі східного регіону можна реально оцінити ті декструктивні механізми, що застосовувалися спочатку Російською імперією, а пізніше Радянським союзом, направлені на знищення української національної ідентичності і, як складової її, української мови. Приблизно таким самим шляхом відбувалася насильницька асиміляція на південній та центральній України та Криму. Крім того, ґрунтовним фактором за часів Радянського союзу в зменшенні частки україномовного населення стала відсутність перспектив та передумов до кар'єрного росту в тих, хто відверто спілкувався українською.

Звісно, ці процеси не могли не вплинути на українську спільноту і до сьогодні зберігаються як фактори загрози у суспільстві. Незважаючи на те, що тенденції регіоналізму не виходять сьогодні з-під державного контролю і не є джерелом міжнаціональної конфронтації в Україні, розробка регіональної політики повинна бути зорієнтована на створення основ для посилення національно-державної, загальноукраїнської ідентичності.

Ще однією проблемою залишається відносно стійка тенденція в самоідентифікації українських громадян як „радянських людей”. Ці явища у більшості зберігаються на сході та півдні і зменшується до заходу України. В той самий час у зворотному напрямку, тобто із заходу на схід, корелює самоідентифікація громадян як „громадян України”.

Денаціоналізація значної частини української спільноти все частіше стає причиною не лише етнічного конфлікту, але й конфлікту внутрішнього - кожної окремої особистості, що в свою чергу призводить до агресії.

За твердженням доктора історичних наук Олександра Майбороди, в української мови (на противагу російській) є незаперечна перевага: вона не була мовою, яка служила політиці соціального й національного гноблення, політиці упокорення народів. Фактично українська мова є мовою з „чистою совістю” [17, 24].

Але проблема існує. Як стверджує дослідник М. Шульга, в сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція свідчить про те, що українське суспільство розділене на дві мовні спільноти [31, 12].

Не варто також відкидати тенденції до зменшення частини україномовних в етномовній структурі східних областей України з 1991 року, що є причиною відсутності державної політики, направленої на посилення національно-державницької, загальноукраїнської ідеології. Саме це стало причиною до поглиблення регіоналізації проблемних регіонів і виникнення тенденцій до сепаратизму.

Механізмом, котрий може змінити подібні настрої в суспільстві, є державна політика, направлена на самоусвідомлення громадянами України національної ідентичності. Насамперед - це політика в галузі культури та освіти. Мова ж у свою чергу має стати як предметом, так і засобом досягнення цієї мети. Саме нівелювання негативних антидержавницьких процесів, створення передумов до „націоналізації” усіх українських громадян незалежно від етносу, до якого вони належать, об'єднання їх навколо національної самоідентифікації стане передумовою для домінування української мови в суспільстві і відкине деструктивні процеси, пов'язані з мовними протиріччями.

2.2Фактори оптимізації процесу мовної самоідентифікації особистості в Україні

Основними факторами оптимізації мовної самоідентифікації в Україні є:

-розвиток громадянського суспільства, створення сприятливої політичної та соціально-економічної ситуації в країні, соціально-конструктивна та збалансована мовна політика держави;

-поширення розповсюдження державної мови, іноземних мов і мов національних меншостей в сферу масової культури, родинно-побутового спілкування, в офіційну та виробничу сфери;

-залежність підвищення соціального статусу та кар'єрного зростання особи від рівня володіння державною та іноземними мовами;

-підвищення мовної активності особи, націленості на взаємодію та співпрацю, розширення інтелектуальних можливостей особи (рефлексивних здібностей, механізмів інтеграції та диференціації досвіду), широка гуманітарна освіченість особи, ґрунтовна фахова підготовка.



Висновки

Зміст мовної самоідентифікації полягає в поєднанні мовно-рефлексивних процесів і свідомого активного використання особистістю мовних засобів при декларуванні привласнених цінностей, норм, пріоритетних смаків, поведінкових настанов та при отриманні схвалення (підтвердження) своєї ідентичності певним оточенням шляхом реальної чи віртуальної комунікації.

Факторами оптимізації мовної самоідентифікації особистості в Україні виступають: витворення мовної єдності нації та створення сприятливого соціокультурного простору і залежності підвищення соціального статусу і кар'єрного зростання особи від рівня володіння державною та іноземними мовами; підвищення мовної активності особистості, широка гуманітарна освіченість, ґрунтовна фахова підготовка.

Це невелике дослідження мало на меті довести, що втрата мовної ідентичності в українському суспільстві може призвести не лише до втрати української державності, а й позбавлення українців одного із основних чинників у формуванні національної ідентичності. Нині етнічне відродження розглядається як одна з рис розвитку людства наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття. Етнічне відродження має стати основним чинником на противагу часто руйнівним глобалізаційним процесам. Саме тому найбільш важливим фактором в умовах становлення ринкової економіки України повинно стали залучення ринкових механізмів до відродження і популяризації української мови. Українська мова має стати необхідною умовою кар'єрного росту і досягнення популярності, а також підвищення рівня культури, адже престижність мови часто залежить від культури яку вона обслуговує. І, нарешті, українська мова може стати чинником для об'єднання усього українського суспільства. В іншому випадку українська держава залишиться генератором етнічних конфліктів на мовному ґрунті.



Список використаної літератури

1.Аза Л. Етномовна диференціація в Україні: регіональні особливості // Культура -- суспільство -- особистість / За ред. Л.Скокової. -- К.: Ін-т соціології НАН України, 2006. -- С. 182-186.

2.Белецкий М. И., Толпиго А. К. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины // Полис. - 1998. - №4. - С. 84.

3.Бойко С., Воропаєва Т. Мовна ідентичність та національна свідомість громадян України // Календар-щорічник. Українознавство. - 2003. - С. 128-133.

4.Воропаєва Т. Українська мова як базова основа національної ідентичності // Вісник КНУ ім. Тараса Шевченка. Серія: Українознавство. - К., 2007. - В. 11. - С. 13-17.

5.Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и их влияния на духовное развитие человечества // Избранные труды по языкознанию. -- М., 1984. -- С. 80.

6.Данилюк І. „Мовні конфлікти” та конструювання етнічної та національної ідентичності// Соціальна психологія - №3 (11) - 2005 р. - Ст. 43-51.

7.Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Урядовий кур'єр. -- 2000. -- 20 квітня. -- №73. -- С. 5.

8.Єрмоленко С. Я. Мова і українознавчий світогляд. - К., 2007.

9.Кислий П. Еліта нації, мова і гідність (Чому українська інтелігенція…) // Голос України. - 1995. - 19 серпня. - С. 10.

10.Концепція державної мовної політики. Проект // Слово просвіти. -- 2006. -- 17-23 серпня; 24-30 серпня. -- С. 12.

11.Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. -- К.: Вища школа, 1999. -- С. 92.

12.Кривицька О. Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України// Політичний менеджмент. - №3 (12) - 2005 р. - С. 42-62.

13.Кривицька О. Толерантність чи конфронтація: вектори етноконфліктного потенціалу України // Людина і політика. - 2001. - №6 (18). - С. 14 - 16.

14.Кургузов А.О. Мова: сутність, підходи, функції // Нова парадигма. Альманах наукових праць.- Випуск 20.- Запоріжжя: ЗДУ, 2001.- С. 57-63.

15.Кургузов А.О. Мова та національно-культурні особливості // Схід. Аналітично-інформаційний журнал.-№6 (49).-Донецьк: УКЦентр, 2002.- С. 93-99.

16.Кургузов А.О. Проблеми формування української національної ідентичності // Нова парадигма. Альманах наукових праць.- Випуск 21.- Запоріжжя: ЗДУ, 2001.- С. 35-40.

17.Майборода О. Як зможе українська об'єднати українців// Газета по-українськи - №2 - 9 вересня 2005 р. - С.24.

18.МакРей К.Д. Язык и политика // Этнос и политика: Хрестоматия. -- М., 2000. -- С. 217.

19.Мова // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. -- К.: Віпол, 1994. -- С. 321.

20.Мова рідна // Енциклопедія етнокультурознавства / За ред. Ю.Римаренка. -- К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтва, 2001. -- Ч. 1. -- Кн. 2. -- С. 249.

21.Нагорна Л.П. Політична мова і мовна політика. -- К.: Світогляд, 2005. -- 315 с.

22.Пірен М. Етнополітичні процеси в сучасній Україні. -- К.: УАДУ, 1999. -- С. 72.

23.Пашина Н. Етномовний чинник політичної ідентичності в Донбасі//Політичний менеджмент - №1 (10) - 2005 р.- С.24-34.

24.Політологія / За ред. І.Дзюбка. -- К., 1993. -- С. 257-258.

25.Римаренко Ю. Етнічне і соціальне української нації // Мала енциклопедія етнодержавознавства. -- К.: Генеза, 1996. -- С. 49.

26.Рудницький С. Політична географія України / Упоряд. П.Штойко. -- Б.М., 1998. -- С. 143.

27.Татаренко Т. Специфіка регіональної ідентичності // Нова політика. - 2001. - №6 (38) - С. 84.

28.Удовенко Г. Мовна політика держави в сучасних умовах // Голос України. -- 2005. -- 1 листопада. -- №206. -- С. 8.

29.Франко І.Я. Зібрання творів: У 50Bти томах. Т.45. Філософські праці / За ред. В.Ю.Євдокимова. -- К., 1986. -- С. 87.

30.Шевченко А. Без мови немає держави // Літературна газета. -- 2004. -- 1 січня.

31.Шульга Н. Проекты законов о языках -- экспертный анализ. -- К.: Віпол, 2000. -- С. 10-13.