Визначення поняття етнонаціональна ідентичність
Визначення етнонаціональної ідентичності, її структури та змісту, місця і ролі в процесі формування української нації, за допомогою дослідження сутності поняття "нація", "етнос", і місця людини у них і особливостей кордонів національної ідентичнiстi.
| Рубрика | Политология |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 02.06.2010 |
| Размер файла | 55,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
ЗМІСТ
- Вступ
- Розділ 1. Визначення поняття «етнонаціональна ідентичність»
- 1.1.Формування ідентичності української нації
- 1.2.Етнос -- як передумова становлення нації
- 1.2.Нація як соціоцівілізаційне утворення
- Розділ 2. Етнонаціональна ідентифікація українців
- 2.1 Становлення етнонаціональної ідентифікації українців в історичному контексті
- 2.2 Консолідація незалежної української нації
- 2.3 Українська мова, як базова основа етнонаціональної ідентичності
- Висновки
- Список використаної літератури
- Вступ
- Актуальність теми. Політична життєдіяльність народів постійно змінюється, оновлюється. Існує об'єктивна закономірність в зміні методології політичної науки, типу влади, механізмів державотворення, ідеологічних цінностей і символів. Але ці зміни завжди зберігають в собі певні національні традиції, цільові установки, які навіть в єдиному часовому періоді і конкретній державі можуть давати різні наслідки політичної діяльності.
- Вивчення соціально-духовної генези політичної культури дає можливість визначити основи громадянської активності, її духовні історико-національні цінності. У вивченні феномену політичної культури важливим залишається національний аспект. Дефініція політичної культури знаходиться в діалектичній єдності з поняттям нації, бо є частиною її загальної культури.
- Етнос - це поняття, яке відповідає спільності особливого типу з єдиною територією, типом ландшафту, расової належності, єдності генофонду, історичної долі, типу господарської діяльності, релігії, мови, традицій, звичаїв.
- Нація - це етнос на вищому рівні розвитку, який усвідомлює необхідність створення незалежної держави, яка об'єднає усі соціальні верстви спільноти.
- У сучасних умовах активізації глобалізаційних процесів проблема збереження етнонаціональної ідентичності українства набуває особливої актуальності. Адже від якісного вирішення цього питання залежить загальний поступ української нації та розвиток української держави.
- Аналіз історико-політичного контексту формування української етнонаціональної ідентичності дозволяє розглянути специфіку сучасної національної ідентичності та перспективи поширення загальнонаціональної ідентичності на громадян України, що мають різні етнічні, мовно-культурні, регіональні, конфесійні ідентичності тощо. На особливу увагу заслуговують потреби формування української загальнонаціональної етноідентичності, виходячи з вимог забезпечення національних інтересів України: зміцнення державної і національної єдності, забезпечення міжетнічного миру, суспільної інтеграції представників етнічних спільнот, розвитку унікальних етнічних ідентичностей в контексті цілісної загальноукраїнської ідентичності, ліквідації загрози сепаратизму.
- Проблема становлення єдиної етнонаціональної ідентичності громадян України є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації. Політичний контекст проблематики (необхідність збереження цілісності держави та її зміцнення, становлення громадянського суспільства, знаходження місця країни у системі культурних і геополітичних координат тощо) зумовлює необхідність вироблення адекватної політики щодо кризових явищ, помітних в українській національній ідентичності.
- Етнонаціональна ідентичність спроможна об'єднувати усі елементи етнічної структури українського суспільства, етнічні, культурні, релігійні, ментальні тощо прояви ідентичності, що їх мають різні спільноти. Так, ці спільноти є основою для оформлення загальнонаціональної ідентичності, яка надбудовується над етнокультурними ідентичностями груп, що творять національну державу.
- Феномен етнонаціональної ідентичності притаманний будь-якому націотворчому процесу, хоча темпи і строки його розгортання, як загалом і консолідації нації неоднакові і залежать від зрілості етно- і національних ідентифікаційних чинників, в яких він протікає. За таких умов етнонаціональна ідентифікація являє собою процес визрівання національних якостей етносу і системи національних ідентитетів.
- Мета дослідження. Метою дослідження є -- визначення етнонаціональної ідентичності, його структури і змісту, місця і ролі в процесі формування української нації.
- Мета дослідження викликала необхідність виконання ряду завдань:
- дослідити поняття «нація», «етнос», та місце людини у них;
- визначити межі етнічної і національної ідентичності;
- визначити особливості ентонаціональної ідентифікації українців;
- орахактерирузави мовний аспект, як один з чинників етнонаціональної ідентичності.
Об`єктом дослідження є етнонаціональна ідентичність -- іі виникнення, розвиток в період націостановлення.
Предметом дослідження є місце і роль етнонаціональної ідентичності в процесі формування української нації.
Практичне значення результатів дослідження. Матеріали дослідження можуть бути використані при написанні спеціальних, наукових, дипломних та бакалаврських робіт, в яких розглядаються окремі аспекти етнонаціональної проблематики.
Структура курсової роботи визначена поставленою метою, завданнями і характером дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури, що містить 26 найменувань.
Розділ 1. Визначення поняття «етнонаціональна ідентичність»
1.1Формування ідентичності української нації
Проблеми національної самоідентифікації є важливими для кожного народу, оскільки вони зачіпають смисложиттєві основи його існування. Для України ці проблеми є ще гострішими, бо здобуття незалежності поставило її перед вибором нової ідентичності, такої, яка найліпше сприяла б процесам формування політичної нації співгромадян. Обрана молодою державою парадигма націо- і державотворення не була національно-етнічною і не закріпила за титульним - українським - етносом ніяких владних переваг.
Проте закладений у національно-державницькій парадигмі об'єднуючий потенціал виявився слабким для того, щоб політична нація стала вагомим конструктом ідентифікаційного поля. Гостра криза ідентичності, у стані якої український соціум перебуває й досі, супроводжується конкуренцією комуністичної, ліберальної, націоналістичної ідеологій, протистоянням українського та російського націоналізму.
Необхідність чіткого окреслення ідентифікаційного простору в Україні диктується як пізнавальними, так і особливо практичними завданнями. Значення останніх зростає у зв'язку з тим, що процеси самоідентифікації відбуваються в Україні одночасно зі зміною механізмів соціально-економічного регулювання. Новітній етап соціокультурної трансформації у новоствореній державі пов'язаний з істотною модифікацією системи цінностей і моделей політичної поведінки. Нестабільність соціального середовища, ускладнена різнополюсністю зовнішніх орієнтацій, породжує розмитість ідентифікаційних систем та дифузію ідентитетів.
Під ідентичністю прийнято розуміти результат самовизначення людини чи групи у соціальному сенсі, створення «образу - Я» та «образу - Ми», тобто віднесення ними себе до тих чи інших спільнот за віковими, професійними, статевими, територіальними, етнічними, конфесійними чи іншими ознаками. Англійське слово «identity» вживається у значеннях тотожності, справжності й самобутності. У соціогуманітарних науках пріоритет віддається третьому (самобутності) - ідентичність тут розуміється як сукупність специфічних рис, які виділяють певну спільноту з-поміж інших, і є для окремої особи чи групи підставою для віднесення себе до цієї спільноти. Втім, єдності поглядів у визначенні природи ідентичності не спостерігається. Навколо цього поняття не вщухають гострі дискусії.
«Несумірності» ідентичностей виводяться соціологами із проблематичності чіткого визначення їх місця у сучасній системі соціальних домінант. Семантична двозначність поняття «ідентичність» (яке може означати і самототожність і тотожність чомусь іншому, аналогічність) накладає свій відбиток на характер дискусій, які ведуться навколо «буття ідентичності». Конкурують дві ідеальні моделі продукування ідентичностей. Перша перебуває в руслі есенціалізму і відшукує у будь-якій ідентичності органічно властивий їй сутнісний, автентичний зміст, що виводиться здебільшого з культурного досвіду. Ідентичність визначається як екстракт усього того, що "органічно притаманне" її носієві. Така натуралістичність, з погляду есенціалістів, забезпечує ідентичності інтегральність і цілісність, вирішує проблеми її самолегітимізації і визнання її іншими спільнотами.
Інший, близький до конструктивізму, погляд виходить із заперечення інтегральної, гармонійної ідентичності.
Остання розглядається як «рукотворна» категорія, що конструюється у межах конкуруючих дискурсивних практик. У таких трактуваннях ідентичність виступає як «тимчасовий, відносний, незавершений конструкт, що має онтологічний статус проекту або постулату. Це - завжди недосконале знання про себе і ще не досягнуте адекватне визнання іншими» [4, 39].
Сучасні уявлення про роль і місце етнічної і національної ідентичності складаються під впливом конкуруючих трактувань діалектики етносу і нації, природи національної єдності, різних типологій націоналізму. Підвищення мобілізаційної ролі етнічної ідентичності наприкінці ХХ століття пов'язують із реакцією суспільної свідомості на форсовану глобалізацію, викривленим відображенням у ній поділу націй на «бідні й багаті», посиленням соціальної конфліктності в умовах перехідних економік, розвитком транспортних комунікацій і засобів зв'язку, що стимулюють консолідацію різних етнічних діаспор.
Для значної частини українських дослідників очевидно, що оформлення української етнонаціональної ідентичності варто розуміти як творення загальної національної ідентичності, спільної для всіх громадян. Це цілком узгоджується із громадянською, політичною концепцією держави. Творення такої загальнонаціональної ідентичності зовсім не означає зникнення етнічних ідентичностей. Стирання окремих етнічних ідентичностей в Україні у результаті асиміляції чи інших соціально-демографічних процесів та дій, може порушувати гармонію міжетнічного спілкування та природну поліетнічність. Так, немає жодної необхідності, щоб місцеві росіяни, румуни, болгари, поляки, угорці, татари, євреї, греки тощо почали вважати себе в етнічному плані українцями. Водночас цілісність держави вимагає того, щоб масиви усіх етнічних груп відчували Україну своєю батьківщиною.
Від стану і характеру взаємодії (взаємодоповнення) національної та етнічної ідентичностей залежить міра інтегрованості етнічних спільнот у суспільство, міра гармонізації міжетнічних стосунків і порозуміння в межах єдиної держави. Отже, до єдиної етнонаціональної ідентифікації можуть вдаватися етнічні українці та значна кількість людей, що за своїм походженням є росіянами, білорусами, поляками, румунами, болгарами, євреями, татарами, греками, вірменами тощо. Для людей, які в силу змішаного походження не можуть здійснити етнічну ідентифікацію, національна ідентичність, а відтак - державна може стати основною формою громадянської самосвідомості.
Важливість з'ясування проблеми етнічної та національної ідентичності пов'язана насамперед з тим, що в ситуації гострої соціальної нестабільності саме етнічні спільноти відіграють вирішальну роль для самозбереження індивіда чи групи, з якою він себе ідентифікує. Це багато в чому пояснює поширення сепаратизму, фундаменталізму, ксенофобії тощо, які слід розуміти як симптоми соціальної дезорієнтації, розриву тих зв`язків, з яких булла сплетена звична тканина людської спільності. Сила ксенофобії - у страху перед невідомим, тією темрявою, що може накрити людей, як тільки зникнуть кордони земель, що означають об`єктивні, постійні, позитивні межі спільної приналежності до якогось цілого. І ця колективна приналежність, бажано до груп чи об'єднань, що мають певні символи членства та знаки відмінності, нині є більш важливою, ніж будь-коли раніше для суспільств, усі сили яких, здавалося б, об`єдналися для того, щоб зруйнувати відносини, котрі пов'язують людські істоти в різні спільноти. Саме тоді, коли суспільство занепадає, нація або етнічна група опиняється “останнім прихистком”.
Оформлення цілісної української національної ідентичності не суперечить існуванню окремих (етнічних, культурних тощо) ідентичностей етнічних груп, які, у свою чергу, мають бути інтегрованими у загальноукраїнський ідентифікаційний контекст. Причому, зайвих пояснень не потребує те, що для титульного етносу діапазон задоволення культурних запитів виявляється ширшим (через кількісне переважання українців) і охоплює як соціально-культурний, так і державно-політичний рівень. Зв'язок етнічної ідентичності з українською національною ідентичністю серед українців об'єктивно тісніший (через наявність єдиного підгрунтя), аніж зв'язок етнічної ідентичності (росіянина, молдаванина, поляка, румуна, вірмена і т.д.) із національною українською ідентичністю. Тому очевидно, що такі складові, як українська мова, елементи культури, історія, символіка, релігійно-конфесійна приналежність, елементи політико-правової традиції тощо, з одного боку, для етнічних українців є вартостями ідентичності етнічного й національного порядку; з іншого боку, для решти громадян, більшою мірою, - вартостями національної ідентичності [8, 48].
В Україні, завдяки, насамперед, державно-політичному чинникові (а не демографічним процесам), зростає частка людей з українською самоідентифікацією. Сама по собі така тенденція, очевидно, містить явище «згадування» частини громадян про своє українське походження, а також процес надання переваги українській ідентифікації у випадку змішаного етнічного походження.
Через наслідки асиміляційної політики швидкого становлення цілісної національної ідентичності у пострадянському суспільстві України не відбулося. На низькій інтенсивності процесів оформлення національної ідентичності позначається тривала залежність багатьох поколінь українців від іноземних держав, масова денаціоналізація етнічних українців.
Питання оформлення української загальнонаціональної ідентичності в Україні має розглядатися в тісному зв'язку із проблемою збереження цілісності держави, суспільства, нації, а також у зв'язку із можливостями та механізмами впливу державних інституцій на етнонаціональні процеси.
Безперечно, процеси становлення національної ідентичності відбуваються не з оптимальними швидкістю і спрямуванням, оскільки в країні бракує позитивної формотворчої участі у цих процесах політичних інституцій держави, спроможних суттєво на них впливати.
Водночас слабкість суспільних інституцій поки що створює поле для негативного вольового втручання (з інших центрів впливу) на процес кристалізації національної ідентичності. Саме тому підхід до вибору напрямків такого впливу має бути максимально вивіреним на предмет сприятливості його для повноцінного, незалежного від зовнішніх впливів розвитку українського суспільства і держави.
В Україні триває процес зміцнення і становлення державності, відродження національної традиції, пошуків етнонаціональної ідентичності. Оформлення національної ідентичності серед громадян України характеризується накладанням низки суперечливих і проблемних процесів. Втім, було б несправедливо відзначати лише деструктивний вплив неоднорідності, що проявляється у мовних, конфесійних, етнічних, культурних, ментальних відмінностях тощо. Для національних інтересів держави необхідно, аби ця загальноукраїнська ідентичність за впливом мала б бути потужнішою, аніж ідентичності окремих етнічних, культурних спільнот українського суспільства. Тому, Україні необхідне, по-перше, оптимальне поєднання загальнонаціональних і локальних (етнічних, культурних, конфесійних, регіональних тощо) інтересів; по-друге, успішне поєднання інтересів титульного етносу - українців - із інтересами, вподобаннями, запитами інших етнічних групп України.
Варто всерйоз враховувати, що держава, де не опікуються етнополітичними та етносоціальними процесами, які в ній відбуваються, має ризик зіткнутися з небажаними наслідками стихійних процесів, а найголовніше це потрапити під вплив, більш зацікавлених, до чужих етнополітичних проблем країн-сусідів. Головною загрозою в цьому зв'язку є сепаратистські тенденції, які можуть заохочуватися зовнішніми центрами.
Таким чином, визрівання єдиної етнонаціональної ідентичності при збереженні й розвиткові етнічних, культурних тощо ідентичностей усіх спільнот, спроможне значно сприяти зміцненню державної єдності країни, суспільства, істотно посилити державу. Це, у свою чергу, дозволить посилити сприйняття української держави як «своєї» серед представників різних етнічних груп; зменшити або нівелювати можливість виникнення сепаратистських тенденцій серед етнічних груп компактного розселення в Україні; задіяти повною мірою потенціал усіх громадян України. Досягнення таких цілей повністю відповідає інтересам України.
1.2Етнос -- як передумова становлення нації
В поняття етнічної ідентичності вкладаються насамперед спільні уявлення, що виникають внаслідок усвідомлення членами певної етнічної групи спільності походження, культури, мови, традицій, території, історії тощо. Етнічність, як правило, відіграє роль того специфічного, неповторного, що притаманне саме цій спільноті. Її найсуттєвіші характеристики - особливості психологічного складу, характеру, темпераменту, своєрідність етнодемографічного потенціалу - все те, що вкладається в поняття «етнічний стереотип».
За радянської доби підходи до визначення етносу визначалися класовими засадами. Тому всі відомі фахівці в етнонаціональній галузі були змушені користуватися саме цим підходом, урізноманітнюючи його лише окремі аспекти.
Порівняльний аналіз поглядів учених радянської доби показує, що не дивлячись на наявні відмінності, ці погляди концептуально близькі, а з деяких позицій, зокрема щодо хронологічних меж етносу (від племен до націй) вони тотожні.
Тому загальною методологічною підставою для з`ясування органічних засад етнонаціональної ідентичності має науково достовірна характеристика, з одного боку, еволюційної єдності етносу і нації, а, з іншого, їх нетотожності. Концептуальні засади такого підходу були закладені ще мислителями античності, окремі із яких вирізняли з-поміж інших складових суспільного життя етнічну і національну сфери.
Підтвердженням цьому і є ті відмінності, вплив яких на процес ідентифікації кожного типу соціоцивілізаційної еволюції є визначальним. Етнічне на шляху до національного еволюціонує від економічної стихії до економічної єдності в межах національних держав; від традиційно-побутової культури до спільної, громадянської культури; від етнічної до національної свідомості.
Одним з головних компонентів і важливим фактором існування та збереження окремішньої етнічної ідентичності, її неповторною характерною рисою є мова. Вона відіграє надзвичайно важливу роль як основа соціальної свідомості певного індивіда чи спільноти. На різних рівнях аналізу дедалібільше уваги приділяється тому безспірному факту, що етнічна ідентичність пов'язана не стільки з реальним використанням мови всіма членами групи, скільки з її символічною роллю у формуванні почуття спорідненості з групою й одночасно в процесах міжгалузевої диференціації [6, 75].
Суттєве значення для етнічної ідентичності мають культурні особливості, традиції, звичаї, їжа, помешкання, одяг та інші об'єктивні фактори. Важко переоцінити і значення суб'єктивних факторів, зокрема таких, як етнічна обізнаність, етнічні почуття, етнічна свідомість тощо. Етнічність певною мірою визначається тим, що врешті-решт особа відчуває і думає про себе. Адже самосвідомість, самовизначеність особи є однією з головних відповідей на потребу людини належати до якоїсь спільноти, щоб вижити. Загалом же збереження етнічної окремішності є досить складною справою, оскільки питання про належність чи неналежність особи до етнічної групи вирішується людьми, які не входять до цієї групи, а також власним визначенням самої особи.
Розглядаючи проблему етнічної ідентичності в умовах розбудови незалежної Української держави, не можна не зупинитися на дослідженні духовно-ціннісних орієнтацій українців як одного з чинників формування їх етнічної самосвідомості. Система етнічних цінностей -- це багатоаспектне явище, у трансляції якого беруть участь усі покоління українського етносу.
До найвагоміших факторів, що визначають ціннісні орієнтації будь-якого покоління, відносять рівень матеріального стану, освіти, культури, різновид діяльності, соціальну самоідентифікацію особистості. Здійснене на початку 90- х років дослідження етнічної самоідентифікації серед населення України у найчисельніших етнічних групах виявило її основні чинники: володіння рідною мовою, знання історії та культури свого народу, національність батьків, громадянство, місце проживання, місце народження та ін.
Отже, етнос -- це один із типів соціоцивілізаційної еволюції людини, в основі формування якого лежить природна потреба людей до об`єднання з метою самозбереження і самоідентифікації. Етнос репрезентує етнічна людина, рівень політичності якої визначається умовами її існування і можливостями самоудосконалення.
1.3Нація як соціоцівілізаційне утворення
Нація у порівнянні з етносом є значно складнішим і потужнішим соціоцивілізаційним утворенням. Підтвердженням цього є і те, що наука поки що немає загальноприйнятого визначення нації, відсутня і спільна точка зору щодо її походження. Хоча у зарубіжній етнополітології, уже є певні позитивні здобутки, зокрема, утвердилася дефініція нації як великої спільності людей «...котра через нові об`єктивні й суб`єктивні передумови принаймні на деяких територіях інтегрувалася в однорідне суспільство, що усвідомлює наявність цієї особливої спільності, і йому притаманне бажання жити у спільній державній структурі» [12, 458].
І все ж, паралельно з цією дефініцією, як в зарубіжній, так і вітчизняній науці, співіснують й інші. Існує кілька теорій походження націй:
- атомістична;
- психологічна;
- культурологічна;
- історико-економічна (марксистсько-леніська) [18, 34].
Аналіз цих концепцій показує, що поява кожної з них пов`язана з певними умовами суспільного життя, а їх зміст в цілому об`єктивно відображав рівень розвитку тогочасної науки.
Переважна більшість як зарубіжних так і вітчизняних дослідників вибудовують етнологічну теорію на етнічності, а також елементах схарактеризованих вище теорій. Правда, поняття «етнічність» розглядається дослідниками неоднаково -- західноєвропейські учені вважають це поняття переважно політичною категорією, східноєвропейські -- пов`язують його з кровним походженням або вкладають культурний зміст. Однак всі етнологісти єдині в тому, що основні інтегруючі ідентифікаційні елементи процесу націотворення, такі як етнічна свідомість, культура, мова є спільні -- етнічні [18, 36].
Найбільш яскравим представником етнологічної теорії на сучасному етапі в зарубіжному суспільствознавстві вважається Е.Сміт. Він запропонував дві моделі процесу націотворення -- західну та східну. Об`єднувальним ланцюгом обох цих моделей за Е.Смітом є «етнічне ядро», навколо якого і консолідується нація. У Е.Сміта західно- і східноєвропейська моделі не протиставляються, а синтезуються і це дає підстави вважати його фундатором різновиду етнологічної теорії [21, 23].
Хоча українською наукою ця концепція (за Е.Смітом східноєвропейського типу) почала розроблятися ще в 30-ті роки ХХ ст. В.Старосольський, зокрема, при визначенні нації акцентує увагу на вирішальній ролі етнічних чинників, ознак індивідуальності «ірраціональної» стихійної волі, яка базується на інстинктах «другого ступеня», тобто суб`єктивному чиннику. Об`єктивні ознаки нації (територія, мова, традиції, звичаї і т.п.) підпорядковуються суб`єктивним чинникам, які покликані сприяти витворитися національній свідомості. О.Бочковський також розглядає національну свідомість, як основу нації, підвалиною становлення держави. Причому в процесі націотворення він виділяє два етапи: період етногенези (для європейських націй VІІІ-ХVІ ст.) і націогенези (починаючи з ХVІ ст. етнічне усвідомлення виростає до висунення політичної ідеї і розпочинається період націогенези). О.Бочковський вважав, що процес націотворення може відбуватися як «знизу» -- на органічній основі, так і «згори» -- на політичній основі, з допомогою держави [15, 12].
Специфічний різновид етнологічної концепції, але уже (за класифікацією Е.Сміта) західноєвропейської моделі запропонував В.Липинський, який вважав, що найбільш прийнятним шляхом формування української нації є «територіальний патріотизм», тобто солідарність усіх постійних мешканців, для яких українська земля стала спільною батьківщиною. Однак ґрунт такої солідарності становлять не механічні, а більшою мірою органічні, природні, еволюційні зв`язки. Тому концепція В.Липинського є більш демократичною, ніж ті, що пропонуються і сьогодні окремими західноєвропейськими ученими.
Прихильником етнологічної теорії, хоч і з певним застереженням, слід вважати Л.Ребета. Хоча, він не поділяв ряду усталених в західноєвропейській науці підходів, зокрема, твердження про те, що ніби держава завжди творить націю. На думку Л.Ребета держава і нація пов`язані між собою так, як пов`язана форма зі змістом нація це передусім культурно-етнічна спільнота, що зорганізувалася також політично [15,13].
Видається конструктивним підхід деяких західноєвропейських учених, котрі, досліджуючи процес націотворення, дійшли висновку, що він може розгортатися двома шляхами: «політизацією етнічності» (нація -- держава) і «етнізацією політики» (держава -- нація). Причому жодний із цих напрямків західноєвропейськими вченими не абсолютизується, так як, на їх думку, жоден з них не відображає як процесу націо-, так і державотворення.
Це і підтверджує досвід, накопичений західноєвропейськими країнами. Імовірно, що не буде виключенням цьому і розгортання процесу націо- і державотворення в Україні. З цього приводу цілком слушним видається зауваження О.Майбороди про те, що термін «нація -- держава» застосовується до націй, котрі домоглися державного оформлення незалежно від того, чи нація утворила державу шляхом «політизації етнічності», чи держава утворила націю шляхом «етнизації політики». «Нація -- держава» має певну аналогію з терміном «держава -- нація»[11, 81].
Природньо, що серед західних теоретиків є й інші погляди на зміст «нації-держави». Зокрема, американський учений Дж.Лінц вважає, що на основі етнічності важко створити державу, її можна побудувати на спільності економічного життя на певній території. Як бачимо, ставлення до змісту етнічності, так як і до концепції «нація-держава» в західній науці продовжує залишатися все ж невизначеним [15, 14].
Ще більш урізноманітненим у цьому контексті видається спектр підходів прихильників етнологічної теорії в радянські часи. Зокрема, Ю.Бромлей, ґрунтуючись на етнічних засадах, запропонував розрізняти два різновиди спільностей «етносоціальний організм» (ЕСО) і «етнополітичний організм» (ЕПО), котрі розглядаються як синоніми поняття «нація» [15, 14].
З проголошенням державної незалежності підходи багатьох вітчизняних вчених еволюціонували в бік західного розуміння етнологічної теорії. В цілому позитивно оцінюючи етнологічну концепцію, деякі дослідники вважають, що вона не позбавлена і окремих недоліків, тому що в ній відсутні критерії, які б окреслювали відмінності етносу і нації, вона не пояснює, в якій формі існує нація до утворення власної держави тощо.
Головна увага українських дослідників сьогодні зосереджується на розробці концепції «держава -- нація» (етнізація політики), згідно з якою нація є категорією політичною. Відомо, що категорія «політична нація» була введена в науковий обіг західноєвропейськими ученими. Сама ж ідея про те, що поняття нація є політичною категорією пов`язується з іменами Г.Гроція і Дж.Віко. Першу спробу теоретичного обґрунтування цієї ідеї зробив відомий польський учений-соціолог Л.Гумплович. Починаючи з середини ХІХ ст. термін «нація» англо- та франкомовні словники стали вживати переважно на означення спільностей людей за належності до тієї чи іншої держави. Власне відтоді учені і намагаються дати визначення нації як політичної спільноти [15, 16].
Строкатість концепцій і поглядів на визначення нації -- свідчення складності цього соціального феномену, типізація якого є однією з найскладніших проблем сучасної науки і політики. Теоретичне осмислення цього соціального феномену продиктовано самою історичною реальністю, яка мала і продовжує надавати суттєвого впливу на життя народів.
Розділ 2. Етнонаціональна ідентифікація українців
2.1Становлення етнонаціональної ідентифікації українців в історичному контексті
Держави-поневолювачі, включивши у сферу свого підпорядкування українські землі, проводили, як правило, відкрито ворожу, антиукраїнську, антинаціональну політику, нищили найменші прояви національної свідомості, культури тощо. Внесок кожної із цих держав в процес етнонаціональної деідентифікації українців поки що вивчений недостатньо.
Певні уявлення про зміст і характер такої політики дає аналіз діяльності правителів України періоду «українізації» у 20-30-ті рр. ХХ ст., «відлиги» в 60-ті рр. ХХ ст. і перебудови і гласності у 80-ті рр ХХ ст. Така політика, звичайно ж, не залишалась поза увагою найбільш свідомих представників української національної еліти.
В Західній Україні роль охоронця етнонаціональної ідентичності українців взяв на себе самостійницький рух, який знайшов своє структурне оформлення у створенні Організації Українських Націоналістів (ОУН). В основу її створення була покладена ідея національного визволення, яка згодом переросла в ідеологію націоналізму.
З метою реалізації цієї ідеї західноукраїнські громадсько-політичні діячі і вчені використовували найрізноманітніші засоби (організовували масові акції протесту, створювали громадсько-політичні рухи, політичні партії, просвітницькі, церковні, військові та інші товариства), які покликані були зберегти ідентифікаційні особливості українців, запобігти румунізації, ополяченню і т.п.
Незважаючи на відомі тактичні, а іноді й стратегічні розбіжності, що мали місце між лідерами ОУН і навіть поділ їхньої організації на ОУН(Б) і ОУН(М), всіх їх об`єднувала ідея єдності українського народу і боротьби за побудову незалежної держави. Безумовно, що в діяльності ОУН, як і у створеній нею в роки Другої світової війни Української Повстанської Армії (УПА) мали місце «тіньові сторінки», які, однак, не затьмарюють в цілому як саму визвольну ідею, так і не перекреслюють результати другої національно-визвольної революції українського народу періоду 1942-1955 рр. в Західній Україні [14, 47].
Аналіз теоретико-практичної діяльності націоналістичних організацій в Західній Україні показує, що кожна із них діяла відповідно до своїх ідеологічних доктрин, однак незмінною для всіх залишалася їх головна мета -- побудова незалежної самостійної держави як основи націотворення, поглиблення процесу етнонаціональної ідентифікації.
Трагічно позначилися на процесі етнонаціональної ідентифікації українців Східної України великодержавницька політика «злиття націй», яка з самого початку проводилася під гаслом «переможної ходи радянської влади», масових репресій, депортацій і голодомору, а потім використання найрізноманітніших засобів позбавлення національної гідності, загалом нищення всього національно-специфічного.
Саме така політика і стала головною причиною розгортання дисидентського руху в 60-80 рр ХХ ст. Це був період дедалі зростаючого соціально-економічного, політичного і особливо ідеологічного тиску тоталітарної системи на неросійські народи, яких фактично було позбавлено своїх невід`ємних прав, зокрема, розвитку мови, культури, історії, звичаїв, традицій і т.п. -- визначальних чинників етнонаціональної ідентифікації.
Важливість і необхідність проведення аналізу дисидентського руху в Україні обумовлена ще й тим, що сам цей рух поклав початок новому етапу націотворення, став могутнім імпульсом для поглиблення процесів етнонаціональної ідентифікації. Дуже важливою у справі етнонаціональної ідентифікації українців була теоретико-практична діяльність учасників дисидентського руху -- І.Дзюби, П.Григоренка, Л.Костенко, Є.Сверстюка, Ю.Бадзьо, Л.Лук`яненка, І.Світличного, В.Чорновола, В.Стуса, Н.Строкатої і ряду інших [14, 48].
Одним із головних завдань дисидентського руху було пробудження української національної еліти для виконання природної своєї функції -- формування національної свідомості -- як основи етнонаціональної ідентифікації українців.
Створення на рубежі 80-х років ХХ ст. різного роду громадсько-політичних об`єднань України стало яскравим свідченням поглиблення процесу політизації її громадян, їх нестримного бажання здобути незалежність і збудувати державу.
Дисидентський рух в Україні став виявом об`єктивного етнонаціонального саморозвитку. Свідченням несприйняття нав`язаних штучних форм національної єдності у вигляді «радянського народу». Тому, дисидентський рух не лише політичне, а і природне явище -- об`єктивний вияв, що покликаний був надати новий імпульс для поглиблення процесів етнонаціональної ідентифікації.
2.2Консолідація незалежної української нації
Розгортання процессу формування етнонаціональної ідентичності в умовах державної незалежності засвідчує, що за своїм основним змістом він не є власне національним, а переважно етнонаціональним. Цією обставиною й зумовлено вживання словосполучень «етнонаціональні процеси», «етнонаціональна політика», «етнонаціональна ідентичність» тощо. Тому в теоретико-методологічному сенсі доцільність вживання подібних словосполучень розглядаються як тактичний засіб в контексті етнонаціональної ідентифікації на шляху національної консолідації громадян України у перехідний період націо- і державотворення.
У стратегічному плані поняття «етнонаціональність» варто вживати диференційовано, оскільки у багатонаціональних державах (імперіях) воно може слугувати посиленню асиміляції етнічних і етнографічних груп, а в державах з багатонаціональним складом населення може стати гальмом національної кристалізації, спонукати до сепаратизму та інших форм національної дезінтеграції.
Здобуття державної незалежності України дало могутній імпульс двом взаємопов`язаним процесам: з одного боку -- націоналізації українського етносу й етнічних і етнографічних груп, а з іншого -- поглибленню їхньої етнічної диференціації, звернення до власного етнічного походження тощо.
Обидва ці процеси є суть позитивні. Однак, як свідчить історичний досвід, на етапі їх розгортання неминучі об`єктивні труднощі. Останні -- найважливіша проблема, яку покликані спільно з науковцями розв`язувати політики, а отже своєчасно «знімати» суперечності, що з`являються на шляху етнонаціональної ідентифікації особи.
Серед комплексу проблем етнонаціональної ідентифікації однією із найскладніших є глибока деетнізація і денаціоналізація українців, етнічних і етнографічних груп, що мешкають на терені України. Успішне розв`язання цього надзавдання пов`язується з вирішенням двох взаємозумовлених і взаємопов`язаних проблем, з одного боку -- необхідність включення природної енергії етнічних українців у процес самозбереження і саморозвитку, реетнізацію традиційно-побутових культур етнічних і етнографічних груп, їх розвій і на цій основі включення останніх в націотворчий процес, а з іншого -- вивільнення етнонаціональної свідомості від політико-ідеологічної зашореності, що залишилася з радянських часів, позбавлення комплексу меншовартості, дистанціонування у межах здорового глузду від східних і західних впливів, вироблення імунітету до експансіоністської політики гноблення народів, зупинення процесу їх етнонаціональної деідентифікації [15, 32].
Значно поглиблює деідентифікаційні процеси поліетнічна структура українського суспільства, нерівномірне розміщення різних етнонаціональностей на території України.
Негативний вплив на етнонаціональну ідентифікацію українців і сьогодні продовжують справляти регіональні відмінності етнічної історії, неприродний, однак наявно існуючий поділ українців на «східняків» і «західняків», відмінності у рівні їх національної свідомості, мовні проблеми, міжконфесійні непорозуміння, особливо серед православних церков, залишені у спадок різні форми ксенофобії, зокрема ті, що спрямовані проти всього українського -- мови, традицій, культури тощо.
Прояв типової для більшості країн світу моделі «національна більшість -- національна меншість» в Україні буде мати свої особливості. Ця теза підтверджується аналізом динаміки змін національної структури українського суспільства (серед етнічних українців, кримських татар, російської, єврейської, білоруської, польської та інших національних меншин) [15, 33].
Автохтотонні мешканці-українці як титульний етнос сьогодні як і в наближеній перспективі буде розвиватися саме через самоутвердження, як система через власні елементи, спираючись на власні джерела розвитку. Тому, чим вищий матеріальний і духовний стан титульної нації і чим більше високорозвинених національних меншин, тим вищий рівень розвитку української нації. Національні меншини в цьому взаємозв`язку виступають як джерело розвитку в елементному стані переважно у культурній сфері, оскільки інші боки їхнього життя знаходяться у сукупному економічному, політичному і соціальному продукті, який створюється всіма мешканцями країни. За таких умов національне має характер загальності, яка відтворює інтегративну сутність людства.
У цьому зв`язку етнонаціональність розглядається як перехідний тип соціоцивілізаційної еволюції людини, який має свої специфічні по відношенню до інших біосоціальних спільнот характеристики, зумовлені єдністю місця проживання, способу життя, змісту духовної культури тощо. Сам же етнонаціональний процес розуміється не як механічне, «чисте» поєднання етнічних і національних ідентифікаційних чинників, а як гармонійний, історично-обумовлений процес який розгортається згідно з загальносоціологічними законами суспільного розвитку. За таких умов етнічне виступає як обов`язковий компонент національного, тому будь-яка його руйнація веде до видозміни як форми так і змісту, як самого національного, так і утворених на його основі соціоцивілізаційних типів.
При цьому слід мати на увазі, що процес етнонаціональної ідентифікації має два вияви -- внутрішній і зовнішній. Внутрішній вияв -- це ототожнення окремою людиною себе з певним етнічним чи національним утворенням по «самовідчуттю», по «самопочуттю», складу мислення, реального способу життя, духовного світу тощо. Зовнішній вияв -- це вже сама приналежність до певної біосоціальної чи соціально-історичної спільності, яка визначається умовами життєдіяльності людини [15, 34].
В окремих статях Конституції України, ряді постанов Кабінету Міністрів України, ставиться вимога до органів державної влади провести комплекс заходів по створенню належних умов по впровадженню української мови, надання можливостей розвитку мов національних меншин, відновлення прав депортованих народів, проведення деяких інших заходів, спрямованих на поглиблення процесу етнонаціональної ідентифікації українців. Втілення в практику суспільного життя директивних вимог органів державної влади прямо пов`язане з розробкою і проведенням науково-обгрунтованої етнонаціональної політики -- теоретичної основи процесу націотворення. Така політика повинна ґрунтуватися на тому, що в Україні процес націотворення відбувається двома шляхами -- через «політизацію етнічності» і «етнізацію політики». Причому жоден із цих шляхів не може протиставлятися іншому, вони мають розгортатися паралельно. Саме ця особливість є визначальною в процесі націотворення в Україні, її треба враховувати українським політикам при розробці етнонаціональної політики [8, 21].
Керуючись таким підходом, можна якнайповніше враховувати інтереси етнонаціональних спільнот, що мешкають в Україні, сприяти збереженню і розвитку їх ідентичності відповідно до вимог міжнародних стандартів, визначених рядом правових актів Генеральної Асамблеї ООН, Ради Європи, а також прийнятих нашою державою на їх виконання Декларації прав національностей України (1991 р.), Закону України «Про національні меншини» (1992 р.) та інших політико-правових документів.
Проведені за роки незалежності організаційно-правові заходи в державі, створюють добрі перспективи для втілення в практику суспільного життя науково-обгрунтованої етнонаціональної політики. Досягнення етнонаціональної ідентичності українців є необхідною умовою їх консолідації, формування сучасної, високоорганізованої нації. Саме етнонаціональна ідентичність є умовою міжнаціональної злагоди і миру в державі.
На нашу думку, етнічну і національну ідентичності потрібно розглядати як окремі явища, оскільки кожна з них займає певне місце у змісті життєвих цінностей. Поряд із цим не можна забувати й про тісний зв'язок між ними в процесі формування загальних ознак політичної культури. У нашому розумінні етнонаціональна ідентичність -- це феномен, який об'єднуватиме українське суспільство в майбутньому як наслідок поєднання явищ етнічного і національного в єдине ціле. Що ж стосується сьогодення, то етнонаціональна ідентичність, з одного боку, дає змогу вийти за межі етнічних груп, титульного етносу та їхнього світорозуміння, а з іншого боку -- розширює межі поняття ідентичності, дає можливість доповнити національну ідентичність специфічним змістом, який утримує в собі етнічна ідентичність.
На думку деяких західних учених, пошуки українцями власної етнічної та національної ідентичності є симптомом кризової ситуації в українському суспільстві. Така ситуація не може довго продовжуватися. Нинішній період національного розвитку є найбільш відповідальним, тому що це формативний період, у процесі якого Україна шукає свою національну ідентичність, формує сучасну цивілізаційну політичну культуру.
Утвердженню в Україні сильної національної ідентичності перешкоджає брак національних ресурсів держави. Активні намагання осмислити поняття «особистість», «національна ідея», «свідомість», «віра» вказують на те, що пошуки виходу з тієї ситуації, яка склалася, пов'язуються насамперед з духовними, а не соціально-економічними пріоритетами.
Держава, суспільство, усі соціальні інститути в своїй основі покладаються на особистість, її цінності, її систему уявлень, волю до дії і згоду чи незгоду жити певним чином. Не на особистість окремої людини, конкретного індивіда, а на особистість як тип, вихований національною культурою, носій цінностей певної цивілізації.
Національно свідома особистість - це та, яка нормалізує світ, приводить його у відповідність із загальнолюдськими вартостями. На неї і випадає завдання - зібрати в єдиний живий організм етнос, тобто сформулювати і висунути у вигляді зрозумілої ідеї, уявлень та гасел систему цінностей, рефлексувати поняття про минуле у ті духовні принципи, які потрібно відстоювати. В умовах сучасних перетворень сплеск етнічної та національної свідомості переживають етноси України. Водночас амбівалентність цих феноменів потребує особливої ретельності вчених у понятійному апараті, адже використання цих термінів в етнополітології безпосередньо впливає на програму їх досліджень, на зміст інструментарію опитувань тощо. Це спонукає до наукового аналізу індикаторів культури, етнічності та свідомості людської спільноти, особливо до змісту таких важливих категорій, як етнічна та національна ідентичність.
2.3Українська мова, як базова основа етнонаціональної ідентичності
У сучасних умовах активізації глобалізаційних процесів проблема збереження національної ідентичності українства набуває особливої актуальності. Адже від якісного вирішення цього питання залежить загальний поступ української нації та розвиток української держави. 3 серпня 2006 р. в Універсалі національної єдності було запропоновано об'єднати зусилля громадськості для реалізації багатьох пріоритетів національного поступу, зокрема, всебічного розвитку та функціонування української мови як основи самоідентифікації народу й держави, розвитку культури та відродження духовності Українського народу, забезпечення цілісності мовно-культурного простору тощо. Це підтвердило невідкладність вирішення зазначених питань.
Мова - це система знаків, яка слугує засобом людського спілкування, усвідомлення та вираження психічної реальності. Вона виникла стихійно у людському суспільстві, та розвинулася із звукового спілкування унаслідок тривалої еволюції. Слово стало проміжною ланкою між предметами і явищами довкілля та людиною, що прагнула пізнати світ. Володіння мовою є однією з найважливіших рис людської психіки, це ознака, що дає підстави для виділення людини зі світу тварин.
Мова є одночасно й умовою розвитку культури та суспільства, і продуктом людської культури та генезу суспільства. З огляду на це, мова має дві основні функції у людському суспільстві: 1) комунікативну та 2) функцію відображення дійсності та формування категорій мислення і свідомості. Мова також виконує й інші функції: репрезентативну, експресивну, апелятивну, номінативну, когнітивну, емотивну, магічну й ін. Отже, мова є основою мовлення, слугує для людської комунікації та спілкування, є засобом вираження і повідомлення думок, знаряддям формування категорій мислення і свідомості, мова також здатна виразити всю сукупність знань і уявлень людини про світ [1, 33].
Відомо, що мова надзвичайно тісно переплітається з національною культурою та етнонаціональною ідентичністю, адже історія будь-якої мови збігається з історією конкретного народу та його культури, а будь-яка мова (окрім штучної мови есперанто) ab definitio є національною ознакою.
Етнонаціональна ідентичність - це найбільш глибока, найбільш природна, найбільш зрозуміла, найбільш органічна, найбільш загальна і найбільш стабільна підстава людської соціальності. Українська національна ідентичність пов'язана з почуттями приналежності та співпричетності до України, до її національних інтересів та базових цінностей українського народу (які ніколи не суперечили європейським цінностям). Відомо, що для держав Європейської співдружності і нині (як образно висловився відомий англійський учений Е. Сміт) національна ідентичність залишається природною формою сучасної культурної та політичної спільноти, національна держава - найдоцільнішим і найраціональнішим різновидом політичного об'єднання, а патріотизм - головним засобом досягнення колективної солідарності й процвітання [1, 34].
Мова відображає етнонаціональну специфіку як окремої особистості, так і культури народів світу, але мову кожного народу потрібно розглядати в контексті конкретного історичного періоду - донаціонального чи національного. Проблема донаціонального і національного періоду розвитку мови постала в епоху переростання етнічних спільнот у національні. "Національна мова" є категорією історичною. Відмінності національної мови від мови етнічної спільноти пов'язані з епохою утворення націй, з концентрацією економічного й політичного життя конкретного народу в національний період його історії, з розвитком процесів зміцнення мовної єдності, нівелювання місцевих діалектних особливостей, із процесами становлення єдиних норм для всіх носіїв мови. У національний період розвитку мови утворюється єдина письмова й усна мова (базою для неї є літературна мова) на загальнонародній основі. У донаціональний період суспільного розвитку діалекти є основною формою існування мови. У період утворення нації діалекти опиняються у одній ситуації з літературною мовою, але протистоять їй як нижчі форми мовлення вищій формі. Просторіччя в цих умовах є засобом регіонально необмеженого усного спілкування. На відміну від усної форми літературної мови просторіччя використовується тільки при неофіційних контактах та у неофіційному спілкуванні. Якщо в донаціональний період могли існувати різні типи письмової літературної мови, що базувалися на різних основах і обслуговували конкретні сфери письмового спілкування, а в деяких країнах як письмової використовувалася взагалі чужа мова (у Середньовічній Європі - латинська, а в мусульманських країнах - арабська), то в епоху утворення націй відбувається, як правило, становлення єдиної літературної мови на загальнонародній основі; мови, яка буде обслуговувати усі сфери письмового, а потім і усного спілкування. Так, у донаціональну епоху українська наука розвивалась на базі так званих "мертвих" мов (латинської та старослов'янської) у Києво-Могилянській академії. В епоху націєтворення припиняється розвиток нових діалектних особливостей у мові, а розвиток нової літературної мови супроводжується посиленням функцій письмової мови, виникнення різних форм усної мови, зміцненням позиції художньої літератури серед інших форм писемності. Під впливом регламентації та нормування усна літературна мова поступово перетворюється на таку форму національної мови, яка потенційно готова стати єдиним засобом усного спілкування людей. Потрібно зауважити, що нормованість є однією з найважливіших особливостей вищої форми національної мови, причому національні норми виробляються спочатку у граматиці, словнику й орфографії, а пізніше - у орфоепії. Таким чином, розвиток мови у національну епоху (а український народ вступив в добу націєтворення ще в ХVІІ-ХVІІІ ст.) перетворює літературну мову нації на опрацьований, унормований вищий тип національної мови, що має як письмову, так і усно-розмовну форму [1, 35].
У наш час проблема української мови як єдиної державної мови та мови засобів масової інформації є настільки гострою, що постає на рівні питання національної безпеки держави. Після подій на Майдані 2004 р. близько 15 % громадян України задекларували чітке бажання краще вивчити українську мову (результати цього дослідження були оприлюднені 8 грудня 2004 р. в ефірі радіо "Свобода" і опубліковані 10 грудня 2004 р. на сайті "Обозреватель"), але протягом січня-березня 2005 р. у Верховній Раді України було зареєстровано більше десяти законопроектів, які спрямовані не на сприяння громадянам України в опануванні державної мови, а на підвищення статусу мови іншої держави (тобто мови Російської Федерації) на теренах України [1, 35].
В сучасній Україні відсутнє об'єктивне підґрунтя для запровадження офіційного статусу російської мови, оскільки переважна більшість громадян України спроможна оволодіти українською мовою, а ті громадяни, які не володіють українською мовою і не планують це робити, складають дуже малий відсоток, до того ж вони мають повне право користуватися російською мовою та мовами інших національних меншин на теренах України. Українське суспільство добре розуміє, що деякі політики впродовж останніх 15 років звикли до маніпуляцій мовним питанням, особливо напередодні виборів. Суспільні очікування запровадження офіційного статусу російської мови (яка, на жаль, за останні 350 років стала в Україні символом гноблення) є доволі невисокими. Влада та деякі українські ЗМІ протягом багатьох років намагались продемонструвати, що в Україні без української мови можна обійтися, що можна обиратись на найвищі посади в державі (Президент, Прем'єр-міністр), не володіючи державною мовою.
Подобные документы
Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття "нація". Сучасна практика формування світових політичних націй. Українська політична нація: процес її становлення та перспективи.
дипломная работа [124,7 K], добавлен 21.06.2006Сутність етносу та нації, поняття "національне" та "націоналізм". Етнічна культуру як система засобів життя, звичних для певного етносу. Рівні прояву національних відносин, національна політика - діяльність у їх сфері. Національна політика України.
реферат [45,6 K], добавлен 06.02.2011Формування європейської ідентичності. Логіка розвитку наднаціональної ідентичності, форматування європейської ідентичності в умовах кардинального перевлаштування геополітичного порядку. Створення наднаціонального символічного простору Європейського Союзу.
статья [49,1 K], добавлен 11.09.2017Відстеження процесів колективної ідентифікації суспільства на території сучасної України. Принципи формування системи ієрархії ідентитетів української національної єдності, опис її характерних особливостей в контексті сучасних світових тенденцій.
курсовая работа [754,5 K], добавлен 09.02.2011Проблеми формування соціальної структури українського суспільства в радянський період і в умовах незалежності. Аналіз чотирьох громад українського суспільства — україномовних українців, російськомовних українців, росіян та всіх інших національностей.
статья [96,5 K], добавлен 18.08.2017Національна символіка України в контексті становлення етносу і нації, історія походження державного гербу та прапору. "Ще не вмерла Україна": шлях від вірша до національного гімну. Зміна ролі релігії на різних стадіях виникнення та формування етносу.
курсовая работа [56,5 K], добавлен 14.09.2015Роль України в сучасному геополітичному просторі. Напрямки і пріорітети зовнішньополітичної діяльності української держави. Нація як тип етносу, соціально-економічна та духовна спільність людей з певною психологією та самосвідомістю, що виникає історично.
контрольная работа [25,5 K], добавлен 21.12.2011Розвиток української нації від початків до сучасності; проблеми її становлення. Розвиток української політичної думки. Етапи встановлення української нації. Думки вчених щодо націогенезу. Зростання національної самосвідомості серед українського народу.
контрольная работа [26,2 K], добавлен 24.10.2013Дослідження механізму колективного управління Європейського Союзу, використання об'єднуючого фактора європейської ідентичності та наднаціонального характеру інтеграції. Вирішення питання несумісності наднаціональності міжнародних організацій в ЄС.
статья [47,3 K], добавлен 11.09.2017Функції політичної діяльності в сучасному суспільстві. Закономірності структури, функції та розвитку політичного життя. Відмінності між кадровими та масовими партіями. Різноманітність визначення партійних систем, їх місця в політичному житті суспільства.
контрольная работа [20,4 K], добавлен 24.01.2012
