Формування багатопартійної системи в Україні
Багатопартійність як один з елементів демократичної держави. Особливості формування багатопартійної системи в Україні, її становлення та розвиток. Порівняльний аналіз партійних систем демократичних країн Заходу. Характеристика партійної системи США.
| Рубрика | Политология |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 02.06.2010 |
| Размер файла | 182,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
33
Зміст:
Вступ
Розділ 1. Особливості та характерні риси розвитку багатопартійної системи в Україні
1.1 Багатопартійність як один з елементів демократичної держави
1.2 Особливості формування багатопартійної системи в Україні
1.3 Становлення та розвиток багатопартійності в Україні у 1991-2002 рр.
1.4. Особливостіт еволюції партійної системи України у 2004 - 2007 рр.
Розділ 2. Порівняльний аналіз партійних систем демократичних країн Заходу
2.1 Партійні системи США та Німеччини, як різновид багатопартійності
2.2 Роль партій у функціонуванні політичної системи Німеччини
2.3 Характеристика партійної системи США
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми. Загальновизнаним сьогодні є той факт, що політичні партії мають велике значення для функціонування демократії. Партії виступають посередником між громадянським суспільством і державою та є одним з базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливо уявити існування представницької демократії. Представницька демократія передбачає прийняття владних рішень виборними особами, які отримують легітимні владні повноваження за допомогою інституту виборів. Через них народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на реалізацію його суверенних прав.
Важливість проблеми становлення і функціонування багатопартійності полягає, насамперед, в тому, що вона розглядає соціально-політичний механізм, який дозволив здійснити складний перехід від тоталітарного радянського суспільства до сучасних стандартів представницької демократії. Виникнення багатопартійності, політичного плюралізму відбулося на межі 80-90-х рр. минулого століття і означало появу політичних партій і суспільно-політичних рухів, які стали поєднувальною ланкою між суспільством і владою, що здійснюється державними інститутами.
Наявність у будь-якій країні значної кількості політичних партій ще не свідчить про виникнення в ній розвиненої демократії, реального політичного плюралізму. Проте, діючи в одному правовому полі, керуючись єдиним законодавством, політичні партії можуть представляти в спектрі політичних інтересів суспільства свій електорат, тобто піклуватися про очікування і прагнення передусім тих своїх співгромадян, які їх підтримують на виборах.
Мета дослідження полягає в тому, щоб вивчити процес формування багатопартійності в Україні, в кінці 1980-х - на початку 1990-х років, а також порівняти партійну систему нашої країни з іншими демократичними країнами.
Для реалізації вказаної мети вирішувалися наступні завдання:
- вивчити причини політичного занепаду КПРС, що привели керуючу в країні партію до краху;
- проаналізувати етапи становлення багатопартійної системи України,
- вивчити фактори та чинники, що впливають на розвиток багатопартійності в Україні на сучасному етапі;
- здійснити порівняльний аналіз партійних систем України та деяких демократичних країн Заходу, виявити спільні та відмінні риси.
Об'єктом дослідження є багатопартійність як політичне явище, яке на межі 80-90-х років минулого століття забезпечило перехід від тоталітаризму до демократичного перевлаштування суспільства.
Предметом дослідження є діяльність партійних формувань в умовах демократичного розвитку українського суспільства, корінних змін у колишній політичній системі в період перебудови, подальшого розпаду СРСР і утворення незалежних демократичних держав.
Теоретичне значення дослідження. Висновки та матеріали курсової роботи дозволяють поглибити знання про партiєтворення на українських землях, про розвиток багатопартійної системи після краху СРСР, в умовах демократичного оновлення суспільства. Матеріали дослідження можуть бути використані при написання наукових робіт, статей, доповідей з політології та історії України.
Структура курсової роботи зумовлена основною метою i завданнями дослідження. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків i списку використаних джерел, який налічує 33позиці.
Розділ 1. Особливості та характерні риси розвитку багатопартійної системи в Україні
1.1 Багатопартійність як один з елементів демократичної держави
Політичні партії є специфічним інститутом громадянського суспільства. Особливість політичних партій полягає в тому, що партій виступають своєрідною проміжною ланкою між громадянським суспільством і державою. З одного боку, партії належать до інститутів громадянського суспільства, оскільки узагальнюють, висловлюють і обстоюють інтереси широких соціальних груп. З іншого боку, політичні партії, перемагаючи на виборах, беруть участь в реалізації влади і, таким чином, входять до сфери інститутів держави.
Дискусія, яка точиться між відомими вченими-партологами з приводу демократичності чи антидемократичності політичних партій, має давню історію. Ще в Стародавньому Римі відомий політик та оратор Ціцерон вживав поняття «партії» в негативному значенні, ототожнюючи їх з «неблагородними союзами». Негативне ставлення до політичних партій було притаманне й «батькам-засновникам» Конституції США Дж. Вашингтону, Т.Медісону, О.Гамільтону, а також для одного з ідеологів Французької революції маркіза Ж. де Лафайєта. Основоположники західноєвропейської партології Р.Міхельс та М.Острогорський, наприклад, вважали, що поява будь-якої організації, в тому числі і політичної партії, неминуче пов'язана з виникненням олігархії, яка захищає свої вузькопартійні інтереси. Основна ідея їх праць зводилась до того, що виникнення політичних партій породжує антидемократичні тенденції в суспільстві [5, 26].
Однак, такий підхід в історії політико-правової думки не є домінуючим. Більшість зарубіжних та вітчизняних партологів розглядають багатопартійність як невід'ємний елемент політичної системи демократичних країн світу. В цілому ж дискусія про корисність чи шкідливість політичних партій в житті суспільства є безперспективна. Вона втрачає свою актуальність хоча б тому, що в багатьох країнах світу поряд з парламентськими партіями, які діють у межах правового поля держави, існують авангардистські партії, для яких характерні радикальні методи і засоби діяльності, які підчас суперечать існуючому законодавству. З цього приводу актуальною залишається думка відомого західноєвропейського партолога А. Лоуелла. У своїй фундаментальній праці «Уряди і політичні партії» вчений вказує на те, що будь-які дискусії з приводу ролі партій в суспільстві є штучними. Оскільки це теж саме, що вести суперечку «...про користь або шкоду вітрів чи приливів. В дійсності існування партій є факт і прояви його повинні бути вивчені як такі» [9, 4].
Політичні партії можуть виконувати як позитивну так і негативну роль. Це залежить від різноманітних умов, які впливають на їх діяльність (рівень політичної культури суспільства, наявність чи відсутність традицій партійного життя, законодавче закріплення статусу політичних партій і т.д.).
1.2 Особливості формування багатопартійної системи в Україні
Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов'язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування.
По-перше, політична система, яку автоматично успадкувала Україна після виходу з СРСР, не передбачала існування жодних, альтернативних КПРС, політичних партій. Відповідно в суспільстві не було необхідних механізмів, які б регулювали діяльність партій.
По-друге, більшість населення своє негативне ставлення до КПРС автоматично перенесла на всі інші партійні утворення.
По-третє, самі партії не оволоділи в достатній мірі всіма тими можливостями, які їм належать як суспільному інституту. Ситуація ускладнюється ще й відсутністю достатньої законодавчої бази, яка б регулювала діяльність партії.
Офіційно правове оформлення багатопартійності в Україні було започатковане в 1990р. і стало можливим завдяки скасуванню ст. 6 і 7 Конституції СРСР, у яких закріплювалася однопартійна система. Хоча вже наприкінці 1980-х років в Україні, переважно в Західному регіоні, виникли перші не комуністичні політичні організації (зокрема, Українська Гельсінська спілка, Народний Рух України за перебудову), які згодом перетворилися на політичні партії.
Першою легалізованою в Україні партією стала, поряд із тодішньою КПУ, Українська республіканська партія (УРП). Протягом 1990-х років у країні спостерігався інтенсивний процес утворення політичних партій. Станом на 22 липня 2002р., за даними Центральної виборчої комісії, в Україні було зареєстровано 123 політичні партії [9, 4].
У становленні багатопартійності в Україні можна виокремити такі етапи.
1) 1990-1991рр. -- створення перших альтернативних політичних партій на базі громадсько-політичних об'єднань не комуністичної орієнтації, неформальних суспільних рухів часів перебудови.
2) 1992-1994рр. -- легалізація найбільш впливових на той час партій -- КПУ та НРУ, інтенсивне заповнення політичного простору партіями, які проголосили себе носіями традиційних для західної політичної науки ідеологій - соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, націонал-демократичної та ін. (далі такі партії називатимуться партіями “брендового” типу).
3) 1995-1998рр. -- перші розколи в партіях “брендового” типу (утворення ПСПУ, СДПУ(о)), започаткування та інтенсивний розвиток тенденції утворення партій адміністративним шляхом, а також партій - “політичних проектів”, які створювалися фінансово-промисловими групами та окремими особами для реалізації власних політичних інтересів.
4) 1999 - 2002рр. -- розподіл політичного простору найбільш впливовими партіями, посилення тенденції розколів “брендових” партій, утворення значної кількості дрібних партій
5) 2002р. - по даний час -- консолідація опозиційних партій, витіснення парламентськими політичними партіями і блоками інших політичних сил з політичної арени, припинення процесу масового утворення нових партій у зв`язку з набуттям чинності нового Закону “Про політичні партії” [14, 28-29].
Аналіз процесу створення нових політичних партій протягом 1991-2001рр. дає підстави для висновку, що значна їх частина утворилася та діє не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб, які прагнуть або зберегти, або здобути владу.
Згідно з дослідженням Центра Разумкова, із зареєстрованих станом на грудень 2001р. політичних партій, 7 або 5,5% від загальної кількості, належало до лівих, тоді як прихильниками лівої ідеології себе визнали 7% громадян. До лівоцентристських партій було зараховано 38 партій (29,9%), тоді як прихильниками лівоцентризму себе визнали 7,8% громадян. Центр був представлений 54 партіями (42,5%), тоді як центристів за самовизначенням нараховувалося 25,7%. Правоцентристських партій нараховувалося 19 (15%), а прихильників право центризму - 9,5%, правих партій - 9 (7,1%), прихильниками ж правих поглядів - 8,3% [14, 31].
Наведений розподіл політичних партій за ідеологічними орієнтаціями та їх співставлення з політичними орієнтаціями громадян свідчили про перевантаженість центристського та лівоцентристського секторів, у яких була зосереджена більшість українських партій. Ця кількісна перевага зумовлена, передусім, оцінкою лідерами партій “привабливості” для громадян лівоцентристської та центристської ідеологій, з якими асоціюються стабільність, відсутність суспільних потрясінь, достатній рівень добробуту і соціальних гарантій. Крайні ліві та крайні праві партії мали досить обмежений електорат, що не сприяло їх становленню як впливових політичних сил.
Порядок фінансування політичних партій визначається статтею 15 Закону України "Про політичні партії в України",
Зокрема, не допускається фінансування політичних партій: (1) органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, визначених законом; (2) державними та комунальними підприємствами, установами та організаціями, а також підприємствами, установами та організаціями, в майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; (3) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями; (4) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями; (5) анонімними особами або під псевдонімом; (6) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій [19, 48].
Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених цим Законом, перераховуються політичними партіями до Державного бюджету України або стягуються в доход держави в судовому порядку.
Занепокоєння викликає той факт, що фінансування партій має здебільшого непрозорий характер і переважно здійснюється за рахунок спонсорських, а не членських внесків, а звіти про річний бюджет партій не публікуються.
Особливе значення для реалізації політичними партіями своїх завдань має їхня ідеологічна, зокрема програмотворча діяльність. Політичні партії розробляють певні ідеологічні документи переважно у формі передвиборних програм, лише незначна їх кількість продукується в міжвиборчий період.
Передвиборні програми в цілому корелюють із власне партійними програмами, проте в силу специфіки мають ухил до популізму та не розраховані на серйозний аналіз з точки зору оцінки можливостей їх реалізації.
Політичні та соціально-економічні програми жодної з партій не підтримані більшістю громадян України.
Це пояснюється як об'єктивними причинами (неготовністю суспільства до сприйняття партійних програм; регіональними та демографічними відмінностями в українському суспільстві -- а отже, й різними підходами до вирішення проблем; масштабними політико-економічними перетвореннями; низьким впливом політичних партій на формування та реалізацію політики в органах державної виконавчої влади тощо); так і суб'єктивними: неспроможністю політичних партій мобілізувати необхідні інтелектуальні, кадрові, організаційні та фінансові ресурси для підготовки таких документів. У результаті, на відміну від країн розвинутої демократії, де громадяни роблять вибір між різними варіантами одного й того ж політичного курсу, населення України поставлене часто перед діаметрально протилежним вибором [19, 51].
За таких умов, громадяни переважно голосують не за партійні програми, а за харизматичні особистості, що спричинило, зокрема, створення "іменних" блоків у парламентських кампаніях 2002-2008 рр.
Відсутність у Конституції України положень про формування Уряду політичними партіями, що обрані до Парламенту та створили в ньому більшість, призводить до низького впливу політичних партій на процес формування та реалізації державної політики в органах виконавчої влади. Тому цей вплив реалізується, як правило, за принципом індивідуальних і колективних домовленостей між партіями, їх парламентськими фракціями та Президентом України, який здійснює кадрові призначення.
Таким чином, переважна частина партій в Україні фактично не мають реальних можливостей впливати на формування структур виконавчої влади, а відтак -- на їх діяльність.
Однак досвід розвинених демократичних країн засвідчує, що лише партії є на сьогодні інструментом, який здатен забезпечити формування влади демократичним шляхом, гарантувати її конкурентність, змінюваність та відповідальність перед виборцями. Тому становлення в Україні повноцінної багатопартійної системи є необхідною передумовою для ствердження громадянського суспільства і має бути предметом його уваги.
Отже, система багатопартійності в Україні перебуває на етапі формування та розподілу політичного простору між партіями. Значна частина партій утворилася та діє не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб. Більшість зареєстрованих партій не виявляють політичної активності і не мають значного впливу на політичні процеси в державі.
1.3 Становлення та розвиток багатопартійності в Україні у 1991-2002 рр
У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загально-реформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, 63].
Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.
Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".
Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства [3, 21].
Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:
1. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".
2. Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.
3. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.
4. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.
5. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.
6. Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.
7. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою [13, 28].
8. Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.
9. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.
10. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу [13, 28].
Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ. Політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1999 р. - 50, 2002 - 70, 2003 - 90, 2005 - 110, на початку 2006 р. - 126, у жовтні 2007 р. - 147. На сьогодні налічується близько 160 зареєстрованих політичних партій.
Аналіз результатів виборів до Верховної Ради України 1998 р. показав такі результати. У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі із 30 партій та блоків до парламенту, подолавши необхідний 4% бар'єр, пройшли 7 партій та 1 виборчий блок (КПУ, НРУ, ПЗУ, НДП, “Громада”, ПСПУ, СДПУ/о/ та блок СПУ-СелПУ). Можна відмітити особливості, які характеризували тогочасний стан національної партійної системи: розпливчастий характер партійних програм та ідеологій більшості зареєстрованих партій; відсутність не лише сформованої соціальної бази, а й уявлень про неї; тіньовий характер утворення виборчих блоків; зміна керівництва партій, розколи в них; чітка асоціація партій та їхніх лідерів з фінансово-економічними структурами; наявність серед членів опозиційних партій представників центральних органів виконавчої влади; провал спроб сформувати потужний блок з політичних партій центристської орієнтації.
Якщо вважати 1998 р. точкою відліку трансформаційних процесів у партійній системі України, то можна підсумувати, що вони почалися уповільненими темпами, що було пов'язано із затяжним пошуком моделі виборчої системи, яка б відповідала тогочасному розвиткові політичного та ідеологічного плюралізму [31].
Протягом виборчої кампанії 2002 р. відбувалася внутрішня еволюція багатьох партій, спостерігалася девальвація ідеологічних цінностей і на перший план висувалися фінансові, інформаційні ресурси, неформальні взаємини з владою. Реальний вплив партій в Україні визначався не тільки і не стільки електоральною підтримкою, скільки наближеністю до влади, адміністративний ресурс використовувався на усіх етапах виборчої кампанії. Партії у модифікованому вигляді виявились цілком придатними для обслуговування вузькогрупових і приватних інтересів, стали формою структурування не лише суспільства, але й самої влади.
В 2002 р. депутатські мандати в загальнонаціональному окрузі здобули лише 6 списків партій та блоків (“Наша Україна”, КПУ, “За єдину Україну!”, Блок Юлії Тимошенко, СПУ, СДПУ(о)). Особливості трансформації партійної системи вплинули на розвиток українського парламентаризму. Вони були зумовлені еволюцією ролі ВРУ, її зануренням слідом за виконавчою владою у тіньову політику й утвердженням як інституту захисту корпоративних інтересів, у тому числі як дах для бізнесу і плацдарм для лобіювання [29].
У 2002 р. особливого значення, порівняно з 1998 р., набуло використання образу харизматичного лідера як засобу впливу на громадську думку й електоральну поведінку. В зв'язку з цим особливо помітним був зсув стилю ведення політичних кампаній у напрямку до більш виразної персоніфікації політичних партій і виборчих блоків (глава Адміністрації Президента В. Литвин та Прем'єр-міністр А. Кінах очолили виборчий блок “За єдину Україну!”, Ю.Тимошенко утворила свій однойменний блок) [29].
Протягом 1998-2002 рр. найбільш масштабні новітні проекти, створені в Україні, були дітищем іноземних (здебільшого російських) політтехнологів, для яких наша система політичної влади є лише експериментальним майданчиком. Віртуальність подібних партійних утворень чітко проявилась на виборах 2002 р., де жоден з цих партійних проектів не став успішним (Партія зелених України, “Жінки за майбутнє”, Команда озимого поколіннія). Особливістю виборів 2002 р. була спроба використати процес клонування партій або створення близнюків - КПУ (оновлена), КПРС. Вибори 2002 р. проходили в прямій конкуренції західної та російської політтехнологічних шкіл між собою і з українським бюрократичним ноу-хау - адміністративним ресурсом [29].
Парламентські вибори 2002 р. зафіксували сталу тенденцію парламентаризації українського політичного життя, оформлення міцних партійних коаліцій з широкими ресурсами підтримки, чітке структурування цілого ряду політичних альтернатив одразу за декількома осями протистояння. Україна перебувала ближче до формування європейської політичної моделі, для якої актуальні коаліції, оскільки партії не можуть самостійно здобути більшість у парламенті. Складалася ситуація, коли сукупний вплив інституційних і політичних чинників (нова законодавча база, введення пропорційної виборчої системи та трансформація форми правління, зміна конфігурації політичних сил і головних осей політичних конфліктів у результаті президентських виборів, зміна поколінь у складі електорату) могла би привести до істотної модифікації формату партійної системи і виникнення нового співвідношення політичних сил [29].
1.4 Особливості еволюції партійної системи України у 2004 - 2007 рр.
В останні роки політичні процеси в Україні відзначаються особливим динамізмом та гостротою. У 2004 - 2007 роках країна пережила три загальнонаціональні виборчі кампанії - президентську 2004 року, виборів до Верховної Ради та органів місцевого самоврядуванні 2006 року і дострокову парламентську 2007 року. Аналіз розвитку політичних процесів в Україні протягом 2002 - 2007 років, зокрема, характеру президентської кампанії 2004 року, кампаній з виборів до Верховної Ради України та їх результатів, засвідчує наявність помітних змін у партійній системі країни [28].
В першу чергу слід відзначити масштабну ротацію серед політичних сил, які добилися найбільших політичних симпатій громадян. Частина партій, утворених на початку та в середині 1990-х років, значно знизила свій вплив на політичній арені і зберегла присутність у Верховній Раді переважно завдяки „символічному потенціалу” (наприклад, КПУ та НРУ). Інша частина (наприклад, СДПУ(о), НДП, ВО „Громада”) взагалі поступилися місцем серед лідерів іншим політичним силам. Водночас у 2002 - 2007 роках в партійній системі поступово сформувалася нова група лідерів, до якої нині входять три провідні політичні сили - Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко і блок „Наша Україна - Народна самооборона”. Інші політичні сили, представлені у Верховній Раді або здатні змагатися за місце в ній (КПУ, Блок В. Литвина, СПУ, ПСПУ) за рівнем підтримки не можуть конкурувати з трійкою лідерів [28].
Найбільш значущою зміною якісного характеру останніх років стала поляризація партійної системи на підставі чітко вираженої регіональної локалізації електоральної бази основних політичних сил, створення двох конкуруючих „центрів тяжіння” - Партії регіонів, з одного боку, та блоків Ю. Тимошенко і „Наша Україна - Народна Самооборона” - з іншого. При цьому потенціал інших політичних сил явно недостатній для того, щоб самостійно конкурувати з ними як „третя сила”. Відтак вони змушені або приєднуватися до лідерів (при цьому, як засвідчило входження КПУ і СПУ до коаліції з Партією регіонів після виборів 2006 року, ідеологічний чинник відходить на другий план), або зосереджуватись на виробленні ефективної стратегії самозбереження [28].
Результати парламентських виборів 2006 р. стали несподіваними для багатьох. Так, до парламенту не пройшов Блок Володимира Литвіна, якому все ж таки пророкували проходження у Верховну Раду, хоча і з одним з найменших результатів. Не вдалося пройти до парламенту і блоку ПОРА-ПРП, який позиціонував себе як нову демократичну силу. Але найбільшим сюрпризом результати виборів стали для «Нашої України»: розраховуючи одержати 20% голосів виборців, пропрезидентська сила заробила лише 13,95% симпатій, що поставило хрест на її амбіціях в отриманні крісла прем'єр-міністра. Тріумфаторами кампанії стали Партія регіонів (32,14%) і БЮТ (22,29%). З великим відривом від лідерів до парламенту пройшли СПУ (5,69%) і КПУ (3,66%). Проте, як показали подальші події, саме вони зіграли вирішальну роль у формуванні коаліції і уряду [28].
22 червня 2006 року була утворена Коаліція демократичних сил у складі фракцій Блоку Юлії Тимошенко, блоку "Наша Україна" та СПУ, в яку ввійшло 243 народних депутати цих фракцій. Ця коаліція внаслідок виходу з неї фракції СПУ припинила існування зі створенням 7 липня 2006 року Антикризової коаліції (з 23 березня 2007 року - Коаліція національної єдності) у складі фракцій Партії регіонів, СПУ та КПУ і трьох народних депутатів України інших фракцій (243 народних депутата).
На початку 2007 року керівництвом Партії регіонів і СПУ робились заяви про необхідність збільшення кількості народних депутатів у коаліції до 300 з тим, щоб нейтралізувати так зване "вето Президента" на прийняті Верховної Радою України закони і змінити Конституцію України. Частина народних депутатів фракцій Блоку Юлії Тимошенко та "Нашої України" з невизначених мотивів вийшли зі своїх фракцій і вступили на основі індівідуального членства до Антикризової коаліції. Це стало приводом до видання Президентом України Указу, яким було оголошено дострокове припинення повноважень Верховної Ради України і призначено позачергові вибори народних депутатів України: Президент вважав неконституційним індивідуальне членство в коаліції і на підставі цього оголосив коаліцію неіснуючою протягом строку, який надає Президенту право на розпуск Верховної Ради. Пізніше цей указ змінювався: формулювалися по-іншому як підстави для розпуску, так і дата позачергових виборів. Урешті-решт вибори пройшли 30 вересня 2007 року, у зв'язку з відсутністю Верховної Ради внаслідок складення повноважень більш як третиною депутатів (склали повноваження депутати, що не увійшли в коаліцію, спеціально для максимальної легітимізації позачергових виборів). Політична причина прийняття рішення про розпуск парламенту полягала в тому, що Блок Юлії Тимошенко та "Наша Україна" вважали переорієнтацію СПУ кроком, який не відповідав очікуванням виборців СПУ; тому утворена коаліція описувалася як така, що не відображає волі виборців, так що виборцям слід дати можливість знову висловити свою думку.
2 квітня 2007 року Президент України Віктор Ющенко розпустив Верховну Раду (парламент) України та підписав указ про дострокові парламентські вибори в Україні, які мали відбутися 27 травня 2007, проте вони були перенесеними на 24 червня 2007 року. Народні депутати України 6-го скликання були обрані у ході позачергових виборів 30 вересня 2007. Вибори було проведено за пропорційною системою по виборчих списках політичних партій та виборчих блоків політичних партій України.
За результатами дострокових виборів, до Верховної Ради потрапили наступні політичні сили: Партія регіонів -- 34,37% голосів; Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) -- 30,71%; Блок «Наша Україна -- Народна Самооборона» (НУ-НС) -- 14,15%; Комуністична партія України (КПУ) -- 5,39%; Блок Литвина -- 3,96%. Разом ці політичні сили набрали близько 88,58% голосів. Усі інші політичні партії та блоки не набрали прохідного відсотку голосів у 3%. Відсоток виборців, що проголосував «проти всіх» -- 2,73% [28].
29 листопада 2007 р. була створена Демократична коаліція у складі 228 народних депутатів. В демократичні коаліцію ввійшли фракції «Блок Юлії Тимошенко» і «Наша Україна - Народна самооборона». Однак Демократична коаліція не проіснувала і року. Розпад «демократичної коаліції» в парламенті був результатом суперечностей і внутрішньої боротьби між основними силами коаліції: Блоку Юлії Тимошенко та пропрезидентського блоку Наша Україна -- Народна самооборона. Оглядачі також відмічали серйозні особисті та політичні розбіжності між президентом Ющенком та прем'єр-міністром Тимошенко як причину непорозумінь всередині коаліції. Майбутні президентські вибори у 2009 р. та підготовка до боротьби за посаду президента також стала однією з причин зіпсування відносин між колишніми союзниками по коаліції [28].
16 вересня 2008 р. спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк заявив, що офіційно «демократична коаліція» припинила існування і наступного дня сам подав у відставку з посади спікера парламенту. Таким чином за законодавством у разі відсутності коаліції у парламенті президент мав би право розпустити парламент 3 жовтня 2008 р. Тим часом між політичними силами у Раді почалися консультації спрямовані на подолання кризи та створення нової коаліції у тому числі з Блоком Литвина чи Партією Регіонів. Зокрема, Юлія Тимошенко виступала за збереження «демократичної коаліції» у новому форматі за участю БЮТ, НУ-НС та Блоку Литвина.
Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки. Результати виборів 2006-2007 рр. фактично сформували ядро майбутньої партійної системи України. Те, яких форм вона набуде, залежить від самих партій, і насамперед від позиції їх політичної і бізнесової складових, від подальшого ходу конституційної реформи, а також від перебігу політичного життя країни. Зважаючи на економічні складнощі, зростання соціального невдоволення населення цілком ймовірним є проведення дострокових парламентських виборів навесні. З певною долею упевненості можна прогнозувати, що за їх результатами Україна отримає прообраз двопартійної системи з можливим «молодшим партнером». Таким чином, у середньостроковій перспективі українська партійна система має прийти до якоїсь із європейських моделей. У противному випадку - на Україну чекає випадання із загальноєвропейського демократичного простору.
Розділ 2. Порівняльний аналіз партійних систем демократичних країн Заходу
2.1 Партійні системи США та Німеччини, як різновид багатопартійності
Партійні системи США й Німеччини являють собою своєрідний різновид багатопартійності, що виникла в ряді закордонних країн при різних обставинах. Для двопартійних систем найбільш типовою відмінною рисою є монопольне панування на політичній арені двох головних партій, які поперемінно змінюють один одного у влади. Одна із цих партій виступає в ролі правлячої, інша - опозиційної. Час від часу вони міняються місцями. Подібна система створює серйозні перешкоди для формування інших партій. Класичним зразком щодо цього є двопартійна система США. Більше ста років на політичній арені США монопольно панують дві головні партії - республіканська й демократична. У свій час (незадовго до початку й під час громадянської війни 1861 - 1865 р.) республіканська партія представляла інтереси буржуазії Півночі, а демократична партія була політичною організацією рабовласників-південців.
Потім політичні розходження між партіями стерлися, але вони як і раніше ведуть запеклу виборчу боротьбу на рівні федерації, штатів, міст і графств. У наш час у США як і раніше зі змінним успіхом конкурують у боротьбі за владу дві партії.
1. Демократична партія - організаційно оформилася в 1828 р. В організаційному відношенні ДП являє собою федерацію партійних організацій штатів, кожна з яких має свої осередки у всіх виборчих округах і ділянках. На чолі федерації стоїть Національний комітет Демократичної партії.
2. Республіканська партія - заснована в 1854 р. Вищим органом партії вважається національний з'їзд, який скликається у рік президентських виборів. Керівним органом РП є Національний комітет.
У ФРН протягом 17 років (1949 - 1966 р.) існувала багатопартійна система з монопольно пануючою партією, оскільки стійка більшість у бундестазі належала блоку партій Християнсько-демократичний союз/Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС). З 1966 по 1969 р. у ФРН діяв уряд «великої коаліції», у яку входили ХДС/ХСС і Соціал-демократична партія Німеччини (СДПГ). Після виборів 1969 року був сформований коаліційний уряд СДПГ і Вільної демократичної партії (Свдп). У бундестазі, обраному в 1980 році, СДПГ мала 218 мандатів, ХДС/ХСС - 226, а Свдп - 53 (таке ж зразкове співвідношення сил існувало й у попередніх бундестагах після розвалу «великої коаліції»). При даній розкладці мандатів ні соціал-демократи, ні християнські демократи не могли сформувати уряд, який опирається на парламентську більшість, без підтримки Свдп. Протягом 13 років вільні демократи підтримували СДПГ. 1 жовтня 1983 р. ця коаліція припинила своє існування. Вільні демократи вийшли з коаліції зі СДПГ і вступили в коаліцію із ХДС, що привело до зміни уряду у ФРН. У той час помітно зміцнилося положення партії «зелених», яка виступає із позицій миру й захисту навколишнього середовища. У наш час Християнсько-соціальний союз діє тільки на території Баварії.
Соціалістична єдина партія Німеччини (колишня правляча партія в НДР) була трансформована в партію демократичного соціалізму. Неонацистське й неофашистське крило представлене націонал-демократичною партією й республіканською партією, утвореної в 1983 р. із представників правого крила ХСС [33].
Сьогодні в Німеччині формально існує багатопартійна система. У країні діє більше сотні політичних партій, переважна більшість яких абсолютно невідомо широкій громадськості. Реальна політична вага й вплив на формування федеральної й земельної політики мають лише близько десяти партій. Основними з них є: Християнсько-демократичний союз (ХДС); Християнсько-соціальний союз (ХСС); Соціал-демократична партія Німеччини (СДПГ); Вільна демократична партія (Свдп); Екологічна партія «Зелені»; Республіканська партія; Партія демократичного соціалізму (ПДС). Провідними політичними партіями ФРН залишаються ХДС-ХСС і СДПГ.
2.2 Роль партій у функціонуванні політичної системи Німеччини
Німецька модель демократії базується на визначальній ролі партій у забезпеченні функціонування політичної системи. Дієвість даної моделі доводить не тільки весь позитив історичного розвитку ФРН до 1990 р., але й політична стабільність в об'єднаній Німеччині. Водночас, увага німецької громадськості дедалі частіше акцентується на нових і часто суперечливих тенденціях у діяльності партій та розвитку партійної системи. Мова йде, передусім, про зміни в партійній системі, які відбулися внаслідок об'єднання ФРН та НДР у 1990 р., а саме: плюралізацію партійного спектру, регіоналізацію представництва партій і посилення ролі екстремістських політичних сил. Новітні глобальні тенденції суспільного розвитку зумовили мобілізаційні та організаційні труднощі провідних німецьких партій. Партійна система об'єднаної Німеччини є більш поляризованою, ніж до 1990 р., однак ідеологічна дистанція між основними партіями не є значною, що збільшує варіанти для коаліційної взаємодії.
Для отримання місць у парламенті політична партія має подолати 5 % загороджувальний бар'єр, який обмежує представництво невеликих партій у парламенті. У той же час німецька виборча система надає таку можливість, якщо партії отримали не менше трьох мандатів в одномандатних округах. Незважаючи на 5 % бар'єр нові політичні партії, яких підтримує електорат, мають реальний шанс пройти у парламент. Крім Християнського демократичного союзу, Соціально-демократичної партії і Вільної демократичної партії, представники яких входять до складу Бундестагу з 1949 року, нова партія Зелених здобувала місця у 1983 р. та 1987 р [17, 4]. На виборах 1990 року східнонімецький Альянс 90/Зелені та Партія демократичного соціалізму теж подолали 5 % бар'єр. А на виборах 2005 р. цей бар`єр подолала окрім зазначених вище партій, партія лівих (8,71 %) [40].
Аналіз партійного представництва в парламентсько-урядовій системі засвідчує різні можливості партій брати участь у здійсненні влади. В об'єднаній Німеччині всі партії, представлені на парламентському рівні, прагнуть до розширення своїх можливостей щодо участі у формуванні уряду. У 1990 - 2005 рр. у партіях проводилися значні програмні, кадрові, структурно-організаційні та коаліційно-стратегічні зміни не тільки для того, щоб здобути електоральні дивіденди, але й створити базу для міжпартійної співпраці та максимально забезпечити своїм представникам ефективне виконання владних функцій [33].
Німеччина довгий час відрізнялася так званою три партійної системою, або системою двох з половиною партій. Така система виступає тоді, коли основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду. Тобто, система «двох з половиною партій» відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Головними конкурентами на виборах були Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими» («Союз до зелені») [33].
Незважаючи на збільшення числа партій, представлених у Бундестазі, та розширення їх коаліційного потенціалу, можна констатувати стабілізацію коаліційної політики партій як головної передумови для їх участі в здійсненні урядової влади. На зміну нестійкій у коаліційному плані партійній системі Західної Німеччини, яка складалася з двох головних партій та однієї додаткової (система «двох з половиною партій»), в середині 90-х рр. ХХ ст. приходить конкуренція двох партійних блоків (система «два плюс два») із чітко визначеними коаліційними пріоритетами.
Виходячи з партійного складу правлячих коаліцій на федеральному рівні, розвиток партійної системи Німеччини в 1990 - 2005 рр. можна умовно поділити на два періоди: в 1990 - 1998 рр. парламентська більшість та уряд складалися з представників ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз)/ (Християнсько-суспільний союз ) та ВДП (Вільна демократична партія), а в 1998 - 2005 рр. на парламентсько-урядовій арені домінувала коаліція СДПН (Соціал-демократична партія Німеччини) - Союз 90/Зелені.
У кожному з названих періодів партії проводили значні зміни у ідейно-програмному спрямуванні, кадровій політиці та коаліційній стратегії. Складність аналізу цих параметрів полягає у їх динамічності в першій половині 1990-х рр., але вже з 1998 р. можна констатувати наявність стійких тенденцій у розвитку коаліційної взаємодії партій.
Розвиток партійної системи в другій половині 1990-х рр. чітко засвідчив прагнення всіх партій, представлених у Бундестазі, бути причетними до урядової відповідальності. Зокрема, участь у здійсненні урядової влади стала рушійною силою, що спричинила кардинальну трансформацію партії «Союз 90/Зелені» від антисистемної політичної сили в урядову партію за менш, ніж десять років. Готовність до урядової відповідальності на земельному та федеральному рівнях демонструє також ПДС, але наміри демократичних соціалістів блокуються відсутністю внутріпартійної єдності та змін в ідейно-програмному розвитку.
Аналіз структурних елементів федеральної партійної системи засвідчив формування в другій половині 1990-х рр. стійких коаліційних зв'язків між двома блоками партій СДПН - Союз 90/Зелені та ХДС/ХСС - ВДП (система «два плюс два»). Така конфігурація партійної системи, загалом, сприяє стабілізації та легітимації політичної системи ФРН, оскільки коаліційна більшість у Бундестазі отримує додатковий стимул для утримання єдності, а для виборця є очевидним, яка партійна коаліція буде сформована в разі перемоги, навіть якщо партії не декларують свої цілі в міжпартійній співпраці.
Результати виборів до Бундестагу 19 вересня 2005 р. створили «патову ситуацію» між двома коаліційними таборами: ні ХДС/ХСС - ВДП, ні СДПН - Союз 90/Зелені не здобули необхідної більшості депутатських мандатів для формування уряду. Утворення так званої «великої коаліції» між СДПН та ХДС/ХСС у листопаді 2005 р. засвідчило, що в даному випадку важливим фактором у коаліційній стратегії німецьких партій виступили не стільки політико-ідеологічні розбіжності в програмах великих партій, скільки тактичні міркування та система стійких зв'язків між колишніми партнерами по коаліції. Адже досить імовірним був варіант формування коаліції у складі СДПН, ВДП та партії «Союз 90/Зелені» [33].
2.3 Характеристика партійної системи США
У ході історичного розвитку в США поступово сформувалася двопартійна система, що стала частиною всієї політичної системи. Двопартійна система - це така система, при якій до влади поперемінно приходять тільки дві найбільш впливові політичні партії країни; при цьому наявність третіх партій не заважає двом головним управляти.
У своєму розвитку американська партійна система пройшла ряд етапів, пов'язаних здебільшого з партійними перегрупуваннями.
1) Період 1790-1810-х рр. - це час зародження американських політичних партій, формування принципів їхнього функціонування, так само як і складання першої двопартійної системи США.
2) Другий період розвитку американської партійної системи (1810-1830-і рр.) характеризувався першим партійним перегрупуванням у результаті якої федералісти й демократичні республіканці Джефферсона трансформувалися в нові ідейно-політичні утворення. Демократизація політичного життя Америки змушувала політичну еліту трансформуватися. Федералісти, як партія, зійшли з політичної арени вже в 1810-і рр., а Республікансько-демократична партія після ряду внутрішніх криз, що мали місце в 1820-і рр. розділилася на дві партії: Демократичну й Вигзьку, які склали нову двопартійну систему.
3) Третій етап розвитку партійної системи США й одночасно друге партійне перегрупування (1850-70-і рр.) став слідством розбіжностей і боротьби між капіталістичною Північчю й рабовласницьким Півднем по питанню про рабство в США. У цей період зложилася сучасна за формою (і складу учасників) двопартійна система США. Супротивники рабства з обох партій разом з аболіціоністами з малих партій утворили Республіканську партію. Партія Вігів після цього розвалилася, а Демократична партія консолідувалася на платформі захисту недоторканності рабства [32].
4) Четвертий етап розвитку американської партійної системи (1870-1920 - ті рр.) характеризується її консервативною стабільністю. Обидві партії - Республіканська і Демократична то суперничали, то йшли на компроміси один з одним, при цьому залишаючись головними політичними акторами в партійній і політичній системі США. Даний етап не однорідний по своєму змісті й логічно підрозділяється на два періоди: 1870-1890-і рр. й 1900-1920-і р.
5) П'ятий етап розвитку американської партійної системи почався в 1930-і рр. Для нього характерне збереження, у цілому, зовні традиційної форми двопартійності за участю Республіканської й Демократичної партій при одночасній внутріпартійній трансформації. З початком принципових соціально-економічних змін, що почалися в Америці під впливом «нового курсу» президента Ф. Рузвельта, почали змінюватися партійна ідеологія, соціальна й електоральна база партій, сфери їхнього регіонального впливу й т.д. З тих пір цей процес, то затихаючи, то підсилюючись, перманентно має місце в політичному житті США [32].
Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством [32]. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в зв'язку з їх контролем над президентством і конгресом» [32].
В США, які мають двопартійну систему, партія, яка перемогла на виборах, утворює парламентську більшість, а переможена партія утворює парламентську опозицію. Більшість отримує великі права у формуванні керівних органів парламенту і бере на себе відповідальність за втілення певної політики. Двопартійна система США - це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи.
Сучасна двопартійна система США: Республіканська й Демократична партії. Особливості сучасних партій і партійної системи США:
1. Політичні партії в Америці сформувалися під впливом найважливіших конституційних факторів: федералізм, система поділу влади, жорстко фіксовані строки виборів і строки перебування у влади вищих посадових осіб і т.д.
2. Коаліційний і фракційний характер американських політичних партій. Високий ступінь плюралістичності, (тобто наявність у партіях і вираження ними різноманітних інтересів) двопартійної системи США, недоступна багатьом європейським партійним системам.
3. Відсутність у партіях твердої партійної дисципліни. (Підтримки Конгресу, так само як і партії самого президента).
4. Монополія на владу двох партій, що зберігається протягом двох сторіч, є чинником довгострокової політичної стабільності США.
Сучасний вигляд Республіканської й Демократичної партій оформився в 1930-і рр. Їх підтримують різні верстви американського суспільства: дрібні середні, великі підприємці, фермери, робітники, інтелігенція (інтелектуали), службовці, різні національно-етнічні й релігійні групи. Республіканська партія вважається більш консервативною, у ній більшим впливом користуються представники мілітаристських кіл, великого капіталу, керівництва привілейованих університетів, релігійна еліта переважно протестантських конфесій і т.д.
Демократичну партію в значній мірі підтримують представники національних і релігійних меншостей (наприклад, афро-американці й католики), демократично настроєні інтелектуали (інтелігенція) і т.д. У цілому ж, принципових якісних розходжень у соціальному складі електорату обох партій немає. В 1980-90-і рр. у Республіканській партії (період президентства Р.Рейгана) оживилися консервативні погляди щодо обмеження втручання держави в економіку й соціальну сферу суспільства. Демократична партія в 1980-1990-і рр. як і раніше визнавала необхідність державного регулювання економіки при використанні механізмів саморегулювання ринку.
Подобные документы
Етапи становлення і формування виборчої системи в Україні. Вибори в історії людства. Принципи проведення та головні процедури виборчої кампанії. Основні етапи формування сучасної партійної системи в Україні. Загальна характеристика виборчої системи.
реферат [39,3 K], добавлен 24.12.2012Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Функції політичної партії. Правові основи створення і діяльності політичних партій. Типологія політичних партій і партійних систем. Особливості становлення багатопартійної системи в Україні.
реферат [28,9 K], добавлен 14.01.2009Механізм походження політичних партій та їх типологія. Виникнення партійних рухів у різних державах. Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні. Основні політичні партійні рухи. Безпартійні, однопартійні, двопартійні і багатопартійні уряди.
контрольная работа [42,4 K], добавлен 25.03.2011Розгортання системи суспільних інститутів як неодмінна умова становлення демократичних держав і формування націй. Характеристика демократичного, посередницького та виборчого громадянського суспільства. Проблема соціально-політичної стабільності в Україні.
реферат [34,8 K], добавлен 12.12.2010Сутність, функції та різновиди, закономірності та особливості політичних систем зарубіжних країн та України. Партійно-політичний спектр сучасної України, етапи розвитку української багатопартійності. Порівняльний аналіз партійних систем різного типу.
курсовая работа [55,3 K], добавлен 17.01.2010Характеристика демократичних змін політичної системи Польської держави. Передумови прийняття конституції 1997 року та розвиток парламентаризму в країні. Формування парламентсько-президентської моделі та повернення до ліберально-демократичних цінностей.
реферат [33,1 K], добавлен 09.06.2011Партійні системи: поняття, основні типи, особливості. Ознаки та різновиди виборчих систем. Еволюція виборчої системи в Україні. Участь політичних партій у виборчих процесах нашої держави. Проблема трансформації партійної та виборчої систем України.
курсовая работа [460,0 K], добавлен 24.11.2009Етапи становлення та розвитку політичної системи українського суспільства. Юридичне закріплення державності України, формування органів влади. Зародження і розвиток конституційного процесу. Необхідність здійснення кардинальної політичної реформи.
презентация [1,5 M], добавлен 08.11.2015Суть та теоретичні підходи до класифікації партійних систем. Сучасна типологія партійних систем. Критерії визнання політичного авторитету партій в суспільстві. Аналіз партійних систем. Суспільно-політична роль партій. Різновиди партійних систем.
реферат [20,3 K], добавлен 11.10.2010Роль національних еліт у розвитку суспільства. Закономірності трансформація політичної системи в Україні. Тенденції регіонального і місцевого процесу демократичної розбудови держави. Аналіз небезпек та ризиків у діяльності представницьких органів влади.
курсовая работа [27,8 K], добавлен 20.10.2015
