Форми державного правління і громадянське суспільство

20

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Політологія” на тему

Форми державного правління і громадянське суспільство

План

Вступ

1. Форми державного правління

2. Поняття «громадянське суспільство» та особливості його формування в Україні

Висновки

Література

Вступ

Форму держави розкривають такі категорії: «форма державного правління» (інституціональні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики організації влади). В формах визначені організація політичного і принципи функціонування верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб і громадян. Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.

В останні роки проблема громадянського суспільства опинилася в центрі теоретико-політологічних та правових дискусій і набула актуального характеру. Вагомими у цьому зв'язку є наукові доробки таких дослідників, як Є. Головаха, М. Михальченко, В. Погорілко, В. Тацій, Ю. Шемшученко, В. Шаповал та ін. Тим не менш і нині дискусійним залишається саме поняття «громадянського суспільства» і його сутність. Побудова правової держави - процес досить тривалий і складний. Головна умова його появи - це створення в країні громадянського суспільства, тобто таких умов, за яких взаємини держави і суспільства, влади і народу будуються винятково на правових основах, коли держава стає лише інструментом у виконанні прав людини на свободу власної самоорганізації. Це становище і стає головним у процесі створення і структурування системи взаємодії суспільства й держави.

Метою реферату є ознайомлення з такими поняттями як «форма державного правління», «громадянське суспільство», дослідження історичних форм державного правління і сучасних, їх характеристика і аналіз, особливості функціонування громадянського суспільства в Україні.

Тема достатньо висвітлена у літературних джерелах. Найкращими для сприйняття є підручники Шляхтуна П.П., Рудича Ф.М., «Політології» за редакцією Горлача М.І., Кременя В.Г. Основними працями, що містять відомості про громадянське суспільство є «Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність» Банчука М., «Громадянське суспільство: відокремимо зерна від полови» Кресіної І., Полішкарової О., «Ідеальне та реальне в уявленнях про громадянське суспільство» Розової Т., Баркова В.

1. Форми державного правління

Форми правління діляться за способами організації влади, по її формальному джерелу. В сучасних умовах розрізняють дві основні форми правління: монархія і республіка.

Монархія - форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом державної влади вважається монарх, і його влада передається спадково і не залежить від волі виборців.

Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман) - всевладдя глави держави; конституційна монархія (Великобританія і Північна Ірландія, Королівство Швеція, Іспанія) - держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі - уряду, тобто монарх царює, але не управляє. Конституційна монархія поділяється на дуалістичну (тобто подвійну) (Йорданія, Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково - законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими, а інколи має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Більшість сучасних демократичних монархій парламентські монархії. Уряд в них формується парламентом і підзвітний парламенту, а не монарху. Абсолютна монархія, що існувала в Росії, характеризується зосередженням у руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влад. Такий вид монархії розглядався багатьма політичними мислителями, особливо консерваторами - Ніколо Макіавеллі, Жаном Боденом, Кирилом Побєдоносцевим, Костянтином Леонтьєвим та ін. у вигляді найбільш досконалої форми державного життя, що забезпечує стабільність суспільства та його єдність. Її переваги, на думку Жана Бодена та ін., полягають в неподільності верховної влади, її постійності (особливо для спадкових монархій). Жан Боден визнав право на вбивство монарха, що узурпував владу, право службових осіб не виконувати несправедливі закони. В дуалістичній монархії монарх здійснює здебільшого виконавчу владу з правом вето на закони, прийняті парламентом та правом розпуску парламенту. В найбільш розповсюджених в сучасних умовах парламентарних монархіях, що за організацією та характером політичного режиму не набагато відрізняються від республік, влада монарха має багато символічний, часто представницький характер. Рішення монарха тут мають схвалюватися парламентом або урядом. У виборних монархіях правитель обирається на певний термін. Теократична монархія (Катар, Оман та ін.) відрізняється високою політичною роллю церкви, частим суміщенням у монарха вищої державної і церковної влад.

В сучасних умовах в світі є близько 40 монархій, а формально понад 70, тобто в специфічній формі монархія зберігається майже в третині всіх країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. В ряді країн Співдружності, очолюваної Великобританією, в Канаді, Австралії та ін. главою держави юридично вважається королева Великобританії. Збереження монархії в сучасних умовах пояснюється історичними, національними особливостями країн, розстановкою владних і соціальних сил та іншими факторами політичного життя.

В сучасних умовах найбільш розповсюджена форма правління - республіканська, в якій джерело влади - народ. Республіка - це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). В сучасному світі республіканська форма правління має три різновиди: президентську, парламентську і змішану.

1. Президентство

В процесі розвитку демократичних форм державного устрою, формування політичної системи виникає і розповсюджується інститут президентської влади.

Виникнення президентства припадає на середину XVIII ст., коли в Сполучених Штатах Америки вперше конституційно введена посада президента - глави держави. З моменту появи системи президентства політична думка приділяє значну увагу обґрунтуванню і ефективності президентського правління. Щоправда, на початкових етапах дослідження президентського правління обмежувалися з'ясуванням певних рис і якостей особи президента. Так, в книзі «Американське суспільство» англійський дипломат, юрист Джон Брайс визначає особистість президента як збільшену копію губернатора і зменшену копію короля Англії. Наявність унікальних аспектів державного правління визнає в системі президентства французький дослідник Шарль Алексіє Токвіль. В книзі «Демократія в Америці» Алексіє Токвіль відзначає, що президент, займаючи посаду, виставляє свою честь і життя заставою того, що буде розумно користуватися владою, що престиж президентської влади підвищується при більш активній участі США в міжнародних відносинах. Але вже з середини 30-х років XX ст. президентське правління стає об'єктом широкого вивчення соціологами і політологами. Справа в тому, що тоді до правління в США приходить Франклін Делано Рузвельт. В сферу його діяльності як президента перейшло багато економічних і соціальних функцій, що входили раніше в компетенцію регіональних структур влади. Важка економічна криза 30-х років в США привела до повного фінансового краху міст, графств, штатів. Федеральний уряд став безпосередньо субсидіювати багато видів господарської діяльності і підприємництва. Це в свідомості простих американців залишило враження про високий авторитет виконавчої влади президента. Пізніше, в 40-х роках соціолог Гарольд Ласкі відзначає важливе значення президентської влади, заявляючи, що її не можна порівняти з авторитетом якого-небудь політичного інституту, що пост президента значно ширше, ніж пост прем'єр-міністра і значно менше, ніж монарха. З такої унікальності формується нова форма державного устрою, де інститут президентства виконує роль символу, що об'єднає Сполучені Штати Америки в державну цілісність. Водночас президентський інститут - не символічний представник, а реальна виконавча влада з унікальними можливостями реалізувати функції федерального уряду в межах компетенції, визначених правом [2, 376].

Основні риси і властивості президентської системи правління такі: президент - глава держави, що концентрує свідому і творчу базу виконавчої влади; виступає символом єдності певної державної цілісності; повноваження і компетенція президента залежать від певної розстановки політичних сил суспільства, традицій кожної крайні, рівня політичної культури народу, встановлених конституційних норм; компетенція президента регулюється законодавчими інститутами влади, а його функціональна діяльність зводиться до виконання управлінських функцій; президентська влада володіє певним правовим статусом, що має різноманітні форми.

Президентська влада будь-якої країни спирається на власну конституційну базу і специфічну право-регулятивну і політичну діяльність. Незважаючи на індивідуальність, неповторність і самобутність президентської влади кожної країни, все ж є і визначальні властивості: спосіб легітимізації, тобто визнання законною президентську владу.

Президент кожної країни володіє певним обсягом компетенцій і повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні функції тощо. Звідси виділяють форми сильної президентської влади (США та інші країни), помірної й слабкої президентської влади. Серед форм помірної президентської влади і система президентства України. Для форми помірної президентської влади, що встановилася в Україні, характерно: президент є глава держави, головнокомандуючий збройних сил, представляє країну в міжнародних відносинах, проводить через парламент призначення глави уряду, призначає міністрів тощо. Однак президенту потрібно враховувати певну незалежність і автономію регіональних виконавчих влад, що можуть самостійно вирішувати багато питань і проблем господарської та соціальної діяльності. Система президентства в Україні введена на початку 90-х років. 1 грудня 1991 р. відбулися перші всезагальні вибори Президента України.

Характерна риса президентської республіки - жорсткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, при якому органи влади мають значну самостійність один щодо одного. Президент керує внутрішньою та зовнішньою політикою і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Уряд в президентських республіках стабільний. Парламент не може винести уряду вотум недовір'я, а президент не має права розпустити парламент. Лише в разі серйозних антиконституційних дій або злочину з боку президента йому може бути висловлений імпічмент - дострокове відсторонення від влади. Відносини між парламентом і президентом ґрунтуються на системі стримувань, противаги і взаємозалежності. Парламент може обмежувати дії президента з допомогою законів і через затвердження бюджету. Президент же звичайно володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. І все ж президентська республіка не знайшла розповсюдження в Західній Європі.

2. Парламентаризм - це реальна практика і певна ідеологія, що встановилася в конкретній державі. Парламентаризм водночас є і засіб контролю над адміністративними органами, і авторитет, що визнають всі інститути управління суспільством.

Парламентаризм має давню історію. Ще в XIII ст. в Англії виникає перший парламент як орган станового представництва. Та реальне значення парламент набуває тільки в XVII - XVIII ст., коли в ході буржуазних революцій в Західній Європі створюються представницькі органи управління державою. В США та ряді інших країн Америки парламент називається конгресом, в Туреччині - великими національними зборами, в Україні, Білорусі та інших - Верховною радою, в Швеції риксдагом тощо. Поява парламенту свідчила про здійснення практично принципу розподілу влади, за якого законодавча влада набуває незалежності в формі представницького інституту. Виняткову роль, пов'язану з прийняттям і виробленням законодавчих актів, в механізмі державної влади викопує парламент. Його статус і повноваження регулюються конституцією. Політична місія парламенту зв'язана з реалізацією докорінних інтересів панівних політичних сил.

Парламентаризм - це різноманітні форми правління державою в демократичних республіках з сильною президентською владою (США), в республіках з помірною президентською владою (Франція, Україна) в країнах зі слабкою президентською владою (Австрія, ФРН, Італія та ін.) або навіть в конституційних монархіях (Великобританія, Бельгія, Голландія, Швеція, Данія, Іспанія та ін.). Парламентаризм по суті є спосіб встановлення суспільного договору політичними засобами, коли різноманітні суспільні групи, соціальні спільності, верстви, що мають різноманітні властиві тільки їм інтереси, домовляються між собою про певний баланс, рівновагу та погодженість інтересів. Парламентаризм є і засіб природного відбору політичних лідерів, політиків-професіоналів, що володіють глибокими знаннями з різноманітних проблем суспільного життя.

Якщо в державі двопартійна система, то в парламенті представлені дві ведучі політичні партії: правляча і опозиційна (Великобританія, Канада, США). Якщо в державі двоблокова система, то і парламент складається з двох блоків, що створюються з багатьох політичних партій: блок, який править і блок опозиційний (Швеція, ФРН). Якщо для управління державою характерна багатопартійна система, то і парламент багатопартійний (Польща, Україна, Італія, Бельгія, Голландія та ін.). Структура парламенту також різноманітна: двопалатний парламент (США, Великобританія, Франція, Японія, Канада, Росія та ін.) і однопалатний (Данія, Швеція, Україна, Білорусь та ін.).

В діяльності будь-якого парламенту виділяються три основні функції: законодавча творчість, контроль над фінансами держави, контроль над урядом. Парламент як виразник інтересів народу, який проживає на певній території і об'єднаний певною державністю, правосильний висловлювати волю суспільства, що бажає узаконення порядку та справедливості. Здійснює парламент і контроль над фінансами держави, контролює і діяльність виконавчої влади в межах і компетенції, що встановлені конституцією.

3. Змішана республіка

В політичній практиці зустрічаються змішані форми парламентської та президентської республік. Зокрема, в Франції конституцією значно посилена президентська влада. Змішаний тип управління державою існує також в Україні, Ірландії, Болгарії, Фінляндії, Португалії та ін. Змішана форма устрою держави прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективністю діяльності та контролю парламенту за урядом. Змішана форма правління державою не має стійких типових рис, як парламентська і президентська республіки, а в рійних країнах істотно відрізняється н той або інший бік. Її головна характерна риса - подвійна відповідальність уряду перед президентом і перед парламентом. Зразок змішаної форми правління державою Франція, де президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може зміщати президента, який мас право розпустити парламент з обов'язковою умовою оголошення дати позачергових виборів парламенту. Президент - глава держави, верховний головнокомандуючий збройних сил, представляє країну в міжнародних відносинах, має право вето на рішення парламенту, а також право введення надзвичайного становища тощо, але президент не мас права законодавчої ініціативи, зате таким правом користується прем'єр-міністр - глава уряду, який несе всю відповідальність за діяльність уряду.

2. Поняття «громадянське суспільство»

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Поняття "громадянське суспільство" сягає своїм корінням античних часів. Але мислителі тих часів під громадянським суспільством, по суті, розуміли політичну державу, яка поєднувала у собі такі найважливіші сфери суспільства, як сім'я, релігія, освіта, культура та ін.

Такий підхід залишався незмінним аж до XVIII ст. Навіть мислителі Нового часу користувалися словами "громадянське суспільство" і "держава" як синонімами. Але перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменувався відокремленням громадянського суспільства від держави. Епоха Відродження сформувала переконання у тому, що надмірно розширена сфера впливу держави стримує творчий, вільний розвиток особи і заважає її вільному волевиявленню. Ідею протистояння держави і громадянського суспільства розвивали у своїх працях Т. Спенс, X. Ходжскін, Т. Пейн.

Проте існувала група дослідників (Бейтам, Л. фон Штейн, Г. Гегель та ін.), які обґрунтовували необхідність більш жорсткого державного регулювання і контролю, звертаючи увагу на надмірну свободу громадянського суспільства, що є джерелом конфліктів.

Головна заслуга у розробці концепції громадянського суспільства належить Г. Гегелю, який розглядав цей феномен як особливу стадію в діалектичному русі від сім'ї до держави в складному процесі історичної трансформації від Середньовіччя до Нового часу. На думку Гегеля, громадянське суспільство - це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом, і які прямо не залежать від політичної держави. Громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією і корпораціями, Воно спирається на приватну власність, загальну рівність людей і виникає одночасно з буржуазним ладом. У трактуванні Гегеля, громадянське суспільство постає як опосередкована працею система потреб, яка ґрунтується на системі приватної власності і всезагальній рівності.

Марксисти вважали, що політична держава віддзеркалює політичний інтерес, а громадянське суспільство - приватний інтерес. Вони зводили структуру громадянського суспільства до сфери праці, виробництва та обміну. К. Маркс наголошував, що громадянське суспільство - не одноманітне утворення, а багаторівнева система, яка має свої сфери і частини з певною підпорядкованістю одних іншим. Марксисти розглядали взаємини між державою і громадянським суспільством як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

В українській політичній думці початку XX ст. значну увагу проблемам громадянського суспільства приділив В. Липинський. Він розглядав його як людей певної території, які не живуть за рахунок виконання державних функцій, не в змозі безпосередньо здійснити свої "хотіння", застосовувати силу фізичного примусу. Громадянське суспільство неоднорідне. В основі вертикального поділу є праця та спосіб виробництва продукції: клас промисловий (власники, фабриканти, інженери, робітники), клас хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники), клас фінансовий і купецький, клас інтелігенції. Крім вертикального поділу, на думку В. Липинського, є поділ горизонтальний. У кожному класі є організатори і організовані, котрі утворюють стани. Таке поділене на класи і стани громадянське суспільство перебуває у перманентній внутрішній боротьбі, є неврівноважене. В. Липинський переконаний, що відносини між громадянським суспільством і державою визначає закон, який обмежує права сильніших правом слабших і навпаки. Коли держава поневолює громадянське суспільство, тоді "нищиться" закон, бо право сильніших не обмежене правом слабших. Що ж до закону, то він існує лише при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави [1, 90].

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Громадянське суспільство відрізняється від суспільства загалом тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою життя людей та державою і об'єднує величезне розмаїття формальних і неформальних організацій.

Є. Бистрицький вважає, що громадянське суспільство - "це сукупність окремих, незалежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угрупування" [1, 85]. Осередки громадянського суспільства створюються для захисту приватних інтересів громадян, які пов'язані виключно необхідністю дотримання моральних та правових норм, правовими та культурними обмеженнями.

Найбільш суттєві риси громадянського суспільства є:

Є наявність демократичної правової державності;

Є самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян;

Є різноманітність форм власності, ринкова економіка;

Є плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

Є доступ усіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

Є взаємна відповідальність держави і людей;

Є наявність розвинутої соціальної структури;

Є розвинена громадянська політична культура і свідомість;

Є контроль суспільства за діяльністю державних органів.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Однак, саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством.

Інститутами громадянського суспільства є церква, сім я, різні заклади освіти, приватна власність, засоби масової інформації, виробничі спілки, добровільні громадські організації та об'єднання, у т. ч. й політичні партії, які:

*є засобом самовираження індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів;

захищають інтереси певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів;

зменшують деструктивну силу протистояння інтересів, впорядковують енергію людей, вводячи в організоване русло протести, вимоги, акції непокори;

оберігають суспільну систему від хаосу і створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади;

виступають гарантом непорушності особистісних прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, є опорою у їх можливому протистоянні з державою.

Політологічна сутність концепції громадянського суспільства полягає у визнанні того, що якісна структуризація суспільства (розрізнення верств за суттєвими ознаками їхнього буття) є засадою суспільно-політичної стабільності.

Особливості формування громадянського суспільства в Україні. Теоретичною базою з'ясування цього питання є положення Основного Закону України, не дивлячись на відсутність в його тексті самого терміну "громадянське суспільство". В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий до завершення. Необхідно зазначити, що в якійсь мірі громадянське суспільство існувало у нашій державі і за радянських часів, але у тоталітарному суспільстві сфера приватного життя людей підпорядковувалася державі, скорочувалася до масштабів "кухонного" вільнодумства. В Україні сформовані органи влади різного рівня, але громадянське суспільство характеризує не лише наявність "владної піраміди", але й ефективність її функціонування, чого на практиці у нашій державі не спостерігається. Чисельні міністерства, відомства, комітети, підкомітети, комісії і т. д. поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів і соціологів, Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри населення владним структурам.

Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об'єднань громадян. В умовах громадянського суспільства партії виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп. На сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановленню каналів зв'язку між державою і громадянами. Чимало партій - особливо під час виборчих кампаній - намагаються показати себе представниками інтересів не певних соціальних груп, а усього народу, що є популістським недалекоглядним кроком.

Нерозвиненість громадянського суспільства в Україні простежується у загрозливо низькому рівні залученості громадян до організованої громадсько-політичної діяльності і дуже низькому рівні політичної ефективності (оцінка суб'єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення), що пов'язано із слабким розвитком правової системи у державі і правової свідомості у людей.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, референдуми, незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси, наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

Отже, підсумовуючи, можна констатувати, що ті елементи громадянського суспільства, які існують на Заході, можуть проявитися в Україні при кардинальному зрушенні в економіці, політичній структуризації українського суспільства, незаангажованості українських мас-медіа. Формування громадянського суспільства є необхідною умовою переходу до ринку і правової державності.

Висновки

Форми правління діляться за способами організації влади, по її формальному джерелу. В сучасних умовах розрізняють дві основні форми правління: монархія і республіка.

Монархія - форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом державної влади вважається монарх, і його влада передається спадково і не залежить від волі виборців. Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія - всевладдя глави держави; конституційна монархія - держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі - уряду, тобто монарх царює, але не управляє. Конституційна монархія поділяється на дуалістичну, в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково - законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими, а інколи має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується.

В сучасних умовах найбільш розповсюджена форма правління -республіканська, в якій джерело влади - народ. Республіка - це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). В сучасному світі республіканська форма правління має три різновиди: президентську, парламентську і змішану.

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства.

В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий до завершення.

Список використаної літератури

1. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. - К: Каравела, 2001.

2. Політологія. // За заг. редакцією проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. - Харків, 2002.

3. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. - К.: Либідь, 2004.

4. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політологічної науки). - К.: Либідь, 2002.

5. Банчук М. Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність // Людина і політика. - 2003. - № 1. - с. 42-49.

6. Воронов І. Громадянське суспільство і влада // Людина і політика. - 2003. - № 1. - с. 31-41.

7. Кресіна І., Полішкарова О. Громадянське суспільство: відокремимо зерна від полови // Віче. - 2002. - № 4. - с. 23-27.

8. Розова Т., Барков В. Ідеальне та реальне в уявленнях про громадянське суспільство // Людина і політика. - 2003. - № 6. - с. 44-50.

9. Соколов В., Рябіка В. Громадянське суспільство. Дійові особи та виконавці // Віче. - 2003. - № 4. - с. 24-27.