Зміст

Вступ

1. Політична свідомість і громадська культура як форма суспільної свідомості

2. Поняття громадської політичної культури, способи її оцінки

3. Особливості розвитку громадської політичної культури в Україні

Вступ

Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури.

Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.

Політична свідомість -- опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов'язані блоки елементів політичної свідомості -- мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми -- обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

1. Політична свідомість і громадська культура як форма суспільної свідомості

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення -- відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення [4, с. 83].

Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики -- їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерію, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні: політична свідомість суспільства; політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень -- це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів.

На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки.

Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей -- груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких -- наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей -- вчені, ідеологи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості. Вона має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності.

Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури є здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний.

Наприклад, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо [6, с. 46].

Усе це має діяти відкрито, неупереджено, толерантно, на засадах загальнолюдських цінностей, політичного та ідеологічного плюралізму, відмови від догматизму й схоластики в теорії та практиці. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

2. Поняття громадської політичної культури, способи її оцінки

У політологічній літературі поширені різноманітні підходи до визначення поняття політична культура: суб'єктивний, що трактує політичну культуру як явище виключно ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб'єктів політичного процесу; суб'єктивний і біхевіористський, в яких політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях; культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

Г. Патрик, синтезуючи основні моменти трьох підходів, визначає політичну культуру як основні орієнтації, цінності та позиції, що характеризують політичну систему та регулюють взаємодію між її елементами. У вітчизняній літературі прийнято вважати, що політична культура -- це якісний стан політичного життя суспільства, який характеризує ступінь розвитку політичних інститутів, а також якість взаємодії суб'єктів політичного процесу.

Отже, політичну культуру можна розглядати як ментально-поведінковий рівень суб'єктів політичного процесу, духовно-ментальну основу політичної системи, якісний стан функціонування інститутів політичної системи і форм політичної взаємодії.

Структурні компоненти політичної культури як багатопланового явища слід розглядати на кількох рівнях: 1) ментально-поведінковому -- цінності, норми, способи поведінки; 2) ментально-духовному -- ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; 3) якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії -- елементи культури парламентаризму, політичного, державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо.

Політичні цінності -- переконання щодо цілей, які суб'єкти політичного процесу повинні реалізувати. Політичні цінності охоплюють явища, що є предметом певних політичних інтересів, бажань, домагань, потреб: суверенітет, державна влада, політичні свободи, соціальна справедливість, правопорядок, війна, мир тощо. Названі цінності по-різному сприймаються і трактуються суб'єктами політики. Вони можуть мати різні виміри залежно від історичної епохи, типів суспільства і політичної системи, ідеології.

Кожна історична епоха по-своєму інтерпретує цінності. Скажімо, якщо в епоху Середньовіччя державна влада розглядалась як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, в епоху Нового часу -- як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то нині вона розцінюється як засіб узгодження соціальних інтересів, регулювання суспільних відносин.

Щодо певного типу суспільства з погляду його цивілізаційних ознак, то, наприклад, розуміння такої цінності, як свобода, є різним у відкритому і закритому суспільствах. Відкрите суспільство передбачає розуміння свободи як можливості вибору альтернативи для утвердження особистості, а закрите суспільство -- як звільнення її від чогось зовнішнього.

Це явище спостерігається в посткомуністичних країнах, де свобода розглядається як можливість визволення від колоніальної залежності й комуністичної спадщини, а не утвердження нових суспільних відносин, пробудження людської гідності. Таке розуміння свободи ґрунтується на визнанні розширення прав для себе.

Також інше тлумачення мають цінності з погляду національного виміру суспільства. Сутність національного виміру цінностей політичної культури полягає в тому, що ці цінності відображають політичний досвід нації, нерозривно пов'язаний з іншими елементами національної культури -- міфологічними, релігійними, науковими, естетичними.

Загальний рівень національної культури позначається на змісті та ступені розуміння політичних цінностей політичними суб'єктами, на формах вияву їхньої вольової активності щодо втілення цих цінностей у життя.

Політичні цінності не тільки формуються на загальному тлі національної культури, а є результатом власне політичної взаємодії. Якщо нація має обмежений політичний досвід, то, незважаючи на її високі досягнення в інших сферах, вона відставатиме у політичному житті.

Політичні цінності, незважаючи на набуті ними в сучасну епоху універсальні риси, здебільшого мають національну специфіку. Так, в англосаксонських країнах політична культура ґрунтується на верховенстві закону й особи, засадах конкуренції, національній консолідації, в Німеччині та Австрії -- на поєднанні принципів партнерства і конкурентності у політичному процесі, а також на основі жорсткого регулювання суспільних відносин і децентралізації влади.

Політична культура на ідеологічному рівні включає: комуністичні, соціал-демократичні, неоліберальні, неоконсервативні й фашистські цінності. У рамках тієї чи іншої ідеології спостерігається різна оцінка фундаментальних політичних цінностей. Так, ліберальна ідеологія зосереджує увагу на правах особи, неоконсервативна -- на поєднанні прав спільноти (нації, групи) й особи, фашистська -- на пріоритеті прав нації і держави над правами особи.

Отже, цінності політичної культури мають різні координати виміру і свідчать про світоглядні та ідеологічні орієнтації людей, соціальних груп щодо проблем різноманітних взаємин держави і суспільства.

Якщо цінності характеризують ментальний рівень політичної культури, то норми визначають загальноприйняті вимоги-зразки щодо поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної культури мають масовий характер і сприймаються передовсім як звичні правила поведінки, що не викликають захоплення, подиву або осуду в більшості людей. Вони мають власне політичний, правовий і моральний характер. Скажімо, для політиків західного суспільства власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар'єри з корупцією, низьким професійним рівнем. Ці норми незначною мірою характерні й для політиків посткомуністичного суспільства.

Наступним елементом політичної культури є політична дія, політична поведінка. Згідно з біхевіористською теорією, щоб правильно оцінити суб'єктів політики, потрібно абстрагуватися від її ментального рівня, а сконцентрувати увагу на поведінковому.

Виділяють кілька типів поведінки. Якщо виходити з відповідної веберівської класифікації соціальної дії, то політичну поведінку можна назвати традиційною, афективною, вартісно-раціональною і раціональною [5, с. 79].

Традиційна політична поведінка зумовлена традицією. Скажімо, в Англії згідно з традицією уряд формує парламентська більшість, і лідер правлячої партії стає прем'єр-міністром.

Афективна політична поведінка визначається певним емоційним станом суб'єкта політики.

В основі вартісно-раціональної поведінки лежить мотив переконання, тобто політик керується не раціональною доцільністю, а вартісними орієнтаціями.

І, нарешті, раціональна поведінка передбачає логічне осмислення мети і засобів, адекватних політичній ситуації. Політик із таким типом поведінки обирає найоптимальніший варіант реалізації політичного рішення.

На суспільному рівні політична культура у ментальній площині охоплює психіку, ідеологію, науку.

Важливими елементами політичної психіки є архетип, міф, стереотип, символ.

Архетип -- це первинний глибокий пласт колективного підсвідомого, який через символи, образи і міфи відображає попередні образи історичних нашарувань. Архетип часто як неусвідомлена сила визначає людські почуття, думки, дії у політичній сфері, особливо в кризових ситуаціях. Скажімо, архетип старшого брата характерний для політичної психології росіян.

Політичний міф -- це форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами. Особливістю міфу є те, що він, по-перше, спирається на віру, по-друге, не піддається верифікації, по-третє, є за своєю природою ірраціональним, по-четверте, дуже впливає на масову свідомість. Міф згуртовує людей у суспільні групи навколо одного героя, події, ідеї. Міф може відігравати як конструктивну, так і деструктивну роль у суспільстві. Скажімо, міф про те, що національна незалежність автоматично забезпечить підвищення добробуту народу, сприяв консолідації людей навколо національної ідеї. Однак міф про те, що держава повинна захищати всі верстви населення, є гальмівним чинником реформ. Міф або стає архетипом, або виявляє себе як активний чинник масової свідомості. Міфологізація масової свідомості є міцним підґрунтям для політичного шарлатанства і невігластва.

Стереотип -- це схематичне, стандартизоване уявлення про політику, що ґрунтується як на міфах, так і на теоретичних знаннях. Стереотип народжується з консервативної масової свідомості, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він закріплює політичний досвід, проте важко піддається зміні відповідно до нової ситуації.

Політичний символ -- чуттєво-наочний або абстрактний засіб, що уособлює націю, політичну систему, певні позиції політичних суб'єктів. За формою виявлення розрізняють предметні (прапор, герб), словесні (гімн, патріотичні пісні, промови визначних політичних діячів); поведінкові (святкові демонстрації, церемонії).

Сучасні політичні ідеології в умовах політичної конкуренції дедалі більшою мірою вдаються до використання науки. Політичні науки (політологія, політична соціологія, політична психологія, а також історія) намагаються висвітлювати політичну реальність з позиції наукової істини, а не певних інтересів. Однак політичні науки на відміну від природничих не спроможні звільнитися повністю від ідеологічного нашарування, тому що методологічною основою наукового дослідження є певні ціннісні орієнтації вченого.

3. Особливості розвитку громадської політичної культури в Україні

У нинішній перехідний період розвитку політична культура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кризових явищ, які породжують аномалії психіки, спотворюють культурний генофонд. Політична культура при цьому розвивається на різних рівнях і у різних виявах: загальноментальному, специфічно політичному, кризовому.

Загально ментальний рівень показує переплетення різних культурних компонентів, що сформувались як у дореволюційний, так і в радянський періоди.

Специфічно політичний рівень характеризує вияв усіх культурних елементів у сфері політичного життя.

Посткомуністичний кризовий рівень розкриває джерела і способи вияву різноманітних культурних патологій, а також трансформацій у період формування нового типу соціуму.

Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Україні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом Україні властива інтровертна риса культури, що передусім виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці -- "аби не гірше".

Зокрема, щодо політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін, і тому реформи в Україні відбуваються значно повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах. Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих груп (родини, братства, клану, громади), ніж до великих (партії, організації національного рівня) груп. Крім того, для українців характерні ксенофобічні настанови, які виявляються в тому, що значна частина з них із недовірою ставляться до транснаціональних корпорацій та інших міжнародних організацій.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя.

Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоч ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виключна прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над прагматичністю. На цю особливість вказували Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу над українським у сфері соціальної взаємодії на ґрунті спільних інтересів. Український індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії в обстоюванні власних соціально-політичних інтересів.

Ірраціональність української політичної культури виявляється ще в тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності, професійної здатності, а за моральними та етнопсихологічними критеріями: справедливий -- несправедливий, чесний нечесний, мужній -- боязкий, патріот -- зрадник, свій -- чужий. Таке сприйняття образу політика створює сприятливий ґрунт для політичного шахрайства.

Масова свідомість з ірраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологем на зразок "Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним і інтелектуальним потенціалом, має славну історію", "Міжнародний валютний фонд нав'язує руйнівну для української економіки модель реформування для того, щоб ослабити потенційного конкурента для країн Заходу", "всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили".

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що українське населення, перебуваючи в підневільних умовах, звикло пристосовуватися до різноманітних умов виживання, займати позицію конформізму та колабораціонізму з наявною владою. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основний елемент земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства.

Сенсорна риса культури виявляється також у любові до комфорту, несприйнятті конфліктів, терплячості та вмінні лавірувати, уникаючи драматичних колізій ("Терпи душа -- в раю будеш", "Хай буде гречка, аби не суперечка").

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування: "що Бог дасть", "на все Божа воля" -- або до панічної метушні, яка супроводжується "революційною", "патріотичною" балаканиною про створення комітетів підтримки "трудящих", "державності" і "духовності", "російськомовного населення", антиімперських і антикомуністичних фронтів тощо.

Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спостерігається висока напруженість між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса повгамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як, наприклад, у Росії чи в державах Закавказзя і Середньої Азії. Слід додати, що екстернальна риса не дозволяє її носіям зайняти твердої моральної позиції, і тому українські політики та виборці завжди вибирають між "більшим і меншим злом".

У сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса, що виражається в архетипах "доброї землі", "великої матері", "матері-природи". Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою апатичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають наші основні конкуренти.

Висновки

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформували модерної ментальності й політичної культури, властивих високорозвинутим націям світу.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники:

багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) не проводилася;

розчленування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу;

денаціоналізація провідних верств (міщанства, військових, промисловців, великих землевласників, адміністраторів, а також інтелігенції);

панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Проте такі риси, як світоглядна толерантність, традиційний демократизм, високий естетизм, що раніше були причиною невдач у боротьбі за державу, в нинішніх умовах у випадку успішної суспільної модернізації можуть прислужитися на шляху відродження України у цивілізованому світовому контексті.

Сьогодні в Україні складається ситуація, за якої без реформування політичної, правової, економічної і духовно-культурної систем неможливе формування сучасної демократичної політичної культури, з одного боку, а з іншого -- без формування політичної культури неможливе швидке реформування соціальних інститутів. Тому політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.

Список використаних джерел

Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна О. В. Політологія. -- К.: ВЦ "Академія", 2006. -- 568 с.

Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна О. В., Бебик В. М., Головатий М. Ф., Горбатенко В. П. Політологія. -- К.: Академія, 2008. -- 567c.

Безаров О. Т. Політологія. -- Чернівці: БДМУ, 2007. -- 326с.

Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія. -- К.: Знання, 2008. -- 384с.

Іщенко М. П., Гаман П. І. Політологія. -- Черкаси: Видавництво ЧНУ, 2007. -- 387с.

Храмов В. О., Кучменко Е. М., Кучменко Б. А., Машковець М.П., Тімкін І. Ф. Політологія. Загальний курс. -- К.: ІПК ДСЗУ, 2007. -- 482с.