Політичний менеджмент

Зміст

• Вступ
• 1. Поняття й функції політичного менеджменту
• 2. Політична еліта й демократія. Дилема поєднання
• 3. Проблеми легітимності влади
• 4. Механізм розробки й прийняття політичних рішень в умовах української держави
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додаток
• Вступ
• Історично першою формою осмислення політики була релігійно-міфологічна, потім знання про політику стали складовою частиною філософії. Проте вже в давнину існували і спеціальні праці, присвячені аналізу політичної діяльності. Конфуцій, Платон, Аристотель, Цицерон, Фома Аквінський, Макіавеллі, Монтеск'є та інші залишили свій теоретичний «слід» в історії світової політичної думки.
• Визнання політичної науки в західних країнах - регіоні, що дав світові дивовижну плеяду мислителів, як самостійної галузі знань відбувалося поступово. Політологія довгий час розвивалась в межах історичної науки (в США), або вважалась частиною філософії, соціології та юриспруденції (в Західній Європі).
• Швеції належить першість у створенні кафедри політики в університеті (1662 р.), хоча політику вивчали і в першому університеті США - в Гарварді, відкритому в 1636 році. Там само, в 1857 р., в Колумбійському коледжі було створено кафедру історії та політичної науки, а в 1880 р. виникла перша в США школа політичної науки. В 1872 р. у Франції відкрито Вільну школу політичних наук, а в 1895 р. в Англії організовано Лондонську школу економіки й політичної науки.
• Останнім часом США почали відігравати провідну роль в політичних дослідженнях і в організації власне науки, що й стало передумовою створення в 1903 році Американської асоціації політичних наук. Наприкінці 1980-х років перші кафедри політології з'явилися і в ряді вузів СРСР.
• Сучасна політологія являє собою багатогалузеву дисципліну, що містить ряд напрямків політологічних знань: політичну філософію, політичну теорію, політичну соціологію, політичну антропологію, політичну психологію та ін. У відповідності з парадигматичним підходом можна розглядати політологію в її комплексному вигляді як сукупність компонентів науки.
• 1. Поняття й функції політичного менеджменту
• Поняття «менеджмент» (керування, управління) означає сукупність принципів, форм, методів, прийомів і засобів управління матеріальними і людськими ресурсами. Цей процес здійснюють певні групи людей, які відповідно до законодавства та усталених у суспільстві норм поведінки реалізують владні функції щодо державної, комунальної, корпоративної власності. Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), застосовують і в політичній діяльності. Недарма талановиті менеджери виробництва часто стають відомими політиками та державними діячами.
• Політичний менеджмент -- система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці. Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень.
• Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей -- членів суспільства -- за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Ці види соціотехніки управління називають ще інструментами регулювання впливу на людей [4, с. 48].
• За порушення суб'єктом або об'єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група вдається до санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування.
• Крім санкцій, керівна група використовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють домінуючих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації. Вплив на суб'єкти та об'єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються їх переконати в необхідності певного політичного вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціональної аргументації, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів, результатів соціологічних і соціопсихологічних досліджень. Під час нераціональної аргументації покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки, на авторитети, думки більшості громадян тощо. Використовують і техніку формування емоційного компоненту, коли звертаються до стереотипів, національних інтересів, висміювання, залякування та ін.
• Маніпулювання суспільною свідомістю використовують за потреби вплинути на суб'єкти, об'єкти політики, впливових кіл. Засоби маніпулювання поділяють на мовні та немовні. Мовні передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше тощо. До немовних належать маніпулювання інформацією: блокування «невигідної» інформації, затримання її або викладення в сприятливому для себе контексті. Найчастіше використовують фрагментарність інформації, що унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об'єктивно. Це пасивний варіант маніпуляції. До активних належить насаджування стереотипів, «правильних» норм і цінностей [5, с. 99].
• У політичній сфері виокремлюють менеджмент виборчої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з рекламування певних цінностей, доктрин, програм тощо. А процес управління розглядають на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін.
• 2. Політична еліта й демократія. Дилема поєднання
• Однією з центральних проблем політології є проблема влади. Але не меншою, якщо не більшою, проблемою є питання про те, кому ця влада належить, хто її здійснює, тобто хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою.
• Сам термін «еліта» (elite) французького походження і має значення -- кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення товарів найвищої якості, а пізніше -- для виділення «вибраних людей», насамперед знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу слід розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередненості в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, позанаукове, антидемократичне. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування [2, с. 34].
• У наукові літературі термін «еліта» має багато визначень, зокрема це: люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето); найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска); люди, які володіють владою (Т. Етімоні); люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом; люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, люди з найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет); люди, які володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціально-політичне життя (Т. Дойч); «боговдохновенні особи», які володіють харизмою (Л. Фройнд); творча меншість на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі).
• Якщо підвести риску під цими визначеннями і зробити висновок, який об'єднав би їх, то йдеться про привілейовану верству суспільства, яка в силу свого становища та виконуваних ними функцій є панівною.
• Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить і самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.
• Видатний представник класичної теорії еліт -- В. Парето (1848--1923) виклав свої погляди щодо теорії еліт у «Трактаті загальної соціології» (1916). У своїй теорії він прагнув знайти фактори динамічної рівноваги суспільства, місця і значення для цього процесу політичної влади, мотивацію політичної поведінки особи. В. Парето належить першість введення в науковий обіг терміну «еліта» [6, с. 71].
• Суспільство В. Парето розглядав як складну систему, яка прагне до соціальної рівноваги і, виходячи з цієї концепції, обґрунтував місце і роль еліти в суспільстві. Цей стан рівноваги забезпечує взаємодія багатьох сил, які він називає елементами. Вони утворюють чотири групи -- економічні, соціальні, політичні, інтелектуальні. Мотивами людської діяльності є психологічні стимули, які він називає «залишками». Вони є нічим іншим як біологічними інстинктами, нелогічними, ірраціональними почуттями, емоціями. «Залишки» є одвічними і незмінними основами діяльності людини і відбивають його індивідуальність. Соціальна рівновага і суспільно-політична форма суспільства є сукупністю взаємодії людських почуттів, які відбиваються в «залишках». Тому політика, на його думку, у визначальному ступені є функція психології. Використовуючи психологічний підхід до аналізу суспільства і політики, вчений пояснює багатоманітність соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів.
• Антидемократичну спрямованість мали й елітарні концепції В'ячеслава Липинського і Дмитра Донцова, з якими вони виступили на початку XX ст.
• В.Липинський (1882--1931) розробив оригінальну думку щодо національної аристократії: нею «повинна бути активна правляча й організуюча меншість у нації». Як і італійські теоретики, Липинський вважав, що «аристократію повинні становити найкращі мужі нації, незважаючи на їхнє походження і майновий стан. Еліта має формуватися з усіх станів і класів українського суспільства, передусім з продукуючого хліборобського класу і нащадків дворянства й шляхти. Саме з продуцентів повинна формуватися активна, ініціативна, дійова меншість організаторів і керівників нації, які володіють матеріальною силою і моральним авторитетом». «Без матеріальної сили і морального авторитету, вважав Липинський, не може бути національної аристократії. А без національної аристократії, сильних і авторитетних провідників не може бути нації». Розглядаючи основні методи формування національної аристократії -- класократію, охлократію і демократію, - найкращим із них Липинський вважав саме класократію. На його думку, «лише поєднання українського селянського ферменту з творчим українським аристократичним елементом в одній надкласовій, загальнонаціональній верстві і дасть життєздатність українській державі. Основою знання й служіння державі національної аристократії є не національний, а територіальний чинник -- свідомість своєї території, любов до своєї землі» [1, с. 53].
• Інший український учений -- Д. Донцов (1883--1973) також під політичною елітою розумів національну аристократію, але звузив її рамки, в кінцевому підсумку, до поняття «каста правителів». Виходячи з ідеї «ієрархізованої суспільності», Донцов поділяє суспільство на касти, панівною з яких повинна бути не маса (демократія), не та чи та «класа» («класократія»), а каста «лучших людей». Ця каста правителів, писав Донцов, повинна бути окремою громадою, виліпленою, по-перше, з іншої глини, викутою з іншого металу, ніж інертна, байдужа, хитлива маса; по-друге, мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту; по-третє, ця каста мусить виказувати зовсім окремі прикмети духу й душі, інші ідеї мусять горіти в їх головах, ніж в обмеженої, нездібної народної маси. Засадничими чинниками формування касти «лучших людей» Донцов вважав передусім ірраціональні чинники: дух давнини, старі інстинкти національної вдачі, воля до панування, ірраціональні догмати віри в національну ідею, щоб «сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові». Самі ці чинники повинні формувати такі основні риси української еліти, як шляхетність, мудрість і мужність. Головним завданням цієї еліти має бути формування національної ідеї, внесення її у свідомість мас, формування «панської психіки народу-володаря» та мобілізація народу на боротьбу за національну ідею.
• Сучасні соціологи і політологи обґрунтовують поєднаність демократії з елітизмом не тільки на основі принципу рівності, а й на основі принципу справедливості. На основі цього принципу було розвинуто всі ціннісні теорії еліт. На цій основі американські вчені Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти «меритократія» (так званої еліти заслуг). «Меритократія» - це еліта знань, компетентності, яка об'єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл, наприклад, вважає, що на зміну елітам «крові» і «багатства», характерним для доіндустріального й індустріального суспільств, прийшла «еліта знань», яка відповідає характерові сучасного післяіндустріального суспільства. Післяіндустріальне суспільство -- це суспільство справедливості в сучасному розумінні цього поняття. Воно високо цінує і заохочує тих, чий внесок у соціальний прогрес найбільший. Саме люди, які законно користуються авторитетом і повагою, мають престиж, по справедливості повинні правити суспільством [3, с. 68].
• Свого роду антиподом сучасних концепцій демократичного суспільства виступають ліволіберальні теорії еліт. Найавторитетнішим представником цього напряму в західній політології вважається Р. Мілс, який ще в 50-ті роки XX ст. намагався довести, що західними суспільствами, зокрема США, править не багато еліт, а одна. Ліволіберальні теорії еліт належать до так званої макіавеллівської школи в дослідженні еліт, характерними рисами якої є визначення однієї, зорганізованої і привілейованої володарюючої еліти -- правлячого класу (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Д. Донцов); її закритість, відірваність від мас групова свідомість тощо. Сучасний ліволіберальний елітизм значно розширює характеристику правлячої еліти новими специфічними рисами: визнанням демократичних елементів у системі влади правлячої еліти, можливості впливу (хоч і дуже обмеженого) мас на еліту через систему виборів та інші демократичні інститути; доповненням ціннісного підходу до еліти структурно-функціональним, тобто елітизм виводиться не тільки з особливих психологічних і соціальних якостей, а й з того, що окремі особистості займають високі командні позиції в суспільній ієрархії; владна еліта не обмежується політичною елітою, вона розгляд дається як внутрішньо структурована.
• 3. Проблеми легітимності влади
• Термін «легітимність» походить від латинського legitimus -- законний, але поступово в науковому вжитку це слово змінило своє етимологічне значення і вживається сьогодні як «визнання», «правомірність». А якщо точніше, то легітимність трактується як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання її права управляти і згода народу підкорятися їй. Вона є однією із найдавніших концепцій розуміння влади де закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу [6, с. 73].
• Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію й теорію, головна ідея яких полягає в абсолютизації правових основ влади та уявлень про закон як її основне джерело.
• Вчення, що виникло в ІV -- ІІІ ст. до н. е. як політична доктрина, особливо пожвавилося за абсолютної монархії, яка трактувалася в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризувався як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур. Закон набував якогось фатального забарвлення, перетворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування та розвитку. Перед ним, згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, котрий сам є творцем законів. Державна влада за таких умов ставала головним провідником абсолютної влади правителя, набувала деспотичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.
• Згодом, у нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію державного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці, слушні з точки зору організації державного апарату підходи, ґрунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігноруючи його демократичне походження.
• Якщо ж відійти від легітимізму як реальної теоретичної й політичної конструкції й узяти за ідею звеличення ним закону як основної регулюючої норми, то прогресивність такого підходу не викликатиме сумніву. Тому легітимне ставлення до правових норм країни -- особливо тоді, коли ці норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної норми -- входить у ряд сучасних уявлень про сутність влади та основної її правової бази -- закону [4, с. 50].
• Залежно від джерел легітимації, М. Вебер виділив три типи влади -- традиційну, харизматичну і легальну. Звісно, в цьому разі йдеться про певну теоретичну ідеалізацію, оскільки у конкретних історичних умовах елементи кожного з типів влади присутні в різних сполученнях і по-різному впливають на характер владних відносин.
• Традиційна влада спирається на віру в її вічність і священний характер. Рішення і дії осіб, які здійснюють цю владу, вважаються правочинними, якщо вони відповідають традиціям, що склались у суспільстві. А якщо володарі порушують традицію, то маси можуть відмовити їм у легітимності.
• Традиційна форма панування зазвичай притаманна монархіям. За своєю мотивацією традиційна легітимність схожа з відносинами в патріархальній родині, заснованими на безперечному підкоренні старшим.
• Традиційна легітимність відзначається міцністю. Тому, як вважав М. Вебер, для стабільності демократії є корисним збереження спадкового монарха, який зміцнює авторитет держави багатовіковими традиціями поважання влади, що й має місце нині у багатьох розвинених суспільствах (Англія, Японія, Швеція та ін.).
• Харизматична легітимність базується на вірі в надзвичайні якості, чудовий дар, тобто в харизму (від грецької charisma -- благодать, божий дар) керівника. Цей тип легітимації виникає, як правило, у період криз, революцій, воєн та інших соціальних потрясінь, коли для досягнення певної мети стає необхідною мобілізація всіх сил і резервів суспільства. Послідовники, учні, а також народні маси підкоряються такому лідерові до тих пір, поки він здатний доводити свою харизматичність.
• Легальна, або раціонально-правова, легітимність заснована на раціонально-зрозумілому інтересові, що спонукає людей підкорятися рішенням державних структур. Тут підкоряються не особі керівника, а законам, у рамках яких обираються і діють представники влади. Така легітимність заснована на довірі громадян до держави, а не до особи. Ґрунтовно цей тип легітимності і охарактеризовано у працях багатьох відомих політологів. Легальна влада, стверджують вони, виникає на тому етапі історичного розвитку, коли в суспільстві складаються загальнообов'язкові норми, які регламентують процеси соціального управління. Найбільш розвинутою формою цього типу влади виступає раціональна держава, де владні відносини легітимуються нормами права. Основним правовим підґрунтям такої держави є конституція, що встановлює певні правила соціальної поведінки, які зобов'язані виконувати всі без винятку громадяни, у тому числі політичні керівники. Закони в такій державі приймають політики, а їх виконання здійснює бюрократія [2, с. 36].
• Зміст легального типу влади включає такі елементи: право як сукупність принципів, що регулюють усі сфери суспільного життя; соціальне управління як процес застосування права; еліту як суб'єкт влади, діяльність якої обмежена правовими рамками; бюрократію як суб'єкт управління, функції якої також регламентуються правом; маси, котрі підкоряються не чиновникам адміністративного апарату, а нормам права, якими вони керуються.
• Ефективність соціального управління при легальному типі влади великою мірою залежить від контролю за діяльністю бюрократії з боку політиків. Послаблення такого контролю дає чиновникам можливість вирішувати адміністративним шляхом будь-які політичні питання. Щоб цього не відбувалося, політики і бюрократи, з точки зору М. Вебера, «мають володіти певними ідеальними» якостями. Так, ідеальний тип політика характеризується такими якостями: свобода мислення і дії; активна участь і самовідданість у боротьбі за владу; відповідальність перед громадянами, виборцями; здатність до самостійних дій, за які він несе особисту відповідальність; уміння знаходити прибічників і союзників, досягати в необхідних випадках компромісу; здатність відмовитися від дій, які суперечать його поглядам і в певній ситуації -- піти у відставку, тим самим виконавши свій громадянський обов'язок; незалежне матеріальне становище.
• Ідеальному бюрократу, на думку М. Вебера, мають бути притаманні такі якості: висока професійна кваліфікація; готовність виконувати будь-який наказ; уміння ефективно діяти в рамках існуючих законів і правил; безпристрасність; переважаюче почуття обов'язку над усіма іншими мотивами [1, с. 56].
• Поряд з особистими якостями ідеального чиновника М. Вебер також показав і визначальні риси бюрократії як найбільш раціонального способу управління. Серед них такі: управлінська діяльність здійснюється постійно, стає особливою професією; сфера влади і рівень компетенції встановлюються залежно від місця в структурі управління; ієрархія створює основний принцип контролю за чиновниками; чиновники відокремлені від власності на засоби управління; підготовка чиновників здійснюється за певною системою освіти; управлінські функції документуються; в управлінні панує принцип безособистості. Якщо хоч би один із цих аспектів відсутній або підмінюється рисами традиційної чи харизматичної бюрократії, владні відносини слід визнати не відповідними раціонально-правовому типу легітимності.
• Таким чином, механізм влади має складну, ієрархізовану структуру, де формальним первинним суб'єктом і джерелом влади виступає народ. Він передає свої владні повноваження своєму офіційно опосередкованому агенту -- державі, яка, в свою чергу, їх розподіляє серед «носіїв» як по «горизонталі» (законодавча, виконавча, судова сфери влади), так і по «вертикалі» (центральні, регіональні, місцеві органи влади) з тим, щоб управляти суспільними справами («об'єкт» влади) від імені суспільства і через державу («суб'єкт» влади). Саме в такому формально-юридичному плані трактується система влади в новій Конституції України: «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.
• Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ст. 5.). «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6.). «В Україні визначається і гарантується місцеве самоврядування» [5, с. 100].
• Однак насправді реальним носієм влади нерідко виступає бюрократія, її різні рівні і страти, чиновники і функціонери апарату управління системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються «сфери» владних повноважень і «зони» контролю над ресурсами. У цьому й полягає вся складність розуміння влади як регулятора колективного життя суспільства у процесі його кооперації і досягнення спільних цілей, тобто розгляду державно-публічної влади як сучасного механізму регулювання та засобу соціального спілкування людей, функціонування якого створює особливу сферу суспільної життєдіяльності, що іменується політикою.
• 4. Механізм розробки й прийняття політичних рішень в умовах української держави
• Політичне рішення -- акт, здійснюваний суб'єктами політики, спрямований на втілення в життя політичних цілей і завдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності дій, урахування політичного часу і реальних політичних сил.
• Прикладом офіційного політичного рішення, що має історичне значення, є "Акт проголошення незалежності України", прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р.
• Повний зміст цього документа розкриває структуру, зміст та інші характеристики його як політичного рішення (додаток).
• Цей коротенький політичний документ уже в преамбулі розкриває історичний момент його прийняття, показує значення цього акта в контексті традицій державотворення в Україні, говорить про політичний простір і теоретичні основи самовизначення українського народу, акцентує увагу на тому, що влада діє згідно з державно-правовими принципами, а отже, і на прагненні зайняти своє місце у світовому співтоваристві.
• Концептуальна частина документа надзвичайно точно вказує на назву держави та принципи існування її -- незалежність і самостійність (а отже, і подальшу програму дії в цьому напрямі), на такі атрибути держави, як конституційне закріплення публічної влади, неподільність і недоторканність території України і набуття чинності цього Акта.
• Прийнятий Акт у цілому свідчить про необхідність упорядкованості соціальної, національної, територіальної і насамперед політичної. Він сам уособлює впорядкованість політичного життя в Україні.
• Основними елементами процесу управління є збір та оцінка інформації, ухвалення рішення, організація його виконання, здійснення контролю, координація і регулювання дій, перевірка виконання та оцінка результатів. Стрижнем управлінської діяльності є ухвалення рішень. Вибір цілей і способів їх досягнення, визначення завдань є головними в політиці, оскільки якість обраного рішення значною мірою зумовлює результативність управління. Саме тому його нерідко характеризують як цілеспрямовану діяльність щодо вироблення і втілення в життя політичних рішень.
• На відміну від інших видів політичної діяльності, політичні рішення належать до типу позапрактичних дій, які є абстрактним уявленням про бажані або можливі результати й безпосереднім імпульсом просування до них. Проте, як і вся політика, ухвалення політичних рішень має орієнтуватися на два рівні оцінок і прогнозів:
• 1) рівень громадської думки (як розуміють процеси і якими бачать їхнє майбутнє широкі верстви населення);
• 2) оцінки експертів, спеціалістів (економістів, соціологів, політологів, юристів та ін.).
• На жаль, часто політичні рішення ухвалюють не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть ігноруючи громадську думку, що негативно позначається на їхній результативності [2, c. 45].
• Політичні рішення, торкаючись певною мірою інтересів різних категорій людей, можуть сприяти як узгодженню, примиренню цих інтересів, так і їх загостренню, переростанню суперечностей у конфлікт. Правильні політичні рішення гармонізують різнобічні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, поєднують локальні інтереси із суспільними. Для вироблення таких рішень суб'єкт управління повинен знати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки й настрої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити. Для цього кожна політична система володіє каналами передачі суб'єктові управління, який ухвалює рішення, сигналів про динаміку суспільних потреб та інтересів. Таку передачу можна здійснювати, наприклад, через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічей депутатів із виборцями тощо. Сигнали в центри ухвалення рішень можуть надходити і через неофіційні канали.
• Великий вплив на такі центри можуть здійснювати різні форми вияву громадської думки (організація суспільних починань; комітети за участю осіб, які користуються великим суспільним авторитетом; делегації від громадян; подання органам влади петицій; публікація в пресі відкритих листів; поширення листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися і до масових акцій (марші протесту, демонстрації, страйки і навіть протизаконні дії -- захоплення приміщень, блокування доріг та ін.).
• Врахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повинно доповнюватися залученням до процесу вироблення рішень широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому можна виявити сильні та слабкі аспекти пропонованих рішень.
• Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб'єктом управління -- атрибут політичного життя за демократії. Звісно, він не виключає, а навпаки, передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину. Ігнорування колективного характеру управлінської діяльності призводить до помилок і прорахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать дослідження, висока згуртованість групи, яка виносить рішення, може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, з яких складається суб'єкт управління, обов'язково мають входити особи різних поглядів і позицій, здатні обстоювати їх [3, c. 78].
• Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості -- один із найпоширеніших способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте нерідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди всіх завдяки компромісові). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього необхідні хоча б частковий збіг інтересів і наявність спільної або вищої цінності. На національному рівні такою вищою цінністю, що об'єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.
• Вироблення політичних рішень супроводжують такі труднощі:
• - обмеження вільного і всебічного аналізу всіх можливих варіантів рішень і зведення їх до одного, який подається як єдино можливий і правильний;
• - блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації обраної альтернативи;
• - перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення, тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків.
• Отже, тільки гласність про процес вибору альтернативного варіанта рішення, повне уявлення про умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, і відкрита інформація про ймовірні наслідки можуть забезпечити підтримку рішення громадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.
• Значною мірою це залежить від умілого використання суб'єктами управління політичних інструментів організації та регулювання соціальних відносин. Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс інструментів впливу, основними серед яких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання. Різняться вони між собою способом, який використовують суб'єкти управління, щоб домогтися схвалення індивідом чи соціальною групою виробленого рішення та бажаної моделі поведінки.
• Правові норми є найефективнішим засобом впливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури. Проте в усіх країнах, у тому числі й тих, де вже сформовано правові держави, як додатковий чинник для стимулювання поваги до правових норм використовують і примус. Схилити до підтримки політичних рішень органів влади можна також засобами тиску: позбавленням роботи, забороною на професії, позбавленням певних прав, якими користуються слухняні або здатні до компромісів люди (можливості їздити за кордон та ін.). З цією метою використовують і засоби заохочення: доступ до послуг та благ (спеціалізованих магазинів, майстерень і поліклінік), надання інших переваг. Використання суб'єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що мають притягальну для людей силу, ставить їх часто перед непростим вибором: між поведінкою, що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або ж відсутність заохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принципи, але натомість дає блага й привілеї [1, c. 85].
• Часто суб'єкти управління для здійснення впливу на людей вдаються до умовлянь, які створюють враження доцільності рішення, а отже, є вигідним індивідам і соціальним групам, відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка умовлянь складається з двох основних груп: раціональна аргументація (логічні докази, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів тощо) і нераціональна аргументація (використання не сили аргументів, а сили авторитету осіб, які підтримують обрані рішення; апеляція до думки більшості; формування емоційного чинника завдяки висміюванню, використанню національних почуттів тощо).
• Одним із видів регулятивного впливу є маніпулювання, яке використовують для корекції поведінки окремих громадян або соціальних груп. Робиться це без їхнього відома шляхом утаювання інформації, яка могла б вплинути на людей, створенням, а потім насаджуванням стереотипів (класових, національних, релігійних та ін.) для деформованого сприйняття дійсності.
• Висновки
• Наукова парадигма являє собою логічну модель формулювання пізнавальних проблем та їх рішень. Вона визначає методологію дослідження і дає пояснення пов'язаних з ним фактів у вигляді обґрунтованих принципів і законів, що складають несуперечливу теорію. В політології існують різні концептуальні підходи до аналізу й інтерпретації політичних явищ -теологічні, натуралістичні, соціальні й раціонально-критичні. Протягом тривалої еволюції політологія склалася в загальну теорію, яку можна викласти таким чином.
• В політичній підсистемі реалізується взаємодія різних соціальних спільнот (націй, класів, груп, верств та ін.) щодо організації та функціонування державної політичної влади і визначення сучасного політичного курсу. Соціально-політичні інституції та організації опосередковують таку взаємодію. Держава - найважливіший політичний інститут, а участь в її діяльності визначає основний зміст політичних відносин людей. Філософія, соціологія, історія, теорія держави і права та інші науки також вивчають цю сферу, але із специфічної точки зору, оскільки кожна з цих наук має власний предмет вивчення.
• Предметом політології є в основному феномен політичної влади, закономірності її формування і розвитку, форми і способи її функціонування й використання в державно-організованому суспільстві.
• Політологія виконує дві провідні функції - пізнавальну і прикладну.
• В XX столітті революція в політології і в соціальних науках в цілому пов'язана з біхевіоризмом. Він став не просто інтегральним методом, а й визначив цілий методологічний напрямок і перетворився в потужний академічний рух.
• Список використаних джерел
• Антоненко В.Г., Бабкін В.Д., Бабкіна О.В. Політологія. -- К.: ВЦ "Академія", 2006. -- 568 с.
• Безаров О.Т. Політологія. -- Чернівці: БДМУ, 2007. -- 326с.
• Герасіна Л.М., Журавський В.С., Зимогляд В.Я. Політологія: Академічний курс. -- К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2006. -- 520 с.
• Іщенко М.П., Гаман П.І. Політологія. -- Черкаси: Видавництво ЧНУ, 2007. -- 387с.
• Кирилюк Ф.М., Обушний М.І. Політологія. -- К.: Здоров'я, 2004. -- 775 с.
• Рудич Ф.М. Політологія. -- К.: Либідь, 2006. -- 480 с.
• Додаток
• Акт проголошення незалежності України
• Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року
• -- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
• -- здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто
• ПРОГОЛОШУЄ
• незалежність України та створення самостійної української держави -- України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
• 24 серпня 1991 року Верховна Рада України