Поняття держави. Історичні форми державності

План

Вступ

1. Поняття політичної системи. Підстави типології політичної системи

2. Структура і функції політичної системи

3. Проблема становлення політичної системи України

4. Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Політика - важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує усі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі своїх власних об'єктивних закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистеми суспільних відносин можливе лише як "момент" історії, еволюції та розвитку соціальної системи в цілому.

Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції та ін. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві. На думку М. Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з владою і державою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою.

1. Поняття політичної системи. Підстави типології політичної системи

Політична система суспільства - це складне і багатогранне явище. Будь-яка система суспільства, у тому числі і політична, є цілісною, упорядкованою множиною елементів, взаємодія яких сприяє появі нової якості, що не властива окремим частинам. Американський соціолог Т. Парсонс переносить поняття “система” на вивчення суспільства, він представляє суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної та духовної, які знаходяться у взаємозалежності та взаємодії. Кожна з підсистем виконує певні функції, забезпечуючи життєдіяльність суспільства у цілому.

Значного поширення у нашому суспільстві системний підхід як дослідницький метод набув у 60-- 80 pp. XX ст. Основні наукові праці щодо застосування системного підходу в галузі суспільних наук з'являються у середині 70--80 pp., коли було опубліковано низку змістовних досліджень загальнофілософського характеру.

Роль політики у житті суспільства обмірковується американським політологом Д. Істоном у теорії політичної системи. За його визначенням, політика є “вольовим розподілом цінностей”. Воно здійснюється політичною системою, яку можна розглядати як сукупність взаємодії щодо розподілу ресурсів і цінностей. З цієї точки зору, політична система є складним механізмом формування влади у суспільстві.

Поняття “політична система” використовується для характеристики відносин між державою і суспільством, між різними суб'єктами на не державному рівні.

Сучасна теорія держави і права приділяє велику увагу політичній системі суспільства, розглядає її як об'єктивну єдність різних соціальних інститутів, взаємних зв'язків певного характеру.

Фактори, що справляють вплив на політичну систему суспільства досить багатопланові. Серед них не лише організація державної влади, не тільки власне політичні утворення (партії, політичні рухи й інші громадські організації), їх боротьба за владу, за використання у своїх інтересах інститутів держави, у тому числі армії, поліції, органів управління, засобів масової інформації тощо, а й інші, більш глибокі структури цих факторів.

Для політичних систем різних суспільств одним з важливих системоутворюючих факторів є стратегія виживання в умовах глобальної економічної, екологічної, демографічної та інших криз.

Багатоманітність політичних систем, що існують у сучасному світі, свідчить про те, що на процес їх формування і функціонування також впливають такі фактори, як: історичні традиції, культура, економічний розвиток, розвиток громадянського суспільства тощо. Переважання тих чи інших факторів обумовлює їх особливості.

Типологія політичних систем здійснюється на підставі врахування різних ознак:

1. Класифікація політичних систем на підставі характеру взаємовідносин політичних систем із зовнішнім середовищем. За цим критерієм виділяють закриті і відкриті політичні системи. Закриті - мають обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, є самодостатніми, не сприймають цінностей інших систем, тобто ресурси розвитку знаходяться у їх середині. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами із зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших систем, є рухливими і динамічними.

2. Класифікація політичних систем за політичним режимом, тобто на підставі характеру і способів взаємодії влади, особи та суспільства. За цим критерієм виділяють тоталітарні політичні системи, авторитарні і демократичні. Тоталітарна система характеризується повним підкоренням особи і суспільства владі, регламентацією та контролем за всіма сферами життя з боку держави. Авторитарна система заснована на необмеженій владі однієї особи чи групи осіб при збереженні деяких економічних, громадянських, духовних свобод для громадян. Демократична система передбачає пріоритет прав особи, контроль суспільства над владою.

3. Класифікація політичної системи за змістом і формами управління. За даним критерієм розрізняють:

- Ліберальні демократії, у яких прийняття політичних рішень орієнтовано на реалізацію цінностей індивідуалізму, свободи, власності.

- Комуністичні системи, чи авторитарно-радикальні, спрямовані на цінності рівності, соціальної справедливості.

- Традиційні політичні системи, спираючись на олігархічні форми правління, орієнтовані на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів.

- Популістські політичні системи переважають у країнах, що розвиваються, використовують авторитарні методи правління і прагнуть до більшої рівності щодо розвитку благ.

- Авторитарно-консервативні політичні системи мають на меті збереження соціальної і економічної нерівності, обмеження політичної участі населення.

4. Класифікація політичних систем за типом політичної культури і розподілом політичних ролей. Цей критерій дозволяє розрізняти:

- Англо-американську політичну систему, яка характеризується високим ступенем розподілу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу: державою, партіями, групами інтересів тощо. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Ця система функціонує у рамках однорідної культури, орієнтованої на захист загальновизнаних у суспільстві ліберальних цінностей: свободи, безпеки, власності тощо.

- Європейсько-континентальну політичну систему, що відрізняється різноманіттям політичної культури, наявністю національних культур протилежних орієнтацій, ідеалів, цінностей, властивих якому-небудь класу, етносу, групі, партії. Розподіл політичних ролей і функцій відбувається не в масштабах суспільства, а усередині класу, групи, партії тощо. Однак наявність різних структур не заважає злагоді у суспільстві, оскільки є загальна культурна основа - ліберальні цінності.

- Доіндустріальну і частково індустріальну політичну системи, які мають змішану політичну систему. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в основі яких містяться цінності клану, роду, общин, племені. У таких умовах знайти злагоду і компроміс практично неможливо. Інтеграція суспільства за допомогою насильства призводить до концентрації влади і впливу в руках вузького кола осіб.

- Тоталітарну політичну систему, що функціонує на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей. Влада сконцентрована в руках монопольно правлячої партії чи групи осіб, характеризується контролем усіх сторін життєдіяльності суспільства та індивіда.

Сучасну політичну систему в Україні ще багато у чому характеризують риси перехідного періоду. В ній до деякої міри зберігаються певні елементи системи радянського типу, хоча з'явилися і почали функціонувати нові політичні інститути. Політична система в сучасному українському суспільстві має ряд відмінних особливостей. Перш за все, у її інституціональній підсистемі є політичний акцент у перерозподілі владних повноважень на користь виконавчих органів і суттєве обмеження функцій законодавчих інститутів влади. Останні практично позбавлені можливості здійснювати контроль за діяльністю виконавчих органів.

Українська політична система ще не завершила формування демократичних ідеалів, ціннісних норм, визнаних у суспільстві. У зв'язку з цим її можливості інтегрувати суспільство, забезпечити єдність і стабільність досить обмежені. Слабка інтегрованість в українську політичну систему різноманітних груп, партій, рухів знаходить прояв у тому, що політичні сили мають обмежений доступ до процесу прийняття рішень. Посттоталітарну систему як механізм влади сьогодні точніше називати закритою, ніж відкритою. Недоліком політичної системи України є також її слабка реактивна здатність. Зокрема, вона не завжди своєчасно і адекватно реагує на існуючі та виникаючі інтереси і потреби населення. Сьогодні найбільш актуальною проблемою є формування надійних механізмів соціального зворотного зв'язку, підкорення держави контролю з боку громадянського суспільства.

2. Структура і функції політичної системи

Політична система складається з ряду елементів - державних і громадських організацій та інститутів, що беруть участь у державному і суспільно-політичному житті країни. Для того, щоб вірно визначити структуру політичної системи, необхідно виділити певні критерії характеристики її елементів. При цьому основними вимогами буде внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), політична спрямованість діяльності (політичний критерій), яка повинна виражатися нормативно у відповідних статутах, програмах, положеннях, що відображають мету створення політичної організації, основну сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій). Критерій програмності дає можливість визначити ступінь участі тієї чи іншої організації у політичному житті країни, зафіксувати її політичні цілі і завдання, тобто включити у політичну систему суспільства.

З позицій організаційного критерію, політична система характеризується внутрішньою упорядкованістю: компоненти управляючої системи державно-організаційного суспільства зв'язані відносинами влади.

Політичний критерій означає здатність, по-перше, виражати політичні інтереси певного класу, групи чи будь-якої іншої соціальної спільноти; по-друге, бути учасником політичного життя і носієм політичних відносин; по-третє, мати безпосереднє чи опосередковане відношення до державної влади - її завоювання, організації чи використання.

Політична система складається з підсистем, які взаємопов'язані одна з одною і забезпечують функціонування публічної влади. До них слід віднести такі підсистеми:

1. Інституціональну (держава, партії, групи тиску, засоби масової інформації, церква тощо).

2. Нормативну (політичні, правові, моральні норми, звичаї, традиції, символи). Через них політична система здійснює регулятивний вплив на діяльність інститутів, поведінку громадян.

3. Комунікативну (форми впливу влади, суспільства й індивіда як усередині системи, так і з політичними системами інших держав).

4. Культурну (система цінностей, релігія, ментальність).

5. Функціональну (засоби і способи реалізації влади, до яких належать злагода, примус, насильство, авторитет тощо). Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого спрямована на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві. Політична система виконує певні функції. У теорії систем під функцією розуміють будь-яку дію, спрямовану на підтримання системи в стійкому стані і забезпечення її життєдіяльності. Термін “функція” використовується у різних значеннях. Одні автори зазначають, що дане поняття виражає взаємозалежності різних факторів. Інші - під функцією розуміють спрямування у рамках об'єкта дослідження. Її також можна визначити як результат певної соціальної дії, процесу, явищ. Слово “функція” означає сукупність усіх (як очікуваних, так і непередбачуваних) наслідків, процесів, явищ, їх роль у суспільній системі. Найчастіше це поняття застосовується для позначення основних, найважливіших для соціальної системи процесів. Функціями політичної системи є наступні: політичної соціалізації; реагування; регуляції; екстракційна; дистрибутивна; адаптації.

Політична система суспільства представляє органічну єдність держави та інших соціальних елементів, що об'єктивно мають різні політичні функції, але об'єднані цілями та ідеалами, пануючими у даному суспільстві щодо завоювання, утримання і використання влади.

Вона забезпечує проведення внутрішньої і зовнішньої політики, формує, виражає та захищає інтереси класів, соціальних груп. Її характер (тип, види) визначаються головним чином тим соціальним середовищем, у якому виникає і функціонує політична система.

Політична система може мати різні додаткові характеристики та особливості залежно від конкретних історичних обставин, духовного життя суспільства, національних традицій, психології, менталітету.

До її складу можуть входити як формальні, так і фактичні соціальні інститути, що формують соціальні цілі й ідеали життя суспільства, які перетворюються потім у конкретні політичні функції.

3. Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етап перехідного періоду - проголошення незалежності й набуття атрибутів державності - і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загальноцивілізованих правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 р. не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведені в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% - “приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% - уряду, 9,2% - Верховній Раді, 10,1% - місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економічних суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 р. становив 10,33 млрд. дол. На його обслуговування тільки в 1999 р. витрачено 2,5 млрд. дол. Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX-- XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», позаяк молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона - надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю населення України, позаяк вона не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, позбутися відчуття меншовартості тощо.

4. Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Україні

В Україні, як і в інших пострадянських державах, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і соціально-правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

На перших порах Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, запроваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності владних структур, неузгодженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представницьких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України, Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, конституційний склад якої - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій.

До повноважень Верховної Ради України належать:

- внесення змін до Конституції України;

- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

- призначення виборів Президента України;

- усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури;

- розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- затвердження бюджету і внесення змін до нього;

- оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

- прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

- надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції. Серед них - затвердження загальної структури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпеки України, інших військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ.

Поширюються її повноваження на призначення і звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного Банку України, половини складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; обрання третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення; надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України, висловлення недовіри йому, що має наслідком його відставку з посади.

Згідно з Конституцією, главою держави з правом виступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Посаду Президента було запроваджено Законом України “Про створення посади Президента Української PCP і внесення змін і доповнень в Конституцію Української PCP” від 05 липня 1991 р. Обирається він громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти державною мовою. Одна й та сама особа може обіймати посаду Президента України не більше двох термінів підряд, а бути обраною на третій термін тільки після того, як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади в державних або громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України. Президент України:

- забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави;

- призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

- за згодою Верховної Ради України призначає Прем'єр-міністра України, а також припиняє повноваження та приймає рішення про його відставку;

- призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. Кабінет Міністрів України забезпечує:- державний суверенітет і економічну самостійність України;

- здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики;

- виконання Конституції і законів, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Владні структури, насамперед законодавчі органи, формують за участю політичних партій. Така модель передбачає чіткий розподіл функцій та повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну, соціальну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Україні до такої моделі ще далеко.

Серед найскладніших проблем сучасного державотворення - формування механізму стримувань і противаг у діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. Згідно з новою Конституцією України відбувся перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Звузилося коло повноважень Президента і особливо його адміністрації, на яку покладено аналітичні та прогностичні функції, обов'язки щодо підготовки документів для глави держави.

Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і повноважень. До нього входять 18 суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.

До повноважень Конституцйного Суду України належать:- вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Здійснюється воно територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава підтримує місцеве самоврядування фінансове.

Винятково важливу роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії як добровільні об'єднання громадян, що виражають інтереси певних соціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї. За нинішніх умов політичні партії України ще не виконують достатньою мірою системотворчого призначення.

Висновок

Політична система - це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках віповідного типу політичної культури.

Особливості політичної системи полягають в тому, що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністративнодержавне управління суспільними процесами, формує правову систему.

Політична система включає підсистеми: форму держави, органи регіонального та місцевого самоврядування; партійну систему; виборчу систему; політичну культуру.

Політична система виконує функції: владнополітичну; національної інтеграції; стабілізації соціальнополітичного життя; соціальнополітичної модернізації; управління; правову.

Типологізацію політичної системи можна проводити на основі різних підходів до типологізації суспільства, а також за масштабом і характером здійснення власне політичних функцій у суспільстві, політичним режимом і політичною культурою.

Політична система в Україні є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи старої командноадміністративної, мафіозної і сучасної демократичної систем.

Політична система в Україні лише частково забезпечує реалізацію своїх функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плюралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі механізми ринкової економіки і громадянського суспільства.

Список використаної літератури

1. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - : КНЕУ, 2000. - 312 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999.

3. О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко. Теорія держави і права. Академічний курс. Підручник. Київ. Юрінком Інтер, 2006.

4. Політологія : Навчальний посібник / Юрій М.Ф. - К.: Дакор, КНТ, 2006.- 416 c.

5. Політологія: підручник / Ред. О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко. - К.: ВЦ "Академія", 2003. - 528 с.