Політичний маркетинг і менеджмент

Реферат

з політології

на тему:

Політичний маркетинг і менеджмент

План

1. Політологія і її функції

2. Сутність і головний зміст політичного маркетингу

3. Співвідношення предметів дослідження політичного маркетингу й соціології

4. Політичний маркетинг і коло соціальних і політичних процесів та явищ, що він охоплює

5. Роль соціологів у політичному маркетингу

6. Поняття, функції і види менеджменту. Політичний менеджмент

Література

1. Політологія і її функції

Політологія - це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвиток політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

Нині термін “політологія” вживається здебільшого в країнах колишнього СРСР, а в інших країнах застосовується термін “політичні науки”, який об'єднує політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію.

На сучасному етапі проблематика політології тісно переплітається з проблематикою соціології.

Західні політологи Р.Бендікс і С.Ліпсет розрізняють політологію і соціологію на тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга - вплив суспільства на державу. Отже, політологія нині зводиться до одного з підрозділів соціології - соціології політики, яка виконує такі функції:

описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;

пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування;

прогностичну, яка зводиться до передбачення, якою буде політична діяльність у майбутньому (наприклад, прогноз щодо успіху на виборах);

інструментальну, яка полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

ідеологічну, що орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих ціннісних орієнтацій.

2. Сутність і головний зміст політичного маркетингу

Одне з практичних застосувань сучасної соціології -- політичний маркетинг. Ця проблематика поки розроблена не надто глибоко.

Отже, в чому полягає сутність політичного маркетингу? Якщо говорити про маркетинговий підхід у принципі, то він виходить з того, що існує ринок як найважливіший інститут демократичного суспільства, своєрідний механізм, який поєднує покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг. А сама маркетингова концепція ґрунтується на тому, що виробник, постачальник вивчають попит і задовольняють його, використовуючи для просування товарів і послуг спеціально розроблені технології.

Звідси специфіка маркетингового підходу, який давно "напрошується" до прикладної соціології. Адже маркетинг передбачає таку послідовність операцій: а) необхідно вивчити ринок, споживача; б) потім потрібно розробити спеціальні методи, прийоми, технології для виконання певних завдань, просування якихось послуг або товарів; в) далі слід реалізувати, втілити ці методи, технології у практику, в процесі діяльності на певному ринку. На жаль, соціологи, претендуючи на активну участь у соціальному, економічному, політичному житті суспільства, нерідко завершують свою роботу на першому етапі, віддаючи замовникові отримані цифри й аналітичний звіт без особливих рекомендацій і технологій.

Це сьогодні найпомітніше на прикладі так званого соціального маркетингу (деякі фахівці говорять про соціально-політичний маркетинг, інші виокремлюють маркетинг політичний як розділ соціального тощо, проте зрозуміло, що річ не в підході до класифікації, принаймні не лише в ньому). Під соціальним маркетингом (або маркетингом у соціальній сфері) розуміють концепції, підходи й технології, пов'язані з комплексним розв'язанням певних соціальних проблем, реалізацією соціальних програм, прийняттям населенням якихось соціальних ідей, підходів, орієнтацій.

Приміром, останніми роками на Заході активно розвивається соціальний маркетинг під час розв'язання освітніх та екологічних проблем, у разі реалізації програм з боротьби із наркоманією, алкоголізмом, палінням; під час розв'язання проблем, пов'язаних із громадянськими правами людини; у процесі розроблення й реалізації різноманітних форм соціального захисту населення тощо. На відміну від своїх західних колег, українські соціологи поки вельми слабко залучені до такої діяльності. Отже, крім політичного маркетингу, соціологам ще потрібно багато чого вчитися у маркетологів, запозичуючи їхні підходи до розв'язання тих чи тих проблем.

Почавши розвиватися на ринку товарів і послуг, маркетинговий підхід поступово "перебазувався" до некомерційної сфери, оскільки і тут, як виявилося, багато процесів будуються на використанні ринкових підходів і механізмів. Найчіткіше в цьому сенсі вирізнялися політичні процеси в демократичному суспільстві. Не будемо надто заглиблюватися в історію питання, наголосимо лише, що "ринок влади" виявився вельми схожим із ринком товарів і послуг.

Причому найчіткіше ідеї політичного маркетингу сформулював французький соціолог П.Бурдьє, який розглянув поле політики як ринок, де існують виробництво, попит і пропозиція продукту особливого штибу -- політичних партій, програм, думок, позицій. Центральне поняття його соціології політики -- політичне поле -- є не що інше, як "місце, де в конкурентній боротьбі між агентами, котрі в неї втягуються, народжується політична продукція, проблеми, програми, аналізи, коментар, концепції, події, з-поміж яких і мають вибирати пересічні громадяни, яких зведено до становища "споживачів" і які тим більшою мірою ризикують пошитися в дурні, чим віддаленіші вони від місця виробництва". Тут, безумовно, йдеться про маркетинг у чистому вигляді, але застосований до політичної діяльності.

Та обставина, що П.Бурдьє відносить маркетинговий підхід у політиці до соціології політики, а не до політології, цілком виправдана.

Адже головна розбіжність між політологами й соціологами у ставленні до тлумачення політичних подій полягає саме в тому, що перші спираються на представницьку логіку, тобто примат пропозиції, за висловом іншого видатного французького соціолога П.Шампаня, згідно з яким народ виступає лише як проста інстанція, потрібна для обрання органів управління й подальшого регулювання ними політичної гри; натомість другі -- на пряму логіку (або пріоритет попиту), згідно з яким провідну роль у прийнятті політичних рішень відіграє народ, воля якого наперед визнається законною.

Йдеться, отже, про так звану концепцію Суспільного вибору й відповідного формування "ринкової" концепції політики: "виборці вподібнюються споживачам, політичні партії та лідери -- підприємцям, що пропонують широкий вибір послуг і менші податки в обмін на голоси; політична пропаганда трансформується в комерційну рекламу; урядові установи розглядаються як державні фірми, існування яких залежить від того, чи покриває здобута внаслідок їхньої діяльності політична підтримка витрати на утримання.

Вся політична система розглядається Суспільним вибором як гігантський ринок попиту і пропозиції "суспільних товарів і послуг".

Такий підхід до тлумачення політичних процесів у межах концепції Суспільного вибору дає нам підстави для висновку: під час аналізу процесів реалізації політичного маркетингу використовують маркетинговий, ринковий підхід, застосовний до сфери політичної діяльності й ґрунтований головним чином на використанні під час вивчення й регулювання відповідних процесів соціологічних підходів, методів, технологій.

3. Співвідношення предметів дослідження політичного маркетингу й соціології

Для висвітлення взаємозв'язку предметів соціології й політичного маркетингу треба визначити основні етапи здійснення маркетингової діяльності в сфері політики. Умовно можна вирізнити шість основних етапів, складових процесу політичного маркетингу, на кожному з яких у ньому з певною мірою інтенсивності беруть участь представники різноманітних галузей знань -- соціологи, політологи, психологи, піарники, безпосередньо самі політики (кажучи про роль соціології у процесі реалізації політичного маркетингу, виходимо з того, що останній являє собою певну сучасну міждисциплінарну царину практичного докладання знань низки наук).

Отже, такі основні етапи реалізації політичного маркетингу:

А. Дослідження політичного ринку (переважно -- соціологи).

Б. Формування й забезпечення функціонування політичної маркетингової інформаційної системи (соціологи, політологи).

В. Оцінювання становища політичного ринку й прогнозування його розвитку (соціологи, політологи, політики).

Г. Розроблення політичних проектів, технологій, програм тощо (піарники, політологи, психологи, соціологи).

Д. Політичний public relishes з (піарники, політики).

Е. Управління політичним маркетингом -- безпосередня діяльність з реалізації технологій, проектів тощо (піарники, політики, політологи, соціологи, зокрема ті, хто відстежує перебіг політичних процесів).

Можна сперечатися стосовно тих чи тих операцій маркетингу та значущості в їх реалізації соціологів.

Проте цілком очевидно, що, з одного боку, саме соціології належить доволі значна кількість операцій, здійснюваних у межах політичного маркетингу, з іншого -- саме зусилля соціологів у цій справі є первинними (нагадаємо, сутність маркетингової концепції -- у вивченні ринку і потреб споживачів із метою подальшого задоволення їх).

4. Політичний маркетинг і коло соціальних і політичних процесів та явищ, що він охоплює

Одним із важливих висновків стосовно специфіки політичного маркетингу та ролі соціологів у реалізації маркетингової концепції у сфері політики є те, що участь соціологів відкриває перед ними дуже широке поле практичної діяльності. Адже зрозуміло, якщо уявити поле політики як ринок, то до сфери уваги дослідників потрапляє величезна кількість суб'єктів такого ринку (політики, держоргани, політичні партії тощо), його об'єктів (населення, різні групи громадськості, громадська думка, читацький загал газет і телеглядачі), а також "продуктів" і послуг, що функціонують на такому ринку (від політичних програм і гасел, ідей та ідеологій до радіо і телепередач, газет, плакатів).

Таким чином, царина, предмет досліджень у межах політичного маркетингу -- не лише виборчі кампанії (на жаль, переважна більшість фахівців практично ототожнюють політичний маркетинг і вибори), а й, зокрема, організація масових політичних та освітніх кампаній; організація пропагандистської роботи; організація процесів лобіювання; підготовка й реалізація різноманітних спецпроектів; робота із політичними партіями і громадськими організаціями та багато чого іншого, чим сьогодні мимохідь займаються українські соціологи.

5. Роль соціологів у політичному маркетингу

Кажучи про участь соціологів у виборчих кампаніях, найчастіше зводять їхню мотивацію суто до заробляння грошей. При цьому нерідко між рядків звучить певний "радянський" підтекст: мовляв, погано це -- займатися заробітчанством, краще працювати на громадських засадах або займатися суто теоретичними пошуками. Звісно, за умов ринкової економіки таке ставлення до роботи представників науки, яка задекларувала свій прикладний характер, не витримує жодної критики. Інша річ -- що вважати чесним "соціологічним" заробітком, а що заробітком піарівським, який нерідко балансує "на межі фолу" з огляду на дотримання законодавчих норм і вимог етики (про це ми скажемо далі).

Існують, інші мотиви активної участі соціологів у виборчих кампаніях. Перший із них -- затребуваність спеціаліста-соціолога з боку політичних партій і кандидатів. Справжньою піснею лунають запрошення соціологам, коли політик говорить: "Без Вас, Ваших досліджень ми практично не можемо ефективно організувати виборчу кампанію!". І це правда: як розробити нормальну виборчу програму, не опитавши населення округу? Як працювати над іміджем, якщо не знаєш, якому депутатові або якій партії населення віддає перевагу? Як визначити необхідність подальшої участі в кампанії, не діставши від соціологів прогнозу щодо шансів кандидатів? Де, в яких ситуаціях соціолог може відчути таку свою причетність до розв'язання практичних проблем, коли до його думки прислухаються по-справжньому, реально враховуючи й утілюючи в життя його рекомендації? Саме в таких ситуаціях соціолог повною мірою розуміє, про що йдеться, коли твердять про практичну функцію соціології.

Ще один важливий мотив, який зумовлює активну участь соціологів у виборчих кампаніях, -- бажання реально довести компетентність соціолога й соціологічної організації, обґрунтувати надійність і практичну корисність її діяльності (зокрема в аспекті завоювання доброї ділової репутації, отримання всіляких замовлень від органів державного управління, підприємців тощо). Специфіка виборів є такою, що надійність і репрезентативність організації аналогічного опитування громадської думки негайно дістає (або не дістає) підтвердження під час підбиття підсумків виборів. І тоді стає очевидним: чи справді цій службі, соціологам, котрі її презентують, можна довіряти, звертаючись за надійною інформацією до їхніх досліджень. Звісно, у цьому випадку йдеться не про "голі" рейтинги, а про побудовані на підставі їх прогнози.

Одною найнагальніших наразі проблем, що викликає не лише постійні суперечки, а нерідко ще й необґрунтовані обвинувачення на адресу соціології та соціологів. Мова йде про взаємозв'язок діяльності соціологів і піарників. Проблема саме в цьому, позаяк соціологію як науку, що вивчає громадську думку в процесі виборчих кампаній, із піаром, головна мета якого -- керування громадською думкою, а нерідко маніпулювання нею, може ототожнювати або зовсім темна, або несумлінна людина (на жаль, цим вирізняються не тільки неосвічені люди, а й політики високого рангу).

Функція соціолога в процесі організації виборчої кампанії: вимірювати певні рівні громадської думки й надавати відповідні результати у виборчий штаб партії або кандидата. До речі, саме тому заробітки соціологів на виборах геть зовсім незіставні із заробітками політтехнологів та інших піарників. Переважна більшість українських соціологів сьогодення під час виборчих кампаній займаються саме дослідженнями (особливо з огляду на те, що як політтехнологи в найбільш оплачуваних кампаніях і досі беруть участь російські фахівці).

А от проблема "соціолог або піарник" насправді актуальна. Річ у тому, що деякі українські соціологи неначе продовжують свою участь у виборчих кампаніях уже як фахівці, які розробляють і впроваджують конкретні виборчі технології. Інакше кажучи, виступають тепер як піарники. Адже навіть використання опитувань із застосуванням методики "push polls" (тобто "підштовхувального" опитування) -- це вже не соціологія, а справжнісінький піар, що має на меті вплив на виборця.

Яким чином "боротися" проти участі соціологів у виборчих кампаніях на засадах піарників? Чи потрібно заради цього мобілізовувати соціологічну спільноту й Соціологічну асоціацію України? У цьому немає жодної потреби, бо й самі соціологи, котрі займаються цим, в аналогічних ситуаціях називають себе "політтехнологами" (як уже зазначалося, останнім сплачують, як мінімум, на порядок більше). Що ж до самої можливості участі соціологів у такій ролі у виборчій кампанії, то це їхнє право. Соціологи не "ганьблять психологію як науку, бо спеціалісти-психологи використовують відповідні методи й засоби під час тренінгів кандидатів, а філологію -- за те, що її представники навчають кандидатів правильно (та ще й державною мовою) виступати перед виборцями. Так можна докотитися до звинувачень хіміків у тому, що терористи використовують різноманітні хімічні речовини й технології у виготовленні бомб і вибухівки. Отже, проблема полягає в тому, щоб чітко відокремлювати діяльність соціологів і піарників у процесі організації виборів, пояснювати широким колам громадськості, що соціологи тут займалися проведенням досліджень, а стосовно зусиль з "керування громадською думкою", це вже поза сферою їхньої діяльності.

У соціологів є два можливих варіанти розв'язання проблеми політичного маркетингу та його взаємозв'язку із соціологією: чи то віддати політичний маркетинг маркетингові дослідження тощо у руки політологів, економістів або піарників, відмовившись від свого ключового з огляду на практичну затребуваність соціальної науки становища; чи то "очолити" рух, забезпечивши сучасній українській соціології першість серед інших соціально-гуманітарних наук у практичній діяльності з реформування суспільства. Тим паче, що тут ідеться не лише про політичний маркетинг, а й про складні взаємини прикладної соціології та маркетингових досліджень, соціології та низки інших царин знання.

6. Поняття, функції і види менеджменту. Політичний менеджмент

Під менеджментом (від англ.management -- керування, управління) взагалі розуміють процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо.

Зрозуміло, що цей процес здійснюється певними групами людей, які відповідно до законодавства та усталених соціальних і психічних норм поведінки, прийнятих у суспільстві, беруть на себе зобов'язання з реалізації влади над державною, комунальною, корпоративною власністю, власністю фірми і т. ін.

Отже, менеджмент розглядається з двох поглядів:

* як соціологічне вчення, що вивчає проблеми управління;

* як практичні рекомендації з управління великим підприємством, фірмою, концерном тощо.

Як соціально-економічне вчення менеджмент виник наприкінці XIX ст., коли були здійснені перші спроби систематизувати знання в галузі управління виробництвом. 1881 р. американець Дж. Вартон розробив перший систематичний курс управління для викладання цієї наукової дисципліни у коледжі. Але широке впровадження менеджменту в практику розпочалося після публікації 1911 р. книги Ф. Тейлора "Принципи наукового управління" та організації X. Персон першої наукової конференції з цього питання.

Подальший розвиток теорії менеджменту пов'язують з ім'ям керівника великої вуглевидобувної компанії Генрі Файоля, який сформулював основні принципи й функції менеджменту. Метою його концепції було обґрунтування універсальних принципів управління:

* необхідність підтримки дисципліни;

* ієрархічне підпорядкування;

* одноосібне керівництво;

* корпоративний дух;

* орієнтація на прибуток тощо.

Пізніше у теорії менеджменту були сформульовані основні функції управління: організація, фінанси, виробництво, маркетинг.

Історія розвитку управлінської думки свідчить, що у XX ст. виникло кілька наукових напрямів менеджменту: раціоналістична школа, школа людських відносин, школа взаємопов'язаних дій -- управлінських функцій та ін.

Раціоналістична школа досліджувала питання відповідності фізичних та інтелектуальних даних людей виконуваній ними роботі, вивчала проблеми попередньої підготовки працівників до роботи на виробництві. Засновником цієї школи був американський інженер Ф. Тейлор.

Теорія людських відносин, біля колиски якої стояв Ф. Мейо, базувалася на розумінні того, що навіть і чітко відпрацьовані виробничі операції та висока заробітна плата не завжди ведуть до адекватного зростання продуктивності праці й прибутків. Прихильники цієї теорії не без підстав вважали, що соціально-психологічні чинники також відіграють помітну роль у цих процесах. Такі чинники, як сприятливий морально-психологічний клімат у колективі, турбота керівництва про підлеглих, підвищують задоволеність останніх своєю роботою, а відтак сприяють зростанню ефективності виробництва.

Однак теорія людських відносин не могла дати відповідь на всі запитання, що виникали в процесі управління та взаємин людей у процесі виробництва. Спробу інтегрального розгляду цих питань здійснив Д. Макгрегор, який створив управлінську концепцію на основі поєднання досягнень науки про людську поведінку -- психології з процесом управління. Ця концепція, яку ще називають поведінковою, допомагала працівникам якнайповніше розкривати свої здібності та потенціал.

Новий якісний крок у розвитку теорії менеджменту уможливився завдяки появі кібернетики та широкому впровадженню в практику обчислювальної техніки. Виникли кількісні теорії управління, які, використовуючи конкретно сформульовані змінні характеристики об'єкта управління, розробляють математичні моделі розв'язання конкретних проблем управління на основі оптимізації процесу прийняття управлінських рішень.

Нині характер сучасного виробництва фахівці розглядають як процес безперервних взаємопов'язаних дій, кожна з яких, у свою чергу, також є процесом. Такі дії -- планування, організація, мотивація і контроль -- дістали назву управлінських функцій.

Коротко розглянемо кожну з цих функцій.

Планування полягає у формулюванні цілей об'єкта управління та шляхів їх досягнення. Воно дає уявлення про сучасний стан, напрями необхідного та вірогідного розвитку, а також найефективніші способи вирішення поставлених завдань.

Організація характеризує організаційну побудову об'єкта управління, його внутрішню структурну ієрархію, конкретні завдання, повноваження та відповідальність підрозділів або окремих людей.

Мотивацію використовують з метою створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для працівників, щоб забезпечити виконання ними обов'язків стосовно об'єкта управління та суспільства загалом.

Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їх структурі організації, відповідності структури цілям організації і т. ін. Результати контролю використовуються під час вироблення нових управлінських рішень і коригування раніше прийнятих ухвал і організаційних заходів.

Реалізація управлінських функцій потребує не лише певних управлінських рішень, а й наявності необхідної інформації для ухвалення зазначених рішень і зворотного зв'язку про виконання раніше прийнятих.

Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), можна й потрібно застосовувати в політичній діяльності, яка, зрозуміло, має певну специфіку починаючи з об'єктів і суб'єктів політики й закінчуючи процесами прийняття політичних рішень і, власне, політичними рішеннями та наслідками їх реалізації. Недарма ж талановиті менеджери виробництва часто-густо стають відомими

політиками та державними діячами, які знаються не лише на принципах управління, а й політичного маркетингу.

Відтак під політичним менеджментом будемо розуміти систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу.

У першому випадку йдеться про адміністративно-правові, а в другому -- ринкові підходи в управлінні політичною сферою.

Отже, політичний менеджмент передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в практичне життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей -- членів суспільства за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Останні три види соціотехніки управління інакше називають інструментами регулювання впливу на людей.

Окрім санкцій за порушення суб'єктом або об'єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група може використовувати також засоби заохочення.

До санкцій належать такі засоби переслідування, як звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування.

Серед засобів заохочення можна назвати доступ до матеріальних благ і послуг (квартир, прибуткових посад, спец магазинів та інших пільг), популяризацію в засобах масової інформації і т. ін.

Такі види впливу на громадськість застосовуються насамперед для того, щоб роз'єднати суспільні групи, які не поділяють панівних у суспільстві норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації.

Вплив на суб'єкти та об'єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються переконати останніх у необхідності того чи іншого політичного вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціональної аргументації. Активно використовують статистичні дані, факти, прагматичні аргументи, результати конкретних соціологічних і соціопсихологічних досліджень, логічно пов'язані між собою та аргументами, якими оперують агітатори.

Під час використання техніки нераціональної аргументації зацікавлені особи покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки. Отже, у цьому разі звертаються і покладаються на авторитети, думки більшості громадян і т. ін. Крім того, до цієї групи соціо-технічних прийомів належить і техніка формування емоційного компонента, коли звертаються до стереотипів, національних інтересів, таких засобів емоційної реакції, як висміювання, залякування і т. ін.

Маніпулювання суспільною свідомістю використовують тоді, коли є потреба вплинути на певні суб'єкти або об'єкти політики, які не повинні знати про наміри правлячих чи інших впливових кіл.

Засоби маніпулювання можна поділити на мовні та немовні. Перші передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше тощо. До других належать маніпулювання інформацією: блокування "невигідної" інформації, затримання її або викладення у сприятливому для себе контексті.

Найчастіше використовують фрагментарність інформації, яка унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об'єктивно. Це, так би мовити, пасивний варіант маніпуляції. До активних належить насаджування стереотипів, "правильних" норм і цінностей.

Стосовно політичної сфери суспільства виокремлюють менеджмент виборчої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з рекламування певних цінностей, доктрин, програм тощо. При цьому процес управління можна розглядати на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін. Скажімо, менеджмент виборчої кампанії можна здійснювати на всіх рівнях виборів депутатів (від сільської до Верховної Ради). Аналогічний підхід застосовується і щодо менеджменту діяльності правлячої еліти та проведення окремих політичних кампаній.

Література

1. Бурдье П. Социология политики. -- М, 1993.

2. Дилигенский Г.Г. О политическом рынке и рациональном выборе в российских условиях //Полис. -- 2000.-- №2.

3. Морозова Е.Г. Политический рынок и политический маркетинг: концепции, модели, технологии. -- М., 1998.

4. Політичний маркетинг та електоральні технології. - К., 2002.

5. Пшизова С.Н. Демократия и политический рынок в сравнительной перспективе // Полис. 2000. -- №2.

6. Полторак В. А. Политический маркетинг. -- Днепропетровск, 2001; Полторак В. Політичний маркетинг та організація виборчих кампаній // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2002. -- № 1. -- С. 61-79.

7. Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра. -- М, 1997. -- С. 303-304.

8. Полторак В. А. Маркетинговые исследования : Учебное пособие. -- 2-е изд. -- Днепропетровск, 2002; Полторак В. Маркетингові дослідження: сутність, методи, технології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 2000. -- № 1. -- С. 108-128.

9. Гелів С.Д., Рутор С.М. Політологія --2001.

10. Кон И. С. Позитивизм в социологии. -- Л., 1964.

11. Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // ПОЛИС. -- 1995. -- № 4.

12. Конт О. Курс позитивной философии // Сер. Родоначальники позитивизма. -- СПб., 1914. -- Вып. 4-5.