Політична комунікація

ЗМІСТ

Вступ

1. Політична комунікація, її функції і засоби

2. Політична мова в аспекті політичної комунікації

3. Політична символіка

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

В Україні політичні комунікації тільки зараз починають займати належне місце в житті суспільства. Їхнє вивчення в останні роки стало одним з основних напрямків розвитку політичної науки.

Початок вивченню цієї тематики було покладено в 20-і роки минулого сторіччя. Істотним кроком у розвитку цієї галузі наукового знання з'явилися дослідження, присвячені ролі медіа у формуванні політичного порядку. Правда, політичні комунікації в основному розглядалися як публічні інформаційні процеси й були предметом міждисциплінарних досліджень.

Політичну інформацію передає спеціальна сукупність вербальних структур, які використовуються у сфері політики, що являє собою політичну мову. Огляд літератури показав, що серед дослідників немає єдиного підходу до визначення даного явища. Оптимальними визначеннями, на думку Л.А. Нагорної, можна вважати ті, які характеризують політичну мову як сукупність дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації. Російський дослідник А. Чудінов визначає політичну мову як особливу підсистему національної мови, призначену для політичної комунікації, тобто для пропаганди тих чи інших ідей, емотивного впливу на громадян, вироблення суспільного консенсусу.

Політична мова відбиває політичну реальність, змінюється разом з нею і водночас бере участь у її створенні і видозмінюванні, а тому ця тема буде завжди актуальною для вивчення.

Теоретичне обґрунтування політичної комунікації заклали дослідження Н. Вінера, К. Шеннона, У. Уивера, М. Бубера, Ю. Хабермаса, Н. Лумана, Ф. де Соссюра, Р. Якобсона, А. Тоффлера й багатьох інших теоретиків, що працювали й працюють в області вивчення цієї проблеми.

1. ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ, ЇЇ ФУНКЦІЇ І ЗАСОБИ

Політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має постійно враховувати зміну внутрішньої й зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформації, що надходить із зовні, а також від власних субсистем про розвиток системи.

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з'єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність [5, с. 107].

Політична мова є матеріалізована форма фіксації політичних ідей, практики влади, в якій одночасно виявляється і приховується їх достеменний зміст. Специфіка політичної мови зумовлена тим, що суб'єкти політики в своїх мовних комунікаціях прагнуть не істини, а підтримки.

Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розвивається одночасно з політичними структурами. Однак існує безпосередній зв'язок між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем розвитку структур політичної комунікації. Останній визначається як технічним рівнем передавання інформації, так і базовою ідеологією політичної системи.

Як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальними або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації [3, с. 55].

Ліберальні структури політичної комунікації мають демократичний підхід, якщо існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про "уряд громадської думки", який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та підлеглими.

Комунікація життєво необхідна політичній системі. Політичний аналіз має враховувати проблеми інформації та політичної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це робиться в межах функціональної концепції дослідження політичної сфери суспільства.

У розвинених суспільствах політичні "послання" (тексти, повідомлення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Вони знають певні загальноприйняті "правила гри". А в суспільствах, що розвиваються, політична інформація має бути більш диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприємці, безробітні чи науковці). Хоча, звичайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про середній загальний рівень культурного та політичного розвитку країни.

Аналогічно можна класифікувати системи політичної комунікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що циркулює її каналами. Якщо, скажімо, газети й журнали доходять до читачів лише через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою високого рівня розвитку політичної системи взагалі та системи політичної комунікації зокрема. Те саме можна сказати і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політичних системах інформація надходить не тільки згори вниз директивним шляхом, а й навпаки: від пересічних громадян до урядових структур найвищого рівня.

Політична комунікація є специфічним видом політичних відносин і розглядається як невід'ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості [3, с. 110].

Масова комунікація (або інформаційно-пропагандистська діяльність) є діяльністю соціального суб'єкта з виробництва й розповсюдження соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб'єктів політики та спрямування їхньої діяльності.

Ця діяльність здійснюється з допомогою специфічних соціально-політичних інститутів -- засобів масової інформації.

Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації: завдяки засобам масової інформації, через організації та неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали, книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп'ютер тощо) засоби масової інформації. У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску і т. ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну політичною інформацією між правителями та підлеглими громадянами.

Процес комунікації через неформальні контакти характеризується двома ступенями передавання інформації. Аудиторія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інформації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля переважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже поширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами, (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо) [1, с. 29].

І хоча спосіб неформальних контактів політичної комунікації був найефективнішим у примітивних суспільствах, людський чинник завжди буде одним із найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим.

2. ПОЛІТИЧНА МОВА В АСПЕКТІ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Політика як суспільне явище більшою мірою, ніж інші види людської діяльності, потребує спеціальних засобів інформаційного обміну, встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Саме тому комунікація є обов'язковою складовою політики загалом та державної політики зокрема.

Сучасний світ, як відомо, це світ комунікацій. Нові політичні умови привели до зміни методів комунікативного впливу, бо політика - це завжди боротьба за владу, а в цій боротьбі переможцем звичайно стає той, хто краще володіє комунікативною зброєю.

Особливо важливе місце посідає комунікація як спільна діяльність з передачі та сприйняття інформації в процесах державотворення та формуванні політики, бо традиційно влада ставиться до числа вищих соціальних цінностей, а тому в боротьбі за владу використовуються всі людські можливості й досягнення науки, у тому числі й комунікативні технології. Ефективність державного керування - це багато в чому ефективність прийняття й реалізації політичних рішень, заснованих на результативності використання політичної комунікації. Саме вона на фоні сучасних демократичних процесів в Україні виформовує політичну свідомість громадян і підштовхують їх до визначених форм політичної поведінки.

Грамотне використання політичної комунікації дозволяє впливати на політичний процес, боротися суб'єктам політики за реалізацію своїх інтересів і домагатися поставлених цілей. «Якщо, наприклад, економіка цілком може функціонувати на основі ринкового саморегулювання при обмежених, переважно безпосередніх формах взаємодії людей, то політика неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою і громадянами», -- зазначають російські політологи В. Пугачов та О. Соловйов [7, с. 253]. Це, на їх думку, зумовлено самою природою політики як колективної, складно організованої, цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей з метою реалізації групових цілей та інтересів, які торкаються усього суспільства. Отже, потреба в політичних комунікаціях випливає з самої суті політики, оскільки колективний характер цілей, що реалізуються у політичному впливі, передбачає їх обов'язкове усвідомлення, сприйняття, а також координацію діяльності різних суб'єктів політичної діяльності. Тому і в нашій країні останнім часом, із проголошенням незалежності, політична комунікація стала предметом масового інтересу. Україна стає динамічним суспільством, в якому, на думку українського дослідника, професора Г. Почепцова, комунікація посідає нове місце, перетворюючись на важливий чинник суспільного, політичного і бізнесового життя сьогодення [7, с. 258].

За останні роки комунікативні технології якісно перетворили вигляд сучасного миру. Як показує світовий досвід, розвиток політичних комунікацій зумовлений ускладненням способів організації політичного спілкування. Засоби й канали доставки різноманітних відомостей зробили справжню революцію в людському спілкуванні, якісно змінили форми організації влади й сам вигляд політичного простору. Такий підхід до проблеми комунікаційного змісту політичних процесів дає підставу розглядати сучасну сферу політики як масштабний діалог владних і цивільних структур. Нині здатність учасників політичного дискурсу налагоджувати стосунки безпосередньо пов'язана з наявністю у них ефективних каналів комунікації, вмінь і навичок ефективно застосовувати прийоми спілкування, і що не менш важливо, необхідних для цього ресурсів, оскільки від рівня володіння засобами політичної комунікації великою мірою залежить становище у сфері політики тих чи інших суб'єктів, які завдяки вмінню здійснювати ефективні комунікації можуть або втратити, або набути конкурентоздатності на політичному ринку. Тому політичні комунікації служать характерним показником виникнення нових політичних практик і відносин, використання технічних можливостей у сфері влади. В них з'єднуються наміри опонентів і використовувані ними засоби спілкування із приводу влади, в них політичні можливості громадян й інститутів трансформуються в реальні владні статуси, впливають на розподіл суспільних цінностей, в них повною мірою проявляються вигоди й витрати застосування в політиці нових інформаційних технологій.

Одночасно й сама влада, її політичні структури й інститути перетерплюють істотні трансформації.

Державні структури починають освоювати технології он-лайн, піар-комунікацій, політичної реклами й інші сучасні методи спілкування із цивільним суспільством. При цьому традиційні носії політичного впливу в суспільстві - партії - поступаються провідним місцем ЗМІ й іншим інститутам, що формують інформаційний простір влади.

Сьогодні від ступеня володіння піар-технологіями або засобами політичної реклами залежить положення в сфері політики державних структур, які можуть або втратити, або знайти конкурентоздатність на політичному ринку, можливості для просування своїх проектів.

Науковці по-різному тлумачать зміст поняття комунікації. У широкому значенні -- це різновид взаємодії між тими чи іншими суб'єктами інформаційного впливу за посередництвом певного визначеного об'єкта, тобто повідомлення. Отже, мова йде про взаємодію певних людей, груп людей, соціальних інститутів, суспільства загалом. Український дослідник В. Бебик пропонує таке визначення поняття комунікації: «Комунікація -- це опосередкована і цілеспрямована взаємодія двох суб'єктів, яка може відбутися як в реальному, так і віртуальному просторі і часі» [7, с. 258]. Будь-яка комунікація, вважає він, передбачає передачу інформації, тому визначає відносини і, як наслідок, взаємовідносини між суб'єктами, які перебувають у процесі комунікації.

Більшістю науковців комунікація, яка виконує в суспільстві функцію консенсусу, взаєморозуміння, визначається як процес суспільної взаємодії за допомогою повідомлень, змістом яких є державне управління, здійснення влади та політики. Ця взаємодія відбувається в різних формах: від приватних зустрічей керівників держави до випуску спеціальних інформаційних видань і виступів політиків на сесіях і зібраннях. Так, В. Бебик вважає, що політична комунікація - це процес передачі і обміну спеціальною політичною інформацією, що циркулює між частинами політичної системи, між політичною і суспільною системами, а також між суспільними групами та індивідами [6, с. 80]. А оскільки основний спосіб передачі політичної інформації вербальний, тобто мовний, мова привернула увагу і фахівців з політології. Філологія вивчає мову як засіб комунікації взагалі, політологія же розглядає мову як засіб політичної комунікації, тобто між опонентами в політичній сфері, де її основна функція - це вироблення вербальних механізмів зв'язку між владою і громадянським суспільством. Тут мова виступає ідеологічним чинником.

Комунікативна взаємодія передбачає:

1) взаємний обмін інформацією, а саме -- передачу інформації та забезпечення її розуміння всіма учасниками комунікативного процесу;

2) активну взаємодію суб'єктів комунікації, починаючи від оцінки, сприйняття чи не сприйняття інформації і закінчуючи об'єднанням з метою організації спільної діяльності, у процесі чого формується взаєморозуміння, суперництво чи конкуренція;

3) взаєморозуміння учасників комунікації.

Отже, комунікативну взаємодію між центрами прийняття державно-управлінських рішень можна розглядати як інформування, взаємовплив, певні взаємовідносини між її учасниками, досягнення порозуміння.

Виявлення механізмів політичної комунікації представляється значимим для визначення характеристик мови як засобу впливу, що є актуальною проблемою сьогодення. Політична мова ставиться до особливого типу спілкування, для якого характерний високий ступінь маніпулювання. У цьому контексті важливість вивчення політичної мови продиктована необхідністю пошуку для політиків оптимальних шляхів мовного впливу на аудиторію, з одного боку, і необхідністю розуміння аудиторією щирих інтенцій і схованих прийомів язикового маніпулювання, з іншої сторони, бо політична комунікація покликана зробити прямий або непрямий вплив на розподіл влади (шляхом виборів, призначень, створення суспільної думки й ін.) і її використання (прийняття законів, видання указів, постанов та ін.).

Термін «політична мова» не є сьогодні загальноприйнятим. Поряд існують такі визначення, як «мова політики», «політичний дискурс». Іноді їх уживають як синоніми, але, на думку А.Н. Баранова, ці поняття слід розрізняти. За ним, «політичний дискурс» - це сукупність усіх мовних актів, які використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної поведінки, які оформилися згідно існуючих традицій та отримали перевірку досвідом [5, с. 214]. Під мовою політики, за визначенням Л.А.Нагорної, зазвичай розуміють термінологію і риторику політичної діяльності. У ній розрізняють мову законодавства, мову управління, мову дипломатичного спілкування та переговорів, мову політичної пропаганди, мову політичного виховання. Політична мова у такому баченні - це не обов'язково прерогатива професійних політиків чи державних чиновників; це, по - перше, ресурс, відкритий для всіх членів мовного співтовариства, а по - друге, мова, що застосовується у маніпулятивних цілях. До сфери політичної мови відносять також увесь спектр проблем, пов'язаних із політичною коректністю і боротьбою за чистоту мови. Втім, визначається, що обидва поняття, «мова політики» та «політична мова», перебувають у відносинах перехрещування - мова політики так само є мовою маніпуляцій, як і політична мова [4, с. 74].

Під політичною мовою А.Н. Баранов розуміє особливу знакову систему, яка призначена саме для політичної комунікації [5, с. 215]. Таким чином можна дійти висновку, що поняття «політична мова» є ширшим за поняття «політичний дискурс». На думку В.В. Петренко, визначити поняття «політичної мови» можна так, це сукупність вербальних структур, які використовуються у сфері політики й вплив на політичну свідомість індивідів та їх участь у перебігу політичних процесів. Політичну мову не можна зводити тільки до мови публічних політичних дискусій, адже сюди входить і мова документів, законів і т.п. [6, с. 36-44].

Значній інтерес останнім часом до проблем політичної мови, на думку В.В. Петренко, зумовили такі фактори, як усезростаюча роль політики і політиків у світі, співпраця політичних структур і мас - медіа, активізація виборчого процесу, а відповідно і загострення конкурентної боротьби між політиками, розширення сфери політичної комунікації, зростання ролі інформаційного впливу в сучасній політичній практиці, де, як відомо, мова завжди була і залишається одним з найважливіших засобів передачі інформації.

Використання мови в політичній комунікації має свою специфіку. Мова, на думку Л.А. Нагорної, має бути достатньо дохідливою й зрозумілою широкому загалу і водночас функціонально зумовленою необхідністю бути на рівні найсучаснішого політичного знання і тому ускладненою. Її відмінність від звичайної мови полягає і у певній «завуальованості» - політичні потреби часто зумовлюють езопівську манеру висловлювання, розраховану на «читання між рядками». Внаслідок цього політична мова, за самою своєю суттю спрямована на досягнення комунікативного ефекту, може й ускладнювати процес порозуміння [4, с. 172] .

Отже, актуальність обраного предмету на сучасному етапі полягає в тому, що вивчення політичної мови допоможе виявити не лише загальний напрям політики, але й зрозуміти зміст тих міфів, які свідомо «запускаються» в суспільну свідомість і є засобом маніпулятивного впливу (який стає найвитонченішим, коли діє на підсвідомість), бо вдосконалення маніпулятивних технік впливу на свідомість і півсвідомість, яке створює можливість підміни політики політтехнологіями, кваліфікується як одна із головних небезпек сучасної епохи. Так створюється викривлене, в певній мірі віртуальне, клішоване сприйняття дійсності. Наслідком стає штучна дебілізація свідомості (термін Ж. Дельоза). Знання про політичну мову надасть можливість не бути просто пасивним учасником політспектаклю, убезпечити себе від негативного впливу сучасних політтехнологій.

Політична комунікація практично підсилює за допомогою і мови також вплив політичних ідей на суспільну й індивідуальну свідомість. І далі необхідно вже розглядати роль політичної мови як засобу впливу на громадськість. Ця сфера досліджень зараз швидко розвивається, хоча цей вплив був відомий ще античній історії, коли вивчали ораторську мову, мовний вплив оратора на аудиторію.

Проблему впливу в різні часи аналізували різні дослідники (С. Кара-Мурза, М. Бахтін, Р. Бахем, М. Едельман, Д. Болінджер, І. Рогозіна, Г. Кресс та Р. Ходж та ін.). Вони по різному розкривали ідеологічну сутність мови, яка полягає в тому, що виражальні можливості мови забезпечують висловлюванню потрібну значимість. Так, І.В. Рогозіна наголошує, що націленість мовних одиниць на вплив є обов'язковою умовою їх застосування в будь-якому виді комунікації. І більшість довідників сходяться на тому, що мова на виконувала б свого комунікативного призначення повністю, якби не здійснювала вплив на суспільство, детермінуючи його уявлення про ті події і явища, які відбуваються в ньому.

Серед факторів, які сприяли пожвавленню вивчення процесів мовного впливу в сучасний період, В.Петренко називає розвиток засобів масової інформації, особливо телебачення, посилення впливу на свідомість людей реклами, посилення політичної боротьби, що призводить до необхідності цілеспрямованого формування громадської думки. Активізація вивчення мовного впливу зумовлена необхідністю ефективного регулювання поведінки членів суспільства [6, с. 124].

Активне використання мови в політиці з метою здійснення впливу зумовлене притаманними їй, як засобу комунікації, характеристиками, як, наприклад, інформування з метою спонукання, робити оцінку з метою нав'язання певного способу поведінки, встановлення переконливості, організації і т.ін. Але в політичній комунікації, на думку В. Петренко, кожен індивідуальний акт висловлювання містить деякий суб'єктивно - оціночний момент, який характеризується також і навмисним вибором засобів вираження, прогнозування прагматичного (практичного) ефекту висловлювання [6, с. 128].

Отже, оскільки сьогодні майже кожне політичне угрупування прагне до того, щоб виробити власну ідеологічно орієнтовану форму мовного спілкування, тобто комунікації, саме яка на сьогодні є своєрідним системоутворюючим чинником, який забезпечує зв'язок між владою і суспільством, політична мова в цьому аспекті буде відігравати найважливішу стратегічну роль остільки, оскільки буде існувати політична система і політична конкуренція. І завдяки мові політична комунікація стає одним з важливих факторів консолідації суспільства, високого рівня легітимності політичних інститутів, узгодження політичних інтересів, суспільно-політичних конфліктів, відкритого діалогу влади й суспільства й, як наслідок, - стабільності політичної системи.

3. ПОЛІТИЧНА СИМВОЛІКА

Невід'ємною складовою формування, фіксації та самовідтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної й політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Зрозуміло, що вони не можуть самовідтворюватися без безпосередньої реалізації комунікативним шляхом.

Політичний символізм - невід'ємна частина ідеології, політики, культури. Під політичною символікою здебільшого розуміються символи, о існують і використовуються в політиці. Докладне визначення подає словник "Політологія": "Політична символіка - це сукупність виразних засобів, що надають політичному життю, політичній дії, різним формами матеріальної політики явний, особливо очевидний або навпаки, прихований сенс" [2, с. 28].

У суспільному житті символи виконують об'єднуючу й мобілізуючу роль, є засобами агітації та визначення політичної позиції. Знакові системи, з допомогою яких організується та спрямовується політичне життя, можуть бути досить різноманітними: це стиль політичної промови й адміністративної документації, характерні мовні звороти у виступах політичних діячів, у політичних деклараціях і документах, специфічні «політичні літургії» (національні свята, офіційні візити, церемонії), архітектура офіційних будинків та монументів, поширений у даному середовищі стиль одягу.

Політична культура суспільства в процесі історичного розвитку пристосовується до соціальних, у тому числі й до класових інтересів, носії яких посідають у політичній системі панівне становище. Під тиском історичних, економічних та інших факторів домінуюча політична культура зазнає певних змін, які не відбуваються швидко й автоматично, оскільки в даному разі порушуються політичні цінності та уявлення, що глибоко вкоренилися в суспільстві.

Так, наприклад, за умов сталінізму правляча верхівка «втискувала» в політичну свідомість і поведінку населення норми авторитарно-патріархальної політичної культури. Перехід від авторитарної до плюралістичної демократичної політичної системи неможливий без радикального подолання старої політичної культури. І однією з найбільш суттєвих суперечностей, що постали в політичному розвитку нашого суспільства на сучасному етапі, є те, що заходи організаційно-політичного та організаційного характеру для розвитку гласності й демократії, котрі впроваджуються «згори», накладаються на авторитарно-патріархальну політичну культуру, яка й донині панує в широких верствах суспільства.

Для сучасного періоду суспільного розвитку все більш характерною ознакою є те, що сприяння розвитку політичної культури народу стає найважливішою функцією держави та політичних партій. Можна визначити деякі напрямки формування політичної культури [8, с. 210]:

- організація через систему навчальних закладів та самоосвіти вивчення політичної науки (політології), соціально-політичних учень минулого й сьогодення, політичних документів держави, конституції та інших законів;

- широке використання для формування політичної свідомості громадян засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, кіно тощо);

- залучення до участі в політичному житті громадян держави: вибори, референдуми, збори і т. д.;

- широке використання в політичній пропаганді історичних традицій, ідеалів та цінностей;

- заохочення громадян до самостійного аналізу явищ політичного життя як у країні, так і за рубежем і т. д.

Слід підкреслити, що зростання значення та ролі політичної культури народу в суспільному житті є об'єктивною закономірністю розвитку й функціонування демократичного суспільства і держави. Суспільна практика переконливо свідчить: що вищим є рівень політичної культури громадян, що повніше люди поінформовані про те, що насправді відбувається в країні та за її межами, то відповідальніше вони ставляться до власних справ, до справ держави та суспільства

Символ є ідейною або ідейно-образною структурою. У широкому розумінні символ -- це образ, у структурі якого предметний образ і зміст постають як нерозривні частини одного цілого [3, с. 139].

Основними різновидами політичної символіки є [2, с. 21]:

1. Мовна символіка.

2. Національно-державна символіка:

- державні символи (герб, прапор, гімн);

- грошові знаки (національна валюта);

- знаки розрізнення (регалії вищих осіб держави, форма одягу, державні нагороди);

3.Образотворчо-мистецька політична символіка:

- предметно-об'єктна політична символіка;

- політико-музична символіка;

- скульптурно-архітектурна політична символіка;

4. Політична емблематика:

- умовно-графічна символіка;

- наочно-агітаційна символіка;

5. Політичні ритуали.

6. Політичні символи зовнішнього вигляду, місця та часу дії:

- політична мода та стиль;

- політична топоніміка (географічні назви);

- символи місця дії;

- символи часу дії (символічні назви історичних епох)

7. Неполітичні символи, що набувають політичного змісту.

8. Люди, як політичні символи.

Різноманітні символи мають велике значення в житті людей. З допомогою символів вони взаємодіють одне з одним, і в цьому плані символи є певними засобами регулювання соціальної поведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інформація, що сприймається суб'єктом, є певною сукупністю візуальних і звукових символів. І кожен суб'єкт розшифровує її зміст у формулах, що мають для нього певний сенс.

Кожен народ опановує власні національно-державні символи, які створюються упродовж тривалого часу та базуються на давніх традиціях. Частина їх формується спонтанно, частина -- запроваджується політичною елітою.

Центральне місце в системі політичної символіки, яка є, по суті, субсистемою політичної системи взагалі, посідають прапори, конституції, гімни, свята, грошові знаки, політичні ритуали (наприклад, процес інавгурації новообраного президента в США) тощо. Останні є важливим компонентом "громадянської релігії", характерної для певного.

Завершеним і сконцентрованим втіленням ідеалів свободи і прав людини стала для американців статуя Свободи, яка є символом "американської мрії", успіхів країни необмежених можливостей.

Виразником національного духу, чинником, що сприяє формуванню національної самосвідомості, та водночас символом країни можуть бути міста. Скажімо, Київ для більшості українців -- це насамперед Президент, Верховна Рада, уряд, Києво-Печерська лавра та Софійський собор.

Символічним є також вибір назви національної грошової одиниці України -- гривні. У контексті того, що в той час як Україна не мала власної державності, введення назви української грошової одиниці, тотожної назві грошової одиниці Київської Русі, є глибоко символічним актом. Він немовби перекидає місток психологічного зв'язку громадян українського суспільства з пращурами, чия держава була однією з наймогутніпіих у тодішній Європі.

ВИСНОВКИ

Сучасний світ, як відомо, це світ комунікацій. Нові політичні умови привели до зміни методів комунікативного впливу, бо політика - це завжди боротьба за владу, а в цій боротьбі переможцем звичайно стає той, хто краще володіє комунікативною зброєю.

Політична мова є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з'єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність. Політична комунікація має бути засобом координації суспільно-політичних інтересів на основі повного інформування, поваги до прав і свобод особистості, демократичної політичної культури та свободи мас-медіа від владних структур. Це ідеал, якого треба прагнути шляхом постійної та копіткої роботи.

Невід'ємною складовою формування, фіксації та самовідтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної й політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали.

Характер політичної комунікації в суспільстві, рівень її розвитку визначаються рівнем загальної та політичної культури суспільства, опосередковуються їх цінностями й нормами. Але політична комунікація як засіб існування й передавання політичної культури саме й визначає рівень політичної культури суспільства, особливості функціонування політичної сфери суспільства.

Насамкінець зазначимо, що політична комунікація має бути засобом координації суспільно-політичних інтересів на основі повного інформування, поваги до прав і свобод особистості, демократичної політичної культури та свободи мас-медіа від владних структур. Це ідеал, якого треба прагнути шляхом постійної та копіткої роботи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бебик В. К проблеме коммуникации и ее функции в обществе // Персонал. -- 2004. -- № 3. -- С. 28-33.

2. Мисюров Д.А. Политическая символика: структура и функции // Вестник МГУ, сер. 12: Политические науки, -- 1999, -- №1. -- С. 20-28.

3. Нагорна Л.А. Політична мова і мовна політика (діапазон можливостей політичної лінгвістики). -- К., 2005. -- С. 316.

4. Петренко В.В. Політична мова / В.В. Петренко. -- К., 2005. -- С. 216.

5. Почепцов Г. Теорія комунікації. -- К., 1996. -- 408 с.

6. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. -- К., 2005. -- 410 с.

7. Тавадов Г. Т. Политология. -- М., 2000. -- 568 с.

8. Теорія і практика політичного аналізу / За заг. ред. О. Л. Валевського і В. А. Ребкала. -- К., 2003. -- 360 с.