Україна і Європейський Союз

Одеський державний медичний університет

Фармацевтичний факультет

(заочна форма навчання)

Кафедра суспільних наук

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ПОЛІТОЛОГІЇ

Варіант № 15

Студентки:

2 курсу 2 групи

Фарм. факультету

(заочна форма)

Одеса 2009

ПЛАН

1. Етнополітика, її суб'єкти та об'єкти.

2. Теорія лідерства Н.Макіавеллі.

3. Україна та ЄС. Україна та НАТО.

Література.

1. ЕТНОПОЛІТИКА, ЇЇ СУБ'ЄКТ ТА ОБ'ЄКТ

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу політики називають «етнополітикою», або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родоплемінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави.

Тема етнополітики актуальна, адже весь світ поліетнічний, складається з держав - націй, майже всі держави поліетнічні. Україна поліетнічна, нещодавно стала незалежною. Усі питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає етнополітологія -- складова частина політології. У демократичних державах Заходу етнополітологія є самостійною авторитетною наукою та навчальною дисципліною. Знання основ етнонаціональної політики дає громадянам України можливість активніше включатися у суспільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.

Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утворилися внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики, не витримали випробування часом і розвалилися під тиском національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюдських цінностей, який став головним принципом у діяльності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до національного питання .

Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихильники першої точки зору А.Степен, Й.Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реалізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ресурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючись в їх національну самобутність. Інші дослідники -- М. Леві, М. Хехтер та ін. -- твердять, що держава стосовно етносів є відносно автономною силою, а політична її еліта має на меті власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П.Ванден Берг, Е.Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. Наявність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проблем у різних державах, а з іншого -- ускладнює розуміння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).

Дж.Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зокрема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність держави й етносів (або їх представників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог.

Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політикою. До них належать:

1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститутами влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатонаціонального електорату, національних рухів і партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів -- свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.

2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперервним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування національних еліт.

3. Етнополітична організація як частина організаційних структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні воле вияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає визначеної спрямованості процесові міжетнічних відносин. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві.

Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, традицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетнічний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, які регулюють стосунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації національних інтересів, етнополітика забезпечує моделювання і прогнозування етнополітичних ситуацій, що можуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Інноваційність має базуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології населення, традицій тощо.

Одним із найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини. До таких прав, зафіксованих у документах міжнародного співтовариства і реалізованих демократичними державами, належать:

-- право на етнічну ідентичність, збереження і розвиток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задоволення національних звичаїв, обрядів та ін.;

-- право нації, народу на самовизначення, яке, залежно від конкретних умов, може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших країн;

-- право на захист від дискримінації за національною ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають право на повну реабілітацію й компенсацію від наслідків цих антигуманних дій.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності не греків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" -- "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну систему, інші вчені -- як форму існування, тобто як природний феномен.

Етнос -- сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом "ми -- не ми", "свої -- чужі", "ми такі, а решта -- інші". Таке усвідомлення своєї єдності й само ідентифікація є відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління за допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства -- неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Зміни у складі й засобі життя певного етносу або навколо нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різновидах: етноеволюційному й етнотрансформаційному. Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і політико-культурними чинниками, контактно - дисконтактними відносинами одного чи декількох етносів -- з іншими, спорідненими, близькими .

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин, включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені інших.

Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як "етнічна група", "нація", "народ", "національність" та ін.

Етнічна група -- спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір, обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Тут важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно [9, с 48].

Використання поняття "народність" слід розуміти як наслідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй .

Сучасна західна концепція нації ґрунтується на найважливішій ознаці -- національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія -- це не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:

1) історична територія, або рідний край;

2) спільні міфи та історична пам'ять;

3) спільна масова, громадська культура;

4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;

5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів".

Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є етнос, нація, націоналізм, національна меншина. Етнос -- це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок із нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах територіального патріотизму, друга -- як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя -- як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадянським, так і етнічним принципами.

2.ТЕОРІЯ ЛІДЕРСТВА Н.МАКІАВЕЛЛІ

Лідерство присутнє там, де є влада, організація і люди. Не можна стати лідером в ізольованому від інших середовищі. Слово "лідер" (англ. leader) означає "ведучий", а це передбачає існування "ведених". Всередині еліти окремі її представники відрізняються від інших явно більшим впливом на суспільство і своїх колег. Виникає необхідність визначення відмітних властивостей лідера, які можна подати в такому визначенні: лідер є особа, яка здійснює постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу чи організацію. В цій дефініції наведені три масштаби впливу лідера. Інші ступені впливу на навколишнє мікро - і макросоціальне середовище не роблять особу лідером.

Інститут лідерства покликаний до життя появою складних за своєю організацією систем, які ґрунтуються на взаємодії різнорідних і протилежних соціально-економічних, політичних і духовних інтересів та їх носіїв (індивідів, груп, організацій). Лідерство пов'язане з пошуком оптимальних і ефективних способів управління соціальними процесами.

Політологія розглядає лідерство як один із найважливіших елементів механізму регулювання відносин індивідів, соціальних груп та інститутів у сфері політики і досліджує цей феномен у трьох основних аспектах:

- сутність лідерства, яке обумовлене соціальними потребами;

- роль лідерства у функціонуванні політичних систем;

- типологія політичного лідерства.

Інтерес до лідерства і усвідомлення цього соціального, а точніше, соціопсихологічного феномена сягає античних часів. У Конфуція лідерство закладене в його патріархальній концепції держави та є ієрархізованим "згори-вниз". За принципом "виправлення імен" кожен отримував своє місце в соціальній системі відповідно до реальності, кожен отримував своє ім'я відповідно до статусу, що має. Безумовним лідером виступав Імператор - Син Неба, правитель Піднебесної. Далі йшли "кращі", "вищі", "старші" і т.д.

В античності і середньовіччі переважала ідея богообраності лідерів на відміну від простих смертних. Н. Макіавеллі переніс проблему політичного лідерства зі сфери уявного і бажаного в площину реальних соціальних відносин. У трактаті "Володар" і в праці "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія" він визначив природу, функції і технологію лідерства, заклавши цим основи подальших досліджень у цій галузі. Н. Макіавеллі дав узагальнений образ лідера як правителя, який згуртовує і презентує все суспільство, реалізує свою владну енергію для підтримання соціального порядку. Його рекомендації стали своєрідним дороговказом у хащах політики для плеяди лідерів наступних поколінь.

В основі лідерства, за Макіавеллі, лежить прагнення до влади, а володіння владою означає здобуття багатства і привілеїв. Він з прагматичних позицій оцінює притаманне будь-якому індивіду прагнення до влади. Ця властивість не пов'язана з особистими чеснотами чи недоліками, а діє подібно об'єктивному закону, який не залежить від волі і свідомості людей. Правитель, який прагне успіху, повинен враховувати психологію оточення: сила на стороні лідера, коли він знає особливості способу мислення, моральні принципи, достоїнства і вади людей.

Функції лідера, згідно з Макіавеллі, обумовлені його рольовим статусом у суспільстві: це забезпечення стабільності, інтеграція різнорідних інтересів в ім'я цілісної держави, мобілізація громадян на здійснення загальнозначущих інтересів.

Технологія лідерства в нього синтезує вміле поєднання заохочення і покарання; він створив оригінальну "рецептуру" і дозування обох технологій. Заохочення ефективні лише у випадку виконання свого призначення, їх доцільно роздавати "малими дозами". Покарання, навпаки, краще застосовувати у "великих дозах".

В узагальненому вигляді теорія лідерства Н. Макіавеллі ґрунтується на чотирьох змінних:

- влада лідера базується на підтримці його прибічників;

- у взаємодії "правитель - піддані" обидві сторони повинні ясно уявляти, що можуть очікувати один від одного;

- лідер повинен мати волю до політичного виживання;

- правитель за будь-яких обставин має залишатись взірцем для наслідування за своїми особистими якостями.

Н. Макіавеллі виводив характер лідера із взаємодії є правитель - піддані". Мудрий лідер поєднує в собі якості лева - силу і чесність, і якості лисиці - містифікаторство та майстерне лицедійство. Таким чином, його природжені якості доповнюються набутими навичками і властивостями.

Лідерство є не що інше, як управлінський статус із властивою йому обов'язковою функцією прийняття рішень. Така інтерпретація лідерства обумовлена структурно-функціональним підходом до аналізу суспільства як ієрархічно організованої системи соціальних позицій і ролей. Винятковість лідерства полягає в здатності спрямовувати і організовувати колективну поведінку членів суспільства. Будь-яке рішення лідера завжди є доленосним, навіть коли воно не дуже масштабне.

Політичне лідерство завжди означає вплив на інших людей, причому цей вплив особливий: він є постійним і здійснюється на всю групу, організацію, суспільство; він є пріоритетним, оскільки характеризується односпрямованістю - від лідера до членів групи; він спирається не лише на пряме застосування сили, а перш за все на авторитет. Диктатор, який спирається лише на силу, - це не лідер, так само як і керівник державного рівня, який втрачає свій вплив за вказаними параметрами.

Політичне лідерство не передбачає жорсткої і формалізованої системи відносин "панування-підкорення", властивої політичному керівництву. В цьому аспекті лідерство найбільш явно виявляється в суспільствах перехідного типу, коли структурні перетворення вимагають чіткого впорядкування поведінки окремих елементів соціальної системи.

У структурі лідерства чітко виділяються три головні компоненти - індивідуальні риси лідера, ресурси лідера і ситуація, в якій він діє. Справжнє лідерство - це завжди відповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, а тут повинні враховуватись два важливі чинники: принцип відносності і компоненти ефективного лідерства.

3. УКРАЇНА ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ. УКРАЇНА ТА НАТО

“Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних у зовнішній політиці нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.

Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор проаналізував фактори “європейського вибору” України, зупинився на найважливіших сторінках взаємовідносин Україна - ЄС: 1991 - 1999 та подав прогноз щодо можливих варіантів подальшого розвитку двосторонніх відносин.

Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.

По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями.

По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна 15-17ст. та ін.) Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п'ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи.

По-третє, ймовірна “загроза зі Сходу”, і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи, виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обійм Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.

В свою чергу, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.

Разом із цим, всупереч бажанню прокомуністичних сил “реанімувати” “единый и неделимый”, Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність в наддержавну структуру федеративного характеру. Останній фактор “європейського вибору” України, що теж був і залишається важливим елементом інтеграції України це, - “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників.

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20(!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним.

Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Вже 2 грудня 1991 року, була прийнята Декларація ЄС по Україні, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).

З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС.

Безумовно, найновішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною. Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого. До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексій та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року). Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна ЄС. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС - 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Із вступом в дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому.

В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: “Спільна позиція щодо України”, який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.

20 грудня 1996 року “План дій ЄС стосовно України” був прийнятий в Брюсселі. Згідно цього Плану - Україна до 1999 року отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.

В березні 1997 у Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Таким чином вже можна відчути “присутність” ЄС в нашій державі.

Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель відкриття для України перспективу асоційованого членства в ЄС.

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв'язки та ін.

Які можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?

Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі вже в 1999/2000 рр. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізації своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.

Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправної участі в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ, тісної співпраці із НАТО та ЗЄС і подальших кроків взаємодії із європейськими структурами, Україна цілком реально зможе отримати статус асоціативного партнера ЄС. В разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у політичній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.

Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції розвитку Української держави, і хотілось би зазначити, що він повинен залишитись тільки на папері, не дивлячись на реальні можливості його втілення. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентоспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій ніколи не спіткає Україну.

Запропоновані варіанти можливих взаємовідносин України з ЄС можуть мати своє продовження. Кожен з них більшою мірою залежить від самої України, ніж країн ЄС.

Подальші темпи процесу інтеграції України до європейських структур в руках народу України, його бажанні та праці.

Північноатлантичний військово-політичний блок - НАТО був створений 4 квітня 1949 року з ініціативи США. Із самого початку він був знаряддям "холодної війни", спрямованої проти Радянського Союзу і його союзників. Агресивна спрямованість дій НАТО змусила соціалістичні країни в 1955 році створити оборонну Організацію Варшавського Договору. Радянського Союзу не стало, відповідно розпався й Варшавський Договір. Але блок НАТО, незважаючи на заяву своїх лідерів, не тільки не припинив існування, але ще більш став підсилюватися й проявляти свою агресивну сутність.

Під керівництвом президента Л.Кучми пройшло засідання Ради національної безпеки й оборони України, де схвалена стратегія курсу приєднання до НАТО. У прийнятих документах говориться, що кінцевою метою зовнішньополітичної стратегії "повинне стати приєднання нашої держави до цієї системи колективної безпеки в Європі, що нині базується на НАТО". Більшість українських мас-медіа сприйняли таке рішення захоплено.

У даному зв'язку рішення української влади, на наш погляд, повинне викликати не захват, а ряд питань, без відповідей на які неможливо усвідомити, що ж коштує за ухваленими рішеннями.

Перше й, мабуть, головне, що вимагає з'ясування. Як дана ініціатива влади відбиває інтереси самого українського народу? Це важливо як з юридичної, так і моральної точок зору. У статті 5 Конституції України говориться: "Право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народу й не може бути узурповано державою, його органами або посадовими особами". Численні в цьому зв'язку факти свідчать, що незважаючи на тотальну пропаганду прозахідного курсу країни, суспільна думка населення на цей рахунок має особливу позицію. Дані Інституту соціології Національної академії наук свідчать, що позиція населення на "Установлення зв'язків, насамперед, з розвиненими країнами Заходу" в 1994 році підтримувалося всього 13,3 відсотки громадян, в 1995 році - 13,9 відсотка, в 1996 році - 19%, в 1997 році - 13,8 відсотка. По наших власних розрахунках, ситуація істотно не змінилася дотепер. Більш того, у нас, у Криму, більша частина населення вважає блок НАТО агресивним, що неодноразово висвітлювалося в пресі. Слідом за цим резонно порушити питання: чиї тоді інтереси, інтереси якого народу виражає сучасна українська влада?

Друге. На засіданні СНБО президент Л. Кучма заявив, що "зі зміною загальної ситуації у світі, напевно, у Європі не найдеться жодного політичного лідера, що не визнавав би за НАТО роль структури забезпечення європейської безпеки". Сильна заява, але загальне. Більш конкретно про єдність "політичних лідерів" не повідомляється. А повідомляти більш чітко й аргументовано потрібно. Потрібно, оскільки блок НАТО вже в нових історичних умовах неодноразово проявляв себе як агресор. Зокрема, віроломно порушивши міжнародне право, власний устав, альянс ініціював бойові дії в Югославії, істотно зруйнувавши Белград, убивши більш тисячі ні в чому не винних сербських мирних жителів, включаючи дітей, жінок, старих і навіть китайських дипломатів. Про яку європейську безпеку може йти мовлення, коли натовські літаки під видом боротьби з тероризмом добивають Афганістан, де страждає насамперед мирне населення, намагаються нав'язати своє розуміння "миру" у багатьох інших регіонах планети.

У цей час лідери країн Північноатлантичного альянсу, особливо після 11 вересня 2001 року, в один голос заявляють про початок тотальної війни з "міжнародним тероризмом", ісламським фундаменталізмом і ін., де блок НАТО повинен стати одним з головних інструментів у цій боротьбі. Уже оголошені не тільки "терористичні персоналії", але навіть і окремі країни, названі "ізгоями". Очевидно, ніхто не сумнівається, що з тероризмом необхідно боротися, але кому і яким методам? Відомо, що саме під різними благими прийменниками країни НАТО в післявоєнний час, як свідчать історичні дані, зробили понад агресивні акції, з яких найнебезпечнішими з'явилися збройні конфлікти у В'єтнам, Лаос, Камбоджі, на Філіппін, у Малайзії, Алжир, Єгипет і, нарешті, повторимо, особливо волаючий факт - агресія проти Югославії. Так що ж змінилося в політику НАТО в сучасних умовах? У чому суть натовського розуміння безпеки? І куди прагнуть ініціатори "європейського вибору України"? На наш погляд, курс України на вступ у НАТО - це не забезпечення безпеки, а скоріше, навпаки, не що інше, як втягування країни в майбутні світові військово-політичні катаклізми. Влади України, намагаючись порушити про декларовану державний нейтралітет і без блоковий статус, намагаються утягнути свій власний народ у нові світові конфлікти в той час, коли на це, на наш погляд, немає ніякої необхідності. І чим далі буде йти зближення з НАТО, тим більше буде небезпека прояву рецидивів "міжнародного тероризму" і на самій Україні. Потрібно чи все це українському народу?

Третє. Багато оглядачів на Україні вказують на те, що з НАТО зближається Росія, що нібито це дає шанс і Україні підсилити свій курс так званого "європейського вибору". У такій точці зору проявляються або непорозуміння, або елементи цинізму.

Росія при всіх її нинішніх нещастях як і раніше є великою країною, що володіє другим у світі ядерним запасом, що істотно впливає на весь спектр геополітичних відносин у світі. Угода між НАТО й Росією по формулі "19+1" - це великий успіх російської дипломатії, оскільки деякою мірою сприяє нейтралізації агресивної сутності альянсу й розширює тимчасові можливості для відновлення зруйнованої Заходом і власними "демократами" економіки, а також і для модернізації збройних сил, інших інститутів безпеки. Із цього погляду, співробітництво Росії з НАТО можна тільки привітати. Але для "не перелогової й самостійної" України вступ у НАТО має зовсім інший зміст. Такий "політичний карлик", як наша країна, усе більше з неминучістю здобуває функції ще однієї "пішака" на "шахівниці" основних фігурантів військово-політичних ігор сучасності. Тобто український народ зводить до принизливої ролі другосортності, "політичного лакейства", що не було для нього характерно, принаймні, в останнє сторіччя. Можна було б привітати прагнення України "у Європу" тільки в одному випадку - у спільному, тісному сполучнику з Росією й Білорусією. Лише в цьому випадку з нею би вважалися й поважали її. Тільки таким шляхом можна ефективно реалізовувати весь комплекс економічних, політичних і культурологічних інтересів власного народу й, що саме головне, у контексті його історичних, духовно-цивілізаційних традицій і ментальних особливостей. Але правлячої еліти України прагнуть із завидною завзятістю "відкрити двері на Захід", при цьому інтенсивно споруджуючи "забори на Сході". Дуже складно зрозуміти метаморфози сучасної української політики. Але, на наш погляд, більш ніж ясно одне - інтересам значної частини власного народу вона суперечить.

І останнє. Про зміст так званого "європейського вибору", політична реклама якого розкручується українською владою останнім часом усе більш інтенсивно. Це предмет окремої теми. Відзначимо лише, що "шлях у Європу", на наш погляд, - шлях у нікуди або в "позаминулий день". Про цьому прекрасно знають самі утворені європейці, що називають себе "Старим Світлом". Завершення циклу розвитку західноєвропейської цивілізації доведено було ще Освальдом Шпенглером у його знаменитій книзі "Захід Європи" і нашим відомим співвітчизником Миколою Данилевським. Так чи інакше, але історична епоха, коли западні європейці, завоювавши в колоніальних війнах більшу частину людства, нещадно знищуючи непокірливих, а покірних грабуючи й на цьому забезпечуючи власні високі життєві стандарти й відповідний рівень життя, безповоротно йде. У цей час доля європейців визначається зовсім іншими критеріями, чим це прийнято вважати на Україні.

Таким чином, прагнення України до вступу в НАТО, на наш погляд, означає наступне:

- спробу в нових історичних умовах незалежності створити прецедент руйнування вектора спрямованості традиційних правових і моральних

принципів розвитку країни;

- прагнення влади проігнорувати стійка суспільна думка своїх громадян відносно співробітництва із Заходом;

- вступ країни в НАТО для України, скоріше, не забезпечення безпеки, а навпаки, втягування її в нові назріваючі глобальні конфлікти;

- посилення процесу зближення України з альянсом означає й пропорційну тенденцію втрати країною політичної незалежності;

- вступ у так звані європейські структури припускає також шлях втрати для українського народу своєї економічної й духовної самобутності, поглиблення його розколу усередині країни.

Все вищесказане повинне мати не тільки дедуктивні, але й інші науково обґрунтовані висновки. Хотілося б, щоб влада, що ініціює "європейський вибір", аргументовано й чітко їх виклала власному народу. У противному випадку ніякої доцільної перспективи для громадян України в цей час із так званим "європейським вибором" не проглядається.

Національна система координації співробітництва України з НАТО:

Указом Президента України від 13 березня 2006 р. № 215/2006 визначено, що Національну систему координації співробітництва України з НАТО складають органи виконавчої влади України, інші державні органи, спеціально уповноважені особи, діяльність яких пов'язана або спрямована на реалізацію державної політики у сфері євроатлантичної інтеграції.

Президент України забезпечує національну безпеку та здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Таким чином, інститут Президента є провідним у галузі, що стосується реалізації політики України щодо членства в НАТО. Президент відіграє свою роль в цій сфері в тому числі і через Раду національної безпеки і оборони України, яка розглядає на своїх засіданнях та подає на розгляд Президенту пропозиції щодо визначення стратегічних і концептуальних підходів та напрямів розвитку співробітництва України з НАТО.

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України забезпечує здійснення зовнішньої політики держави, а також здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки держави. Відповідно до Указу Президента №1861/2005 від 27.12.2005 р. „Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 25 листопада 2005 року „Про невідкладні заходи щодо дальшого розвитку відносин України з організацією Північноатлантичного договору (НАТО)” одним із пріоритетів діяльності КМУ визначено забезпечення реалізації державної політики щодо співробітництва України з НАТО, зокрема, досягнення критеріїв членства в Альянсі.

Складовим елементом національної системи координації України з НАТО є також Міжвідомча комісія з питань підготовки України до вступу в НАТО, створена вищезазначеним Указом Президента № 215/2006 від 13.03. 2006 р.

На цей час забезпечено реалізацію вже п'яти Цільових планів (2003-2007 рр.). ЦП-2007 (затверджений Указом Президента України № 535 від 18.06.07) містив 278 заходів. У цілому із 278 заходів ЦП-2007 виконано повністю - 204, виконано частково - 57, не виконано - 12 заходів. Термін виконання 5 заходів перенесено на поточний рік. Таким чином, за звітний період виконано повністю 73,3 % заходів ЦП-2007.

У грудні 2007 року було завершено міжвідомче погодження проекту Цільового плану Україна-НАТО на 2008 рік (ЦП-2008) у рамках Плану дій Україна-НАТО. Проте, з огляду на зміни складу Уряду України, проект ЦП-2008 пройшов процедуру повторного погодження причетними міністерствами і відомствами України, та був переданий на розгляд Кабінету Міністрів України.

З урахуванням досвіду, отриманого в минулому та попередніх роках Уряд України спрямовуватиме зусилля виконавчої влади у 2008 році на забезпечення належного виконання заходів ЦП-2008 та на більш тісну співпрацю з Організацією Північноатлантичного договору з метою реалізації євроатлантичних прагнень нашої держави.

Цільовий план формується на основі пропозицій міністерств і відомств, які містять конкретні завдання в різних сферах, таких як внутрішньополітичні питання, зовнішня та безпекова політика, реформування структур безпеки та оборони, інформування громадськості, інформаційна безпека, а також економічні та правові питання. Зобов'язання України згідно з цим документом мають політичний характер. Для виконання цілей і завдань, передбачених ЦП, залучено понад 50 профільних міністерств та відомств України.

Протягом останніх років пріоритет надається питанням співробітництва у сфері реформування сектору безпеки України. Зокрема, у 2006-2007 рр. в Україні за сприяння експертів НАТО було здійснено комплексний огляд сектору, метою якого є оцінка сучасних і перспективних загроз та викликів національній безпеці України, аналіз сучасного стану військових формувань і правоохоронних органів держави та опрацювання стратегії трансформації сектору безпеки на період до 2015 року.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вебер М. В. Избранное. Образование общества : Монографія. - М.: Наука, 2004. - 370 с.

2. Видрін Д. М. Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз. -- К.: КНЕУ, 2003. - 368 с.

3. Кононенко С. М. Новітня великодержавність // Політична думка.-- 1997. -- № 1. - с. 35.

4. Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол.

Кирилюк Ф.М.-К.: Либідь, 2003. - 336 с.

5. Політологія / під ред. акад. Української академії політичних наук, проф., д-ра іст. Наук Семківа О. І.. - Львів: Світ, 2004. - 428 с.

6. Політологія/А. Колодій, В. Марченко, Л. Климанська, Я. Комина; За наук. ред.А. Колодій. - К., 2000.

7. Холод В.В. Лекції з політології: Навч. посіб. - 2-ге вид., - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. - 408с.

8. Вектори української дипломатії // Політика і час. - Київ, 1995.- №10. - с. 3-9.

9. Горбулін В. Сценарії наближення України та Польщі до Європейського Союзу мають багато складових // Урядовий кур'єр. - 24 травня 1997р. - с.2.

10. Ігрошкін Г. Об'єднана Європа: що там нас чекає // Політика і час. - 1995. - №7 - с.3-10.

11. Євангелос С. До ЄС не так далеко, якщо прискорити ходу // Віче. -Київ, 1996.- № 12.-с.102-111.

12. Кучма Л.Д. Україна на шляху до Європи // Політика і час. - 1995. - №7. - с.3-6.

13. Якемчук Р. Україна і Європейський Союз // Сучасність.-1997.- №10. - с.95 - 99.