Наука про політику

Міністерство освіти і науки України

Черкаський державний технологічний університет

Кафедра суспільної дисципліни і права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Політологія ”

Перевірив:

доцент, кандидат історичних наук

Лазаренко В.М.

Виконав:

Студентка

факультет

група ___курс____

номер варіанту:

Київ, 2008

Зміст

Вступ

1. Предмет політології

2. Методи науки про політику

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, процес національного відродження і розбудови незалежної Української держави потребують глибокого вивчення закономірностей і тенденцій їхнього розвитку. Без зміни теоретичної та буденної свідомості неможливо вирішувати перспективні та поточні завдання загальнолюдського і національного масштабів, змінити ставлення людини до праці, піднести політичну культуру мас, активізувати їхню діяльність як суб'єктів історичного процесу, послідовно й повно розкрити гуманістичний і демократичний характер сучасної цивілізації.

Широкі можливості для ґрунтовної та об'єктивної характеристики суспільства, в якому ми живемо, і політики, яку можна й треба проводити у цьому суспільстві та на міжнародній арені, має політологія, що пройшла тривалий шлях становлення та розвитку як наука і навчальна дисципліна.

Кожна наука має свій об'єкт і предмет. Більшість учених-політологів виходить із того, що об'єктом політології є політичне життя суспільства, його прояви, тенденції і закономірності. Щодо предмета політології, то спектр думок дослідників значно більший. Одні з них виходять із того, що в предмет вивчення політології не слід включати всю політичну проблематику, оскільки її вивчають політична соціологія, політична антропологія, політична філософія, політична психологія та інші політичні науки. Інші вважають, що предметом політології є вивчання сукупності політичних знань, які нагромадили всі гуманітарні науки. Треті ототожнюють предмет політології і політичної соціології. Четверті виходять із того, що предметом політології є вивчати державу, п'яті -- владу, шості -- демократію, сьомі -- політику і т. ін. Безперечно, що в кожному з підходів визначення предмету політології є як свої сильні, так і слабкі аспекти. Утім, кожна з точок зору має право на життя. Адже кожна з них досліджує сутність політичного процесу під своїм кутом зору.

1. Предмет політології

У найбільш загальному розумінні політологія - це наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник суспільного прогресу. Що є характерним для політології як науки і навчальної дисципліни? У чому полягають особливості, що визначають її місце в системі суспільствознавства взагалі та в системі соціально-політичних наук зокрема? Відповіді на ці запитання дадуть змогу з'ясувати і усвідомити сутність політології.

Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія виникла і розвивається для того, щоб виробити знання, які дають людству й окремій особистості змогу орієнтуватися в навколишньому світі і завдяки цьому активно освоювати його, а також перетворювати, передбачати та свідомо формувати політичну систему суспільства. Як особлива галузь суспільствознавства політологія вивчає характеристики політичного процесу суспільного розвитку людства. Розкрити свій предмет відповідно до вимог суспільної практики політологія, як і будь-яка інша спеціальна галузь (історія, соціологія) суспільствознавства, може, якщо в ході політологічних досліджень правильно відображено зв'язок того, що вивчає політологія, з реальним суспільним цілим.

Політологія бере участь у суспільствознавчих дослідженнях, використовує наукові результати їх, завдяки чому досягаються та підтримуються належний кругозір і глибина політологічних досліджень та знань. Використання у політологічних дослідженнях законів і категорій суспільствознавства -- один з основних методів і неодмінна умова забезпечення цілісного суспільствознавчого характеру цих досліджень та знань. Однак політології як порівняно самостійній галузі суспільствознавства властиві свої специфічні закони і категорії.

Цілісність суспільствознавства і місце в ньому спеціалізованих досліджень -- вихідна точка у визначенні предмета й кола найважливіших законів і категорій, що активно використовуються політологією. Необхідність уточнення предмета політології зумовлена новизною внутрішніх, міжнародних процесів і насамперед небаченим зростанням ролі політики у суспільному житті. Сучасній людині бракує знань про принципи та закони політичного життя, методи і форми взаємодії, вплив політичних інституцій на суспільство тощо. Є всі підстави стверджувати, що багатьох політичних помилок і лих, яких зазнало наше суспільство у минулому і яких ми не позбавилися й нині, можна було б уникнути, якби суспільство менше покладалося на життєву мудрість можновладців, політичну кон'юнктуру і політичну емпірику, а більше використовувало політичний досвід, глибокі та різноманітні знання, здобуті політичною наукою.

Як порівняно самостійна галузь знань політологія бере свій початок у сивій давнині. Про це свідчить насамперед етимологія терміна "політологія", який походить від давньогрецьких слів politike - мистецтво управління державою і logos - учення. У Стародавній Греції політика була наукою про управління державою, її ідеальні цілі, правила управління. "Природність" політики для багатьох античних мислителів була очевидною, але питання про те, хто повинен керувати державою, про форми і механізми цього правління та інші проблеми політичного буття вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у суспільне життя, тому політична філософія як універсальна наука "супроводжувала" людину все її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.

Значний вилив на політичну науку справили погляди Платона і Аристотеля, Макіавеллі й Монтеск'є, Гоббса та Локка, Мадісона і Токвіля, Конта і Гегеля, Бентама і Руссо. Класиками політичної теорії стали такі дослідники новітнього часу, як Вебер і Міхельс, Шумпетер і Дарепдорф та ін.

У 20-ті роки XX ст. становлення політичної науки практично завершилося. Справжній розквіт політології припадає на другу половину XX ст. Основними прикметами цього періоду розвитку політології є: встановлення взаємозв'язків із суміжними галузями знань; виникнення системи наукових шкіл і напрямів; створення широкої мережі наукових і навчальних закладів для підготовки кадрів професійних політиків і політологів; заснування міжнародних і національних організацій політичної науки.

На організованому ЮНЕСКО 1948 р. у Парижі міжнародному колоквіумі було вирішено вживати термін "політична наука" в однині, а її основним предметом вважати: а) політичну теорію; б) політичні інституції; в) партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цим самим було внесено певну ясність у ті суперечки, які точилися й точаться досі між представниками юридичних, історичних, філософських та інших соціально-політичних наук.

У Радянському Союзі політології не поталанило. З 1917 р. на політологію було накладено ідеологічне табу. Вона трактувалась як псевдонаука, буржуазна наука тощо. Не мали успіху навіть обережні спроби створення "марксистсько-ленінської політичної науки". Окремі політичні дослідження здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін. Однак навіть їхні можливості були обмежені догмами офіційного марксизму і загальним станом суспільствознавчої науки як служниці влади.

Такий варіант розвитку політичної науки призвів до роздрібненості досліджень, підпорядкованості науки завданням тієї дисципліни, у межах якої здійснювались ті чи інші дослідження.

Справжній же розквіт політології як науки стає можливим в Україні лише з досягненням країною незалежності. З 1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в українських вищих навчальних закладах. Політична освіта мала сприяти: виробленню раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм демократичної політичної культури; формуванню таких якостей, як політична толерантність, готовність до компромісу і партнерства, схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси, вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття громадянсько обов'язку, відповідальності перед суспільством; формуванню свідомої, повноправної особистості.

Ф. Бурлацький вбачає специфіку політичної теорії в тому, що вона розглядає функціонування всієї політичної системи і всі чинники, що впливають на повсякденне існування її. Проте на відміну від інших наук, що досліджують аналогічні проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Філософія ж аналізує найзагальніші закономірності політичних структур держави, права і політики. У свою чергу, юриспруденція розглядає головним чином конституційні та правові форми політичного життя, які становлять інтерес для політичної теорії лише як один з елементів політичного процесу. Переваги такої точки зору полягають в тому, що вона дає можливість побачити специфіку політичної теорії як цілісної наукової дисципліни, її відмінність від філософії та правознавства. Водночас тут обійдено увагою співвідношення політичної теорії та історії, яку багато західних політологів вважають такою ж «матір'ю» політичної науки ,як філософія та правознавство. Наприклад, відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію "кровозмісною дочкою історії та права".

Крім того, якщо аналізувати, скажімо, філософію не тільки з позицій цілісності цієї науки, а й з огляду на її окремі напрями, ми побачимо, що одним з них є політична філософія, яка приділяє увагу не лише найзагальнішим закономірностям, а й конкретному розвитку політичних процесів. Так, з погляду французького філософа Д. Жулья, політична філософія покликана визначати напрям діяльності уряду та керованої ним нації.

У свою чергу, французькі соціологи Ж. Сумпф та М. Югю розглядають політичну науку як науку про конституйовані держави, їх організацію, уряди тощо. Подібні міркування знаходимо у бельгійського соціолога К. Жаво, який вважає предметом політичної науки структуру різних державних режимів, можливості влади. Отже, зазначена відмінність між політичною наукою та юриспруденцією зводиться до мінімуму, якщо не ліквідується зовсім.

Водночас К. Жаво услід за Ж.-П. Котом і Ж. Муньє розрізняє політичну науку та політичну соціологію. Остання, на їхній погляд, пояснює "механізми політичної системи", тобто розглядає те, що лежить "в основі влади".

Класичний метод розмежування політичної науки та політичної соціології запропонували американські соціологи Р. Бендікс та С. Ліпсет. На їхню думку, наука про політику походить від держави і досліджує її вплив на суспільство. Політична ж соціологія йде від суспільства і вивчає, як суспільство впливає на державу, тобто на формальні інституції, що служать поділу та здійсненню влади.

Є. Вятр, наводячи у своїй праці цю думку, вважає її непереконливою. Як і американський соціолог Д. Сарторі, він вбачає у визначенні відмінностей між політичною соціологією та наукою про політику тенденцію до соціологічного редукціонізму в інтерпретації політичних явищ. Здавалося б, Є. Вятр, як і Ф. Бурлацький, не розрізняє політичної теорії та політичної соціології. Насправді ж політичну теорію він розглядає як складову соціології політичних відносин. Наведемо ще один приклад. Французький соціолог Д. Віктороф вважає предметом політичної науки дослідження взаємодії відносин управління і підпорядкування, результатом якої стає прогнозування політичного майбутнього. Він не бачить відмінностей між політичною наукою та політичною соціологією. Цієї ж позиції дотримується професор Каліфорнійського університету Д. Денцігер.

Політика за своєю сутністю є унікальним явищем -- це синтез найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Тут сходяться найтонші духовні потоки, які йдуть від багатьох її галузей. Політика є продовженням специфічними засобами світоглядних, філософських, ідеологічних настанов і програм, теоретичних і емпіричних поглядів на суспільство, що відображають не тільки домагання різних його груп, верств, класів, а й національні та державні інтереси. Сутність цього продовження - у практичному, владному здійсненні їх, втіленні у життя. При цьому політика відображає не взагалі різноманітне поєднання зазначених чинників, а їхній визначений порядок, структуру. Під впливом цих чинників і формується зміст політики, яка дає уявлення про особливий зріз, і тільки в цьому смислі йдеться про головну якість політики, її специфіку порівняно з іншими формами життєдіяльності суспільства. Під вірною політикою слід розуміти цивілізовані, демократичні форми управлінської й регулюючої діяльності людей, що відстоюють свої інтереси в межах закону і в напрямі спільних інтересів суспільства та держави, використовуючи владні функції.

Отже, предметом політології як науки є дослідження тенденцій та законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відображають реальний процес включення їх у діяльність з реалізації політичної влади і політичних інтересів.

Предмет політології фіксується в її методологічних поняттях, законах, категоріях, принципах. Чим чіткіше, конкретніше вони вивчені, тим визначнішим буде предмет політології.

Головну увагу політологія приділяє законам структури, які визначають спосіб організації політичних систем, їхню внутрішню визначеність та взаємозумовленість. У політиці виявляються закони різних структурних рівнів і зрізів, закон організації структурування політичних інституцій та ін. Одні з них відображають зв'язок елементів в окремих підсистемах, тоді як інші є дійсними для груп, підсистем або всього суспільства. Одні закони відображають зв'язки різних сторін суспільних відносин, інші -- характер зв'язку елементів у системі (їхню стійкість чи мінливість). Який би структурний рівень ми не розглядали у політиці, бачимо, що змістовного уявлення про його структуру, внутрішню погодженість компонентів, механізмів функціонування їх та ін.

Закони структури пізнаються не для зайвої допитливості. В об'єктах різних структурних рівнів політичної організованості по-різному проявляються закони і механізми функціонування та розвитку політичного буття і діяльності людей!

Закони функціонування політики -- це закони життєдіяльності політики як особливого організму, їхня дія відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, включає чинник часу, характеризує явища політичної дійсності як процеси.

Закони розвитку -- це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Це й закони руху від одного стану структури до іншого, які зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нової системи політичних відносин. Саме у них відбиваються причинно-наслідкові взаємозалежності.

Закони структури, функціонування і розвитку, які вивчає політологія, характеризують різні етапи руху суперечливої єдності сторін політичного явища чи процесу. Закони розвитку діють на основі подолання суперечливих тенденцій.

Закони політичного життя виявляються і набувають категоріальної форми тільки завдяки діяльності людей. Категорії невіддільні від законів. Розкриваючи необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, суттєві елементи її структури, вони є важливим засобом пізнання явищ політичної дійсності: політичних відносин, діяльності, процесів, інститутів, поведінки, боротьби й співробітництва, влади, плюралізму тощо.

2. Методи науки про політику

Не менш важливим і взаємопов'язаним з питанням визначення предмета політології є питання методу політичної науки. Перш ніж з'ясувати, що таке метод політичної науки, слід усвідомити, що таке метод науки взагалі.

Метод -- це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет. Це комплекс різноманітних прийомів, які використовуються в конкретній науці і дають змогу всебічно пізнати предмет її.

Виділяють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується політична наука.

Першу групу становлять загальні методи дослідження політичних об'єктів (іноді їх називають підходами). До них належать: соціологічний підхід(з'ясування залежності політики від суспільства); культурологічний підхід (встановлення залежності політичних процесів від рівня політичної культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою, на необхідність використання у практичній політиці етичних цінностей і норм); функціональний метод (аналіз реального життя з усіма його суперечностями); біхевіористський метод (ґрунтується на дослідженнях поведінки окремих особистостей і груп); системний підхід (політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції); інституціональний метод (орієнтує на вивчення політичних інституцій); антропологічний підхід (аналізує зв'язки між політикою і природою людини); психологічний підхід; порівняльний метод; історичний метод.

Другу групу становлять логічні методи: аналізу і синтезу; поєднання історичного і логічного аналізу; моделювання; прогностичний; математичний.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень (одержання первісної інформації про політичні факти): використання статистичних даних; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти; контроль за поведінкою групи людей в умовах експерименту тощо.

Спроби визначити специфічні методи політичної науки так само пов'язані з труднощами, як і визначення предмета політології. Так, Ф.Бурлацький виділяє:

1) методологію історичного матеріалізму;

2) методи теорії політики;

3) конкретно-соціологічну методику.

Він вдається до конкретизації методів теорії політики, характеризуючи їх у десятьох пунктах, які в комплексі дають певне уявлення щодо засобів політичних досліджень. Водночас навряд чи можна твердити, що кожний з них, узятий окремо, відображає специфіку саме політичної науки.

Ряд західних учених вважають, що політологія використовує переважно соціологічні методи, а подекуди й методи політичної філософії. Інші стверджують, що політична наука виробила свої специфічні методи.

Розуміння змісту предмета політології окреслює коло тих проблем, які вона розглядає, зумовлює комплексне вивчення всіх її складових елементів! Цьому сприяє й аналіз методів, якими вона користується.

Як і будь-яка інша суспільствознавча наука, політологія оперує сукупністю категорій - загальними поняттями про політику, які невіддільні від законів. Категорії є важливим інструментарієм пізнання політичного життя суспільства. Умовно їх можна поділити на чотири групи:

· Загальні - політика, влада, демократія, свобода, менталітет;

· Структурні - політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичний рух;

· Функціонування - політична діяльність, політичний процес, політична боротьба, політичний конфлікт;

· Розвитку - політична еволюція, політична революція, контрреволюція, політична трансформація.

Політологія взаємодіє з ланкою наук, предметом дослідження яких є окремі аспекти політичної дійсності:

Політична філософія вивчає політику як цілісність, її природу, вона розробляє загальні критерії оцінки політики, ідеали та нормативні принципи організації суспільства. Політична філософія акцентує увагу на сутності природи політичного світу (добро - зло, справедливість - несправедливість, збереження - зміни і т д.).

Політична соціологія є наукою про взаємодію політичного суспільства (держави) з громадянським суспільством, взаємодію політичних і соціальних процесів. Для політології надзвичайно корисними є методологічні розробки соціології щодо проведення емпіричних досліджень (анкетування, контент-аналізу, експертних опитувань тощо). Соціологія дає політології інформацію про, функціонування суспільства як системи, про взаємодію різних соціальних груп в аспекті політичних відносин.

Політична географія (геополітика) вивчає взаємозв'язок політичних процесів з просторовим розташуванням держави.

Політична історія та історія політичних вчень вивчає політичні теорії, погляди, інститути, події у їх хронологічній послідовності та взаємозв'язку.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні складові політичного життя суспільства, які формуються на рівні політичної свідомості націй, соціальних груп, окремих особистостей та ін. Вона вивчає вплив на політичну поведінку свідомості, підсвідомості, емоцій, волі людини, її ціннісних орієнтацій.

Теорія міжнародної політики має предметом свого дослідження зовнішньополітичну діяльність держав, об'єднань громадян, проблеми війни та миру, запобігання виникненню міжнародних конфліктів і їх врегулювання тощо.

Політико-правова наука досліджує походження, роль держави та права, принципи їх побудови, форми політичної організації суспільства тощо.

Політико-економічна наука розглядає економічні процеси як основу соціально-політичної сфери громадянського суспільства.

Політична антропологія, демографія та етнографія вивчають зв'язок політики з соціологічними, інтелектуальними, релігійними та іншими характеристиками людини; демографія, зокрема, досліджує кількісні та якісні характеристики змін народонаселення.

Політична етика з'ясовує проблеми моралі та послідовності політичної поведінки та політичного спілкування.

В останнє десятиріччя виникло чимало спеціальних політичних дисциплін, як-от політичне моделювання, аналіз політичного дискурсу (мови і спілкування). Такі науки як кібернетика, логіка, статистика, теорія систем дають політології форму, кількісне вимірювання, конструкції подачі наукових повідомлень з погляду абстрактних тлумачень політичних явищ і процесів. Політологія як суспільствознавча та навчальна дисципліна виконує ряд теоретичних та практичних функцій.

Описова функція полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? У чому її природа та специфіка? Хто виступає суб'єктом політики?

Пояснювальна функція дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? Чому ці факти мають саме такі властивості?

Інструментальна (технологічна) функція пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.

Інноваційна функція прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обґрунтованість і максимальну контрольовану форму.

Прогностична функція полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність у майбутньому або коли відбудуться певні події. Результатом цієї функції є поява прогнозних гіпотез. Велике значення мають дослідження комплексних політичних проблем.

Висновки

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, збереження чи повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи. У широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, спрямовану на розв'язання суспільних проблем на державному рівні. В такому розумінні до політики можна віднести і боротьбу профспілок за поліпшення умов праці вільнонайманих працівників, і діяльність екологічних рухів, і участь людей у політичних масових акціях: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо.

Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це має місце в примітивних суспільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі та спільного інтересу.

Засобами політики є сила, право і мораль, які мають розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу.

Політика співвідноситься з іншими суспільними системами -- економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність та ефективність економічної системи.

Щодо співвідношення політики і моралі треба зазначити, що "моральність" політики залежить:

-- по-перше, від ефективності соціального контролю над владними структурами;

по-друге, від умов політичної конкуренції;

по-третє, від рівня політичної культури в суспільстві.

Взаємодія політики і права зводиться до того, що, з одного боку, цивілізована політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, а з іншого -- політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої правової системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втручання церкви у державні справи неприпустиме з погляду демократичного розвитку суспільства. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква -- умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

Політологія -- це наука про закономірності й тенденції функціонування та розвитку політики, політичних систем і окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

Політичні закономірності є результатом історичного досвіду і дій політичних сил у конкретній історичній ситуації. Вони відображають певні необхідні та сталі зв'язки між політичними явищами, процесами і подіями. Розуміння політичних закономірностей і використання на користь чи на шкоду суспільству залежать від розуму, волі та інтересів тих політичних сил, які домінують у суспільстві. Часто політичні закономірності ігноруються на догоду певним соціальним угрупованням, а також через невисокий рівень управлінської культури.

Політологія як наука використовує загальнотеоретичні та емпіричні методи дослідження. Загальнотеоретичні методи передбачають аналіз політичної реальності в рамках певної теорії. У політології допустиме використання методів, що застосовуються в соціології: структурно-функціонального, конфліктологічного, символічного інтеракціонізму, обміну та біхевіористського структуралізму і постмодернізму. Емпіричні методи передбачають конкретні способи, процедури нагромадження, обробки політичних фактів. До них можна віднести методи вибіркового та польового дослідження, прихованого спостереження й експерименту.

Список використаної літератури

1. Бабкіна О.В., Горбатенко В.П.: Політологія, Київ «Академія», 2001р.

2. Дзюбко І.С., Лемківський К.М.: Політологія, Київ «Вища школа», 2001р.

3. Єрмілов Є.П., Політологія, Черкаси «Відлуння», 1998р.

4. Кирилюк Ф.М., Політологія, Київ «Здоров'я», 2004р.