Сутність і форми політичної влади

Реферат з теми:

Сутність і форми політичної влади

1. Сутність і форми політичної влади

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовна Ідеологічний характер. Існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності.

Влада як системоутворюючий чинник політичної системи.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона - джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Політична влада - здатність І можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-конгрольний механізм здійснення.

Історія політичного владарювання - одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості. У політології влада, її сутність, характер мають важливе значення для розуміння природи політики, політичної системи суспільства, політичного процесу, політичного прогресу. Напрям світової політичної науки, та досліджує владу, називається кратологією. а вчені, які займаються дослідженнями у цій галузі. - кратологами.

Влада, владовідносини являють собою необхідний механізм регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який пов'язує все політичне в суспільстві в єдину політичну систему і який визначає зміст поняття "політика". Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент усім їм іманентно властива. Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, політичної влади, виражених у ній політичних інтересів, потреб і розгортається політична життєдіяльність. Вона структуралізується, організовується у певну систему, а саме - у політичну систему суспільства. Влада є одним із стрижнів, навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності, змісту, механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи.

Форми політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування - це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

- монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія - одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади:

- аристократія - влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

- олігархія - влада небагатьох багатих;

- тимократія - особлива форма олігархи, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто - військовою силою;

- теократія - влада церкви;

- охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

- демократія - влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатурні, бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля над централізованості заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення ).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

-- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі:

- обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших - їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

- інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства);

- регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

- мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

- стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

2. Принципи організації і реалізації влади

Влада - це реальна здатність суб'єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою цепних засобів - авторитету, права, насильства тощо.

Державна влада реалізується у різних функціях, а саме: встановлення законів, застосування різних заходів управління, здійснення правосуддя.

Учення про поділ влади пов'язане з ім'ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск'ґ. У своїй праці "Дух законів", аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Практика розбудови сучасної української держави потребує осмислення вчення про поділ влади у його розвитку аж до сучасності, а також вивчення світової практики втілення його в життя.

Реалізація влади у будь-якій формі впливає на формування і функціонування елементів усієї політичної системи суспільства, діяльність її як цілісності. Вплив влади на стабільність життєдіяльності політичної системи здійснюється у процесі владарювання. У структурі політичної системи як елемент її влада виконує свої соціальні функції щодо всій системи. До них належать:

Інтегративна функція. Влада прагне інтегрувати всі соціально-політичні сили, прогресивні політичні, ідеологічні. Інтелектуальні ресурси суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільне) значущим, історично визначеним цілям. На основі прогресивної політичної культури вона намагається перемогти конфронтації, уникати конфліктні, спрямовувати політичний хід подій як цілісний.

Регулятивна функція. Влада виявляє і спрямовує політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує, вольовими методами функціонування цих механізмів. Вона володіє таким інструментом, як право, а також системою політичних норм. Правотворча, політико-нормотворча діяльність - важливий чинник регулятивного впливу влади.

Функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства. Влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущим інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб'єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. Мотивацію політичної поведінки, політичної дії влада здійснює, виходячи з політичних цілей і політичних можливостей досягнення їх.

Об'єднувальна функція. Влада об'єднує все політичне в єдину систему - політичну систему суспільства. Вона юридично забезпечує всім політичним і громадським об'єднанням участь у формуванні і функціонуванні органів влади, правовим чином підтримує політичні відносини між ними, формує певний тип політичної культури, усуваючи можливу конфронтаційність. Таким чином вона консолідує навколо усталеної системи влади всі соціальні спільноти, втілюючи в собі структури та їхні інтереси і потреби. Нездатність влади об'єднати соціальні структури та їхні організації призводить до її деформації, поразки.

Стабілізаційна функція. Влада спрямована на стійкий розвиток політичної системи, всіх її структур, усього громадянського суспільства. Стабільність політичної системи забезпечується стійкістю самої влади, її здатністю до саморозвитку, самовдосконалення, демократичного перетворення. Стабільність влади означає: зміцнення і розвиток правової основи функціонування політичної системи суспільства як гарант її демократичного розвитку; постійне демократичне оновлення політичного життя суспільства, розвиток демократичних політичних структур; вільний розвиток усіх елементів політичної системи на основі стабільної визначеності влади і еволюції її розвитку; захист політичних прав і свобод громадян.

Влада може відігравати роль де стабілізатора функціонування політичної системи суспільства, його політичного життя. Це відбувається за умови коли стара влада втрачає можливість управління країною і її накази не діють на тих ким раніше вона керувала, або коли нова влада ще не повністю склалась, не має підтримки з боку більшості населення, їхніх організаційних структур, а її накази не мають сили законів. В ситуації нестабільності у суспільстві і нестабільності у функціонуванні політичної його системи добре організована політична сила може захопити владу.

Отже, функціонування влади у політичній системі є чинником і умовою її саморозвитку і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова, влада є гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства.

3. Проблеми становлення і розвитку легітимної політичної влади в Україні

Легітимне ставлення до правових норм країни - одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади - форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення повеління державою або окремими його структурами та Інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури суспільства.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Зепером:

- традиційний, який спирається на віру з святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією:

- харизматичний (грець. charisma - милість, благодать. Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи Інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

- раціональний (легальний), що Ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності - зниження реальної підтримки органна державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнування конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Політична влада спирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Залежно від того, який із цих засобів найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади функціонує у деяких аспектах. З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві; влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими; у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою "репресивного апарату" - армії, поліції, чиновництва, а з допомогою "ідеологічного апарату" - Церкви, школи, засобів масової інформації; влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною. Якщо М.Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то сучасна політична наука вирізняє сім типів: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний. Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури (наприклад, визнання влади на основі ЇЇ династичної спадкоємності). Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера. Вона найбільш нестабільна за таких обставин: по-перше, тоді, коли виникає проблема спадкоємності влади і нема ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів - уникнути відсталості і не втратити "любові" народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може спричинитися до зміни політичної системи. Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках чинної системи права. Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянами необхідності їхньої широкої участі у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу і вдосконалювати владні інститути. Раціонально-цільова легітимність існує тоді, коли громадяни переконані, що влада забезпечує виконання поставленої мети - створення сприятливих умов для зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни. Соціально-евдемонічна легітимність ґрунтується на ілюзії громадян у тому, що політична влада піклується про їхній добробут і здатна його забезпечити. Національно-патріотична легітимність заснована на визнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька видів. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліційного терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках "керівників" і керованих.

Сучасні типи легітимності ґрунтуються переважно на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

Політична влада типологізується за характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типом владного суб'єкта, джерелами формування, ступенем поділу влади та механізмом стримування і противаги.

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати, що вона тільки частково відповідає своїй суті у різних її модифікаціях.

Легітимність традиційного виду влади в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга - пов'язує свій успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є національною, оскільки нею управляють "антиукраїнські сили", третя - сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.

В Україні слабко виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій. Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціонально й оперативно реагувати на складні проблеми. Однак ця харизматична легітимність нетривка й охоплює незначну частину населення. Нині в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К.Аденауер у Німеччині, К.Менем в Аргентині).

В Україні, особливо на початку державного відродження, досить помітною була харизматична легітимність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко розвіювалася, тільки-но пі політики з опозиціонерів сідали у владні "крісла".

Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширення. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етнокультурних традицій. Тобто політик сприймається масовою свідомістю як такий, що розмовляє українською мовою, шанує національні звичаї, був репресований за радянських часів, є активним речником нинішнього національного відродження, проте не беруться до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.

Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, нині в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого існує через її нездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї, але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правовому полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого переосмислення, оскільки попереднє уявлення про "нашу" і "чужу" владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни думали, що тільки "чужа" влада відчужена від громадян, а "своя", національна, буде дбати про них. Нині значна частина населення розчарувалася у владі й можливостях впливати на неї з метою поліпшення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна частина вважає, що активна участь громадян у політичних процесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.

Раціонально-цільова легітимність також тільки формується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, національна тощо). Оцінка влади та її представників за конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства і шарлатанства.