Політика та національні відносини в Україні

Міністерство освіти і науки України

Придніпровська державна академія будівництва та архітектури

Кафедра філософії та політології

Контрольна робота з предмету:

«Політологія»

на тему: «Політика та національні відносини в Україні»

Виконала: студентка гр.5-8/2

Настенко Н.В.

Перевірив: старш. викл. кафедри

Макарець М.Ф.

Дніпропетровськ

2009 рік

Зміст

Вступ

1. Нація ,як суб'єкт політики

2. Міжнаціональні відносини в Україні

Список літератури

Вступ

На сьогодні проблема зовнішньополітичного курсу України є враз актуальною. Адже період встановлення дистанційних відносин, які полягали у налагодженні добросусідських чи представницьких відносин завершився після прийняття Конституції України 1996 року. Теперішня ситуація на міжнародній арені вимагає від нас більшої рішучості та стабільності. Україну сьогодні сприймають не як новостворену державу з відповідною з цього можливістю редагувати свій зовнішньополітичний курс, а як державу з якісно позитивним геополітичним положенням, визначеними пріоритетами та інтересами та відповідно із цього вимагають стабільного зовнішньополітичного курсу.

Особливої уваги дане питання здобуло 1 травня 2004 після вступу більшої частини сусідів України першого порядку до Європейського Союзу та ратифікації Верховною Радою України Конвенції про Єдиний Економічний Простір. Адже саме в ці умови вимагають від України рішучості щодо визначення своїх зовнішньополітичних пріоритетів та державних інтересів.

Проте багато українських дослідників присвятили свої наукові розробки і вужчим питанням. Наприклад, відносини України з Європейським Союзом досліджували у свої працях В.О. Вакулевич, В.О. Копійка, Т.М. Шинкаренко, М.А. Попович. Ці науковці вважають розвиток тісних взаємовідносин України з Європейським Союзом єдиним правильним зовнішньополітичним курсом України, виходячи з економічних, політичних та культурних традицій. Проте дослідники даного питання такі як, В.В. Бойцова, О.І. Ляшенко, Л.П. Сопруцько з іншої точки зору підходять до розгляду даної проблеми. На їхню думки, якщо і розглядати можливість вступу України і Європейський Союз, то це повинно здійснюватись лише після повного утвердження України як суб'єкта міжнародних відносин та економічно і культурно розвиненої держави. Викладачі кафедри політології Львівського Національно університету імені І.Я. Франка провели ряд політико-соціологічних досліджень на тему України і НАТО. В основному ці дослідження дають змогу проаналізувати, яка користь від вступу України в НАТО для нашої держави так і для Північно-Атлантичного Альянсу.

Зарубіжні науковці також приділяють значну увагу аналізу геополітичного положення та міжнародних відносин за участю України, а також проводять ґрунтовні дослідження по даних темах. Зокрема це З. Бжезинський, Д. Руж мон, В. Гжегож, В. Гринев, А. Гугель, А. Мошес, Є Козакевич, В. Іванов та інші.

Такі ґрунтовні теоретичні, методологічні та практичні розробки по даній темі дають змогу дослідити та проаналізувати її об'єктивно.

1. Нація ,як суб'єкт політики

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв'язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація -- політично, державно організований народ. Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація -- вічно живий суб'єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це -- здоровий інстинкт нації.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був затверджений Генеральною асамблеєю ООН у 1966 р., записано: "Всі держави повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення".

Право націй на самовизначення означає:

? вільний вибір народом державного устрою аж до відокремлення і формування самостійної держави;

? самостійність у розв'язанні економічних питань свого розвитку;

? добровільне об'єднання народів в єдину державу;

? вільний вибір інститутів і символів державності.

Роль націй та етнонаціональних відносин у політичному житті, розв'язанні політичних проблем детермінована змістом і спрямуванням національної політики.

Існують три головні підходи у визначенні поняття «нація»:

1. Духовно-психологічнний підхід розглядає націю поза усією системою суспільних зв'язків.

2. Політичний, державний підхід прагне розглядати націю здебільшого в державно-правовому аспекті, тобто без урахування усієї сукупності суспільних відносин. Постулат прихильників цього підходу: «є держава є нація, немає держави відсутня нація». Згадаємо, що український народ упродовж декількох століть розвивався в умовах бездержавності, але залишався «недержавною нацією».

3. Історичний підхід до визначення націй, який був властивий революційно-демократичній думці (І.Франко, В.Винниченко), прагне охопити широку гаму соціальних факторів (єдність території, економічного і культурного життя), на основі яких можна характеризувати цю одну із найскладніших форм спільностей.

Існують і інші підходи походження націй (культурологічний, етнологічний, економічний тощо).

Узагальнення наукових підходів до ролі і значення націй та етнонаціональних відносин в суспільно-політичному поступі, об'єктивний аналіз політичної практики свідчать про зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом прогресивних інтеграційних процесів на демократичній і добровільній основі. У той же час бажаною, але політично неможливою, умовою розвитку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на створення самостійної держави.

Сьогодні у світі налічується понад 2 тисяч етнонаціональних спільнот.

Нація - це найбільш розвинута етнічна спільність, в порівнянні з родом, племенем, народністю. Вона формується протягом тривалого історичного періоду в результаті поєднання, «змішування» представників різних племен та народностей, і як правило, появи у них спільних економічних зв'язків, території, мови, культури. Отже, між існуючими спільнотами формуються певні відносини. Під національними відносинами розуміють відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку - націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено передовсім:

· значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації;

· внутрішнім зв'язком національних і класових проблем.

До сфери державної політики належать такі питання національних відносин:

· національне самовизначення;

· поєднання національних та загальнолюдських інтересів;

· рівність прав націй;

· створення умов для вільного розвитку національних мов та культур;

· підготовка та представництво національних кадрів у структурах державної влади;

· відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел і художніх промислів, місць їх історичного становлення.

Національна політика - це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями, і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Об'єктами національної політики є нації й інші етнічні спільності, а також відносини, що складаються між ними. Суб'єктами національної політики виступають держава, політичні партії. громадські організації тощо.

Національна політика тісно пов'язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики. Усі ці аспекти перетворюють її у складову цих видів політики. В той же час національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, демографічної, культурної політики.

Стратегічні завдання національної політики є спільні для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Поточні завдання цієї політики випливають із сьогоднішньої ситуації. У механізмі національної політики дуже важливими є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію у певному регіоні або національно-територіальній одиниці.

Національна політика має враховувати :

· географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності;

· національний склад населення;

· співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами).Наприклад, лише на останньому етапі існуванні СРСР законодавчі акти. ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії- з англійським.

2. Відносини між союзними(автономними)республіками(штатами, кантонам). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном та Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною.

3. Відносини всередині союзних республік. Це Нагірний Карабах - в Азербайджані, Південна Осетія, Абхазія- в Грузії, Придністровґя- в Молдові, Чечня - для Росії, Крим- в Україні. Подолання цих проблем можливе за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу.

4. Проблеми національних груп у республіках, а також національностей, які не мають власних національно-державних творень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії(25 млн.).Це проблема російських німців, яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові репресії. Також у Російській Федерації існують національні тертя: у Башкиростані - між башкирами й татарами; у Татарстані - між татарами й чувашами; у Дагестані - між авврцями, кумикаим та лезгинами.

5. Проблеми розділених народів. Це азербайджанці (Азербайджан-Іран), таджики(Таджикистан-Афганістан);курди (Туреччина-Ірак-Іран) та ін.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати у конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика виробила лише один - демократичний - спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного воєвиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення один із важливіших принципів відносин між народами й націями. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано і в документах ООН (друга стаття Статуту).У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності; свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус;на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийняті форми його реалізації, можна у двох формах - відокремлення та возз'єднання.

Відокремлення-форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (або націй) й утворити свою незалежну державу, визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку. характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму обрали за останні роки чимало народів, утворивши свої незалежні держави: народи колишніх республік СРСР, Чехословаччини.

Воззґєднання - форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй).

Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання : унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Усі вони можуть бути використані лише численними націями, нечисленним народам - значно складніше. Малочисельні народи мають право повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів та провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.

Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправність і самостійність, за створення держав; з іншого злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємовигідного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя.

Оскільки політика - це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин націй, народностей і етнічних груп, носять політичний характер. Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України «Про національні меншини в Україні», «Про біженців», «Про громадянство України» та ін.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.

Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій:

? з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправність і самостійність, за створення держав;

? з іншого -- злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя.

Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства. Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію. Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої -- ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це -- серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї -- національній. Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмували процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогностичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні проблеми, передбачала ,б забезпечення справжньої рівноправності, об'єктивного права народу на національне самоствердження. Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів -- законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета -- формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.

Це відповідно передбачає:

? сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представників нової адміністрації, політичних та громадських діячів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;

? забезпечення етнічної злагоди, народовладної множинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;

? підхід до етнонаціональних проблем, який сприятиме виробленню нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, управлінської сфери;

? зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтуються на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гідності особи та колективу, співіснуванні політичних, релігійних, історико-культурних поглядів та переконань, різних етнічних традицій та уподобань. Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави -- основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національне відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України -- невід'ємна складова формування громадянського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в русло творення. Всебічне врахування етнонаціонального буття народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення.

Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Принципи національної політики -- основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

? повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціального становища та регіону проживання;

? рівні права етносів за різних форм їхнього самовизначення з обов'язковою умовою збереження соборності, державності;

? рівні права і відповідальність районів та областей;

? багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;

? розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;

? державна підтримка українського та інших народів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища проживання;

? створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

3.Міжнаціональні відносини в Україні.

У процесі свого розвитку Україна сформувалася. як держава з поліетнічним складом населення, і сьогодні на її території проживають представники 120 етносів.

Іноетнічне населення нараховує 14 млн. осіб або 27,3 % від усього населення України. Сучасну основу етнодемографічного потенціалу України складають 17 найчисельніших етнічних груп (українці, росіяни, євреї, білоруси, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці, азербайджанці, гагаузи), сумарна питома вага яких у складі населення України становить 99, 6%.

Таблиця 1 - Етнічний склад населення за даними 1991 року все населення України 51 452 034 чоловік

№ п/п	Національності	Кількість чол.	№ п/п	Національності	Кількість чол.
1	2	3	1	2	3
1.	Українці	37 419 053	23	Казахи	10505
2.	Росіяни	11 355 582	24	Чехи	9122
3.	Євреї	486326	25	Корейці	8669
4.	Білоруси	440045	26	Удмурти	8583
5.	Молдавани	324525	27	Словаки	7943
6.	Болгари	233800	28	Башкирці	7402
7.	Поляки	219179	29	Марійці	7368
8.	Угорці	163111	30	Латвійці	7142
9.	Румуни	134825	31	Осетини	6345
10.	Греки	98594	32	Лезгини	4810
11	Татари *	86875	33	Таджики	4447
12	Вірмени	54200	34	Естонці	4208
13	Цигани	47917	35	Комі	3959
14	Крим. татари	46807	36	Туркмени	3389
15	Німці	37849	37	Албанці	3343
16	Азербайджанці	36961	38	Асирійці	2759
17	Гагаузи	31967	39	Аварці	2677
18	Грузини	23540	40	Киргизи	2297
19	Чуваші	20395	41	Крели	2276
20	Узбеки	20333	42	Комі-пермґяки	2146
21	Мордовини	19332	43	Чеченці	1844
22	Литовці	11278	44	Ін.націон-ті	21452

* Станом на 1 січня 2000 р. в Україні проживає понад 240 тис. татар

З часу перепису 1989 року в Україні істотно зросла кількість лише кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кількість вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях Півдня і Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях їх етнічного розселення. Кількість українців, угорців, ромів (циган) і гагаузів фактично залишилася такою ж. Тоді як зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів та азербайджанців пояснюється, насамперед, міграційними процесами, то зростання кількості румун пояснюється зміною національної самоідентифікації частини молдаван України, які почали вважати себе румунами.

Цим же чинником зумовлений і факт незмінності кількості тих, хто записався українцем під час перепису 2001 року у порівнянні з переписом 1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на 3 мільйони, і цілковито виключається, що цей процес зменшення населення не міг не заторкнути українців.

З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міграційних потоків, які б могли радикально зменшити кількість росіян в Україні, зменшення їхньої «переписної» кількості зумовлюється, насамперед, зміною самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали етнічними росіянами.

Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у білорусів та поляків - насамперед швидкою асиміляцією, яка пояснюється слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп та спорідненістю оточуючого етнічного середовища. За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні:

Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%): Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область, де українців близько 89%.

Національна політика України спрямована на вирішення комплексу проблем і скперечностей, що обґєктивно виникають у сфері міжнаціональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. В ст. 11 Конституції України записано : «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості. традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної. мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».

Етнонаціональні відносини - це сукупність відносин, що існують між суб'єктами етнонаціонального розвитку(націями, народностями, національними групами) та державними утвореннями , в середині окремої держави та регулюються державою, з метою їх стабілізації та нормалізації.

Управління етнонаціональні процесами повністю може бути реалізоване лише у поєднанні з економічними, соціальними і культурно-виховними напрямками державної діяльності. Цей різновид управління - не втручання у природно-історичний хід розвитку етносів, а створення природних умов для їх розбудови, для розв'язання проблем і суперечностей, що можуть виникнути у міжетнічних відносинах. Успішність державотворчих процесів значною мірою залежить від проведення етнополітики з урахуванням специфічних особливостей формування і розвитку етнічних груп на теренах України. що і визначить своєрідність етнополітичної ситуації:

1) етнополітичний ренесанс одночасно характерний як для українців, так і для національних меншин, що вимагає пошуку оптимального співвідношення у задоволенні потреб етнічного розвитку українців й етнічних меншин;

2) різний тип розселення представників національних меншин (одні проживають компактно у чітко визначених регіонах держави, а інші «розсіяні» по усій країні) ;

3) духовно-культурні відмінності у розвитку національних меншин;

4) полілінгвістичність українського середовища, зокрема наявність у ньому великих мовних груп: україномовної та російськомовної. які не збігаються з поліетнічним складом населення;

5) нерівномірність стадій етнічного відродження у різних національних меншин;

6) необхідність координації Україною своєї етнополітики з етнополітикою тих держав, в яких українські національні меншини є діаспорою.

Для здійснення етнополітики у будь-якій незалежній державі важливим стало визначення поняття «національна меншина» та його загальне визнання. У документах ООН, інших міжнародних організацій виділено ключові ознаки, завдяки яким меншина виступає суб'єктом міжнародного права. Конкретніше, національна меншина-це у порівнянні з рештою населення держави менша за чисельністю частина, яка не займає певного становища, і члени якої - громадяни цієї держави - володіють з етнічної, релігійної, мовної точок зору характеристиками, які відрізняють їх від характеристик іншої частини населення, і виявляють (навіть якщо і опосередковані) почуття солідарності з метою збереження своєї культури, традицій, релігії або мови.

Законом Україні «Про національні меншини в Україні», а саме ст.3 передбачає, що «до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільноті між собою».Стаття 11 Конституції України передбачає сприяння держави «розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин».Духовні надбання етнічних груп розглядаються, як визначальний чинник збагачення культури всього українського суспільства. Україною гарантується право етнічних меншин на національно-культурну автономію.

Важливість реалізації прав іноетнічного населення на вільне користування рідною мовою, створення і підтримку освітніх та культурних установ міністерствами та відомствами враховане у Концепції розвитку культурних національних меншин (розроблена у 1995 р.), де були визначені пріоритетні напрями державної політики у цій сфері: відродження традицій і звичаїв національних меншин, збереження й охорона пам'яток культури. здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етнічних груп в Україні тощо.

На етнонаціональні відносини активно впливають національно-культурні товариства, в яких в Україні нараховується близько 270, у т.ч. 23 зі всеукраїнським статусом. Це громадські добровільні об'єднання, що створюються у місцях проживання національних меншин, наприклад Всеукраїнська асоціація болгарських національно-культурних товариств, Чеська національна Рада України, Демократична спілка угорців України, Естонське земляцтво в Україні, Християнсько-демократичний альянс румун.

За роки незалежності в Україні утворилася система органів державного управління з питань національних меншин та міграції. Зокрема, це Фонди - розвитку культур національних меншин України, та депортованих народів Криму, Комітет з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При місцевих радах депутатів можуть створюватися та функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин. Регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси. Окремі етнологічні питання розв'язуються Міністерством освіти і науки, Міністерством культури, науки і мистецтв тощо. А також Рада представників громадських об'єднань національних меншин. Сфера діяльності ради - це

· розробка проектів законів та інших нормативних актів з питань міжнародних відносин та розвитку культур, мов і традицій національних меншин;

· надання організаційної допомоги національно-культурним об єднаннями проведенні заходів. що сприяють етнокультурному відродженню меншин;

· надання практичної допомоги національно-культурним об'єднаннями проведенні заходів. що сприяють етнокультурному відродженню меншин.

Провідною проблемою етнополітики виступає забезпечення функціонування у різних галузях життя мов етнічних груп. Мовну політику в Україні регламентують Конституція України, Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» та ін. Ними забезпечується вільний розвиток і використання мов національних меншин, що стало одним із вагомих факторів запобігання міжетнічних конфліктів.

Реалізується державна програма відродження та розвитку освіти національних меншин, виникають нові типи навчальних установ, а саме : гімназії. ліцеї, недільні школи з єврейською, румунською, польською, угорською мовою викладання. Але сучасний етап задоволення освітянських проблем ще не відповідає їх запитам і перед нашою державою стоїть завдання ліквідувати дисбаланс між етнокультурними потребами населення у галузі освіти та реальними послугами, які надаються на практиці навчальним закладам.

Неподоланим є нерівноправне становище між національними меншинами у забезпеченні їх етнокультурних потреб, не всі вони можуть рівною мірою з росіянами, румунами, молдаванами, кримськими татарами та деякими іншими меншинами задовольняти свої питання щодо визначення в школі національної мови, культури, історії.

Міжнаціональні відносини - це сукупність етнічних, культурних, економічних, соціальних відносин, між різними етнонаціональними суб'єктами (націями, народностями, національними групами) зумовлені історичним, економічним, соціальним розвитком, в середині окремої країни або між країнами.

Одним із визначальних напрямків ринкового реформування в Україні є розроблення збалансованої регіональної політики.

Міжрегіональні відносини - це сукупність відносин етнічного, економічного, культурного характеру між регіонами в масштабі однієї країни(в Україні - західні східні регіони), або континенту чи кількох континентів (на євразійському континенті відносини Європи та Азії).

В основу української регіональної політики покладено принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте концепція регіональної політики в Україні перебуває на стадії формування, відтак надзвичайно важливо ретельно вивчати досвід країн-членів ЄС. Кандидат історичних наук Ляшенко О.І. у своїй статті “Відносини України і Європейського Союзу у контексті європейської інтеграції країн Центральної та Східної Європи” вважає, що питання щодо розв'язання українських регіональних проблем постійно перебуває в полі уваги ЄС при обговоренні результативності стратегічного співробітництва. На мою думку регіональна політика є специфічною діяльністю держави із забезпечення найбільш сприятливих умов соціально-економічного функціонування і розвитку окремих територій. За цього обов'язково враховується самобутність регіонів, їх соціокультурні, етноісторичні, генетичні корені та специфіка типу Українські науковці Копійка В.О. та Шинкаренко Т.М, викладачі Інституту Міжнародних Відносин Національного університету ім. Т.Г. Шевченка у своєму підручнику “Європейський Союз: заснування і етапи становлення” стверджують, що у порядку правонаступництва Україна отримала від СРСР укладену 1989 року угоду про торгівлю та комерційне й економічне співробітництво, яка через політичні та економічні зміни на той час уже втратила свою актуальність.

Як зазначено в спільній позиції країн-учасниць ЄС від листопада 1994 року, Європейський Союз визнає проголошення незалежності України однією з найважливіших подій в історії сучасної Європі і переконаний, що демократична Україна може зробити значний внесок у загальну європейську стабільність. Інструментом реалізації цих проголошених цілей стала Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 року в Люксембурзі Президентом України. Аналізуючи дану угоду науковці Гринев В.Б. та Гугель А.С. у своїй праці “Потерянное десятилетие - контуры новейшей комплексной и экономической истории Украины” вважають, що Угода з Україною була першою із низки угод, що мали бути підписані з кожною з держав колишнього Радянського Союзу. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами 10 листопада 1994 року згідно із Законом України № 237/94-ВР. Угода визначає широке коло сфер співробітництва між Європейським Союзом і Україною. Всеосяжною метою такого співробітництва є підтримка процесу реформування економіки та відновлення і постійний розвиток української економіки, а також допомога у вирішенні соціальних та екологічних проблем. З огляду на це в угоді визначено двадцять вісім галузей, у яких Європейський Союз і Україна хочуть зміцнити та розширити своє співробітництво. Основними з них є: промисловість; стандарти й оцінка відповідності; гірничодобувна та сировинна промисловість; наука й техніка; освіта і навчання; сільське господарство; енергетика; цивільна ядерна галузь; охорона довкілля; транспорт; космічна промисловість; поштові послуги і телекомунікації; охорона здоров'я і безпека, працевлаштування та соціальний захист; туризм; митна справа; економіка; боротьба з незаконним обігом наркотичних речовин; культура. Білоус А.О. у своєму підручнику “Політико-правові системи: світ і Україна” стверджує, що Європейський Союз та його держави-члени відіграють значну роль у наданні фінансової та технічної допомоги Україні: Європейський Союз є найбільшим донором безвідплатних фінансувань і другим найбільшим після Росії двостороннім надавачем кредитів. На нашу думку на початку дев'яностих років Україна опинилась в такому само становищі відносно ЄС , що й інші країни Центральної та Східної Європи. Попович М.А. у своїй праці “Європа - Україна: праві і ліві”, аналізуючи політичний статус України вважає, що статус нашої країни, який визначається Угодою про партнерство і співробітництво, кардинально відрізняється від статусу країни - асоційованого члена ЄС. Якщо взяти до уваги те, що наші відносини з ЄС до березня 1998 року, коли набула чинності угода про партнерство і співробітництво між ЄС і Україною, будувалися частково на тимчасовій угоді, підписаній Президентом України, частково - на угоді про торгове та економічне співробітництво між ЄС і СРСР, то відставання України в інтеграційному процесі від інших країн Центральної та Східної Європи стає ще більш помітним та очевидним.

Указ Президента України від 11 червня 1998 року № 615 "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" можна вважати найважливішим українським правовим актом у цій сфері. На нашу думку ця стратегія проголошує інтеграцію до Європейського Союзу стратегічною метою України і визначає заходи із забезпечення всебічного входження України в європейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія інтеграції окреслює основні напрямки співробітництва України з Європейським Союзом, що в основному відповідають умовам УПС. Професор Чернівецького університету Білоус А.О. аналізуючи новий тип відносин України і ЄС у своїй праці “Політико-правові системи: світ і Україна” стверджує, що так як 11 березня 2003 р. Комісія ЄС прийняла нові рамки своїх взаємовідносин із Україною. Основною метою цих відносин є співпраця із країнами-партнерами заради сприяння процесу політичних та економічних реформ, підтримки тіснішої економічної інтеграції, сталого розвитку та забезпечення політичної підтримки і допомоги. В “Ширшій Європі” Україна є однією з пріоритетних країн, якій пропонується новий курс на співробітництво. Професор Вашингтонського університету Ружмон Д. Вважає, що нові рамки забезпечують нові конкретні інструменти для їх втілення, включаючи участь у європейських програмах і діях, нові джерела фінансування, Програму Дій для України та щорічні огляди. Новим інструментом, впровадженим для виконання Нових Рамок, є План Дій, обов'язковий політичний документ, який буде розроблений Комісією та державами-членами ЄС і погоджений із Україною, і чітко визначатиме не лише політичні цілі, але й основні показники, за якими протягом кількох років оцінюватиметься прогрес. Питання членства України в ЄС поки що залишається відкритим. Але впродовж останнього самміту Україна - ЄС в Ялті представники ЄС наголошували, що двері ЄС тримаються відкритими для України. Просто зараз ЄС не готовий назвати конкретну дату. Між тим, у Договорі про Європейський Союз у статті 49 чітко сказано, що у України є можливість отримати членство в ЄС і “Ширша Європа” також не виключає такої можливості. На нашу думку, відносини України з Європейським Союзом змінювалися та вдосконалювалися протягом 13 років від моменту проголошення незалежності України. На сьогодні дані відносини набули широко практично характеру, що якнайбільше сприяють вступі України до ЄС.

Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це питання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважаючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національного буття українського етносу потребують спеціальної державної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність українців, держава покликана гарантувати рівні права усім громадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов.

Українська держава виходить із того, що в поліетнічному суспільстві соціально-економічні та духовно-політичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є:

? конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя незалежно від їхньої національності;

? визнання національних прав особи невід'ємною частиною прав людини та громадянина, її основних свобод;

? дотримання балансу загальнонаціональних, регіональних та етнічних інтересів;

? забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мови і традицій;

? відновлення прав депортованих етносів, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;

? створення атмосфери взаєморозуміння та терпимості, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання;

? розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, відмови від застосування сили, крім адекватних дій при загрозі масового порушення прав людини та окремих етнічних спільнот;

? використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах.

Реалізація цих принципів передбачає, що запровадження у дію одного із них не повинно призводити до порушення інших і потребує: створення відповідних законних (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, що визначають права людини, права національних меншин; співробітництва з міжнародними організаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситуації міжетнічних відносин в Україні.

Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водночас усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну цілісність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність один одного.

Поліетнічний склад населення України спонукає державу до пошуку відповідного механізму її функціонування, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка українцями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням цивілізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національна більшість, вони повинні усвідомлювати відповідальність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демократичної, соціальної, правової держави актом гуманізму та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з території України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму. Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної реабілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місцевості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і законні інтереси громадян, які нині проживають у цих місцевостях.

Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етнічних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відродження та розвитку кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур.

Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпеченні процесу переселення (компенсації за проїзд, залишене житло, перевезення багажу, облаштування на новому місці, пенсійне забезпечення тощо) країн-учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, громадських та благодійних організацій Німеччини, Туреччини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнародних організацій та фондів.

Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кордоном, для їхньої участі в політичному, соціально-економічному й духовному розвитку країни. Політика України щодо осіб українського походження, які є громадянами інших держав і з точки зору міжнародного права розглядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтовариством згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також власним. До основоположних міжнародно-правових документів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права й факультативний протокол до нього. Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин та інші документи.

Відповідно до принципів міжнародного співробітництва в основі налагодження зв'язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної меншини, з іншого -- право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб аналогічно були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інтегрованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлення атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання.

Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері -- головна ланка в системі етнонаціональної політики. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політична система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспільних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосередній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи державного життя, а повинен бути в системі цих відносин.

Ефективна етнонаціональна політика потребує і відповідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке передбачає:

? розробку соціального паспорта регіону;

? вивчення соціальної, професійної, національної структури, демографічної ситуації та динаміки розвитку регіону;

? аналіз структури політичних сил, мети політики й поведінки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів;

? вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп національної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону;

? вивчення динаміки соціальної й політичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та безпеки;

? узгодження конфліктних альтернатив політичного й економічного розвитку регіонів.

При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агресивності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних цінностей всіх етносів, національно-патріотичного виховання.

Список літератури

1. «Політологія».За ред.О.І.Семківа,Львів,1994 р,с.231-249.

2. «Основи політології».Берегда А.Ю.Навч.посіб.,К.,1998 р.,с.202-220.

3. «Політологія».За ред.Бабкіної О.В., К.,1998 р.,с.117-129.

4. «Основи політології». Гелей С.Д., Рутар С.М., Навч.посіб.,К.,1999 р с.260-279.

5. «Політологія».За ред.Колодій А., К.,2000 р.,с.311-338.