Політичні партії

1. Типологія політичних партій та партійних систем

Політична партія - це громадсько-політична та ідеологічна організація певних суспільних верств та груп, яка має достатньо чіткі структури й веде боротьбу за завоювання, розподіл, утримання політичної влади або в інший спосіб безпосередньо здійснює вплив на неї. Відсутність будь - якої з наведених у цьому визначенні ознак фактично перетворює партію на іншу за природою ( тобто непартійну інституцію).

Функціями політичних партій є :

1. Артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення, та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

2. Представництво зазначених інтересів в державної влади та місцевого самоврядування;

3. Активна політична діяльність для реалізації та захисту цих інтересів, в тому числі завоювання влади;

4. Активізація та інтеграція великих суспільних верств (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення конфліктуючих соціальних класів) з метою згладити соціальні суперечності, не допустити розвитку конфліктів до точки вибуху всієї політичної системи суспільства;

5. Політична соціалізація.

6. Формування суспільної думки;

7. Розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

8. Політичне рекрутування -- підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять в політичну систему, в тому числі для державних органів;

9. Мобілізація виборців на виборах;

10.Здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади.

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

Залежно від соціальної бази розрізняють:

* партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);

* партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;

* партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;

* корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М. Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.

"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, - приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

Партійна система - політичний інститут, характеризуючий відношення між політичними партіями та державою, та взаємовідносини партій з іншими громадськими елементами політичної системи та громадянами.

Політична система повинна виконувати такі функції:

1. функцію взаємозв'язку з зовнішнім середовищем;

2. функцію внутрішньополітичної сфери;

3. функції, що забезпечують збереження і адаптацію системи.

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

- тоталітарні;

- авторитарні;

- демократичні.

2. за характером взаємодії з зовнішнім середовищем:

- відкриті системи;

- закриті системи.

Прикладом закритої політичної системи була політична система кол. СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соц. табору.

3. в історичному аналізі використовуються характеристика систем з позицій формаційного підходу:

- рабовласницькі;

- феодальні;

- капіталістичні;

- командно-адміністративні.

4. досить поширене виділення традиційних (доіндустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерне нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступають більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.

5. виділяють політичні системи перехідного типу, які включають в себе елементи модернізованої системи, що народжується, та елементи старої системи, (політична система України).

6. залежно від структурної диференціації і секулярності:

а. примітивні. Тут переважає „парафіяльна" культура, спостерігається мінімум структурної диференціації;

б. традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і культурою підпорядкування. Підкорюючись владі, людина чекає від неї благ, гарантій,

с. сучасні системи є ще більше диференційованими в структурному плані, в них функціонує культура участі у політиці.

7. за характером цінностей:

англо-американська з секулярною, плюралістичною і гемогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;

континентально-європейська характеризується взаємодією політичних субкультур з модернізованими інститутами;

доіндустріальні та частково індустріальні передбачають поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень;

тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу.

Політичній системі притаманні і власне політичні закономірності -- об'єктивні зв'язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми.

Політичні партії забезпечують необхідний зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

Цивілізоване людство поки що не придумало нічого розумнішого та оперативнішого, ніж політична гра партій, у перебігу якої виробляються досяжні орієнтири суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.

2. Особистість як первинний суб'єкт політики

У демократичному суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Тому активна участь особи в політичному житті, роль людини як суб'єкта політики має велике значення. Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.

Політична участь -- це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення інтересів, позицій, настроїв, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення та дії.

Політичне функціонування -- забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.

Об'єктивні характеристики політичної діяльності та суб'єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння власної ролі в ній служать підставою для вирізнення таких рівнів і типів участі:

1) реакція (позитивна або негативна) на імпульси, що виходять із політичної системи чи з її інституцій, не пов'язана з необхідністю високої активності людини, епізодична участь у політиці;

2) діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень: участь у виборах (місцевих або державного рівня), референдумах і т. ін.;

3) участь у діяльності політичних і громадських організацій -- партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;

4)виконання політичних функцій у рамках державних інституцій, включно із засобами масової інформації;

5)професійна, керівна політико-ідеологічна діяльність;

6)участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи.

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну й альтернативну, революційну та охоронну політичну участь.

Активне включення особи в політичний процес потребує певних передумов, їх можна поділити на три групи: матеріальні, соціально-культурні та політико-правові. Крім того, політичну участь особи, ту чи ту форму цієї участі обумовлюють: політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації. Якщо виходити з того, що людина взагалі -- істота біосоціальна і що відповідно у структурі особистості вирізняють соціальний та природний компоненти, то слід визнати, що на діяльність конкретної особи в політиці, взагалі на її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби.

В даний час простежується тенденція, пов'язана зі зростанням політичної іммобільності, індиферентності людей, стан відчуження або аномії.

Відчуження -- соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй.

Політичне відчуження виявляється у безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, почутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених ними норм як ворожих інтересам людини.

Відчуження може бути наслідком впливу об'єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму.

Воно пов'язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень. Сучасну політичну апатію можна розглядати, як прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників подібного ставлення є обмеження влади накладені на свободу слова і вираження особистих поглядів. Індивід може бути позбавлений стимулів до участі в політичному житті своїм оточенням, тобто вплив слабкої політичної активності з боку інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія фігурує як позитивна модель поведінки.

Проявами відчуження є: конформізм; соціальна апатія; абсентеїзм; відсутність інтересу до політичних знань, подій; відмова від виконання громадянського обов'язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

Освічене громадянство, якому властиве розвинене почуття власної гідності, знання своїх прав та обов'язків, згода ї вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою встановлення демократичного й заможного суспільства.

Література

1. Брегеда А.Ю. - Основи політології - К., КНЕУ 2000.

2. Варяник В. Т., Федоренко Л. Г., Ясир М. Д. Політичні партії в Україні - Запоріжжя: ЗДТУ, 1998.

3. Кудряченко А.І. Основи політології : Методичні матеріали та рекомендації до вивченя вузівського курсу. - К., 1997.

4. Муляр В.І. Політологія. Курс лекцій. - Київ: ЦУЛ, 2003.

5. Панарин А.С. Політологія : Учебник. -М.: ТК Велби, 2004.

6. Політичні партії в Україні. Інформаційно-довідкове видання. - К., 2001.

7. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. - К: Дакор, КНТ, 2006.

8. http://www.rada.gov.ua/LIBRARY/bibliogr/party.htm