Світовий політичний процес і традиційні суспільно – політичні течії

УКРАЇНА

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПРИВАТНИЙ ІНСТИТУТ

КОНСТРУЮВАННЯ МОДЕЛЮВАННЯ ШВЕЙНИХ ВИРОБІВ

Контрольна робота

з дисципліни “Політологія”

на тему: «Світовий політичний процес і традиційні суспільно - політичні течії»

Хмельницький 2008

Зміст

Вступ

1. Поняття «світовий політичний процес»

2. Анархізм як вияв правового екстремізму

3. Фашизм як вияв правового екстремізму

4. Клерикалізм - традиційна суспільно-політична течія

5. Соціалізм і комунізм

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

У Світовому політичному процесі існує ряд традиційних суспільно-політичних течій, що заявили про себе в минулому і мають різні форми вияву в наш час. Кожній течії відповідає суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується.

Інтерес до вивчення традиційних політичних течій, їхнього змісту покликаний до життя розвитком сучасного суспільства, суспільно-політичною практикою. Виникають нові громадські рухи і партії, спектр їхньої діяльності - від загальнодемократичної орієнтації до соціалістичної, від центристської - до орієнтації на цінності сучасного цивілізованого суспільства. Триває процес створення й оформлення нових політичних партій та громадських рухів, для яких розвиток світових політичних течій має важливе значення.

«Ігнорувати минулий політичний досвід -- це зневажати історію.» Політологія - Дзюбка:1.4. Світовий політичний процес і традиційні суспільно-політичні течії

Формування багатопартійності в умовах сьогодення зумовлене реальною політичною ситуацією, а також історичним минулим як власної держави, так і світового співтовариства. Це позначається на програмах партій, відображенні в них політичних поглядів, політичних концепцій, на позиціях лідерів, поведінці мас, особливостях організації та способах їхньої діяльності. Знання історії, сучасних поглядів політичних сил, організаційних структур, які становлять рушійну силу й опору певної течії, дає можливість зрозуміти причини виникнення тих чи інших політичних сил, політичні перспективи їхнього розвитку, межі впливу їхніх організаційних структур на світове політичне життя.

1. Поняття «світовий політичний процес»

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб'єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.

Під міжнародними відносинами, як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства. Такими суб'єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.

Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939--1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, -- ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ -- ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ країн за належністю до «третього світу».

Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним -- механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х -- початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв'язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності.

Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні -- між підструктурами (Схід -- Захід, Північ -- Південь) і мікрорівні -- між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей (СНД -- Україна, Україна -- Росія тощо).

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку. Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.

Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв'язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов'язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В'єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, -- ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв'язаними, взаємо переплетеними, взаємодоповнюючими та взаємо необхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв'язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною само організованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.

2. Анархізм як вияв правового екстремізму

Анархізм (від. грец. Anarchia - безвладдя, стихійність). Безвладдя, - соц. політ. течіїя, що спрямована на звільнення від всіх політичної, економічної, духовної влади заперечних держави як форми організація суспільства та її владного впливу, утвердження досягнення нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети. Ідеї анархізму знаходимо у праці "Республіка" давньогрецького філософа Платона. Елементи анархізму присутні й у філософії стоїків (Зенон, Хризип -- у Давній Греції, Сенека, Марк Аврелій -- у Римі), у працях філософів-просвітителів (Руссо, Дідро), ідеології "скажених" епохи Великої французької революції. Вперше спробував проаналізувати політичні й економічні форми анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник У. Годвін.

Як суспільно-політична течія анархізм формувався у 40 -- 70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і ремісничого виробництва. Основні теоретики анархізму -- П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін. У XIX ст. анархізм поширюється у Франції, Швейцарії, Італії, Іспанії і США. Певний вплив він мав серед народників Росії. Активність анархізму спостерігалася в період російської революції 1905--1907 pp. У революції 1917 р. анархізм подекуди перероджується в бандитизм. Сучасний анархізм не додав нічого нового до "традиційного" і характеризується такими ознаками: уявлення про державу як абсолютне зло; заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійснення соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу, руйнування всіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство; захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування; розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особи і є формою самоорганізації і самоврядування.Анархісти недооцінюють значення політики, регулятивну роль держави. Вони не визнають політичну владу як важливий і необхідний інститут суспільного життя. Це неминуче призводить до невизнання влади взагалі і демократичних форм реалізації її зокрема. Визнання влади -- це контроль над нею, невизнання її--не що інше, як обман або самообман, оскільки влада стає безконтрольною з боку громадян. Об'єктивний аналіз анархізму свідчить, що такі його представники, як М. Бакунін, П. Кропоткін, висловили ряд ідей, які актуальні й досі. Так, вони відкидали будь-яку форму деспотії, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, стверджували ідеал взаємодопомоги і солідарності у відносинах людей, вірили у реальні можливості самоорганізації і саморегуляції, передбачали безперспективність державного соціалізму, вважали, що зосередження влади в одному центрі неминуче призведе до створення роздутої бюрократичної форми правління, що найбільш природними є федеральний устрій, самоврядування на місцях тощо. Анархію вони розуміли не як хаос, а як реальні і не підтверджені досвідом можливості самоорганізації. Однак така організація йде знизу, а не зверху, як це робиться за суворої централізації.

Історично анархізм як політичне явище поширюється в ситуаціях крайнього відчаю, криз, у переломні моменти. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. виник особливий його різновид -- анархо-синдикалізм. Анархо-синдикалізм -- це громадсько-політична позиція, прихильники якої вважають себе складовою соціалістичного й робітничого руху, відстоюють ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудових колективів. Прояви анархістської активності спостерігаються і досі. Серед певної групи населення укорінюється прагнення повернути до життя ідеї анархістів, створити певні організації. Анархізм зберігається у країнах Західної Європи, Америки у вигляді різних федерацій, груп, громадських рухів та ін. Серед них набула поширення концепція "лібертарного соціалізму", її прибічники абсолютизують індивідуальну свободу, висловлюють недовіру до влади, заперечують позитивну роль держави і політичних партій, будь-яку систему планування, ієрархічну структуру, визнаючи лише горизонтальні зв'язки виробничих комун. Вплив їх незначний, але як реальність цей рух не може не враховуватись у політиці.

3. Фашизм як вияв правового екстремізму

Фашизм (від італ. fascism, fascio -- жмутик, в'язка, об'єднання) розглядається у двох значеннях: 1) як найбільш реакційна політична течія, яка виражає інтереси агресивних сил, прихильників крайніх поглядів і методів у політиці, ідеології; 2) як відкрито терористична диктатура згаданих сил, що використовують насильство для захоплення та утримання влади, нав'язування всім іншим членам суспільства своєї волі, утвердження свого панування.

Для фашизму є характерними: тоталітаризм; використання крайніх методів, форм насильства для досягнення політичної мети; зрощування партії з державним апаратом; правовий нігілізм; консолідація екстремістських партій і організацій; антидемократизм; заборона прогресивних партій та організацій; ліквідація демократичних свобод; максимальний контроль за громадським і особистим життям громадян; жорстокі поліцейські переслідування "інакомислячих"; расизм; геноцид; шовінізм; елітаризм; вождизм. Соціальною базою фашизму є насамперед дрібні власники, консервативне чиновництво, міщани, політично неграмотні робітники, декласовані елементи.

Фашизм виник в Італії у 1919 р. У 1922 р. фашисти на чолі з Б. Муссоліні захопили владу. В 1919 р. було створено фашистську партію у Німеччині. Прийшовши до влади у 1933 р., націонал-соціалістична партія Німеччини на чолі з А. Гітле-ром встановила жорстоку, нелюдську диктатуру. Наприкінці 30-х років фашизм утвердився також у ряді країн Пів-денно-Східної та Центральної Європи. Він став ударною силою світової реакції, яка у 1939 р. розв'язала Другу світову війну. Після закінчення Другої світової війни на Нюрнберзькому процесі фашистську ідеологію було засуджено і заборонено. За сучасних умов фашизм набуває вигляду неофашизму.

Неофашизм має два основні напрями: 1) традиційний фашистський рух, який трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності, пристосуватися і зберегти зовнішню лояльність до законності, чинної правової системи і державних парламентських інститутів. Неофашистські організації діють більш як у 80 країнах світу. Серед найвідоміших можна назвати Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську партію в Німеччині, Італійський соціальний рух -- Національні праві сили. Ідеологія сучасного неофашизму проявляється у вимогах перегляду кордонів, обмеження імміграції, збереження "чистоти нації", "наведення порядку" тощо.

4. Клерикалізм - традиційна суспільно-політична течія

Клерикалізм (від лат. clericalis -- церковний) -- суспільно-політична течія, представники якої виступають за посилення позицій церкви в політиці і духовному житті суспільства. Клерикалізм має такі різновиди: католицький, іудейський, ісламський. Усі вони відображають взаємозв'язок політики і релігії. Клерикалізм має великі політичні партії, що володарюють у ряді країн світу, створює свої профспілкові, молодіжні, жіночі та інші організації. Діяльність релігійних організацій включає акції політичного характеру -- участь у виборах державних органів, місцевому управлінні, вплив на уряд, формування громадської думки тощо.

5. Соціалізм і комунізм

Комунізм (від лат. communis -- загальний, всезагаль-ний) -- суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ'я, розподілу матеріальних і соціальних благ "за потребами".

Термін "комунізм" виник наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. Першими проповідниками комунізму стали кабетис-ти -- представники французьких пролетарів, прихильники Етьє-на Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т. Дезамі та ін. Комунізм Кабе -- це суспільство, побудоване на рівності, єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом мирних реформ, на основі переконань.

Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К. Марксом і Ф. Енгельсом у "Маніфесті Комуністичної партії" (1848 р.) та в інших працях. Зосередивши увагу на аналізі капіталізму середини XIX ст. як системи, його історичного місця у розвитку суспільства, вони обґрунтували об'єктивну необхідність соціалізму, який має утвердитись на ґрунті високого рівня розвитку суспільства. Комуністичне майбутнє, що має розвинутись на основі соціалізму як вища його фаза, К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали гіпотетично. Вони уявляли його як нічим не обмежену можливість розвитку й удосконалення людини і суспільства, як етап у поступальному соціальному розвитку.

Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса змінювались у процесі соціально-політичних змін реального суспільства Європи, а також у процесі наукового пізнання їх. Так, уже у 90-ті роки Ф. Енгельс переглянув свої погляди щодо революції та її історичної необхідності, особливостей розвитку капіталізму кінця XIX ст. та ін. Відомо, що К. Маркс і Ф, Енгельс піддали нищівній критиці казармений комунізм, який, на жаль, згодом, у XX ст., став ідейним джерелом адміністративно-командної системи соціалізму в ряді країн.

Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871 р. У XX ст. ідею комунізму було використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в інших країнах.

Комуністичні партії XX ст. висунули своє розуміння марксизму. Вони також спиралися на інтерпретацію марксизму В. Леніним та його послідовниками, тобто творцями та ідеологами воєнного комунізму. Воєнно-комуністична модель соціалізму, на грунті якої розвивався сталінський тоталітаризм, мала такі основні ознаки: заперечення ринкових відносин; мілітаризація праці; згортання демократичних механізмів управління; ідейно-політичний монополізм; ігнорування індивідуальних, суб'єктивних засад у суспільному житті; відчуження людини від влади і власності, результатів праці і культурно-духовних цінностей; недооцінка саморозвитку особи як основної особливості руху суспільної системи. Однак будь-яка політика, програма суспільного розвитку, що не враховує пріоритетність людського виміру, перестає бути прогресивною.

В ході аналізу політичного розвитку XX ст., постає питання: що ж привернуло до комунізму увагу багатьох політиків і широких мас? Чому інтелектуальний арсенал людства ще й сьогодні не може позбутися цієї утопії? Великі маси людей пішли за комуністичними партіями саме тому, що в ідеї комунізму вони бачили найвищий ступінь уявлень про соціальну справедливість. Реалізація їх в той час у багатьох пов'язувалася з революційними перетвореннями.

На початку XX ст. революційне комуністичне крило відмежувалося від реформістського напряму, тобто від соціал-демократії. У березні 1919 р. комуністичний рух інституювався у самостійну течію -- НІ Комуністичний Інтернаціонал, який припинив своє існування у 1943 р. Комуністичні партії були створені майже у 100 країнах світу, в їхніх лавах налічувалося понад 50 млн членів.

У жовтні 1917 р. була спроба реалізувати ідеали свободи, рівності і братерства, які проголосила ще Французька буржуазна революція. Проте експеримент "комуністичного будівництва" закінчився поразкою партійно-державної адміністративної системи в СРСР та країнах Східної Європи. 90-ті роки XX ст. -- це період падіння комуністичних режимів, припинення владної діяльності комуністичних партій в СРСР та країнах Східної Європи. Останніми країнами з монопольним пануванням компартій ще залишаються Куба і Північна Корея. Певні риси комуністичної системи зберігаються у Китаї, хоча там відбуваються значні зміни.

Посткомуністичні системи, що прийшли на зміну тоталітарним режимам, мають пройти періоди посттоталітарних перетворень на новій, демократичній основі, увійти в цивілізаційне русло історичного розвитку. Значного поширення в останні століття набула соціалістична суспільно-політична течія.

Соціалізм -- суспільно-політична течія, що спрямовує дії на створення суспільства, для якого характерні панування свободи як можливості робити все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливості як рівності стартових можливостей для всіх громадян, солідарності як можливості для людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства і держави. Соціалізм як ідея найяскравіше втілення дістав у творах великих гуманістів Т. Мора, Т. Кампанелли, Д. Уінстенлі, Г. Ба-бефа, А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, Р. Оуена і особливо К. Маркса і Ф. Енгельса.

Термін "соціалізм" увів у науковий обіг у 1834 р. сенсімоніст П. Леру. Під лозунгами соціалізму виступають соціал-демократи, лівацькі групи різного ґатунку, революціонери-демократи та ін. Одну з багатьох концепцій соціалізму в руслі соціал-реформістської політичної течії було названо "концепцією демократичного соціалізму". У витоків її стояв німецький соціал-демократ Е. Бернштейн (1850 -- 1932), який на Заході вважається одним з класиків сучасного соціалізму. Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому столітті. Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму. Соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX ст. фактично були тотожними. Концепція соціалізму стала відповіддю на потреби розвитку суспільства. Соціалізм виявив себе як ідея, як організація, рух і практика будівництва нового суспільства у ряді країн світу. У 1869 р. було створено Соціал-демократичну партію Німеччини. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. соціал-демократи висловили думку щодо необхідності переосмислення ряду положень марксизму. В цей час вже не спостерігалося крайнього зубожіння пролетаріату, зникнення середніх прошарків, про що писав у середині XIX ст. К. Маркс, а відбулася певна стабілізація капіталізму. Необхідність соціалістичної революції як форми завоювання влади пролетаріатом виявилася сумнівною. Диктатура пролетаріату, що була згодом абсолютизована В. Леніним, розглядалася як політичний атавізм. Саме у реформі соціал-демократи бачили основний засіб політичних перетворень у суспільстві.

Соціал-демократичний рух, конституйований на початку 20-х років XX ст., на час свого подальшого існування еволюціонував як у політиці та ідеології, так і в соціальній сфері та організаційній структурі. На зміну Робітничому соціалістичному Інтернаціоналу (1923-- 1940) прийшов Соціалістичний Інтернаціонал, створений у 1951 р. Нині до нього входить близько 80 партій, з них 27 -- правлячі (самостійно або в коаліції). В їхніх лавах налічується понад 17 млн. чоловік. Серед лідерів соціал-демократії відомі такі видатні політики, як В. Брандт (ФРН), У. Пальме (Швеція), Ф. Міттеран (Франція), Ф. Гонсалес (Іспанія), Б. Краксі (Італія), Ф. Вра-ницький (Австрія), Р. Хоук (Австралія) та ін. З розвитком соціал-демократичного руху відбувалися зміни у соціалістичній ідеології, в системі ідей, які він прагнув втілювати у життя.

Під терміном "соціалізм" протягом останніх півтора століть розуміли в одному випадку соціалістичну ідею як одну з можливих концепцій соціальної справедливості, а в іншому -- як особливу організацію виробництва та розподілу продуктів і благ, альтернативну ринковій системі. Інколи суспільствознавці, політики та ідеологи помилково ототожнюють ці два поняття.

В основу соціалістичної ідеї покладено концепцію само-цінності людини незалежно від її соціального та економічного статусу. Головним змістом соціалізму, його світоглядною цінністю є те, що суспільство повинно не тільки проголошувати, а й гарантувати кожному можливість існування і духовного розвитку. Суспільство мусить взяти на себе відповідальність за самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом, і саме спільність людей має забезпечити реальне втілення цієї рівності. Зрівняльність у розподілі та споживанні, що проповідується багатьма прихильниками соціалізму, є вторинною. Ідею рівності знаходимо і в індивідуалістичних концепціях ринку. В них вона розуміється як рівність можливостей. Соціалістична ідея не відкидає цього принципу. Більше того, вона проголошує, що суспільство повинно гарантувати розвиток людських можливостей, творчий потенціал людини незалежно від того, бідна вона чи багата, бідні чи багаті її батьки, користуються ринковим попитом продукти її повсякденної діяльності чи ні. Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип рівності можливостей, обмежує здатність людини виявити свою індивідуальність. Його негативним наслідком є і те, що значна частина населення починає вірити у можливість скористатися соціальними благами і впевнена у тому, що цим вона зобов'язана державі, урядовцям. І найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив цінності, а урядовці і навіть злочинці. Це яскраво виявилося в практиці радянської моделі соціалізму. Однак ці недоліки системи розподілу, які виявили себе у Радянському Союзі та інших країнах, що називались соціалістичними, зовсім не означають, що соціалістична ідея може бути повністю відкинута. Свобода людини і принцип рівності своєрідно трактуються в індивідуалістичній і соціалістичній концепціях. Однак суперечності цих тверджень не мають антагоністичного характеру за принципом "або -- або": тут не тільки можливий, а і вкрай необхідний розумний компроміс. Знаходження консенсусу, золотої середини і є сферою діяльності політиків, мистецтвом регулювання суспільного життя. Соціалістична ідея у політичній сфері була і залишається важливим чинником для визначення соціально виміряної політичної лінії тих чи інших суспільних сил, держави. Навіть глибока економічна криза, що охопила країни, які виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу, не дає підстав для заперечення соціалізму взагалі, адже відомі досягнення в усіх сферах життя п'ятої частини людства, що будує нове суспільство, орієнтуючись на соціалізм. У матеріалах XVIII і XIX Конгресів Соцінтерну, прийнятій "Декларації про принципи Соціалістичного Інтернаціоналу" (1989 р.).

Висновки

Це означає, що спільний розвиток, взаємна доповненість минулих протилежностей здійснюються шляхом подолання (або нейтралізації, блокування) протилежної тенденції, котра відбиває залишки минулої (класичної) суперечності, її динаміку. На основі нового принципу розвитку перебудовуються світогляд, ідеологія, політика. Підтримка провідної тенденції світового прогресу потребує уваги до проблем нейтралізації і розв'язання суперечностей як основи досягнення компромісів, консенсусу та інших форм погодження інтересів, тобто найвищої мети політики. Проте ні на загально філософському рівні, ні на рівні філософії політики теорію цього процесу ще не розроблено. Нова цивілізація не може утвердитися сама по собі. Для цього потрібні погоджені й цілеспрямовані зусилля всього людства, перехід до нової логіки мислення. Дефіцит суспільних ідей, певний ідеологічний хаос, політичний прагматизм, відвертий антитеоретизм стають гальмом на шляху до нової цивілізації. Світові течії та їхні структури впливають на формування як внутрішньої, так і зовнішньої політики. За своїм змістом політика є унікальним зосередженням і синтезом найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Мистецтво переведення політичних програм, планів, цілей у практичні заходи, прогнозування наслідків розроблених рішень -- найважливіша складова діяльності політичних структур.

Список використаної літератури:

1. Дзюбка. Світовий політичний процес і традиційні суспільно-політичні течії // Політологія. - http://www.readbookz.com/book/180/6271.html.

2. Гаджиев К.С. Политическая наука. - М., 1995.

3. Гаджиев К.С. Современный консерватизм: опыт типологизации // Новая и новейшая история. - М., 1991. - № 1.

4. Согрин В.В. Этапы американского консерватизма // Новая и Новейшая история. - М., 1991. - №5.

5. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / за ред.О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Видавничий центр «Академія», 1998. (Гаудеамус)