Політична ідеологія у діяльності політичних партій

Поняття "ідеологія", на перший погляд, зрозуміле кожному, оскільки кожен із нас знає, це він чи ні. Тримається якоїсь ідеології - навіть ті з нас, котрі стверджують, що не тримаються жодної. Кожен із нас має певні упередження - навіть ті, хто твердить, що вільний від будь-яких упереджень. Все це пов'язано з тим, що кожен із нас має ті чи інші погляди на світ і самого себе, тобто має певну сукупність ідей щодо життєдіяльності, за допомогою яких людина намагається певним чином осмислити і виробити своє ставлення (свою ідеологію) сприйняття як світу, так і самого себе.

Сьогодні ідеологія стала ключовим елементом організації суспільного, у тому числі і політичного життя. Глибше з'ясувати сутність цього важливого суспільного феномена можна, звернувшись до джерел його виникнення та розвитку.

У політичній теорії термін "ідеологія" почав вживатися з кінця XVII - поч. XIX ст. Впровадження цього терміну в науковий обіг пов'язується з іменем французького вченого А.Л.К. де Трасі (1754-1836). Утворі "Елементи ідеології"" він визначав ідеологію як науку про ідеї, їх виникнення і функціонування.

Якщо розглядати процес формування ідеології як теорії в історичній ретроспективі, то відтак можна виділити ряд етапів.

Перший етап охоплює період теоретичних пошуків мислителів XVM-xvin ст. У цей час громадсько-політична думка епохи буржуазних революцій, активно розпочала виступати проти феодально-релігійної. ідеології, сподіваючись збудувати суспільство на гуманістичних засадах.

Другий етап пов'язується з появою різного роду ліберальних та комуністичних концепцій. Позаяк ідеологи лібералізму термін "ідеологія" майже не вживають, марксистські ж ним користуються, однак вкладають у нього класовий зміст.

Третій етап становлення і розвитку ідеології пов'язується з XX століттям. Саме в цей час західна наукова думка стала широко вживати термін "ідеологія" для визначення свідомості, яка покликана виражати інтереси класів або соціальних груп. У цей період з'явилося багато концепцій обґрунтування сутності ідеології. Одна із них, наприклад, доводить, що ідеологія - це форма відображення спотвореної свідомості, яку жодним засобом не можна спростувати. "Ідеологія" - це слово "занепадницьке" (Д. Белл), оскільки воно заманює в хащі якихось конструкцій, які уже давно заіржавіли, відтак воно відчужене від життя людини. Інша ж концепція виходить із того, що ідеологія - це наука про ідеї, а тому слід якнайповніше ідеологізувати всі сфери суспільного життя. Позаяк окремі прихильники цієї концепції все ж знаходять аргументи, котрі застерігають від ототожнення ідеології як науки. Ідеологія, на відміну від науки, застерігає Г. Шахназаров, завжди пристрасна, а наука, навпаки, безпристрасна, в усякому разі зобов'язана бути такою. Вона не має права підлаштовуватися під будь-які смаки і настрої. Це закон її існування, порушення його призводить до виродження наукового знання.

У західній політологічній літературі досить поширеною є теза про те, що ідеологія несумісна з наукою. Ще з часів Наполеона Бонапарта прихильників ідеології називають непрактичними фантазерами, тим самим заперечуючи пізнавальні функції в ідеології. Заперечував такі функції і М. Вебер, відносячи ідеологію до сфери віри. Повну підтримку позиції М. Вебера висловлював і визнаний авторитет у цій сфері Мангейм, який розглядав будь-яку ідеологію як неадекватне відображення дійсності, як сукупність ідей, котрі покликані свідомо приховати справжнє призначення ідеології. Звідси і висновок - ідеологію не можна Довести, підтвердити експериментально, але не можна і спростувати. Ідеологія вимагає не віри у свої постулати, а формального визнання або прийняття їх.

Ліберал-позитивісти розглядають ідеологію як надісторичне явище, Що існує поза залежністю соціальних і політичних явищ.

Неомаккіавелісти (Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето) стверджують, До політичні ідеології породжуються потребами легітимації влади. Марксисти виходять із того, що ідеологія зумовлюється матеріальними умовами суспільних груп, насамперед класів, а тому ідеологія є теоретичне уявлення, яке покликане захищати загальні колективні інтереси, котрі щ певних умов можуть виконувати функції наукового знання.

Сучасний німецький філософ Е. Лембергу своїй книзі "Ідеологія та суспільство" визначає поняття "ідеологія" як систему деяких ідей, що, включає також цінності та норми і призначена об'єднувати людей, аби! вони були здатні спільно жити і діяти. Лемберг також звертає увагу на? те, що не можуть існувати політичні рухи, партії, суспільство загалом без ідеології, оскільки ідеологічний вакуум для людини нестерпний", а тому "люди не можуть без тих цінностей і норм, які є основою їхнього способу життя і поведінки".

За гаслом "жодної ідеології", на думку Лемберга, криється лише різновид ідеології. Він розрізняє ідеології першого порядку - це переважно ідеологічні світогляди, які об'єднують великі групи людей (класи, нації): т. ін.), та ідеології другого порядку, що являють собою програми, кодекси, статути, що об'єднують відносно невеликі групи людей (партії, професійні групи, клуби тощо). Як правило, ідеології першого порядку мають одну центральну цінність: Бога, націю, людину, справедливість і т. ін.

Є и інші підходи тлумачення ідеологій.

Неоднозначність підходів до визначення ідеології не означає зменшення її ролі в суспільно-політичному житті.

Саме на третьому етапі своєї еволюції ідеологія стає важливою його частиною, оскільки саме на її основі відбуваються пошуки спільності) поглядів, ідей, цінностей, які і створюють підґрунтя для організації різного роду асоціацій, клубів, спілок, загалом будь-яких громадсько-політичних об'єднань. Це вказує на те, що ідеологія - це сукупність тісно пов'язаних між собою ідей, позицій чи вірувань, властивих для якоїсь групиі¹ чи спільності.

Таким чином, ідеологія - це духовний фундамент, на якому будується свідомість людини. Кожна нація має свою ідеологію і жодні зміни Щ суспільному житті не спроможні знищити те, що закладене в природи людини - потребу в ідеології як усвідомленій меті суспільної діяльності! Ідеологія створює фундаментальну систему цінностей суспільства І держави, формулює стратегічні цілі суспільства, виходячи з корінний інтересів правлячої еліти і тих соціальних сил, на які вона спирається. ^

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і спиратися на досягнення науки. Правильно сформульовані ідеологічні доктрини дають змогу розробити адекватні підходи до соціальних процесів, проблем внутрішньої і зовнішньої політики.

Ідеологія орієнтована на політичні реалії і дії, на політичний процес іі має своєю метою залучити якнайширші верстви суспільства на свій бік. '

Незважаючи на наявність міжідеологічних відмінностей, безсумнівним Є те що всі ідеології мають багато спільних рис: і Вони спрямовані на підкорення особистих переконань груповим

7. Ідеологія непримирима до неузгоджених з нею дій і вчинків, завжди намагається поглинути багатоманітність духовного життя.

3. Ідеологія спроможна відділитися від свідомості у формі демагогії зі страшенною силою масового навіювання.

4. Ідеологія за сприятливих умов переходить у підсвідомість і. нав'язує людині стереотипи поведінки, одноманітність дій, упереджене ставлення до людей; їх життя і думок.

За допомогою ідеології теоретично усвідомлені інтереси втілюються в ідеалах суспільного розвитку, практичній політиці держави і політичних партій, а також визначаються і реалізуються відносини до інших класів і соціальних груп.

Ідеології можуть виступати як засобом єднання, консолідації соціальної групи, класу, суспільства, так і бути джерелом конфронтації між ними, за умов, коли соціально значущі інтереси цих верств принципово відмінні.

Сьогодні ідеологія - це конституйований елемент політики, тому її не можна відокремити від влади і владних відносин. Саме за допомогою Ідеологічних категорій, зауважує К. Гаджієв, обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, політичні спрямування, соціально-політичні доктрини. Врешті-решт вона покликана надавати значущості інституційним стосункам між людьми, пояснювати політичні реальності в конкретно історичних умовах.

Вплив ідеології проявляється і в тому, що будь-який державний курс до певної міри - це наслідок компромісу політичних сил, які керуються різними ідеологіями. Все це вказує на те, що фундаментальні цілі політики формуються не в її власному лоні, а саме в ідеології. Тому будь-яка політика без орієнтації на ідеологічні цінності приречена на непередбачуваність та нестабільність. Особливо необхідна ідеологія в періоди криз, падіння життєвого рівня тощо.

2. Структура політичної ідеології та її основні функції

У структурі ідеології найпомітнішим є такий її різновид, як політична ідеологія, яка являє собою систему концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя різних суб'єктів політики. Вона поєднує в собі пояснення політичної реальності і спосіб політичної дії, тобто поєднує теорію і практику, роздуми і дію, раціональні дії й емоцій^ ний настрій тощо. Така сукупність систематизованих ідейних поглядів] дає можливість суб'єктам політики не тільки захищати свої політичні інтереси, але і мати цілісну орієнтацію в суспільно-політичному житті.,

Політична ідеологія покликана розкрити як специфіку процесів двох видів розвитку - політичного та ідеологічного, так і їх взаємодію, взаємовплив у реальному житті. Тут ідеологічний процес розкривається з політичного боку, а політичний - з ідеологічного. Результатом цього а синтезоване знання про політичний та ідеологічний процеси.

Політична ідеологія має в принципі таку ж внутрішню структуру, як і ідеологія в цілому, але щодо більш конкретної, спеціалізованої ділянку дійсності, яка в ній відображається - політичної.

Структура політичної ідеології, як і її зміст, визначаються] об'єктивним процесом суспільного розвитку та розвитку політичного] суб'єкта - носія політичної ідеології.

Вихідним елементом структури політичної ідеології, який її визначає, формує і детермінує, виступає політичний інтерес, на який спирається і з якого виходить власне політична ідеологія. Саме такий інтерес виступає як форма вираження потреби, а остання - вираження політичної необхідності.

Політична ідеологія розпочинається з ідей, виступає як її система, хоча і не зводиться лише до неї. В ній розкривається функціональне] призначення ідеї, можливості й особливості практичної реалізації її переходу в інші структурні компоненти.

Таким чином, вихідним моментом теоретичного пізнання змісту політичної ідеології виступає політична ідея. Остання розуміється які форма відображення політичної дійсності, як результат осягнення думкою предмета пізнання - політичного процесу, у цьому контексті політична ідея являє собою "місток" від думки до дій, від свідомості до активності. Тут об'єктивна потреба відображається в теорії через інтереси! цілі, мотиви соціальних спільностей і особистостей, вона стає керівництвом до дії.

Тому вироблення нових політичних ідей слід вважати не лише важливою сферою духовного виробництва, але і необхідною потребою вдосконалення діяльності політичних механізмів суспільства. За таких умові важливо, щоб самореалізуюча можливість політичної ідеї була доповнена відповідними силами і засобами, які б якнайповніше втілили її в життя.

У сучасних суспільствах основними силами, котрі втілюють політичні ідеї в життя, виступають різного роду політичні інститути і, насамперед, політичні партії.

Зазвичай, у процесі формування політичної ідеології важливу роль відіграє взята на озброєння найвірогідніша соціально-політична гіпотеза, яка дозволяє:

а) передбачити процес внутрішньо закономірного зв'язку існуючих ідеологічних та політичних явищ, до певної міри обґрунтувати його фактичними даними;

б) пояснити імовірність виникнення ідеологічних та політичних явищ та передбачити нові.

З методологічного боку вироблення гіпотези - надзвичайно складна справа. Тому є багато гіпотез, котрі неправильно, однобоко тлумачать. відомі факти і штовхають до помилкових висновків. Позаяк використання системного і структурно-функціонального підходів до процесу створення й обґрунтування політичних гіпотез дають можливість розглядати логічне та інтуїтивне, теоретичне й емпіричне, дедуктивне та індуктивне як взаємопов'язані і взаємодіючі моменти в єдиному процесі розроблення та реалізації гіпотез.

Загалом же, гіпотеза не має самодостатнього значення, вона лише "просуває" знання до концепції, а від неї до теорії.

Саме у політичній концепції відбувається більш суттєве поглиблення і конкретизація знань, хоча і вона об'єктивно все ще продовжує ту пошукову функцію, що була започаткована гіпотезою при аналізі політичної дійсності.

Тому цілком правомірно розглядати політичну концепцію як проміжну ланку чи передумову створення політичної теорії. Таким чином, політична концепція - це ще на теорія, хоча вона з великою мірою достовірності може пояснювати досліджуваний політичний процес чи явище. Концепція перетворюється в теорію лише тоді, коли вона пройде випробування часом або ж практикою, котра ж не витримує такої достовірності, ту слід вважати нічим іншим як пропагандистським проектом. І тоді ці концепції зазнають теоретичного і практичного краху.

Втілення політичних концепцій у практику показує, що реалізація політичних знань опосередковується багатьма факторами: типом держави, системою суспільних організацій, боротьбою чи співпрацею різних політичних сил, монополізмом чи плюралізмом поглядів і т. ін. Врахування цих і деяких інших факторів є неодмінною умовою вироблення науково обґрунтованої політичної концепції.

Істинність чи помилковість політичної концепції перевіряється не тільки аналізом її внутрішньої структури, але і тих детермінуючих факторів (необхідність, потреба, інтерес), світоглядних ідеалів (справедливість, свобода, сенс життя), ціннісних регулятивів розв'язання проблем політичного життя (демократія, політична норма, ідеал).

Стосовно політичних теорій концепції можуть виконувати в одних^ випадках роль неповного теоретичного знання, а в інших - створювати "концептуальне ядро" теорії.

У сучасній суспільствознавчій науці поняття "теорія" вживається в. різних смислових контекстах. При визначенні стратегії і тактики діяльності основних суб'єктів політичного процесу: суспільства, держави, соціальних груп, партій, громадських організацій, політичних поглядів, дій і: т. ін. традиційно вживається поняття "політична теорія", яка є найважливішим системоутворюючим елементом внутрішньої структури політичної ідеології.

Правильність чи хибність політичних теорій перевіряється практикою (політичним експериментом, реалізацією цілей, завдань, гасел і т. ін.).

Прихильники різних напрямів політичних наук єдині в одному 1 практичні факти підтверджують або відкладають науковість, ефективність теорій, а самі теорії в процесі пізнання і перетворення дійсності стають фактами, якщо точно відображають цю дійсність і дають реальні рецепти її перетворення чи відтворення.

Політичні теорії можуть реалізуватися двома шляхами: безпосереднього впливу на політичну діяльність держав, соціальних груп і особистостей, а також через ідеали і гасла, які знаходять собі місце в комплексному утворенні - політичних програмах.

У структурі політичної ідеології поняття "теорія" може вживатися у двох значеннях: як структурна частина політичної ідеології і як завершальний етап пізнавального процесу становлення політичної теорії.

Програмним стрижнем політичної ідеології є політичний ідеал - уявлення політичного суб'єкта про досконалість політичного устрою суспільства. У політичному ідеалі повинні відбиватися корінні інтереси завдання політичних суб'єктів, що стосуються основ їх життєдіяльності характеру власності і відносин соціальних спільнот з приводу власності;; ставлення політичного суб'єкта до держави і політичної влади, до перспектив їх розвитку за умови, що клас, група, партія в цій державі стають панівними; а також відносини між націями, народностями, іншими етнічними групами; проблеми створення і використання рівних умов політичного, духовного, фізичного розвитку особистості тощо.

Політичному ідеалу притаманні такі риси як: випереджаюче відображення дійсності на основі передбачення, прогнозу; прогресивний; вплив на розвиток суспільних відносин на свідомість і світогляд людей.

Основою життєдіяльності політичних ідеалів є їх відповідність дійсності, вони не можуть випереджувати, оскільки виступають специфічним її відображенням у формі ідеального. Позаяк який би не висувався ідеал, як би він не пропагувався, якщо його реалізація не впливає на поліпшення умов життя людей, то його привабливість швидко згасає і він стає гальмом розвитку суспільства.

у структуру політичної ідеології включаються і політичні гасла, які також повинні відповідати реаліям життя. Політичні гасла - це керівні ідеї, завдання, вимоги, директиви політичних перетворень. Вони завжди повинні закликати людей до безпосередньої дії, отже, не можуть бути "вічними" і застиглими. Політичні гасла - це ефективний засіб трансляції політичної Ідеології у масову свідомість, а через неї - і впровадження їх у практику.

Таким чином, політичне гасло є не лише засіб розвитку творчої активності людей, але і спосіб перевірки дієвості політичної теорії. '

У комплексному вигляді структурні складові політичної ідеології (ідеал, гіпотеза, концепція, теорія, гасло) складають політичну платформу чи програму діяльності суб'єктів політичного процесу. З'ясуванню сутності платформи політичної партії буде присвячено наступне питання.

Одним із основних структурно-формуючих факторів політичної ідеології являються ті соціальні функції, які вона покликана виконувати. Серед них чи не найважливішими є:

1. Теоретико-концептуальна - формулювання основних положень, які розкривають інтереси та ідеали того чи іншого класу, прошарку, на-іцїі, держави.

2. Програмно-політична - переведення соціально-філософських принципів та ідеалів у програми, гасла, вимоги політичної еліти. Ця функція безпосередньо пов'язана з діяльністю політичних партій, союзів, об'єднань, виборчих блоків.

3. Функція оволодіння масовою політичною свідомістю. Ця функція досягає позитивних результатів лише тоді, коли ідеї і положення ідеології відповідають поглядам і уявленням населення про спосіб життя, якому віддається перевага порівняно з іншими. Ідеологія інтегрує суспільство на ґрунті свідомо сформульованих цілей.

Своєчасне й ефективне здійснення цих функцій надає відповідним структурним елементам політичної ідеології (інтересу, ідеї, гіпотезі, концепції, теорії, ідеалу, гаслу, програмі політичного розвитку і т.п.) необхідного динамізму и оперативності при виробленні і прийнятті оптимальних рішень. За умов невиконання політичною ідеологією взятих на себе соціальних функцій, вона стає гальмом як свого самоутвердження, так і веде до деформації окремих структуростримуючих її елементів, між якими існують різноманітні зв'язки: необхідно-причинні, закономірні, випадкові і т. ін.

Виконуючи свої політичні функції ідеологія покликана сприяти інтеграції суспільства або на фазі інтересів якоїсь соціальної або ж національної групи, або ж на ґрунті свідомо сформованої мети, яка визначається У партійних програмах політичних партій.

3. Політична ідеологія - ідейно-теоретичний фундамент розробки політичної платформи партії

На основі спільно виробленої політичної ідеології кожна політична партія розробляє свою політичну програму чи платформу.

Термін "Політична платформа" у політологічному словнику визначається як сукупність основних принципових ідейних та теоретичних положень, якими керуються політичні партії, громадські організації, рухи чи окремі кандидати на виборчу посаду. Політична платформа втілюється у політичну програму, тобто перелік цілей, до здійснення яких прагне партія та засобів їх досягнення. Це своєрідна хартія, в якій політична партія проголошує певні ідеали, принципи та орієнтири своєї діяльності. _г

Політична програма - це пропонований план діяльності класу, соціальної групи, партії, уряду, політичного блоку, регіональних громадських організацій, світових співтовариств тощо. У політичній програмі теоретичного обґрунтовуються основні позиції суб'єкта політичного процесу у всіх сферах суспільного життя, визначається послідовність його дій, шлях і цілі пропонованих політичних перетворень, їх засоби, методи діяльності і т. ін. Політичні програми оприлюднюються через заяви, декларації тощо. Вони є підставою для своєрідного укладання домовленості між партією та її електоратом під час виборів.

У рамках сучасної західної цивілізації можна виділити ряд основних платформ, що склалися в політичній теорії і практиці ХІХ-ХХ сторіч.

Однією з найбільш поширених і продуктивних ідеологій виступає консерватизм. Консервативна платформа заснована на ідеї всемогутності людського розуму і людської волі, виваженого ставлення до вікового досвіду, надбань у сфері людських стосунків. Вищою цінністю Є^: людська єдність. Консервативна стратегія полягає в підтримці природних процесів, невтручанні держави в суспільне життя в рамках закону і зміцненні правопорядку. Слабкою стороною консерватизму є необхідність примирення з негативними сторонами дійсності. Консерватизм принципово не може дати більше того, що включає в себе зміст суспільства в реальному часі, хоч ідеологічно і може до цього прагнути.

На абсолютно іншу ціннісну основу спирається ліберальна платформа. В ідеології Нового часу (Д. Локк) з'являється набір цінностей, які орієнтовані на статуювання людської особистості.

Представники ліберальної платформи вважають, що політична організація суспільства зобов'язана відповідати цінностям свободи і прав людини. Порушення прав людини і обмеження його свободи, на думку лібералів, недопустиме. Від консерватизму ліберальна платформа відрізняється більшим втручанням держави в суспільні справи в інтересах особистості.

Радикальна платформа характеризується критичним ставленням до дійсності і прагненням в реальному часі втілити позитивні політичні і Соціальні технології в політику. Радикалізм виступає ідеологічною основою лівих сил. їх політична активність загалом направлена на революційне перетворення суспільства.

При цьому зауважимо, що якщо політична ідеологія є ідейним підґрунтям будь-якої політичної діяльності, основним джерелом політичної позиції партії, вихідним моментом її діяльності (тобто формулює певні уявлення про те, яким має бути суспільство в ідеалі), то політична платформа (програма) більш конкретно і розгорнуто визначає план дій партії по втіленню в практику її ідеологічних засад на основних напрямках суспільного розвитку (економічному, зовнішньополітичному, соціальному, національному, духовному). Вона визначає стратегію в галузі науки, освіти, екології, медицини тощо. У політичній платформі сформульована і воєнно-політична доктрина.

Політична платформа покликана показати, якими принципами керується та чи інша політична партія, виокремити суттєві ознаки, показати її відмінність від інших партій, зорієнтувати виборця серед численних партій на ту, яка найбільш повно може виразити його інтереси та відобразити його ідеали та цінності. Вказати на правовий статус, місце у партійній системі, ставлення членів партії до існуючого політичного устрою, владних структур, суспільних процесів тощо.

Існує багато визначень політичної платформи: як позитивні, так і негативні, як традиційні, так і сучасні. Наприклад, Б. Констан вважав партійну програму основоположним елементом у структурі партії, без якого не можна уявити її діяльність. На його думку, політична партія - це об'єднання людей, що визнають одну і ту ж партійну програму.

М. Дюверже, навпаки, відводив партійній програмі підпорядковане місце поруч зі структурою та організацією, оскільки вона, на його думку, не визначає діяльність партії, а служить лише засобом впливу на маси і залучення виборців.

Близьким до цього є визначення, яке твердить, що партійна програма використовується як засіб політичного маркетингу, тобто являє собою не що інше як різновид політичної реклами. Є аргументи, що партійна програма втрачає своє значення і завдяки тому, що виборці, віддаючи перевагу тому чи іншому кандидату, керуються скоріше не програмними положеннями, а особистістю й іміджем лідерів партії, конкретні дії, які були ними здійснені або мірою активності під час передвиборчої кампанії.

Незважаючи на багато суперечливих визначень, існують і більш-менш загальні уявлення щодо партійної програми.

Більшість партологів розглядають політичну платформу як теоретико-методологічне підґрунтя партії, що покликане дати уявлення про те, яку політику в різних сферах суспільного життя буде проводити партія, яких змін і рішень вона вимагає від існуючої влади і які зміни вона сама здійснить, якщо виборе державну владу.

Партія формулює свою програму на основі відповідної ідеології і трактує її як застосування ідеологічних підходів до конкретно-історичних умов. Звичайно, що ідеологічність програм політичних партій суттєво відрізняються не тільки за змістом ідеології (соціалізм, консерватизм тощо), але і різним ступенем ідеологічності. Існує навіть певна закономірність - програми революційних партій та партій, які сповідують глибокі зміни соціального устрою як правило надто заідеологізовані. Навпаки, програми консервативних партій не потребують такої ідеологізації. їх ідеологізація полягає в апології існуючих суспільних порядків. Так звані "виборчі партії чи партії американського типу більшу увагу акцентують на передвиборчих гаслах, ніж на партійній програмі. Роль ідеології тут виконує позиція партії стосовно ключових соціальних проблем. Існує також різниця між партіями в питанні співвідношення ідеології та політичної практики. Можна виділити тут партії високого рівня ідеологічної принциповості, які несхильні до компромісів (в т. ч. ідеологічних). Так, наприклад, дискусія про можливість участі робітничих партій (соціалістів, соціал-демократів) у буржуазних урядах була важливою темою дискусій у міжвоєнний період. Якщо програма партії намагається розв'язати стратегічні, довготермінові завдання, то короткотермінові цілі та завдання партія представляє у своїй виборчій платформі. Хоча сучасні політичні партії формують свої цілі та завдання на всіх трьох рівнях - ідеологічному, програмному та передвиборчому, - однак за мінімальний критерій існування партії можна вважати факт існування виборчої платформи партії. Деякі політичні партії і не мають своєї політичної програми як окремого цілісного документу, однак вони повинні мати виразну виборчу платформу - тобто партійну програму на найближче майбутнє.

За структурною ознакою програми бувають дуже короткими, концептуальними або деталізованими. Загальні концептуальні програми нерідко називають стратегічними.

Зазвичай, у політичній платформі формулюється головна мета політичної партії, яка, власне, і об'єднує членів партії. Програма не повинна бути ні широко розписаною, ні достатньо конкретною, ні, тим паче,. об'єктивно раціональною. Це повинен бути документ об'ємом не більше 4-6 сторінок із викладенням політичних принципів та основних напрямків діяльності, котрі схиляють людей до вступу в партію і спільної праці над їх реалізацією. Залежно від історичних умов програма партії може змінюватися.

У структурному відношенні політична програма найчастіше складається з таких розділів:

Політичний розділ (визначення проблем політичного характеру; ідеологічна орієнтація партій, її погляд на державні, у тому числі і воєнні та міжнародні проблеми).

Економічний розділ (визначення пріоритетних форм власності, діяльність вільного ринку, пільги підприємствам і т. ін.).

Соціальний розділ (соціальне забезпечення, проблеми сім'ї, екологія, охорона здоров'я, підтримка найбільш вразливих прошарків суспільства та ін.).

Духовний розвиток (розвиток культури, релігії, зміцнення морально-етичних норм та цінностей тощо).

Іноді в структурі партійної програми виділяють стратегічну і тактичну складові. Під стратегічною розуміють визначення довготривалої перспективи, що проголошує найбільш загальні, іноді абстрактні цінності і цілі, які партія прагне втілити на практиці. Тактична складова політичної програми полягає в конкретизації положень стратегічної частини або ж вона існує як самостійний документ, наприклад, для участі у виборчій кампанії: збереження чи завоювання влади, визначення союзників і конкурентів у передвиборчій боротьбі тощо.

Відповідно до місця політичної партії в партійній системі основна програма (платформа) може мати ще і програму дій, виборчу, урядову та інші програми, зокрема і такі, що дають виборцю можливість дізнатися про підходи партії до вирішення актуальних проблем. До складання такого роду програм підходять із великою відповідальністю. Як приклад наведемо витяги з політичних платформ Республіканської та Демократичної партії США, що опубліковані в електронному журналі Державного Департаменту США. Серед найактуальніших проблем у платформах партій виділяються: тероризм, Ірак, зброя масового знищення, роль Америки у світі, здоров'я людства.

За таких умов тактична складова партійних програм висувається на перший план. На практиці це означає, що стратегічні напрямки партійної І програми повинні мати якнайзагальніший характер і довготривалу колективу, були відкритими для змін зі зміною умов політичного розвитку.1

Партійні програми, на думку переважної більшості партологів, повинні обов'язково передбачати виконання щонайменше двох принципових функцій: одні - ті, що спрямовані назовні, інші - всередину. До функцій, спрямованих назовні, відносяться: рекламна (залучення нових¹ членів партії, інформація громадян про виконання партією наказів виборців тощо); відмежування від інших партій або профілююча; агітаційна (підкреслення переваг своєї партії порівняно з іншими); матеріалізаційно-політична (створення оперативної бази матеріальних вимог партії! та їх конкретизація).

Безсумнівно, що умовою реалізації партійної програми є те, наскільки стратегічні та тактичні її складові відповідають процесу суспільного розвитку. їх дисгармонія, як свідчить історичний досвід, негативно позначається не тільки на партійному, але і на державному розвитку. Політична історія знає немало таких прикладів. Один із них - досвід КПРС. Розпад СРСР наочно засвідчив утопічність марксистсько-ленінської ідеології, що була покладена в основу розробки всіх партійних програм комуністів Радянського Союзу і відповідно до яких здійснювалось будівництво соціалізму і комунізму.

Отже, ефективність виконання будь-яких партійних програм залежить від життєвості ідеологій,. на основі яких вона розроблена, і того, наскільки її стратегічні та тактичні завдання співпадають і як вони гармонізовані з державним будівництвом, загалом, з процесом суспільного розвитку.

Розробка ідеології, ідеологічної платформи і впровадження її в маси є однією з основних функцій партій. Держава не повинна замінювати партії в цьому питанні. Спроба держави перебрати винятково на себе цю функцію, як показує сучасний світовий досвід, неминуче веде до тоталітаризму правого або лівого спрямування.

Для більшості політичних партій України характерна відсутність чітких позитивних змістовних програм. А саме змістовність партійної доктрини визначає доступність та зрозумілість для громадян рішень, позицій і планів партії, зрештою, привабливість партійних позицій. Такі програми і сьогодні залишаються "дефіцитними", тому більшість людей орієнтується не на партію, її програму, а на особистість. Звичайно, що цей фактор гальмує процес становлення сильних і дієвих політичних партій.

Взагалі, політичні партії живуть завдяки особистостям, які виступають від їхнього імені та завдяки платформам, у яких формулюються їхні цілі. Соціологічні дослідження вказують, що для певної групи людей особа лідера партії є вагомішою за саму програму партії. Особа лідера в таких партіях часто виступає спрощеним символом партійної платформи. Отримали вони, за класифікацією М. Вебера, назву "харизматичних" партій. Це є актуальним, насамперед, для авторитарних та диктаторських партій (наприклад, А. Гітлер для нацистської партії), але не тільки (наприклад, генерал де Голь). Ставлення партійних мас до такого лідера є іншим, ніж відносини патрона та клієнта - воно є безособовим, є ставленням як до символу, а не до людини. Звичайно, скільки існують партії, стільки існують суперечки про те, що ж все таки важливіше в боротьбі за голоси виборців: переконливі кандидати чи переконливі платформи. Один із найобдарованіших політиків, прем'єр-міністр Баварії й голова Християнсько-соціального союзу Франц-Иозеф Штраус упродовж свого політичного життя застерігав, що не слід покладати надто великі надії на політичні програми. Для нього мали вагу тільки й людина, що стоїть за ним, а не слово на папері. Гідна уваги думка але вона розходиться з результатами досліджень Німецьких соціологів, які вивчають проблеми виборів. Вони виявили, що на вибір громадян привабливість кандидатів мало впливає, вона відіграє лише другорядну, роль, набагато важливішою є традиційна прихильність до певної партії, приміром, за такою схемою: сільська католичка голосує за християнина-демократа. Щоправда, кількість тих, хто підчас голосування керується таким почуттям прихильності, зменшується. Зате зростає кількість виборців, що змінили свою орієнтацію, тобто тих, хто не почуває себе пов'язаним з однією партією, а щоразу щ час голосування робить новий, "випадковий" вибір і при тому в останній момент. Звичайно, рішення виборця віддати свій голос за того чи іншого кандидата залежить від багатьох чинників. Це й цілковито особисті, об'єктивно нічим не вмотивовані симпатії та антипатії, або ще не зовсім вичерпана традиційна прихильність, це й, зрештою, оцінка того, хто з політиків і програма якої партії спроможні якнайшвидше розв'язати невідкладні завдання. В ідеальному варіанті програмні положення передвиборчої платформи партії мають відповідати особистісним якостям політика, який виступає з цією платформою.