КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету «Політологія»

Тема № 6. «Політична влада»

Слухача 2-го курсу

групи №

залікова книжка №

м. Київ-2009

План

Вступ

1.Сутність та специфіка політичної влади

2. Основні концепції політичної влади.

3. Політична влада як засіб стабільності у державі висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія політичного владарювання -- одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості.

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства.

Вона має правовий, економічний, духовно - ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь - які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики.

Політична влада, політика, одне із ключових понять для з яким напевно кожен з нас як би ми цього не хотіли, зіштовхується у повсякденному житті. Як би людина не запевняла, що не цікавиться політикою, переконувала, що влада їй байдужа, все одно нікуди від неї не подінешся. Коли в державі настають складні часи, часто - густо можна почути «влада погана», і ніхто з тих, хто це каже, не замислюється, що не влада погана, а ті хто дають змогу цій владі взяти гору над собою.

У своїй роботі я намагатимусь відповісти на запитання, що являє собою політична влада, які специфічні особливості вона має, яке її значення та роль у суспільстві. Чому політична влада займає таке важливе місце, яке її співвідношення з іншими видами влади.

1. Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має багато значень і різноманіт-них підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову тощо. У свідомості більшості громадян політична влада асоціюється і тісно повязана із владою державною. То політична і державна влада поняття тотожні, чи ні? Що спільного і що між ними різного, яке між ними відношення взагалі?

Є три точки зору на поняття і співвідношення цих влад:

а)політична влада явище більш широке, ніж влада державна;

б)політична влада здійснюється пануючим класом через державу;

в)державна влада не є синонімом політичної влади, це її основне ядро, її зміст.

Як ототожнення політичної так і державної влади, так і тлумачення державної влади як основного ядра політичної влади не виправдані, та не мають під собою підтсав. Звичайно, державна влада завжди є політичною до того ж такою, що здійснються головним субєктом політичної системи _ державою, але в умовах формування громадянського суспільства і правової держави найбільш широкі можливості у здійсненні політичної влади повинні бути свідомо надані інститутам громадянського суспільства. Тобто політичним партіям, громадським організаціям і рухам, трудовим колективам й іншим недержавним організаціям.

Оже, політична влада -- поняття більш широке, ніж державна влада, за рахунок того, що здійснюється більшим колом суб'єктів політичної системи.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Політична влада -- це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма субєктами політичної системи, а також різними не формальними угруповувннями.

Влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. Засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.

Основні особливості політичної влади:

- верховенство

- публічність

- моноцентричність

- легальність

- різноманіття ресурсів.

Верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів. (від лат. публікує - суспільний, народний) означає суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.

Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами - підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо.

Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.

Різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.

Кумулятивний характер проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади. Так, економічна влада, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ і до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації створює можливості для інформаційного впливу на суспільство і владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб економічні, соціальні та інформаційні ресурси. В результаті зосередження в руках небагатьох осіб ресурсів економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади утверджується олігархічна форма державного правління, коли країною править фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей.

Центральною у політич-ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав-них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз-них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: при-мус, легітимність, угоду.

Відповідно до цих засобів, залеж-но від того, який із них найбільше

абсолютизується, виріз-няють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марк-систами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс-плуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль-шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре-сивного апарату» -- армії, поліції, чиновництва, а з допомо-гою «ідеологічного апарату» -- церкви, школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використо-вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо-ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо-ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Легітимність політичної влади

Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Для характеристики політичної влади використовується також термін "легальний", що означає "законний". Легальна влада - це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Легальність є формально-юридичною, а легітимність - соціокультурною характеристикою влади. Легітимність може оцінюватися шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.

Ознаки легітимності політичної влади

Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною.

Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною.

Теорія легітимності, сформована М. Вебером, перед-бачає, що влада грунтується здебільшого на довірї підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су-спільством законної влади (легітимності), може бути раціо-нальною і нераціональною.

Традиційна легітимність грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматична легітимність грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням. Вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про-блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми ви-магає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів -- уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве-сти до зміни політичної системи.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради-ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су-часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха-ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ-но-патріотичний.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнан-ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе-ми права.

Легітимність на засадах участі передбачає обгрунту-вання ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі-тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан-ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає націо-нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.

Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим-ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те-рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і ке-рованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан-ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су-спільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль-ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

Функції політичної влади:

1. керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.

2. інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.

3. оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.

4. забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єктом політичної влади є джерело активної предметнопрактичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт.

Існує думка, що поняття «субєкт влади» і «носій влади» не тотожні.

Суб'єкт влади це соціальні групи, насамперед панівні класи,політичні еліти, окремі лідери; носії влади -- державні та інші політичні організації , органи та установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним.

Побутує й інша класифікація владних суб'єктів.

Згідно з нею субєкти влади умовно поділяють на первинні і вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правілння є народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в державі.

Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

Поняття народ неоднорідне:

основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей;

неосновними -- невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо;

2.Вторинні суб'єкти носіїв влади -- малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи приватних (не офіційних інтересів) тощо.

Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками.

Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери.

Наслідки їхньої політики,як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні,благополучні й трагічні.

І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади - явища і процеси політичної сфери,
на які спрямована діяльність субєктів політичної влади, передлічених вище.

2. Основні концепції політичної влади

Існують різні філософські й політологічні концепції влади, серед них -- біхевіористська, реляціоністська, інструменталістська, структурно-функціональна, конфліктна, марксистська та ін.

Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимірною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо зміст існуючих концепцій влади.

Біхевіористська концепція влади.

Політичний біхевіоризм (від англ. behaviour -- поведінка) зводиться до намагання маніпулювати поведінкою на рівні окремої людини заради стабільності політичної системи). Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення влади?

1. Влада як "воля до влади". На цьому побудована "силова модель" політичного процесу.

2. Політичні відносини розглядаються як ринок влади. Відповідно до цього розробляється "ринкова модель" політичного процесу, за якою влада продається і купується за правилами ринку, де діють попит і пропозиція, прагнення до вигоди, конкуренція продавців і покупців.

3. Зв'язок ринку влади і влади держави. При такому під ході держава розглядається як структура, що упорядковує владу, визначає правила політичної гри, приборкує ринкову стихію влади.

4. Політичний ринок як змагання суб'єктів влади. На цій основі будується "ігрова модель" політичного процесу. В її тлумаченні політичний світ розглядається як театр, поле гри, де успіх влади залежить від здібностей, сили, гнучкості суб'єкта, здатності його перевтілюватися, наполягати та ін.

Найбільш видатними представниками біхевіоризму є Ч. Мегріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Гегель та ін.

Реляціоністська концепція влади. Латинське слово relatio означає "донесення". Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах, підкреслюється асиметричність владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади.

Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій:

"опору" (психологічний акцент у системі владовідносин),

"обміну ресурсами" (соціологічний акцент),

"розподілу зон впливу" (політичний акцент).

Теорія "опору" (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) основну увагу приділяє класифікації різних форм і ступенів опору в системі владних відносин, опору, підвладного тискові з боку суб'єкта влади.

Теорія "обміну ресурсами" (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінгс та ін.) за основу аналізу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним. Прагнення підвладного до отримання певних благ зумовлює наявність влади у того, хто такі блага має. Отже, влада є функцією залежності індивіда від розподілу ресурсів.

Д. Ронг, автор теорії "розподілу зон впливу", вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями -- володар влади і її об'єкт.

Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття:

макропідхід -- влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;

мезопідхід -- влада на рівні конкретних систем -- сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман).

Влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами;

мікропідхід -- влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс).

Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Зверненням до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда в суспільстві, в мікросистемі визначає його владу.

Телеологічна концепція влади. Влада -- це досягнення певних цілей, одержання запланованих результатів.

Інструменталістська концепція влади. Представники цього підходу розглядають владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу.

Структурно-функціональна концепція. Влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські та виконавські соціальні ролі. А роль особи у політичній системі чітко визначена -- підтримання існуючої системи.

Конфліктна концепція влади. Представники її розглядають владу як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Психологічна концепція влади. Витоки влади трактуються як такі, що кореняться у свідомості і підсвідомості людей, а прагнення до влади розглядається як вияв, сублімація пригніченого лібідо, що являє собою трансформоване відчуття переважно сексуального характеру (Зігмунд Фрейд) або психічну енергію взагалі (Карл Густав Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виконують функції суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Психоаналітики акцентують увагу на таких механізмах, як командування і підкорення.

Марксистська концепція влади. У роботі "Німецька ідеологія" К. Маркс і Ф. Енгельс навели поняття "соціальна влада" і визначили основні риси її: класовий характер у класовому суспільстві; відносини панування і підкорення; зумовленість соціального панування майновими відносинами. У наступних працях К. Маркс і Ф. Енгельс указували, що головне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада.

Отже, зазначені підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про надзвичайну складність її.

Феномен влади лише недавно став об'єктом дослідження вітчизняної політології. До останніх часів ті, хто був при владі, всіляко блокували й припиняли будь-які намагання представників політичних наук зібрати дані про об'єктивне уявлення щодо носіїв політичної влади. Відсутність емпіричної бази поєднувалась з догматизованою теорією влади, що зводилася до кількох максим типу "владу не дають, владу беруть". Побудова правової держави вимагає глибоких наукових знань сутності політичної влади. Інтерес до теоретичних набутків світової політології і вивчення реального стану владарювання у країні пов'язані з потребою політичних змін у владній структурі життя України.

Розуміння політичної влади грунтується на загальносоціологічному визначенні влади.

Влада -- це реальна здатність суб'єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів -- авторитету, права, насильства тощо.

Соціальна система влади створює цілісність, до якої входять її підсистеми -- політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті всі вони взаємопов'язані і втілюють волю певної спільноти -- класу чи соціальної групи. Зауважимо, що волевиявлення соціального суб'єкта влади тим активніше, чим міцнішу він має матеріальну основу. Бідна людина не здатна розумно ставитися до влади, так само як бідне суспільство не здатне розумно розпорядитися нею. Оптимальний політичний устрій, політична організація влади потребують сильного "середнього класу" як прошарку матеріально забезпечених людей. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада.

У різних країнах по-різному виражений ступінь розвитку громадянського суспільства, але в ідеалі воно поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасному розумінню громадянського суспільства.

Ці пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства.

Кожна з названих теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв'язку громадянського і політичного товариства.

Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Теорія політичної модернізації тісно пов'язана з багатьма іншими теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат, відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного розвитку: традиційному товариству - монархія, олігархія і партикуляризм, періоду зрушення - бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті, сучасному модернізованому товариству - представницька демократія.

Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади.

Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод, голод, чума або холера.

Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.

Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше - за допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів). Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958 р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають. Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається, щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а з іншого боку - сприяти розкриттю природних дарувань особистості.

Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш повно обгрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип меритократії, - писав він, - належний проникнути в університети, бізнес, уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство, девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д. Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах життя товариства.

Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, " що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов'язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією - ієрархією, у котрої політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її якостей, спроможностей і досягнень.

Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові люди - еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має кваліфікації». Меритократична модель цивільно-політичного товариства, як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя (наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку Д. Белла, належить соціалістичній етиці.

З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній науці теперішній політик - це не трибун і не проводир, а спеціаліст в області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення владних функцій - звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку, точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки. Якщо політика - це специфічна сфера управлінської, у тому числі наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою, не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки політики - це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.

І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього товариства, у рамках якої конструюється ще одна «модель цивільно-політичного устрою». Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові. Індустріальне товариство - це єдиний, нероздільний світ... Розходження в мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами індустріалізації».

Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до розв'язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя - шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться: усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократії.

3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві

Сучасна політична ситуація в Україні на сьогоднішній день надзвичайно загострена, пов'язана насамперед з протистоянням у верхах державної влади. І триває така наразі вже досить довго. Безкінечні роздори та чвари різних політичних силу у парламенті, майже відкрите протистояння з принципових питань Президента і Премєр - міністра України, їх неспроможність або не бажання знайти компромісні рішення вже сьогодні вимагають задуматись над тим, а хто ж прийде до влади завтра, знову ті самі обличчя? Буде те саме?

За цих умов, коли вже не можна стояти осторонь та чекати, на мою думку, якщо ми хочемо змінити щось на краще потрібно визначитись із пріоритетними напрямками та завданнями, з тим, кууди ми намагаємось прийти, самоорганізуватись.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення грома-дянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона -- духов-на -- завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швид-ше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Однак як бачимо із останніх подій, про які вже згадуволось вище, наразі нашу країну вже не сприймають як стабільну та надійну в політичному та й не тільки плані. Наразі в країні існує глибока і системна криза влади.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань.

На мою думку на даному етапі, підстав говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії - реального субєкта влади, що спромігся би задовольнити інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни не має. Ті партії та громадські обєднання що існують у Державі насьогодні (хіба що окрім комуністів) не мають принципових розбіжностей у поглядах і теоретично при бажанні ії лідерів, могли б вже давно знайти компромісні рішення по більшості суперечливих питань, ба ні. Не хотять вони гуртуватись і йти одне одному на поступки заради України, вузькопартійні, кланові інтереси дорожче. Із піною у рота вони будуть захищати своє право монопольно реалізовувати переваги влади, та напевно забувають, що у взаємній знищуючій боротьбі самі собі копають «політичну могилу». Адже ще з півроку таких «політичних гойдалок» на фоні світової фінансової кризи і мені особисто буде все рівно що мені в черговий раз на виборах буде обіцяти одна із партій, яка нині у владі або в опозиції. І моя особиста думка, що сьогодні якраз політична влада в Україні і не виконує ту стабілізаційну роль у суспільстві, а навпаки вироблення і намагання у будь - що запровадити у життя саме свою політичну програму субєктом політичної системи (хай навіть ця програма буде відрізнятись однією літерою) породжує цю нестабільність. Плюс до того, самі партії, що існують на даний момент в Україні, стоворені виключно під конкретного політика, і за допомогою цієї партії він, або ті, хто створює та фінансує такі політичні проекти, намагаються зайняти панівне становище на владному олімпі в своїх вузькопартійних інтересах, пролобіювати вигідні для себе рішення, усунути конкурентів, перерозподілити владу і. т.д. Немає в цих партіях головного - національної ідеї, тобто зовні вона є, як яскрава оболонка, що приваблює виборця, а насправді в середині кожної із цих партій одне - бажання потрапити на владну піраміду заради задоволення своїх потреб і все!

Висновки

Політична влада в цілому характеризується вольовим характером відносин, які мають елемент примусу, і пов'язана з існуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов'язана з економічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економіч-ну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності -- джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто має в своєму розпорядженні засоби при-мусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження урядового авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.

Влада використовується для досягнення певних цілей, які відповідають інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групи по-різному, більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносять інститути, які здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати свої інтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси владної соціальної групи. Але, захищаючи свої інтереси в певній ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги поточні інтереси інших груп і вживати захо-дів для розвитку народної освіти, охорони здоров'я, зниження рівня безробіття тощо. Абсолютизація інтересів у масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільно значущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади -- складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп.

Список використаної літератури

1.Дзюбка Політологія К. 2006

2.Лазаренко О.В, Лазаренко О.О. Теорія політології. - К., Вища школа. 1996.

3.Основи політології. - К., «Либідь». 1990.

4.Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993.

5.Чиркин В. Е. Политическая и государственная власть. Сов. Гос. и право. № 1, 1988

6.Зеркин Д.П. Основы политологии. Ростов-на-Дону. «Феникс». 1996.

ЗУ «Про міліцію»