Українська політична думка XIX - початку XX ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу: “Політологія”

Тема № 7.

Українська політична думка XIX - початку XX ст.

Алчевськ 2009

План

1. Розвиток політичної думки України у першій половині XIX ст.

2. Політична думка України другої половини XIX ст.

3. Основні напрями української політичної думки у першій половині XX ст.

1. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Поступовий розпад і гостра криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні і в усій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала економічні та соціально-політичні процеси, суспільний прогрес світової цивілізації. Початок XIX ст. - це період поширення в Україні західноєвропейської філософії і, зокрема, німецької . Теорії німецького ідеалізму Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, ідеї романтиків стають популярними в Москві, Петербурзі, а також в Україні. Саме українці одні з перших принесли ідеї німецького ідеалізму та романтизму в російську імперію. Серед популяризаторів вчення Канта - Петро Лодій (1764-1829рр.) - професор у Львові, Кракові і Петербурзі, ідей Фіхте - Йоган Шад (1758-1834рр.), який викладав філософію в Харківському університеті; прихильник філософії Шеллінга - випускник Київської академії Данило Кавунник-Велланський (1758-1847рр.) - відомий філософ, родом із Борзни, з сім'ї козаків, учився в Київсько-Могилянській академії.

Соціальні ідеї Данила Кавунника-Велланського.

Данило Кавунник-Велланський не лише популяризатор шеллігіанства, кантіанства, а и оригінальний вчений. Його учення про людину розумну стало викликом лівому крилу французького просвітництва і, зокрема, вченню про природне право. Замість дослідження вічної і незмінної суті людини, яка у своєму розвитку проходить ряд історичних стадій, Данило Кавунник-Велланський фактично звів суть людини до суті багатства, його нагромадження. Виступаючи прихильником деїзму, тобто релігійно-філософського вчення, що допускало існування бога лише як першопричину світу і невизнання його впливу на розвиток природи і суспільства, Данило Кавунник-Велланський вважав, що «Бог створив світ; але не втручається в закони природи, кожний дбає тільки про себе, веде до неминучого щастя найменшої кількості людей». Спроби провести або уточнити розмежування між неживою і живою природою ведуть до того, що людина неминуче зустрічається з питанням про походження життя на Землі. Для релігійного світогляду виникнення життя на Землі стало одним з найпереконливішим свідченням творення світу у відповідності з божественним задумом і, вдаючись до природознавства, Данило Кавунник-Велланський намагається довести, що виникнення життя на Землі є закономірний результат попередньої еволюції планети, що не вимагало втручання зовнішньої волі і визначити необхідні і достатні умови, а також послідовні стадії діалектичного стрибка від неживої природи до початкових форм життя. Кожний організм - це згусток, де концентрується речовина, енергія та інформація. Їх запаси організм поповнює з навколишнього середовища, де вони перебувають в більш розсіяному і менш упорядкованому вигляді. Організм переробляє всі ресурси, переводячи їх в якісно повне більш організоване становище. Взаємодія організму з навколишнім середовищем та з іншими організаціями і є, на думку Данила Кавунника-Велланського, потоком життя. Багато уваги надає дослідженню проблеми походження та розвитку держави.

Вчення просвітителів про державу.

Значний внесок у розвиток філософії та політичної соціології зробив харківський вчений Андрій Іванович Дудорович, виходець з духовної сім'ї з Прикарпаття. Народився Андрій Дудорович в 1782 році. Вчився в Угорщині. Закінчив у 1803 році Пештський університет і почав у Пешті урядову кар'єру. Та в 1806 році переїжджає в Україну, де вчителює в Чернігівській та Харківській гімназіях, а в 1814 році захищає докторську дисертацію, присвячену поняттям філософії. За рекомендацією професора Йогана Шада стає адвокатом. Йоган Шад високо цінував в Андрієві Ду-доровичу великі знання новітніх філософських систем Канта, Фіхте, Гегеля, Шеллінга. Коли ж з Харкова вислали Йогана Шада, то Андрій Дудорович стає професором філософії в університеті. Багато років Андрій Дудорович віддав розробці проблеми держави і права, свободі особи та ін. В ученні про державу Андрій Дудорович вказує, що суспільство - не штучне утворення, а природне становище людства: рівнозначно держава виникає не з теоретичних вигадок, формулювань, а історично. Держава - така ж спільність, як сім'я, рід, товариство. Особливість і відмінність держави - верховна влада. Основою держави є особа, яка володіє правом верховної влади. Їх піддані мають свої права. З сімейств виникли вотчинні князівства. Базою влади у вотчинному князівстві виступає поземельна власність. Князь - незалежний землевласник, який має право верховенства та ін. Що ж стосується законів і прав підданих, то чим таких законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі не потрібні. В багатьох статтях Андрій Дудорович виступає за звільнення поневолених народів, вважав, що землі України і її населення заслуговують утворення, формування держави. Всякий суспільний порядок виникає в результаті тривалого історичного творення, що утверджує стабільність, традиції, звичаї, забобони. Все цінніша спадщина предків, яку необхідно бережно зберігати. Право є вивідне з народного життя.

Значний вклад в розробку проблем держави і права вніс етнограф, історик Михайло Максимович (1804-1873рр.) - перший ректор Київського університету. В історизмі Михайло Максимович бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно і сердешно ставитись до гармонії життя. Приділяється основна увага обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, розрізняється політична свобода і свобода особиста. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводиться до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб та ін.). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялись державній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси - особиста, громадянська свобода, що стоїть в певній незалежності індивідів від державної влади. В пізніших етнографічних і фольклорних працях Михайла Максимовича проявляються символічні поняття народної поезії, намагання охарактеризувати психіку народу. «Українські пісні, балади, відображаючи боротьбу духу з волею, відрізняються не тільки поривами пристрасті, короткою твердістю і силою почуття, а й природністю відображення. Український дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного прояву почуття, що народжується в їх глибині, всупереч волі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще зв'язаний і в її предметах бачить, відчуває щось подібне з собою...».

Вплив Гегеля, зокрема його історицизму, спостерігається і в середовищі філософів Росії, України, Білорусі - у Максимовича, Зеленецького та ін., але особливо у вихованців Київської академії - Новицького, Міхневича, Гогоцького та ін. На зламі століть Георг Гегель різко засуджував феодальний деспотизм, критикував форми правління державою, що не спираються на конституцію і громадянські закони.

Філософи Росії, України виступали саме проти феодального деспотизму, за визволення селянства з кабали поміщиків, дбали за створення вільної, суспільної держави з формою правління республіки. Філософ Орест Маркович Новицький (1806-1884рр.) народився в сім'ї священика на Київщині. Учився в Київській академії, а потім вчителював в Полтавській семінарії та доцентом в Київській духовній академії, професор Київського університету. В працях Орест Новицький багато уваги приділяє філософському обґрунтуванню держави, прав і свобод особи та ін. В записках, проектах законодавчих реформ Орест Новицький проявляє великі знання теорії держави і права, їх філософське обґрунтування, посилається на вчення філософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск'є, Сея та ін., вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Походження держави пояснював договірною теорією. Кріпосне право називав безумовно суперечним природі людини, проголошував народ творцем конституції, а її саму визначав як фіксацію вимог, які народ висуває уряду та ін. Приділяє увагу і проблемі поділу влади. Послідовником і прихильником вчень філософів Заходу - Гегеля, Шеллінга, Канта та ін. тоді ж виступає і український філософ Йосиф Григорович Міхнєвич (1800-1885 рр.). Родом з Півдня України. В статтях і трактатах приділяє значну увагу проблемам генезиса держави, прав людини, її місця в соціальному житті суспільства. Значною заслугою Йосифа Міхнєвича в політико-правовій теорії стало те, що не зупиняючись на розробці загальних політико-правових поняттях, звертається до характеристики конкретних інститутів держави і права і при тому не тільки в Росії, але й в країнах Західної Європи. В основу держави покладено принцип «узгодженого і гармонійного діяння». Мета її існування - погодження різноманітних суспільних інтересів через закони, владу та мудрість правителів. Всі інститути і ланки держави Йосиф Міхнєвич розглядав через призму інтересів різних станів та класів тодішнього суспільства.

Прогресивні люди Росії та України вважали необхідним докорінну реформацію несправедливого суспільства, шукали форми об'єднання сил для боротьби з самодержавством, кріпосництвом за нову і вільну Росію і Україну.

Кирило-Мефодіївське товариство про державно-політичний устрій.

Кирило-Мефодіївське товариство таємна політична організація, що виникла в кінці 1845 - на початку 1846 року, в Києві. 3асновниками товариства стали професор Київського університету Микола Костомаров, вихованець Дерптського університету Микола Гулак, студент Василь Белозерський. Разом з організаторами до товариства увійшли студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Афанасій Маркович, Олександр Тулуб, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пільчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. До складу слов'янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча - президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України треба добре осмислити минуле і сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладена історія розпитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі, пани, кріпаки - все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот - цар, монархія, імперський державний устрій прийшло в Україну ззовні, нав'язано народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога - Ісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути (як воскрес Христос). На думку кирило-мефодієвців, Україна відродиться у формі республіки, стане складовою частиною всеслов'янської федерації. Кирило-мефодієвцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов'янофільство.

В основі світогляду два основних орієнтири - християнство і романтизм. Нація - це духовна єдність, в її основі - народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії.

Основа духу українців - серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братства для українського та інших народів, насамперед, слов'янських народів, які зазнавали соціально-політичного, економічного, національного гніту, але, керуючись таким принципом, відкидало всі форми гноблення виступало проти царизму і всієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини людиною.

Визвольні ідеї Тараса Шевченка.

В противагу спільному реформаторському духу товариства Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.) стояв на революційно-демократичних позиціях. Виходець з кріпаків - селян, який зазнав всіх утисків і зневаги підневільного існування, Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів самодержавно-кріпосницький лад. З найблагороднішими почуттями серця і палкою любов'ю він ставився до всіх пригноблених, до найріднішої підневільної України. Характеристика минулого України переслідувала мету розкрити історичну основу для аргументації ідеалу всеслов'янського єднання, ідеалу, закладеному в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і незалежність. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів.

Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим Ї віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та ін. Революційні твори Тараса Шевченка згуртовували сили однодумців. Царський уряд викрив і розгромив Кирило-Мефодієвське товариство, а Тараса Шевченка за революційну діяльність заарештували і в 1847 році віддали в солдати. Більше десяти років томився поет у неволі, і лише в 1858 році царський уряд, розраховуючи, що казарма задушила революційний дух, дозволила Тарасу Шевченку повернутися до Петербургу. Але і в засланні, в солдатах, і після повернення до Петербургу в діяльності Тараса Шевченка знайшли продовження передові традиції дворянських революціонерів, яких називає «поборниками священної волі».

Заслуга Тараса Шевченка полягає в тому, що визволення України з-під національного гноблення розглядав складовою частиною соціального розкріпачення народів Росії, викривав лжепатріотизм кріпосників і таврував ганьбою тих, у «кого нема любові до батьківщини, ті серцем жебраки, каліки...». Та Тарас Шевченко не тільки звертався до минулого, але й бачив зразок демократизації державно-політичного ладу в республіканському ладі Сполучених Штатів Америки. Ідеєю природного права обґрунтовується висновок, що закон, який дозволяє полоненого продавати, купувати, зробити рабом і тримати його безпідставно, не має ніякого права, ні справедливості. Всупереч офіційній ідеї про необхідність, насамперед, надати освіту, відполірувати народ, а потім уже дарувати йому свободу, Тарас Шевченко стверджував, що відполірувати народ інакше не можна, як через полегшення його труднощів. Події 40-50-х років XIX ст. в багатьох країнах Європи мали величезний вплив на активізацію суспільно-політичного руху в Росії і в Україні. Повстання робітників і селян Франції, Німеччини, Австрії, Італії завдали могутній удар феодальній системі, відкрили шлях розвитку капіталістичних виробничих відносин. На арену революційної і політичної боротьби виходить буржуазія і робітничий клас - прогресивні сили суспільства.

Політичні погляди Пантелеймона Куліша.

Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло українському відродженню, пожвавленню національного руху. Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської України, які на початку XIX ст. почали активно видавати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започаткували новий рух харків'яни і полтавці. У Харкові створюється громада літераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, Срезневський, Рославський, Лук'янович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корнецький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню проблем національного відродження тоді сприяла діяльність вчених Харківського, а згодом і Київського університетів. Серед української інтелігенції саме кирило-мефодіївці піднімають рівень творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне місце в середовищі інтелігенції займає Пантелеймон Куліш (1819-1897). Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія.

Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як духовно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура.

Хутір - антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (городська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову.

Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу.

Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка, яскравим виразом якої є слова:“І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь”.

Теоретична політична соціологія в Росії Україні.

3 середини XIX ст. почався бурхливий розвиток соціологи, політичної соціологи, що зв'язано з іменами учених соціологів Огюста Конта, Карла Маркса, Герберта Спенсера, Габріеля Тарда, Лестера Уорда, Еміля Дюркгейма і ще багатьох. Значний внесок у розвиток політичної соціологи внесли і вчені Росії та України: Петро Лавров, Микола Данилевський, Микола Карєєв, Максим Ковалевський, Питирим Сорокін та ін. Тоді ж зароджується і марксистська соціологія-історичний матеріалізм. Політична соціологія стає дедалі більше ключовою наукою, що пояснює закономірності розвитку суспільства, суспільних відносин. Чітко обґрунтовується і тенденція розвитку політичної соціологи в Україні. У другій половині XIX ст. в історії суспільно-політичної думки в Україні визначне місце займає творчість Михайла Драгоманова - історика, відомого етнографа, публіциста, Сергія Подолінського- відомого політичного діяча, Михайла Павлика - письменника, Івана Франка, Лесі Українки - революційних демократів та ін. В 60-70-і роки в Україні провідної течією в суспільно Ї політичному житті виступає ідеологія революційного народництва. Її представники - Павел Аксельрод, Андрій Шедяров, Микола Кибальчич та ін.

На початку XIX століття в Україні відбувалося значне піднесення суспільної думки, що відображала прогрес світової цивілізації. Початок XIX ст. Ї це поширення в Україні західноєвропейської філософії, зокрема, німецької; це поширення думок про необхідність докорінної реформації несправедливого суспільства, боротьби з самодержавством кріпосництвом за нову і вільну Україну!

2. ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

Ідеї Михайла Драгоманова.

Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний рухи в Україні; одним з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті виступає Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіївського товариства, Михайло Драгоманов розвивав їх. Це знайшло відображення в програмі «Громади» (1880), підписаної Сергієм Подолинським, Михайлом Павликом та Михайлом Драгомановим. Всі твердо відстоювали автономно-федеративні позиції у вирішенні соціально-економічних та державно-правових питань розвитку слов'янських народів. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, віддавав перевагу еволюційним методам дій політичних сил, політичних партій і рухів, вважав, що політичною просвітою і пропагандою можна добитися більшого успіху, ніж кривавими повстаннями.

Визначаючи тенденцію соціокультурного розвитку української нації, Михайло Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи на вчинений татарами погром. Та культура, що носить назву «Малоросія» є прямою спадкоємницею Київської Русі-колиски руського світу. Історики, соціологи, зауважує Михайло Драгоманов, часто-густо пояснюють рівень культури України тільки культурними запозиченнями, зробленими нею у Візантії та південно-західних слов'ян (ХІІ-ХІII ст.ст.) латино-польськими впливами (XVI-XVIII стст.). Але це поверховий, неісторичний погляд, підхід, що не враховує двох факторів. Перший - творцем високорозвиненої культури України є характер її народу, і, зокрема, чутливість до цивілізації (тут рано виникла писемність, створювалися літописи, співали Боян і автор «Слово о полку Ігореве»). Друга обставина, що обумовила високий рівень цивілізації: безперервність освіти і взаємин з освіченим світом Південної Русі з давніх часів і до XVIII ст. І справді, зауважує Михайло Драгомаров, якщо культура України, як вважають деякі дослідники, мала тільки наслідування або церковний характер, то тоді чим пояснити той факт, що сформувалися такі величні постаті слов'янського просвітництва ХVІ - ХVПІ стст.Ї князі Острозькі, Петро Могила, Дмитро Ростовський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович та ін. Чим пояснити, що аж до кінця XVIII ст. культура України випереджувала у розвитку культуру Московського царства і вносила свіжий струмінь у його цивілізованість, а пояснити, на думку Михайла Драгоманова, можна тільки одним: високим вихідним рівнем народної культури, поезії, фольклору, писемності народу Київської Русі, його здатності до культурної творчості, до творчих перетворень культурних надбань, досягнень інших народів, до збереження і трансляції власних соціокультурних традицій. Не можна забувати і того, що здатність народу України протягом багатьох століть зберігати високий потенціал культури багато в чому зумовлена намаганнями відстоювати свою державність, економічну і політичну незалежність. І тільки в XVIII ст. Україна, знесилена в боротьбі з агресивними сусідами, почала поступово відставати у розвитку, особливо в сфері економіки, індустрії, урбанізації. Що ж до духовної культури, художньої творчості, побуту, то народ України зберігав високий рівень розвитку. Відставання України в соціокультурному розвитку у другій половині XIX ст. від Заходу і певній мірі від імперської Росії, дуже хвилювало українську інтелігенцію. У зв'язку з цим Михайло Драгоманов, критично осмислюючи існуючу ситуацію, розробляє програму соціокультурного відродження української нації, прискореного руху культури по шляху прогресу.

Одним із гарантів національного відродження українського народу є завоювання державності. Реально оцінюючи, що Україна міцно інтегрована в Російську імперію, Михайло Драгоманов розробляє принцип федералізму державних і недержавних слов'янських народів як засіб переходу від імперського репресивно-диктаторського, унітарно-центриського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Федерація слов'янських народів мала, на думку Михайла Драгоманова, передбачити широке місцеве самоуправління; відкрити шлях до соціальних свобод. Такого типу державно-політичне утворення забезпечило б свободу національного розвитку за умови активного спілкування націй між собою. Поряд з політичною програмою Михайло Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертає увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України - результат політико-економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань простого російського народу, або прояву його націоналізму.

У національному питанні Михайло Драгоманов виходив з того, що вихідним принципом у вирішенні національних проблем лежить «космополітизм в ідеях і меті, а національність в ґрунті і формах культурної праці». Праця для народу вимагає пристосування до місцевих і національних обставин, але ніхто не повинен «бути рабом тих обставин, як якихось святощів, а мусить навіть перероблювати їх відповідно свого ідеалу, що вже давно на світі став вироблятись процесом інтернаціональним, космополітичним. Коли ж поставити справу національностей, тоді не буде спору про націоналізм і космополітизм, спору тупого в самій своїй суті». Все ж наука вийшла за національні межі, стала інтернаціональною. Тим-то не можна виводити політичні чи соціальні ідеї з національного почуття.

Виступаючи за пошук провідних суспільно-політичних ідей, Михайло Драгоманов вважав, що «головне діло - поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб...». Національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. «Поки в Росії не буде політичної волі, доти український рух не буде мати там серйозного ґрунту. Політична ж воля в Росії не може бути осягнута інакше як спільною акцією всіх освічених народів». Акцентуючи увагу на об'єктивних причинах загрози денаціоналізації українського народу, Михайло Драгоманов все ж таки недооцінював суб'єктивний фактор - намагання народу досягти ідеалу національного державного суверенітету, незалежності України. Іван Франко зауважував, що Михайло Драгоманов подав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, що ідеали соціальної рівності та ідеї космополітизму заслонили перед його очима «ідеал національної самостійності». А без них «культуртрегерство» дуже легко переміняється та легко вироджується.

Проблеми державності в творчості Івана Франка.

Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка (1856-1916 рр.) - українського письменника, громадсько-політичного діяча. Навчався у Львівському університеті. Один з організаторів Русько-Української радикальної партії, брав участь у виданні її пресових органів та ін. Характеризуючи політичні погляди Івана Франка, можна виділити: аграрну проблему, її вирішення в Галичині, загальні принципи розв'язання селянського питання; проблеми робітників, обґрунтування їх ролі в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держані. На ранньому етапі творчості Іван Франко - соціаліст, але не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонує російсько-федеративний принцип устрою суспільства. Кожна громада вільна і ніхто не має нав'язувати їй якісь правила, встановлювати норми, порядок. Федерація - найоптимальніша форма організації життя суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках XIX ст. революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, Іван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, будь вони криваві, або й зовсім ні, які змінюють всі тогочасні поняття і основу і цілий розвиток, у якогось народу повертають па зовсім іншу дорогу». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-економічних і Політичних відносин, Іван Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов'язково приводити до «всесвітньої різні», що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспільства. Далекий від думки, що в умовах капіталізму вже усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, Іван Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. Та з прогресом суспільства, з розширенням матеріальної і духовної сфери можливість у мирному завершенні революції зростає. І тут Іван Франко проводить думку про освіту народу, з тим, щоб відвернути страшний кривавий вибух через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Івана Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. І знову об'єднані великі народності або зв'язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада в краю, так як кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе вдома зовсім по-своєму і ніхто не має права накидати їй згори які-небудь правила. Кожна громада спілкується з іншими заради спільної праці і здійснення спільних будов, що їх не в силі здійснити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація) і тільки така спільність може забезпечити лад і добру злагоду між громадами. Громадсько-державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, що створюється виняткові заради інтересів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громадсько-федеративний принцип визначає відносини між особою і общиною, їх права та обов'язки, залишаючи кожному необмежену свободу слова, освіти, способу життя, сусідства, встановлення рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і спільні пізнання, незгоди та ін., захист від зовнішніх ворогів і, нарешті, громадівсько-федеративний принцип визначає відносини між общинами, об'єднаннями та народами. Федерація зберігає і захищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, народу. Правда, пізніше Іван Франко змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плідною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонується, але сприятиме пошуку шляхів вирішення проблем. Звідси з таких позицій розглядається ідея «народної держави», що пролунала в теорії німецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст народної держави, Іван Франко вказує, що за такою програмою свідомі і організовані робітники шляхом парламентським зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, на експлуатації - в народну, що панівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Хоча тоді Іван Франко брав під сумнів правоту створення народної держави, та пізніше, на початку XX ст., взагалі проявляє скепсис до ідеї народної держави і робить висновок, що народна держава, зв'язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі. Усунення всіх лих існуючого ладу, його удосконалення, впровадження досягнень науки в практику - ось шлях людства, ось суспільний прогрес, просування цивілізації по шляху прогресу.

В контексті виникнення людського суспільства Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Іван Франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і лихо та ін.), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлюється об'єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтримує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється концепції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держави, простежуються ступені її становлення від утворення общин, формування суспільних відносин до утворення самої держави.

В контексті філософської концепції культури Іван Франко розглядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам культурно-історичний процес. Поступ у культурі це єдність надбань і втрат, піднесення і занепад, творіння і знищення, прискорений рух вперед і блудні шляхи-дороги, застій. Але все ж історія «не знає стрибків, оскільки в ній має місце безперервність і наступність людського буття». Культури народів розвиваються нерівномірно у своїх складових частках: одні з них забігають далеко вперед по лінії прогресу, тут тримаються середини, треті дуже відстають, четверті заходять в глухий кут. Звертається увага на драматичний характер соціокультурного розвитку України (постійна боротьба з сусідніми народами і державами за незалежність), складність у вирішенні питань розвитку культури української нації. Її «окультурення» відбувається на розмежуванні регіонів: Схід - Захід, Північ - Південь. Геополітичний фактор відіграє подвійну роль для України, створює об'єктивні можливості для інтенсивного культурного обміну і, разом з тим, визначає безперервні безперечні геополітичні акти у відносинах до України. Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою є відтворення з величезної української етнічної маси «суцільного культурного організму». Саме така соціокультурна національна структура має стати здатною до успадкування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може відбутися». «Окультурення» української нації має відбуватися у двох основних напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових поколінь до кращих надбань народу - розвиток етносу за рахунок акумуляції власної національної спадщини і оволодіння нею; окультурення зовні, тобто асиміляція культурних цінностей інокультур за рахунок максимально по широких зв'язків українського народу з іншими народами.

В другої половині XIX ст. соціально-політична думка в України відображала підтримку і розвиток національного руху за встановлення державності в Україні, за суверенність і широкий зв'язок українського народу з іншими народами.

3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТ.

Українська ідея Михайла Грушевського

В історії науки та культури України кінця XIX - першої половини XX ст. у вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934 рр.) - відомому ученому, історику, політичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Галичини і товариства українських поступовців в Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. У березні 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну Раду. У квітні 1918 р. обраний президентом України, пізніше емігрував до Австрії. Повернувся в 1924 р. на Україну. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістської до самостійницької.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському виробити своє розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ - це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава - це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, і герой в історії відповідає позитивізму як метод пізнання. Михайло Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу висуває ідею «національної самооборони».

Вся історія українського народу - це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях Михайло Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю визначались в історії дві народності - великоруська і українська, дві найбільші різновидності серед слов'янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу відіграла народність українська, а потім - народність великоруська. Історичне життя тієї та іншої народності розвивалось самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкою рисою. Безперечно, дві народності, дві історії. Адже рубежем історичної долі українського народу стало

IV ст. н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їх історичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з XIV ст. український народ входить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об'єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління та ін. Така концепція походження держави України.

Починаючи з 1906 р. Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці. Та в концепції суверенності Україна - держава, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній основі. Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на твердому переконанні, що автономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Михайло Грушевський обґрунтовує проголошенім України суверенною державою.

Соціально-політичні вчення в Україні на початку XX ст. Національне відродження.

На початку XX ст. в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають політичні парти, народжуються нові прогресивні рухи, що об'єднують прогресивні сили українського народу. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації мас, політичної організації національної, в тому числі української буржуазії, стало створення соціальної ситуації, що свідчила про визрівання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили метою створення суверенної держави Україна. Проблеми державності українського народу займають значне місце в процесі української національно-демократичної революції в 1917-1920 роках. Тоді існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції: вчені, письменники, політичні діячі, - Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Роман Роздольський, Борис Крупницький, В'ячеслав Липинський, Павло Христюк, Микола Хвильовий, Юрій Коцюбинський, Володимир Затонський, Павло Любченко та ще багато інших розробляли проблеми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності і суверенності. Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відображали інтереси та наміри широкого спектру політичних сил Ї від ліберально-демократичних, націоналістичних до соціалістичних. В умовах становлення і зміцнення Радянської влади дедалі більше посилюється тоталітаризм, забарвлений по суті легалізованим російським шовінізмом. Розпуск в 1925 р. Української комуністичної партії («боротьбистів») - легально існуючої політичної партії, що виступала за суверенітет України привело до переміщення ідеї особистості, суверенності і державності України в діаспору, за кордон. Саме в еміграції - в США, Латинській Америці, Канаді, Західній Європі поряд а уже існуючими політичними об'єднаннями формуються нові за рахунок свіжих сил з України. Значна частина представників патріотично сповнених політичних діячів залишалася в західних районах України Ї в Галичині і на Волині (В'ячеслав Липинський, Юлій Бращайко, Дмитро Васильчук та ін.), глибоко переживали втрату української державності, надто переоцінювала наслідки революційних подій в Україні. Тоді переоцінка українського політичного життя зумовлена зростаючим впливом націоналізму у повоєнній Європі, внутрішніми процесами в Радянській Україні. Розпочата в 20-х роках українізація, з ініціативи комуністичної партії створювала уяву, що в Україні складаються передумови будівництва вільного національно-культурного життя. Тоді багато хто з емігрантів повернулися в Україну. Відбувалася переоцінка установок у ставленні до Радянської України і багатьох українських інтелігентів східних регіонів, а також в Галичині і на Волині. Ширилося радянофільство.

Проблеми суверенності України стояли в центрі наукових інтересів багатьох відомих українських філософів, істориків, політологів, соціологів, які вбачали можливість федеративного об'єднання України з Росією, Білорусією та іншими державами, але тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Своєрідне бачення суверенності України знаходимо в поглядах одного з представників національно-ліберальної течії українського визвольного руху Євгена Чикаленка. Стрижнем політичної програми стала національна ідея. Пропонуючи реформувати Росію в федеральну державу, Євген Чикаленко вказував, що Україна має увійти до Російської федерації на автономних засадах як суверенна держава. Та згодом під впливом історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержавства погляди Євгена Чикаленка радикалізуються: зневірившись в можливості побудови федералістської Росії переходить на позиції створення суверенної незалежної демократичної держави Україна, та після подій 1918-1920 років, коли розпалась і Центральна Рада, і гетьманат, і директорія та ін., Євген Чикаленко виступає за утворення в Україні монархії, та ще й монарх чужинець, бо ні Скоропадський, ні Симон Петлюра, ніхто інші не можуть бути монархом, бо на своєму монарху українці не змиряться.

Вивід: На початку XX ст. в Україні виникають політичні партії, народжуються нові прогресивні рухи, які ставлять метою створення суверенної держави Україна, відстоюють ідею соборності і національної ідеї.

Соціальне-політичні вчення в Україні за цей період приділяють багато уваги проблемам соціально-політичного розвитку українського суспільства, розбудові держави, єдності української нації. Оптимальною ідеєю державного устрою України є унітарна, децентралізована держава з широкими повноваженнями регіонів, розвинутим самоврядуванням. Політика національних відносин ґрунтується на тому, що Україна Ї політична держава і український народ не має іншого місця окрім своєї рідної землі, на якій має повне право на державне і національно-культурне самовизначення. Національне і культурне самовизначення української нації Ї реальність сучасного демократичного перетворення суспільства і створення правової держави. Суверенність, незалежність, демократичність держави Україна важливий фактор просування по шляху демократизації суспільно-політичного життя.

Література

1. Політологія: Учеб. пособие для вузов/ Сост. и ред. Н. Сазонова.Ї Харьков: Фома 2001.-С. 133-161.

2. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О.В. Забкіної; В.П. Горбатенка. Ї К: «Академія», 2001,Ї С. 103-115.

3. Піла В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. Ї К: «Каравела», 2001. Ї С. 76-80.

4. Політологія. Підручник // За загальною редакцією проф.. Кремена В.Г., проф. Горлача М.I. Ї Харків: «Єдиноріг», 2001. С.Ї 101-124.

5. Шляхтун П.П. Політологія.( теорія та історія політичної науки): Підручник.Ї К.: Либідь, 2002.Ї С. 111-148.