Політична система суспільства

3. Класифікація політичного лідерства.

Сутність політичного лідерства. Термін "лідер" (від англ. leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різнови-дом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці с різноманітні визна-чення цього поняття, зокрема:

* політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;

* це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

* це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організа-цію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

* лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

* політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

* лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:

1) соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;

2) індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;

3) ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.

Теорії політичного лідерства. Проблема лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви "творчого інстинкту", Г. Тард - наслідування послідовників, 3. Фрейд - наслідки ущімленого лібідо. До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства.

Теорія рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис - розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності; компетентність та ін. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.

Ситуаційна теорія (Р. Согділл, Т. Хілпюп та ін.) обґрунтовує ідею за-лежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що с лідером в одній ситуації, зовсім нео-бов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини зумовлюють не-обхідність у політичному лідерстві, визначають його функції та поведінку. Проте, ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.

Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція 3. Фрейда, концепція Г. Лебона, концепція Е. Фромма та Т. Адорно.

* Концепція 3. Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. 3. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. У психоаналізі 3. Фрейда це прагнення іменується "лібідо". Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, покровительства

* Концепція Г. Лебона. Французький дослідник психології мас Г. Лебон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки - недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, прагне до підпорядкування.

* Концепція Е. Фромма та Т. Адорно. На думку Е. Фромма та Т. Адорно, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені сис-темною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та не-спокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.

Марксистські теорії при трактуванні природи політичного лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони нєзмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів.

Класифікація політичного лідерства. У політичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації лідерства. М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє гри типи лідерів - традиційний, раціонально-легальний і харизматичний.

В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу.

Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію.

Раціонально - легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями

За стилем керівництва розрізняють авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вилив на основі загрози застосування сили, а демократичне лідерство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети діяльності групи та керівництва нею.

Американський дослідник проблем політичного лідерства Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство - "реальні" лідери і менеджери. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на хід подій.

Дж. Берне виділяє лідерів-перетворювачів і лідерів-дільців. Перші діють в ім'я реалізації своїх глобальних поглядів, а другі - концентрують свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку.

Як правило, "чисті" типи лідерів зустрічаються рідко; у кожному із них у певних пропорціях поєднуються риси кількох різновидів лідерства. Але домінування у їх поведінці певних якостей дозволяє віднести їх до певного типу.

4. Проблеми легітимності політичної влади

Політична влада як один з найважливіших виявів, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. На відміну від політичної влади, державна влада не обов'язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу, однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її задуми.

Політична влада спирається на такі засоби, як примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який з них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність та угода.

В сучасному цивілізованому світі влада використовують узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й незаконні: обіцянки, підкуп, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

В сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури. В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обґрунтованість.

Традиційні способи легітимності державної влади пов'язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів - уникнути “косності” і не втратити любові народу; зміна політичного лідера може призвести до зміни політичної системи країни.

В сучасних умовах харизматична влада зустрічається значно менше, ніж раніше, але вона можлива і в умовах диктатур, і за умов демократичної влади, буває в розвинутих країнах, проте, в основному зустрічається у відсталих країнах, де існують залишки патріархально-общинних відносин. В демократичних країнах елементи харизматичної влади властиві керівнику держави, а там, де він не має істотних повноважень - прем'єр-міністру. Однак елемент харизми не є головним у владі лідера демократичної країни. Значну роль харизма має в тоталітарних державах.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей. Цей тип є найбільш поширеними в сучасному світі, особливо в демократичних країнах. Населення підтримує або не підтримує існуючу владу, спираючись на власне оцінювання заходів цієї влади. Не лозунги та обіцянки, а практична робота органів державної влади є основою раціонально-цільової легітимності.

Існує декілька засобів раціональної легітимності. Важливим способом легітимності є референдум - голосування громадян з приводу певного питання. Існує декілька види референдумів, однак для легітимності має значення лише вирішаючий та консультативний референдуми. Щоб бути легітимним, референдум в більшості країн передбачає участь більшості населення. Велике значення також мають вибори уряду чи керівника держави.

На міжнародній арені засобом легітимності може бути міжнародно-правове визнання держави та уряду.

Формою раціонально-цільової легітимності може бути суспільний договір. Він не має юридичної сили, однак за певних умов може стати доброю основою легітимності державної влади.

Існують й інші засоби легітимації державної влади: суспільна незалежна експертиза, конституціональний договір та ін. Усі ці заходи роблять державну владу відкритою для народу. Незалежно від засобу раціонально-цільової легітимності головне значення має змістовна сторона. Легітимність влади, насамперед, залежить від її практичної діяльності та її внутрішньої та зовнішньої політики.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи, необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Проте, жодна легітимна система не ґрунтується на якомусь одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору. Деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках керівників і керованих.

Слід зауважити, що сучасні типи легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституцій і законів, а також в її здатності виконувати свої функції й віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

Легітимація політики виконує такі функції: звільняючу (надає нові можливості реалізації політики), мобілізаційну (організовує соціальні сили на підтримку певного курсу), інтегративну (об'єднує різні верстви населення на основі згоди), регулятивну (регулює відносини між політичними суб'єктами), стабілізаційну (забезпечує сталість політичної системи, суспільства в цілому), захисну (захищає інтереси суб'єктів та прибічників здійснюваної політики), когнітивну (надає знання про зміст та цілі політики) і ціннісно-нормативну (визначає систему політичних значень, пріоритетів та ідеалів).

Легітимація політики здійснюється за допомогою цілої низки механізмів, що сукупно складають її механізм. Механізм легітимації - це взята в єдності система засобів, за допомогою яких розширюються і реалізуються можливості легітимації політики, досягається консолідація суспільства щодо політичного курсу, забезпечується згода керуючих і керованих, єдність волі еліти і мас, утверджуються статуси і ролі суб'єктів політики в здійсненні влади, встановлюється і стабілізується політична система суспільства. Цей механізм повинен розглядатися не як сукупність його елементів (механізмів інформаційного, ідеологічного, психологічного, економічного, правового, морального, механізму соціалізації), а як система елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, що постійно оновлюються для збереження основної функції - розширення сфери можливостей здійснення політики, забезпечення ефективності накресленого політичного курсу.

Добре відомо, що легітимність - це завжди проблема; вона не річ, набута для користування, вона завжди певний проект, який належить реалізувати. Ясна річ, у легітимності має потребу правляча еліта. В ідеалі вона не просто має одержувати від народу-суверену мандат на здійснення влади, а й постійно підтверджувати свою легітимність ефективними діями.

Незалежність не спричинила зміни політичної еліти в Україні. У нашому контексті питання не в тому, добре це чи погано. Однак факт незмінності проблематизував основи легітимності, основи, на яких еліта продовжувала здійснювати владу. Подальша легалізація шляхом виборів пом'якшила проблему дуже незначною мірою, оскільки, узаконивши своє перебування при владі, еліта зобов'язана забезпечувати легітимність з допомогою економічних і соціальних успіхів. Якщо, як у випадку з Україною, успіхів немає, то необхідно розробляти й застосовувати технології, які дають змогу компенсувати дефіцит легітимності.

Хоча формальна легальність здобувається нині в процесі багатопартійних виборів у вищий законодавчий орган, наприклад, і також з використанням змішаної, пропорційно-мажоритарної виборчої системи, але дальші відносини обраних та виборців складаються за відомим сценарієм. У тих, хто одержав мандат на здійснення влади, геть відсутнє прагнення викликати і підтримати легітимацію знизу, легітимацію у вигляді поваги й визнання. Тим самим влада не стає авторитетом, тим, що забезпечує їй підтримку, яка спирається на внутрішню усвідомлену кожним індивідом переконаність в особливій значущості й правильності дій влади. Така переконаність, за М.Вебером, становить внутрішню гарантованість легітимності. Вона й залишається «незапитаною» у сучасній Україні.

Криза легітимності -- зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конс­титуційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Непрямим підтвердженням відмови легітимізувати владу «знизу» є дані про рівень довіри до влади, отримані в ході моніторингу настроїв та самопочуття громадян ( автори програми Є.Головаха та Н.Паніна), який проводиться з 1994 р. Інститутом соціології НАН України.

Без легітимації «знизу» суб'єкти влади неминуче вимушені звертатися до технологій забезпечення самолегітимації.

Не вдаючись у подробиці, перелічимо лише деякі з них.

По-перше, технологія, заснована на демонстрації відданості. У випадку України це, насамперед, відданість ідеї незалежності й суверенітету. Взагалі предмет відданості має бути значущим беззастережно, це повинні бути безумовно домінуючі цінності. Вони ж - наріжні камені легітимності. Неможливо бути легітимним, не сповідуючи їх. Громадяни, у свою чергу, визнають легітимацію з боку домінуючої доктрини.

По-друге, технологія, заснована на культивуванні переконаності у відсутності авторитетної альтернативи, своєрідного політичного варіанту «іншого не дано». На минулих президентських виборах другий тур пройшов під знаком саме цієї технології. Та ми маємо і більш вражаючі приклади в нашій історії. У своїй крайній формі ця технологія легко переналаштовується на культивування «образу ворога»

По-третє, технологія легітимації авторитетом науки й мистецтва. У соціології Ч.Міллс вже досить давно показав, як інтелектуали і лідери громадської думки виправдовують й підносять владу наданням їй недвозначної підтримки. В останні два роки технологія легітимації авторитетом набула в Україні усталеної форми науково-практичних конференцій. Останні з них були проведені з економічної проблематики та з реформи політичної системи. Їх вів Президент, він виступав на них із доповідями й заключним словом, присутністю й словом надаючи цим конференціям особливого статусу.

По-четверте, технологія привчення до відносин «патрон - клієнт», яка переживає в Україні справжній ренесанс. Склавшись, очевидно, у внутрішньоелітному просторі, вона поступово поширилась на все суспільство. Під патронатом президента проводяться спортивні змагання й фестивалі, виставки та ярмарки, шоу й конкурси. Складається враження, що без його участі у країні ніщо не може відбутися.

Довіра до Президента підлягає тій же тенденції. Одразу після виборів 2005 р. йому довіряли 27% опитаних - цілком природна післявиборна реакція громадян. Але вже в лютому 2006 р. частка тих, хто йому довіряє, знизилася до 12%.

Отже, влада, як і раніше, задовольняється лише формальною легальністю, отриманою в ході законодавчо встановлених виборчих процедур.

Список використаної літератури

1. Брегеда А.Ю. - Основи політології - К., КНЕУ 2000р.

2. Гавриленко А. - “Що об'єднує лівих і правих” - Вечірній Київ- 3 березня - 1999р.

3. Майборода С.О. - “Політичний простір України” - Вітчизна - №1-2 - 1998р.

4. Коментар до Конституції України - К., 1998р.

5. 1. Див.: Журавський В. С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку. -- К., 1999.

6. 4. Политика мира и развитие политических систем. -- М., 1979. -- С. 208--209.

7. 5. Марков П. Г. Политика, власть, демократия. -- К., 1999.

8. 7. Саламатин В. С. Политические режимы: к методологии понятий. -- М., 1995.

9. Ладиченко В. В. Суть та функції державної влади // Держава і право. -- 1999. -- Вип. 2.

10. Політичні партії України / За ред. В. М. Якушика. -- К., 1996.

11. Политология: Энциклопедический словарь. -- М., 1993. -- С. 246.

12. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. -- К., 1998. -- С. 325--327.

13. Аверинцев С. С. Вера // Новая философская энциклопедия: В 4 т.- М.: Мысль, 2001.- Т. 1.- С. 380.

14. Конституція України.- К.: Українська правнича фундація, 1996.- 56 c.

15. Макеєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл // Політична думка.- 2001.- №3.- С. 5 - 9.