Владні ресурси

До ресурсів влади належать суб'єктні (персоналізовані), політичні, матеріальні, соціальні, культурні, інформаційні, силові, демографічні та ін. Кожен з них становить певну силу. Співвідношення цих сил у різні періоди може змінюватися.

Суб'єктні ресурси влади -- наявність необхідних соціальних якостей: особисті характеристики суб'єкта влади -- політична освіченість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і прогнозування, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість, визнаний авторитет та ін.

Політичні ресурси влади -- наявність розвинених політичних партій, відпрацьованість державних механізмів, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних цінностей у суспільстві, наявність політичних лідерів і відпрацьованого механізму формування їх, розвинена політична теорія і механізми оволодіння нею, розвинена політична культура мас і політична культура функціонування політичних структур та ін.

Економічні ресурси влади -- розвинена матеріальна і технічна база суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багатство корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв'язки та ін.

Соціальні ресурси влади -- соціально структуроване суспільство з високими показниками освіти, посадової упорядкованості, утвердження престижності професій, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

Культурні ресурси влади -- освіченість населення, темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність і освоєння сучасних політичних знань, вплив засобів масової інформації та ін.

Інформаційні ресурси влади -- володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронної технології, засобів масової інформації та ін.

Демографічні ресурси влади -- фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

Правові ресурси влади -- наявність правових цінностей, розвинена система права, що відображає реальний стан у суспільстві, правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Силові ресурси влади -- інституції силового впливу: армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, техніка, пенітенціарна система та ін.

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них -- державна і партійна влади, влада громадських організацій та інформаційна влада.

Головним знаряддям політичної влади є державна влада. Найсуттєвіше у політиці -- це устрій державної влади.

Державна влада -- це така форма суспільної влади, яка виражає волю економічно і політично панівної спільноти і спирається на спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати закони й інші розпорядження, обов'язкові для всього населення.

Особливостями державної влади є:

· публічний характер;

· монополія на наявність спеціального апарату примусу, засобів організованого і законодавчо інституйованого насильства;

· наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади;

· монополія на правове, юридичне закріплення влади;

· обов'язковість владних розпоряджень для всього населення.

Державна влада реалізується у різних функціях, а саме: встановлення законів, застосування різних заходів управління, здійснення правосуддя.

Учення про поділ влади пов'язане з ім'ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск'є. У своїй праці "Дух законів", аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Практика розбудови сучасної української держави потребує осмислення вчення про поділ влади у його розвитку аж до сучасності, а також вивчення світової практики втілення його в життя.

Державна влада не є незмінною. Вона розвивається, наповнюється новою державною культурою функціонування, втілює рівень правової культури суспільства.

Державна влада взаємодіє з різними формами партійної влади, а також владними відносинами, що виникають при функціонуванні громадських організацій. Все це пов'язано з тим, яким чином влада встановлена. Суб'єкт влади повинен здобути її. Шляхи досягнення влади багато в чому визначають ЇЇ функціонування, діяльність структурних елементів влади.

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Спосіб здобуття влади зумовлює всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо зміст кожного способу.

Політична реформа (від лат. reformo -- перетворювати) -- перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ), що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.

Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Вона являє собою певний крок, етап прогресивного перетворення. Такі політичні реформи владарювання можуть відбуватися різними шляхами.

Перший спосіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає в тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею і саме на цих засадах здійснюють програму перетворень. Прикладом таких владних змін може бути Туреччина, де реформа зміни влади зверху була здійснена М. Кемалем (Ататюрком), який зорієнтував державу на освічений Захід. У Бразилії зміни у владі почалися з реформ 1964 р. і, забезпечивши значний розвиток, зробили країну відкритим суспільством.

Однак слід мати на увазі, що реформи зверху не завжди приносять жаданий успіх. Значно частіше вони закінчуються поразкою. Прикладом цього можуть бути реформи 60-х років у СРСР. М. Хрущов прагнув змінити владні відносини, ліквідувати тоталітарний режим, демократизувати процес владарювання, реформувати механізм влади. Однак він не зміг позбутися рис минулого і сам вдався до попередніх методів здійснення влади. Віддаючи належне М. Хрущову, який залишився у пам'яті народу як реформатор, важко забути, що його політичний арсенал влади пов'язаний з розстрілом робітників у Новочеркаську, різким погіршенням матеріального становища людей тощо. Як лідер-реформатор, будучи непослідовним у своїх діях, опинився у пастці певних політичних сил М. Горбачов.

Другий спосіб: зречення влади, відмова від влади. Це відбувається при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владарювання. Прикладом можуть бути відмова від влади восени 1989 р. Е. Хонеккера в НДР, Г. Гусака в ЧССР. Вони опинилися без підтримки власного народу і політичних сил, без підтримки радянських військ. Такий спосіб зміни влади зустрічається досить рідко.

Третій спосіб: поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі та в опозиції. Прикладом цього може бути розвиток подій в Угорщині, Польщі, Болгарії, Південній Кореї, Іспанії та в інших країнах. Це процес поступових і погоджених реформ владних структур, змін у владних відносинах, наповнення їх новими зразками політичної культури, взаємних поступок, переговорів, звернення до компромісів та ін. Спільна робота шляхом переговорів, проведення "круглих столів", обговорень, конференцій, діалогів забезпечує процес реформування влади, оволодіння нею новими методами, утвердження демократичного режиму. Такому режиму не сприяють політичні революції.

Політична революція (від лат. revolutio -- переворот, розгортання) -- це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Центральним питанням революції є питання про політичну державну владу, яким соціальним спільнотам людей вона належатиме. Залежно від суб'єкта революційного руху, його спрямованості розрізняють буржуазну, буржуазно-демократичну, національно-визвольну, пролетарську (соціалістичну) революції та ін. Усі політичні революції в процесі підготовки до них і в процесі здійснення їх ставлять за мету утвердження демократичної влади. Проте, як свідчить історія, революції майже завжди, за рідкісним винятком, відкривають шлях недемократичному режиму. Малоймовірно, щоб насильницька революція породила демократію.

Як свідчить розвиток XX ст., революції не дали демократичних режимів владарювання. Російська революція, яка поклала край монархії, не привела до встановлення влади демократичного типу. Лише у наш час ми є свідками прагнень до процесу здійснення демократичної влади, демократичної трансформації. Після перемоги політичних революцій виникли недемократичні режими у країнах Центральної і Східної Європи, в Китаї, Ірані та в інших країнах.

Проте встановлення тоталітарних, авторитарних, теократичних режимів не означає, що революції не несуть у собі рис соціально-економічного прогресу. Деякі з них зробили значний внесок в історичний розвиток, активізували політичний процес. Однак політичним уроком є те, що перехід до демократії владарювання відбувається саме в мирних умовах, тобто шляхом реформ. Контрреволюція (від франц. contre -- проти й revolution -- революція) -- це боротьба поваленого класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної арени, як їхнє реагування на революційну практику.

Контрреволюцію не слід ототожнювати з реакцією і консерватизмом. Політична реакція являє собою соціальну позицію класів або прошарків, що сходять з політичної арени. Консерватизм у буденному розумінні -- це зберігання владою попередніх форм політичної життєдіяльності, що призводить до уповільнення темпів розвитку суспільства в цілому.

Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади. Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін.

Мілітаристська форма досягнення влади являє собою захоплення політичної державної влади за допомогою воєнної сили. Це можливо як шляхом завоювання країни ззовні, так і за допомогою застосування воєнної сили всередині країни.

Формою захоплення влади за участю військових є різні політичні перевороти. Ця участь може бути активною, а в разі вдалого перевороту -- пасивною.

Політичні перевороти -- форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил.

Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади, їх не слід ототожнювати з реформами і революціями. Вони не ведуть до докорінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних змінах у центрі влади. Здійснюються вони по-різному -- від прийняття рішення до прямого насильства над владою. Характер і політична спрямованість перевороту залежать від того, які сили (прогресивні чи реакційні) і з якою метою здійснюють його, чиї інтереси відображають.

Серед політичних переворотів відомі державний переворот, двірський переворот, путч, воєнна змова.

Державний переворот -- форма насильницької або ненасильницької зміни глави держави або уряду, приведення до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади або певних кіл правлячих класів.

Двірський переворот -- форма зміни влади певною групою осіб, яка знаходиться при дворі.

Путч є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходів і опори на військових, частину армії. Останні виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд з метою його повної відставки. Військова змова -- форма встановлення влади військовими, яка не обмежена законами, спирається на воєнну силу і виражає насамперед інтереси військовослужбовців, усього військово-промислового комплексу.

Набута влада потребує відпрацювання механізму її реалізації. Механізм влади має таку структуру:

1) наявність партнерів (не менше двох), які беруть участь у владних відносинах;

2) волевиявлення владаря стосовно підвладного у формі правового акта, де вказуються санкції на випадок його не підкорення;

3) обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

4) соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших -- підкорятися їм.

Ці елементи становлять основу владних відносин. Саме вони можуть показати розвиненість або слабкість влади, стабільність її або нестабільність. Нерозвиненість або відсутність того чи іншого елемента призводить до розхитаності влади, а згодом -- і до розпаду її.

Оптимальність дії механізму влади залежить від оволодіння способами ЇЇ здійснення. До таких способів влади належать: 1) авторитет; 2) право; 3) насильство. Крім цих, основних, є також організаційні, ідеологічні та інші засоби впливу.

Авторитет є необхідним атрибутом політичної влади.

Авторитет -- одна з основних форм здійснення влади особи (лідера), групи людей або політичної інституції, їх загальновизнаного впливу на переконання й поведінку людей за допомогою суб'єктивних особливостей і заслуг.

Відповідно до форми виявлення в різних сферах суспільства розрізняють авторитет політичний, економічний, правовий, науковий та ін. Політичний авторитет не тотожний політичному впливові або примусу. Від політичного впливу політичний авторитет відрізняється прямим характером дії на політичну діяльність людей у формі директив, наказів та розпоряджень. Від примусу авторитет відрізняється впевненістю виконавця у легітимності даного йому розпорядження і відсутністю усвідомлення того, що за виконання наказу його можуть нагородити, а за невиконання -- застосувати репресивні заходи.

Гарантіями авторитету є традиції, моральні норми, законність або харизма самого політичного лідера. Авторитет може бути підсилений винагородою, підкоренням, примусом, системою санкцій, тобто правом.

Право -- основний спосіб здійснення політичної влади, регулювання суспільних відносин за допомогою системи встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил поведінки (норм), що уособлюють волю, інтереси і потреби соціального суб'єкта і є регулятором суспільних відносин.

Право має такі властивості:

1) нормативність, тобто право складається із загально обов'язкових норм;

2) системність. Право являє собою систему взаємопов'язаних норм і становить нормативний механізм правового регулювання;

3) формальна визначеність. Зміст правових норм закріплений у формальних актах (джерелах права);

4) примус. Право -- це система норм, що гарантується державою.

Політика знаходить безпосереднє вираження у праві. Проте в праві опосередковується тільки державна політика. Політичні вимоги є правовими лише тією мірою, якою вони закріплені у системі загальнообов'язкових, формально визначених норм, що охороняються примусовою силою держави. Отже, у праві втілена лише частина державної політики, яка для свого існування потребує загальнообов'язкової форми і державної охорони, тобто піднесення до рівня закону.

На верховенстві права, поважанні особи і непорушності її прав, свобод і законних інтересів заснована правова держава, суверенна політико-територіальна організація влади народу. У разі порушення або невиконання правових норм державно організована влада звертається до примусу.

Творення такої правової, соціальної держави, яка є організацією і волевиявленням інтересів усіх соціальних груп, потребує подолання багатьох проблем політичного буття, що історично сформувалося. Наприклад, відомо, що положення Конституції СРСР і Української РСР не були нормами прямої дії до видання відповідного закону. Та й закон, у свою чергу, починав діяти лише після оприлюднення роз'яснень, коментарів і службових інструкцій щодо застосування його. Інколи лише пряма вказівка політичного органу запускала процес по застосуванню права, тобто закон ставав знаряддям політики, а право втрачало моральну основу.

Історія Російської імперії склалась так, що соціальне і політичне буття концентрувалось навколо влади. Індивідуальна особистість повністю розчинялася в ній. Права дарувались, урізувались, видозмінювались або скасовувались. У будь-якому разі це відбувалося з вершини піраміди влади. Вітчизняна історія майже не знає масових рухів за ті чи інші конкретні права, оскільки це була безнадійна справа. Сучасність має подолати багатостолітнє розуміння права владою й особистістю і творити нові відносини на ґрунті демократії і гуманізму, на основі дії закону в інтересах людини.

Проте право -- це не вся і не всяка державна воля. Політична влада може здійснюватися і поза правом, неправовими способами політичного панування -- безпосереднім примусом, фактичними організаційними діями, ідеологічним впливом тощо. Таким способом є, зокрема, насильство.

Насильство -- спосіб примусу, який обов'язково спирається на силу, її матеріальне втілення в армії, каральних органах держави з метою забезпечення або збереження політичного й економічного панування, завоювання прав або привілеїв.

Насильство -- суть фізичний примус. Є. Дюрінг вбачав у насильстві причину нерівності та злиденності, абсолютне зло. Для К. Маркса і Ф. Енгельса насильство історично відігравало революційну роль. У насильстві вони вбачали знаряддя, за допомогою якого суспільний рух прокладає собі дорогу і ламає скам'янілі й змертвілі політичні форми. У "Маніфесті Комуністичної партії" сказано, що політична влада у власному розумінні слова -- це організоване насильство одного класу для придушення іншого. На думку одного з провідних теоретиків неоконсерватизму США С. Ліпсета, влада має бути готова використати також і нелегальні заходи, а якщо потрібно, то і насильницькі, коли йдеться про усунення зла.

Драматизм сучасної ситуації посткомуністичного суспільства новостворених держав полягає в тому, що рівень правосвідомості населення ще і досі не відповідає нормам, зафіксованим у Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН 10 грудня 1948 р. У ній увага акцентується на мирному змісті національних і міжнародних форм вирішення проблем, на охороні прав людини силою закону. Більше того, інколи такий підхід сприймають вороже. Традиційне уявлення про права влади і обов'язки особи протистоїть гуманістичній концепції прав людини і обов'язків держави. Виховане десятиліттями легітимізованого насильства "репресивне мислення" саме у насильстві вбачає вихід у вирішенні таких проблем, як злочинність, корупція та ін. Звідси й неприйняття частиною населення ідеї скасування смертної кари, гуманізації карного законодавства тощо.

Творення демократичної влади в умовах українського державотворення передбачає звернення до утвердження ненасильницької політики.

Ненасильство -- це використання в політиці миротворчих заходів, відмова від застосування владними структурами сили при розв'язанні будь-яких суперечних питань, при урегулюванні конфліктних ситуацій. Усі вони мають розв'язуватися на ґрунті принципів високої моралі і гуманізму, верховенства особи, утвердження людського виміру політики.

Історія набула широкого досвіду вжиття ненасильницьких методів і форм політики. До них належать превентивна дипломатія, заяви, страйки, пікетування, звернення, листи протесту або підтримки, критика офіційних осіб, висловлення їм недовіри, консенсус, перевибори, публічні виступи та багато інших. Політична влада як суспільне явище має багатовимірну структуру. Простір політичної влади задається насамперед трьома вимірами.

Перший вимір -- це "вісь представництва". Зміст її становить належність політичного суб'єкта до тієї соціальної спільноти, інтереси якої він виражає. З'ясування змісту політичного інтересу і пов'язаних з ним політичних потреб дає можливість зрозуміти, в чиїх інтересах здійснюється влада і який механізм такого здійснення.

Політичні інтереси, коли їх усвідомлюють суб'єкти політики, реалізуються в їхніх політичних відносинах у всій системі політичного, економічного, соціального і культурного життя. Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, народні, національні, класові, соціально-групові, особисті та ін. Стабільність політичної влади у суспільстві, а також функціонування політичної системи залежать від створення такого механізму, який би адекватно відображав комплекс інтересів суспільства -- колективів, особистостей.

Другим виміром влади є "інституційна вісь". Вона поєднує в собі різноманітність відносин політичного суб'єкта із соціальними інституціями суспільства й елітою, яка перебуває при владі. Щоб зміцнити своє становище, політичний суб'єкт змушений налагоджувати стосунки з іншими політичними суб'єктами незалежно від того, хоче він цього чи ні, оскільки за кожним з них стоять певні організації й установи. Становище політичного суб'єкта може бути стійким лише тоді, коли він певною мірою узгоджує свої дії з елітою (відкритою чи закритою), яка перебуває при владі. Так еліта диференціює мету, виконуючи функції соціального управління і легітимізації основних цінностей суспільства.

Третій вимір влади становить "вісь політичної діяльності". Це -- політична практика, техніка прийняття і виконання рішень, тобто способи вирішення суб'єктом політичних проблем, що постають перед суспільством.

Ці три виміри простору політичної влади дають змогу визначити координати суб'єкта, його активність, здатність до стратегії політичного маневрування.

5. Функції влади