Українська політична думка XX ст.

Реферат

Українська політична думка XX ст.

ПЛАН

1. Націонал-комуністична течія української політичної думки

2. Політичні ідеї української міжвоєнної еміграції (Дмитро Донцов, В'ячеслав Липинський)

3. Суспільно-політична думка повоєнної української еміграції (Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький)

3 початком XX ст. українська національна ідея набула значного поширення. Попри суперечності її розвитку, різ-ні інтерпретації політичними партіями і представниками суспільно-політичної думки, поразку національно-ви-звольних змагань у революційну добу української історії, иона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України. Подо-лавши складні перипетії свого розвитку, українська полі-тична думка XX ст. стала фундаментом, на який на зламі тисячоліть змогла опертися сучасна вітчизняна політична наука і освіта.

1. Націонал-комуністична течія української політичної думки

Українська політична думка не припиняла свого роз-витку і після поразки національно-визвольних змагань. З 1917 до 1933 р. її найповніше репрезентував український націонал-комунізм, який об'єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспіль-ства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави.

Виникнення націонал-комунізму на українському ґрунті зумовлене тогочасними суспільно-політичними ре-аліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом укра-їнського демократичного руху. Багато представників ук-раїнської демократії вбачали вихід із катастрофічного становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуніс-тичній утопії, перейнявши притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруй-нували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централіза-торсько-шовіністичною політикою, прирікши себе на за-гибель, а Україну -- на десятиліття підневільного існу-вання в умовах радянсько-більшовицького тоталітаризму.

Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шах-рая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 р. започаткувала новий напрям української суспільно-політичної думки. За словами її авторів, рево-люція в Україні має не лише соціальний, а й національ-ний характер, а соціалістичний лад у державі може за-безпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціальноекономічний і культурно-політичний розвиток і в Украї-ні, і в сусідніх державах».

Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту -- це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію. При цьо-му вони гостро розкритикували лінію великоросійського партійного керівництва щодо української національної проблеми, вважаючи, що більшовики лише декларували доктрину національного самовизначення українського народу. Насправді практична політика більшовизму що-до України мало чим відрізнялася від політики кадетів, меншовиків, есерів та інших російських партій, які від-крито вороже ставилися до української самостійності.

Брошура «До хвилі», за словами українського політо-лога Івана Лисяка-Рудницького, «розкриває трагічну ди-лему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли ба-чити свою країну одночасно і комуністичною, і самостій-ною», що було неможливо. А надія на те, «що совєтська Росія заради абстрактного вчення про національне само-визначення пожертвує своїми великодержавними інтере-сами», відмовиться від панівної позиції, засвідчувала від-сутність в авторів політичного реалізму. І все ж брошура мала велике значення як перший теоретичний вияв кон-цепції «національного комунізму» і як своєрідний «націо-нально-комуністичний маніфест», який став основою за-родження політичної течії та одного з напрямів розвитку української суспільно-політичної думки XX ст.

У 20-ті роки виникла низка націонал-комуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шля-хів національного самоутвердження України («боротьбис-ти», «укапісти», «самостійники», «шумськісти» та ін.). Саме вони ініціювали після XII з'їзду РКП(б) зміни в на-ціональній політиці більшовиків, забезпечили можли-вість розвитку елементів українізації, які разом з НЕПом сприяли послабленню протистояння московських більшо-виків і опозиційних сил українського націонал-комунізму.

Українізація -- політика партійно-державних органів УРСР у 20-ті і на початку 30-х років XX ст., спрямована на більш органічне впро-вадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами на-ціональних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.

Провідну роль в українізації відігравав народний ко-місаріат освіти на чолі з Олександром Шумським (1890--

1946), а потім -- Миколою Скрипником (1872--1933). Основними здобутками українізації, які викристалізува-лися в процесі її теоретичного обґрунтування та намаган-ня практичного втілення, були: сприяння розвитку укра-їнської мови на всіх рівнях, у т. ч. забезпечення її ідеоло-гічної ролі на рівні русифікованого міста та в середовищі партійно-державного апарату; розв'язання проблеми легі-тимності національної самодіяльності українських кому-ністів; організація національно-культурного процесу як .часобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійсь-кого шовінізму та українського націоналізму; створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови і культури. Свідченням орієнтації націонал-комуні-стичної течії на втілення національної ідеї стали радика-льні політико-публіцистичні виступи письменника Ми-коли Хвильового (1893--1933). Засліплений ідеєю поєд-нання комуністичного світогляду та ідей національного иизволення українського народу, Хвильовий був невід-дільний, за словами Лисяка-Рудницького, від епохи «українського ренесансу» 20-х років -- «гарячкового періоду в історії Радянської України», років «великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталін-ським терором». На відміну від інших націонал-кому-ністів, М. Хвильовий вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особис-тості, передбачав майбутню «емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переко-наний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.

Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму, Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповіду-вав ідею української незалежної держави, яка має слугу-вати орієнтиром для українського патріота і зрадити яку означає зрадити свою матір. Найкатегоричніше ідея са-мостійної державності звучить у памфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926). Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що «цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів», прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа прой-шла в часи оформлення національних держав.

Суттєвою прикметою політичних поглядів М. Хвильо-вого була ідея переродити українця так, щоб він став само-свідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що поро-джувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити красиві слова, але ніколи не були людьми діла.

Отже, брошура С. Мазлаха і В. Шахрая була першою спробою в умовах більшовицької дійсності ідейно-полі-тично відстоювати самостійну державність України, а без-компромісний голос М. Хвильового був останньою такою спробою. На початку 30-х років починаються гучні проце-си і розправи над українською інтелігенцією, що на кіль-ка десятиліть унеможливили будь-які спроби вільного ви-словлювання політичних думок, поглядів, переконань.

2. Політичні ідеї української міжвоєнної еміграції (Дмитро Донцов,

В'ячеслав Липинський)

Ідеї самостійної України, проголошені М. Міхнов-ським, зумовили розвиток української державотворчої ідеології, відомої під назвою «чинного» націоналізму. Фундатором її став доктор права, публіцист, журналіст Дмитро Донцов (1883--1973). Д. Донцов починав як со-ціаліст, але згодом зневірився у марксистських теоріях і знайшов собі іншого кумира -- Ф. Ніцше. За всіх цих сумнівів у пошуках кумирів та у власній творчості Дон-цов постійно дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух на-шої давнини» (1944), «Хрест проти диявола» (1948), «Правда прадідів Великих» (1953), «Московська отрута» (1955), «За яку революцію» (1957), «Дві літератури на-шої доби» (1958), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Хрестом і мечем» (1967), «Клич доби» (1968).

Особливого звучання ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний під-хід до утвердження нації, вказує на необхідність ціле-спрямованого виховання національно наснажених лю-дей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетво-рення національної ідеї в націоналістичну, Донцов праг-не витворити українську ідеологію, піднести «стяг, нав-коло якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вка-зує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбс-тва, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ірра-ціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення «нової людини», яка б горіла любов'ю до сво-<:ї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її си-лу та забезпечує зростання.

Оцінюючи драматичні для української нації події 1917--1920 pp., Донцов покладає відповідальність за її поразки на «націоналізм загибелі, або провансальство», який сповідували, на його думку, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, інші українські мислителі й і'ромадсько-політичні діячі ліберально-демократичного спрямування. Таке «провансальство», вважає він, при-звело не тільки до приниження всієї нації, до відведення їй плебейського місця серед інших народів, а поступово й «до автономізації поняття нації, до її заперечення, до певного відкидання моменту боротьби...». Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витво-рений ним «чинний націоналізм». Інтелектові в ньому протиставляється «воля до життя» і «воля до влади»; знанням і раціоналізму -- ірраціоналізм і романтизм; все-людському розумінню свободи -- ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри -- догма-тизм, винятковість, твердість і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному демократизму -- інтереси нації будь-якою ціною.

Зі своїми ідеями він передусім апелював до молоді, оскільки вважав, що вона уособлює в собі рух, дію і жит-тєздатність -- якості, потрібні українській нації. Розраху-нок Донцова виявився точним. Йому таки вдалося привер-нути увагу до свого вчення значної частини галичан та емігрантської молоді. Більше того, він «сформував,-- за висловом професора Колумбійського університету О. Мо-тиля,-- цілу міжвоєнну генерацію галичан і визначив ін-телектуальні категорії, якими вони керувалися в своїх оцінках дійсності». Закономірність такого впливу ідей Д. Донцова пов'язана з молодіжною потребою якось ком-пенсувати поразку старшого покоління у національно-визвольних змаганнях з необхідністю виходу із задухи і тісноти польської дійсності.

В ідеології «чинного» (донцовського) націоналізму є чимало ознак, притаманних фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм, фанатизм тощо). Те, що він зміг завоювати розум і серця цілого покоління, як писав

Націоналістична ідеологія у творчості Д. Донцова да-ла поштовх розвитку тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип «мета виправдовує засоби». Цієї дум-ки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Банде-ра та інші проповідники українського націоналізму. Од-нак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

У 20-ті роки XX ст. з'явилися наукові твори В'ячес-лава Липинського (1882--1931) -- видатного історика і політолога. Цей представник старовинного роду україн-сько-польської шляхти заснував консервативну школу в українській політології. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі українсь-кої шляхти в політичному та національному відродженні української держави. До революції 1917 р. в його творчо-сті ще проглядаються тенденції, близькі до народництва. Однак навіть тоді й пізніше Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Пі-сля 1917 р. він не приєднався до Центральної Ради, акти-вно підтримав гетьмана П. Скоропадського, оскільки мо-нархічна ідея була йому ближчою.

В. Липинський написав чимало фундаментальних іс-торичних і політологічних праць, у яких остаточно ви-кристалізовується його монархічно-консервативна держа-вотворча концепція. Насамперед це -- «Україна на пере-ломі, замітка до історії українського будівництва в XVII-ім столітті» (1920), «Релігія і Церква в історії України» (1925), «Листи до братів-хліборобів» (1925).

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інте-грації як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього -- це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняють-ся від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосві-домості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного кон-серватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з дер-жавного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої ети-чної культури хліборобської спільноти, вважаючи її ру-шійною силою національного відродження України.

Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За схемою політолога, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія» і «класократія». Ха-рактеризуючи «демократію», В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосе-редньо до рук «багатіїв-плутократів», або до рук найня-тих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реаліза-ції не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політич-них партій позбавляє їх відчуття політичної відповідаль-ності, а необмежений демократичний індивідуалізм під-риває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої «демократії» В. Липинський В BcL/K ЙВ Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження полі-тичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим ін-терпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливі-стю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минуло-му складалася з кочівників, а в новітні часи -- з декласо-ваних елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вва-жає «класократію» -- форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між си-лами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого переда-ється в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський за-перечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі гро-мадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авто-ритетом сильної й стабільної влади. «Класократія» в йо-го розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з

іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на дум-ку В. Липинського, забезпечити державотворення й орга-нізацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці «Релігія і Церква в історії України» тгаше: «Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політич-ній акції і в організації та зміцненні наших занадто слаб-ких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил».

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої під-тримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Мі-хельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо розв'язання найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартіс-ним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну від Д. Донцова політику він розглядав не як засіб ідеологі-чного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору оптимальних методів здобуття та організа-ції влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забез-печенню існування й розвитку української нації.

Суспільно-політична думка повоєнної української еміграції

(Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький)

Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій.

Життя В. Винниченка у вимушеній еміграції пере-творилося на справжню трагедію. Після безуспішної по-їздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі сувереніте-ту України, він опинився під нещадною критикою емігрмтських кіл. Більшість серед еміграції не зрозуміла, що спроба налагодити зв'язок із радянським урядом бу-лл продиктована не прийняттям більшовицьких політич-них методів і навіть не соціалістичними переконаннями Иинниченка, а намаганням знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Опинившись між двох вогнів, Вин-ниченко на довгі роки замовк як політик і політичний ми-слитель. Однак за два роки до смерті він написав унікаль-ний твір «Заповіт борцям за визволення», в якому від-образив еволюцію своїх політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винни-ченка.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Укра-їну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Укра-їнська держава була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захи-щати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські "вожді" та "міністри", а Грушевські, Скри-пники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі сві-домі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і те-пер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься "Українською Повстанською Армією"». Допомо-ги в боротьбі за національне визволення українського на-роду, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його со-ціально-політичним прагненням. «Треба, -- продовжує письменник, -- чесно, одверто сказати собі й усьому сві-тові, що українська еміграція -- тільки невелика частин-ка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, "конституції", "законів", а ба-жає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». З цього постають головні завдан-ня української еміграції: нарощувати власну конструкти-вну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредиту-вати українську національно-державну ідею.

Друга заповідь цієї книги -- необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилеж-них соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумівВ. Винниченка не лише про Україну, а й про долю усьо-го людства. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він, колишній соціал-демократ, розчаровується^ ідеях соціа-лізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгу-манніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції. У своїх ос-танніх творах -- «Конкордизм», «Нова заповідь» і «Сло-во за тобою, Сталіне», ідеї яких він стисло викладає в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схиля-ється до висновку, що причина жорстокості суспільно-по-літичного розвитку -- в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини -- психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки онов-лена людина стане спроможною змінити світ.

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунту-валася на його соціально-політичній програмі так званої колектократії -- системі всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людь-ми планети. З цих позицій розглядав він перспективи роз-витку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з іде-ями представників «теорії конвергенції» (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гинберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).

У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну дум-ку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919-- 1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії укра-їнської політичної думки з другої половини XIX ст. до се-редини 80-х років XX ст.

Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, не-повторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведін-ки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав орга-нічне співіснування в українській історії двох традицій: західної -- соціально-політичної і східної -- християнсь-ко-духовної. Розглядаючи особливості національного ста-новлення українського народу, він відносить його до такзваних неісторичних, або недержавних народів, характер-ною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія по-літичної свідомості й елітарної культури. А відсутність іс-торично сформованої вищої еліти утруднює побудову на-ціональної держави. На його думку, процес націотворен-ня, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотвор-чим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав, що так відбувається в Україні), -- знизу вгору, через на-ціональне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.

І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політологом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у стат-ті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впо-ратись з джином, якого він викликав». В епоху краху ко-лоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінсь-кого гасла про «самовизначення націй аж до відокремлен-ня». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступ-ний етап -- організаційне утворення опозиційних політич-них структур. Так воно і сталося.

Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю, яка іс-нує між поняттями «демократія» і «революція». «Рево-люція -- це боротьба за владу й за політико-соціальні зміни засобами насильства. Але демократії притаманне те, що вона обмежує застосування насильства. Демокра-тію характеризує еволюціонізм, що виключає й револю-цію, й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського еміграційного табору визна-чав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодич-ної зміни лідерів» у середовищі самої діаспори; розмежу-вання церковної і політичної сфер; систематичний обмін думок щодо нагальних проблем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демократичної української преси,«співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо.

У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва». Так виникла ідея написати заяву від американської інте-лігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюд-нення послугувала готовою політичною програмою для української підрадянської інтелігенції. Заяву як коле-ктивний документ політичної думки було написано упро-довж 1966--1967 pp. її текст містив вимоги: встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного грома-дянства; налагодити дипломатичні відносини між Україн-ською РСР і зарубіжними країнами; унезалежнити судо-чинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокурату-ри; забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових ча-стинах з українською мовою як офіційною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної полі-тичної організації, спроможної ухвалювати незалежні рі-шення в політичних справах; надати українській мові права державної мови в Українській РСР; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культу-ри; легалізувати Українську автокефальну православну церкву та Українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віроспові-даннями, дозволеними в Радянському Союзі, тощо.

Заява викликала протести серед еміграційного націо-нально-патріотичного «істеблішменту» (англ. establish-ment -- засновувати, зміцнювати) й була проігнорована офіційними органами СРСР та УРСР, однак вона все ж таки виконала свою роль, дійшовши до найважливішого адресата -- українського народу. І. Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України. Перше полягало в необхіднос-ті закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення укра-їнських сил по різних країнах. «Зберігаючи нас самих як українську спільноту поза межами батьківщини,-- писав І. Лисяк-Рудницький,-- здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз у раз докази нашої живучости, ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на різних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи». Друге завдан-ня -- заповнення прогалин «в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах», збага-чення нації у сфері науки, літератури, мистецтва. Третє завдання -- «знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходи-ли б до народу, який замурований у темниці».

Використана література

1. Винниченко В. Публіцистика. -- Нью-Йорк, Київ, 2002.

2. Гусєв В., Лозинська Л. Філософські роздуми В. Винниченка: проблеми аналізу й самоозначення // Політологічні читання. -- 1992. -- № 3.

3. Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду ста-новлення // Сучасність. -- 1994. -- № 10.

4. Мейс Дж., Панчук М. Український національний комунізм. Трагічні ілюзії. -- К., 1997.