Суспільно-політичні уявлення Давнього світу

2

Реферат на тему

Суспільно-політичні уявлення Давнього світу

ПЛАН

1. Вступ

2. Давньосхідна суспільно-політична думка.

3. Індія.

4. Давній Китай - соціологічні теорії

5. Соціологічна думка античності.

6. Використана література

1. Вступ

Проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні форми теоретичного пізнання при-роди, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінли-вість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукуп-ного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбу-тніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуального доробку наших пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тис, неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політично-го розвитку.

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи -- у IV---III тис. до н. е., коли розпочався процес переростан-ня первісних суспільств у рабовласницькі державні утво-рення, а мислителі стали задумуватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5--3 тис. років подолали шлях від міфологіч-них до раціонально-логічних форм світорозуміння, з ча-сом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Арістотеля, Цицерона та інших мислителів, перетво-рилися на політичну науку.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

2. Давньосхідна суспільно-політична думка.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціону-вання державної влади, справедливості, правосуддя пере-буває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'яв-ляється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші пра-вила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть, а потім передав царювання своїм нащадкам, теж богам -- Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та ін. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкова-ність «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої -- боги і фараони, підніжжя -- народ. Між ними -- жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисли-ві прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про ре-форми Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях Т переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Біла-лами -- правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX--XIX ст. до н. є.) тощо.

З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з най-цінніших пам'яток східної політико-правової думки -- закони Хаммурапі (1792--1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано праг-нення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII--X ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізра-їльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Завіт -- більшу ча-стину Біблії -- одну з найцінніших книг в історії людства.

Старозавітні пророки започаткували ідею походжен-ня держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії За-кони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. є. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастриз-му, автора знаменитої «Авести» -- Заратуштри (по-грецьки -- Зороастр, жив між X і першою половиною VI ст. до н. е.). Світ, за її змістом, -- це результат боротьби доб-рого і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман'ю). Мазда -- верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Од-ним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, має переваги над тими, хто їх не має, тощо.

3. Індія.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з се-редини II тис. до н. е., були викладені у Ведах (знання), пі-зніше -- у Дхармасутрах (кодекси поведінки). Для ведійсь-кого періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту -- Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), інколи формулю-ючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставив-ши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рів-ності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до респуб-ліканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати по-літичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вва-жав другорядним. Сам Будда -- Сіддхартха Гаутама (623--544 до н. е.), якого у Північній Індії іменували Ша-к'я Муні, -- став засновником «науки про праведність».

У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовніш-ню політику, форми і методи здійснення державної вла-ди, правила поведінки правителів і чиновників, організа-цію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць -- «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак'ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мис-тецтво державного управління і політики. Майже водно-час з працею постали філософські концепції Платона й Арістотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демо-кріта і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. є. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.

«Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної тео-рії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем: 1) вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха; 2) функції державного управління, правової політики і законодавства; 3) питан-ня війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин. Го-ловні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але полі-тики не завжди повинні керуватися релігійно-догматич-ними настановами; політичні знання спираються на уза-гальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними при-значеннями: дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшею (звільнення); загальне бла-го ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається су-млінним виконанням кожним своїх обов'язків; люди від природи не досконалі, тому необхідно широко застосову-вати данду (примус, покарання); цар -- земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утри-мання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісно-го стану хаосу.

Приблизно тоді з'являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення -- «Закони Ману» -- міфічного пра-батька людей, першого царя, який передав їм Божі на-станови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успад-кування, покаяння, покарання тощо.

«Закони Ману» засвідчили поступовий відхід індій-ського суспільства від буддизму і повернення до оновле-ного брахманізму. З II ст. до н. є. цей процес було відо-бражено в літературному зібранні «Махабхарата», дві книги з якого («Бхагавадгіта» та «Шантіпарва») сповнені політичними ідеями про походження влади, республікан-ське правління, насильство як буденне явище політично-го життя, владу як засіб служіння загальному благу та за-хисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини.

4. Давній Китай - соціологічні теорії

Своєрідними ідеями збагатили світову політичну дум-ку давньокитайські мислителі, які чи не найпершими в історії політичних учень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи полі-тичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу. Не-бо і в китайців «контролює» всі події в піднебессі, надає «небесний мандат» земному правителю або відкликає йо-го і передає більш гідному.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. є. Найпомітніший серед мислителів -- великий мораліст Конфуцій (551--479 до н. е.). нчення якого назвали конфуціанством. Найдавнішим зі-бранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поваж-ність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, по-вагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істи-ни, правильного шляху. Головне для нього -- турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а по-тім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управ-ління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стриж-неві принципи управління суспільством, забезпечення нсезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Мислитель надавав перевагу управлінню на осно-ві вдосконалення людської природи, а покарання закли-кав замінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. до н. є. до 913 р. н. є. було офі-ційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію -- моїзм -- заснував Мо Цзи (479-- 400 до н. е.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо ство-рення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» -- казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відно-синах.

Провідником третьої течії -- легізму -- був Шан Ян (400--338 до н. е.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він об-ґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу ме-ту і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон -- як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні ознаки закону: вер-ховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотич-ної) -- матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних за-нять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих -- до добровільного передавання частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки -- даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мис-лителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао -- найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина -- природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання -- це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість -- затворниц-тво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ -- безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знан-нях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

5. Соціологічна думка античності.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньо-грецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її по-яви у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» -- як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політич-ної справедливості. Ця політична ідеологія подолала у своєму розвитку шість етапів, кожен з яких характери-зує окремий напрям політичного мислення.

Античні, міфічні уявлення. Представлений він аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіо-дівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загаль-на їх ознака -- спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфо-логічного світогляду.

Формування філософських поглядів на політичні процеси. Започаткований цей етап творчістю «семи муд-реців» (кін. VII -- поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними формули «чеснотам -- свій, пророкам -- чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон -- це поєднання права і сили», «навчившись під-порядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не по-грожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможли-вого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не кра-суйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається іншому», «закон -- втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не си-лою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тира-нії», «не карай злочинця, а попереджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. -- поклика-ні були стати моральною нормою співжиття.

Солон (640--559 до н. є.) завдяки рішучим реформам в економічному і державному будівництві ввійшов в істо-рію як «батько» політичних революцій і родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.

На розвиток політичної ідеології особливо вплинуло вчення Демокріта (470--366 до н. є.) про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, дер-жаву і закони як штучні утворення людей внаслідок при-родного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент «хорошої» держави. Демокріт доводив земне, а не боже-ственне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фі-гурували вчення Піфагора (580--500 до н. е.), Геракліта (530--470 до н. є.) та деяких інших давньогрецьких ми-слителів.

3. Поява раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку. Творцями їх були софісти, найяскравіші представники серед яких Протагор (481--411 до н. е.), Горгій (483--375 до н. е.), Гіппій (460--400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. є.) та ін. їхня творчість збіглася з третьою політичною революцією в Афінах.

Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», природної рівності людей, зокрема й рабів, у розвитку демократичних поглядів.

4. Логіко-понятійний аналіз політичних інститутів і політичних процесів. Він пов'язаний з іменами Сократа (469--309 до н. є.) і Платона (427--347 до н. е.).

Аналізуючи проблеми державного життя, громадян-ських обов'язків, справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об'єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справед-ливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо, -- це одна з чеснот, а будь-яка чеснота -- це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політич-ній діяльності -- наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божес-твенне, природне право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони -- понад усе. Державу й громадян пов'язують договірні стосунки. По-літична свобода -- це панування справедливих законів.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його пра-цях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концеп-ції ідеальної справедливої держави, політичної солідар-ності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять «по-літика», «політичні знання», «політичне мистецтво», «політична ідеологія», «державний устрій», «форми дер-жавного управління», «політична свобода», «справедли-вий закон» тощо. Він передбачав розмежування влади, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасу-вання приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних слу-жбовців з визначенням компетенції кожного органу і поса-дових осіб, подальше осмислення природно-правової докт-рини та причин появи держави, сутності людини, принци-пів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три від-повідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона до-тримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм

державного правління: 1) істинне правління; 2) законна монархія (царська влада); 3) незаконна монархія (тира-нія); 4) законна влада небагатьох (аристократія); 5) неза-конна влада небагатьох (олігархія); 6) законна демокра-тія (на основі законів); 7) незаконна демократія (за відсут-ності законів); 8) тімократія (ненависний Платону тип владування).

Демократія -- лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію -- «панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників». Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в чу-жі справи («кожному -- своє»). Політика є «царським ми-стецтвом», заснованим на знаннях і таланті правити людьми. Політичне мистецтво -- це мистецтво плести політичну тка-нину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дру-жніх однодумців. Закони встановлюють для загального бла-га, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне жит-тя людей. Наука про закони -- найважливіша наука вдо-сконалення людини.

5. Започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої полі-тичної науки як специфічної галузі знань. Пов'язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів -- Арістотеля (384--322 до н. е.), який розглядав людину як об'єк-тивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є ор-ганізацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найви-ща форма спілкування, -- це «самодостатня для існуван-ня сукупність громадян». Нове розуміння категорії «гро-мадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Арістотелем, це -- політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один -- монархія або тиранія; кілька -- аристократія чи олігархія; біль-шість -- політія або демократія. Кращими формами дер-жавного управління с ті, за яких правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші -- коли вони переслідують особисті інтереси. Іде-альна форма -- політія -- своєрідне поєднання демокра-тії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» гро-мадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю правителі допов-нюють принципом політичної справедливості -- відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: роз-подільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній фор-мі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою -- вільні, інші -- раби», але відносини між па-ном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза по-літичною сферою. Критерій справедливості -- право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рів-ність: «рівним -- рівне, нерівним -- нерівне».

Право -- політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, й умовного права, встановле-ного людьми (позитивне право). Останнє Арістотель поді-ляв на писане (закони держави) і неписане (звичаєве пра-во). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство -- це політична діяльність, невід'ємна частина політичного процесу, а політичне правління -- правління законів, а не людей. Якщо закон -- явище політичне, то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер.

Своїм ученням Арістотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розви-ток політичної етики, політичної юриспруденції, вима-льовує обриси майбутнього класичного конституціоналіз-му, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, полі-тичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концеп-туальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методоло-гію дослідження політичних процесів.

6. Поступовий занепад давньогрецької державності під тиском Македонії і Риму (III--II ст. до н. е.). Цей пе-ріод характерний злетом започаткованої Арістотелем по-літичної етики, об'єктом вивчення якої були природа, внутрішня структура, місце політичної моралі в системі політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості Епікура (341--270 до н. е.), давніх сто-їків -- Зенона (336--264 до н. е.), Клеанфа (331--232 до н. е.), Хрісіппа (277--208 до н. е.).

З іменем Полібія (210--128 до н. є.) пов'язане започаткування політичної історії як науки («Всезагальна іс-торія»). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світо-вим законом і розумом. Історія державності -- природ-ний процес у межах циклу: царство -- тиранія -- аристо-кратія -- олігархія -- демократія -- охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за про-тилежними ознаками: царство -- з тиранією, аристокра-тію -- з олігархією, демократію -- з охлократією. Найраціональніша форма держави -- змішане правління царя, старійшин і народу (поєднання ознак царства, аристокра-тії й демократії). Ця ідея містить концепцію стримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешко-джають одна одній, наштовхуються на протидію двох ін-ших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає під-стави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад. Основа могутності держави -- богобоязливість громадян, їх лагідність, покірність, на виховання яких треба спрямовувати добрі звичаї і справедли-ві закони. Полібій став одним з перших теоретиків авто-номії, маючи на увазі грецькі поліси, які у II ст. до н. є. один за одним втрачали незалежність.

З 146 р. до н. є. Греція була підпорядкована Римові, і могутній інтелектуальний струм мислителів Еллади пронизав також Римську Республіку, політична думка в якій розвивалася і на власній основі під відчутним впли-вом релігійних вчень та боротьби патриціїв і плебеїв, вільних і рабів.

Тогочасні політичні погляди містили Закони XII таб-лиць (451--450 до н. є.) з акцентом не на державних ін-ституціях, а на особистих і майнових правах людини: за-конах Канулея (445 до н. е.), Ліцінія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.), Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гра-кхів (133--123 до н. е.), інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові (особливо земельні) відносини, правила судочин-ства, визначали повноваження «трьох влад» -- монархіч-ної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і де-мократичної (влада народу). У зв'язку з цим Полібій стверджував, що Римська республіка була водночас і мо-нархією, і аристократією, і демократією.

Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. є. її засновником вважають Мар-ка Туллія Цицерона (106--43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обов'язки» він суттєво розвинув ідеї про державу як рес-публіку -- справу народу, згуртованого спільними інте-ресами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точ-кою зору Полібія, а вчення про рівність містить супереч-ливі гасла: а) «за природою всі ми подібні і рівні один пе-ред одним», «між людьми ніякої різниці немає», «перед законом всі рівні», «вважати найбагатших людей найлі-пшими -- огидно»; б) «рабство обумовлене природою», «рабський стан корисний», «рівність вільних несправед-лива, коли при цьому не відрізняються ступені в соціаль-ному становищі та гідності».

Справжній правитель має бути мудрим, справедли-вим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізна-ним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог збері-гає такому правителеві спеціальне місце на небі.

Цицерон, виходячи з постулату «під дію законів під-падають всі», розробив проекти законів про релігію і про магістрати, які збагатили теорію державного управління. У них детально визначено повноваження державної бур-жуазії, міру її влади і міру покірності громадян. Він заклав правові засади міжнародного політичного спілку-вання, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності до-тримання міжнародних зобов'язань, поділу воєн на спра-ведливі й несправедливі.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3--65 н. е.), Епіктета (50--140 н. е.), Марка Аврелія (121--180 н. є.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

На думку Сенеки, природна держава з природним пра-вом -- це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по рабству», підпорядковуються світовим небесним законам.

Епіктет дотримувався християнського принципу «чо-го не бажаєш собі, не бажай іншим», засуджував рабство і багатство.

Марк Аврелій розглядав державу як конформістське утворення з рівним для всіх законом, вважав найважли-вішою цінністю свободу підданих.

Неабиякий вплив на подальший розвиток світової по-літичної думки справили римські юристи І--III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-тео-ретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справед-ливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожно-му своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юриста-ми кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою па-м'яткою став Корпус юріс цівіліс -- «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джере-лом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя.

Література

1. Аристотель. Политика. Афинская полития. -- М., 1997. -- Т. 4.

2. Бергев А. А. Политическая мысль древнегреческой демократии. -- М., 1966.

3. Мироненко О. М. Проблема прав і свобод людини у давній політико-пра-вовій думці. -- К., 1995.

4. Платон. Держава. -- К., 2000.

5. Переломов Л. С. Слово Конфуция. -- М., 1992.