Суспільно-політична думка доби українського національного відродження

9

Реферат на тему

Суспільно-політична думка доби українського

національного відродження

ПЛАН

1. Передумови формування нового політичного мислення.

2. Просвітницько-демократичні ідеї в українському суспільстві ХІХ ст

3. Політичні віяння другої половини ХІХ ст

4. Політична концепція М. Грушевського.

5. Використана література

1. Передумови формування нового політичного мислення.

Політичній думці українського національного відро-дження передували вчення визначних вітчизняних мис-лителів: Якова Козельського (1726--28 -- після 1725) -- автора знаменитих «Філософічних пропозицій», послідовпика французького сенсуалізму, прихильника ідей соціа-льного договору та природного права, палкого проповід-ника демократії; Григорія Сковороди (1722--1794) -- співця величі людини, її прагнення до щастя, самопізнан-ня, рівності і свободи, автора унікальних творів, зібраних у «Саді Божественних пісень»; Семена Десницького (прибл. 1740--1789) -- першого на Наддніпрянщині віт-чизняного доктора і професора права, що започаткував українську і російську юриспруденцію, палкого прихиль-ника природних прав людини та ідеї договірного похо-дження держави. Безпосередніми провісниками націо-нальних політичних ідей означеної доби можна вважати невідомих авторів «Історії русів» та видатного письмен-ника Івана Котляревського (1769--1838).

«Історію русів» не без підстав називали Декларацією прав української нації, але насправді це гімн природних, божественних, історичних, моральних прав кожного на-роду на державну незалежність, права на боротьбу з гно-бителями. Трактат підготовлено з уже відомої з часів Д. Локка на Заході платформи «рівноваги влад» -- інте-лектуальної й моральної течії, яка визнає насамперед політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існування невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-договірний характер держави, зверхність законів у суспільних відносинах тощо. На думку автора «Історії русів», створивши влас-ну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об'єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федера-тивній Речі Посполитій. І лише тому, що польські коро-лі почали позбавляти українців прав і вольностей, пере-слідувати православну віру, козаки підняли повстання. Політичний трактат переконливо доводить, що тиран-ське, насильницьке правління в Україні ніколи не було стійким і довгочасним, бо народ умів боронити свою сво-боду. Він виходить з платформи рівності народів, гостро виступає проти національної зверхності. В «Історії русів» засуджується багатство, набуте за рахунок власного наро-ду, зрадництво української шляхти. Твір сповнений по-ваги до простолюддя, кріпаків, рядового козацтва.

Мріями про час, коли проста людина буде «у вольності вік доживати», відповідатиме природному призначен-ню особи -- рівної серед рівних у суспільстві, сповнена й творчість І. Котляревського. Герої письменника -- прос-ті люди, наділені індивідуальною свободою, вільні від офіційних приписів і канонів. Автор заперечує становий поділ суспільства, кріпосницьке право, стверджує велич індивіда не за займаною посадою, а як рівного серед рів-них громадян, вимагає втілення природних прав людини на практиці, засуджує самодержавне гноблення особисто-сті. Сучасник поета В. Капніст в «Оді на рабство» рішу-че виступив на захист прав людини, проти скасування державної автономії України.

2. Просвітницько-демократичні ідеї в українському суспільстві

ХІХ ст..

Харківський професор Й.-Б. Шад у підручнику «При-родне право» відстоював свободи совісті, думки, права на освіту, гасла політичної державності, досліджував спів-відношення права і моралі, розглядав державу і систему держав як єдиний організм, заперечував деспотизм, роз-вивав геополітичні доктрини. Принциповим послідовни-ком французьких просвітителів-енциклопедистів був пер-ший ректор Харківського університету Іван Рижський (1761 -- 1811).

Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий український економіст Василь Каразін (1773--1842), особливо за політичні проекти перебудо-ви державного управління Росії, перетворення імперії на конституційну монархію, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіаль-ної економіки тощо. Видатним захисником прав наро-ду на рідну мову і на освіту виступав у цей час І. Могильницький.

Вагомий внесок у вітчизняну політичну думку нале-жить членам декабристських організацій в Україні. Бра-ти Муравйови-Апостоли, Борисови, а також С. Волконсь-кий, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учас-никами руху, що мав на меті державний переворот, спря-мований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Туль-чині та Києві розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. «Руську правду» П. Пестеля -- перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоч більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, «не мали почуття національної самосві-домості», це не применшує внеску палких прихильників французьких просвітитників і революціонерів у загаль-нолюдську й українську конституційну думку та вчення про права й свободи людини.

У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах «Русал-ка Дністрова», у якому М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич натхненно обстоювали ідеї єдності народу за свої права і вольності, національне визволення, оспівува-ли героїчне минуле козаччини і гетьманщини.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки за-галом зробило Кирило-Мефодіївське товариство. У «Кни-зі буття українського народу», відозвах, записках, стату-ті товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедли-вості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу українців, росіян, болгар_г поляків, словаків, сербів, че-хів, деяких інших народів за провідної ролі України; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, лікві-дації національної нерівності тощо. Революційно-радикаль-не крило товариства, до якого входили Г. Андрузький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та інші, керувалося «теорією насилля».

Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновни-ків братства М. Гулака було зроблено кілька варіантів проектів конституції Слов'янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20-річний студент юридич-ного факультету Київського університету Г. Андрузький.

Лідерами більш поміркованого політичного крила то-вариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Во-ни сповідували реформізм, християнську смиренність, ми-рну пропаганду ідей товариства. Згодом П. Куліш неодно-разово змінював свої політичні погляди, доводив нездат-ність українства до власного державотворення, розглядав козаччину і гайдамаччину як силу, позбавлену державни-цьких ідеалів, але все це було пронизане мрією про «пе-ретворення українців з нації етнографічної на націю полі-тичну», рівну між іншими самостійними народами.

Миколу Костомарова (1817--1885) вважають одним із фундаторів української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Геть-манство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницько-го», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін. Перебуваю-чи на позиціях самостійності та безкласовості української нації, окремішності української політичної історії, демо-кратичного руху українського народу, М. Костомаров під впливом німецької класичної філософії, французьких романтиків, російських і польських мислителів створив по-літичну теорію. Ідеал М. Костомарова -- федеративна де-мократична слов'янська республіка, де «не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні гер-цога, ні сіятельства, її превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа -- ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар», де будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціаль-ної справедливості, свободи, рівності та братерства, ска-соване кріпацтво, станові відмінності; де на засадах хри-стиянської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добробут народу, його культуру. Як провідник «теорії на-родного елементу» в політичному процесі М. Костомаров ідеалізував «український дух», «українську раціональну демократію», «братерське співжиття рівних слов'янсь-ких народів». Особливий акцент робив він на федератив-ному устрої слов'янської держави. Федеративною держа-вою, за М. Костомаровим, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У ній мали бути неве-личке спільне військо, однакова грошова система, загаль-не керівництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій фе-дерації простежувалося чимало конфедеративних рис.

Близьким за політичними поглядами до кирило-мефодіївців був прихильник природного права галичан на самобутність, а українського народу -- на самовизначен-ня В. Подолинський.

Натомість його сучасник С. Гогоцький, навпаки, від-кидав навіть думку про існування української нації та української культури і постійно підтримував русифіка-торську політику самодержавства. Невірою в державне відродження України були пройняті твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, А. Метлинського та деяких ін-ших відомих українських письменників, хоча і вони з любов'ю змальовували політичні постаті Б. Хмельниць-кого, І. Самойловича, К. Розумовського та ін.

У другій половині XIX ст. на арені вітчизняної полі-тичної думки з'явилися кілька видатних особистостей, серед яких виокремлювався Володимир Антонович (1837--1908) -- ідейний натхненник українофілів-поляків, об'єднаних у гурток «хлопоманів», переконаний прихильник природних фізичних і духовних свобод лю-дини, народного суверенітету, селянської демократії, со-борності, федералізму. На відміну від П. Куліша, він вва-жав, що національне відродження просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. На його думку, можна змінити зовнішні риси національнос-ті, але внутрішні її ознаки незмінні. Вроджена нездат-ність і нелюбов українства до державного життя, вважав мислитель, не така вже страшна, бо вільна творча спіль-ність людей краща від держави.

Проблеми незалежності й національного відродження України, скасування кріпацтва, самодержавного гноблен-ня порушував один з фундаторів Товариства ім. Т. Шев-ченка у Львові О. Кониський. Київську Русь як колиску українського народу, його мови і побуту розглядав П. Жи-тецький. Автором багатьох статей такої ж тематики був Т. Рильський -- батько видатного українського поета. Антикріпосницькими настроями, гаслами щодо прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства бу-ли сповнені твори А. Свидницького.

3. Політичні віяння другої половини ХІХ ст

Більшість українських громадсько-політичних діячів середини -- другої половини XIX ст. належали до осеред-ків прогресивної української інтелігенції -- громад, які відіграли вирішальну роль у подальшій еволюції націо-нальної політичної думки взагалі, українського консти-туціоналізму, вчень про права й свободи людини зокре-ма. Перша така громада виникла в Петербурзі (В. Біло-зерський, Г. Вашкевич, Г. Галаган, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістяковський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазарев-ський, В. Менчиц, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Чес-тахівський, Т. Шевченко та ін.). Там же під редагуван-ням В. Білозерського в 1861--1862 pp. виходив журнал «Основа», що став глашатаєм вітчизняної політичної ду-мки того періоду, в основі якої було прагнення до націо-нальної самовизначення.

У 1859 р. почала діяти громада в Києві (В. Антоно-вич, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, В. Синєгуб, Є. Синєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та ін.) і майже водночас гро-мади у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо.

Провідним ідеологом київської Старої громади був фундатор української політології, основоположник віт-чизняного конституціоналізму Михайло Драгоманов (1841--1895). Головні його політологічні праці -- «Пе-реднє слово до Громади», «Шевченко, українофіли і соці-алізм», «Пропащий час -- українці під Московським царством», «Історична Польща і великоруська демокра-тія», «Автобіографічна замітка», «Вільний союз -- Віль-на спілка», «Лібералізм і земство в Росії», «Австро-Руські спомини, 1867--1877», «Чудацькі думки про україн-ську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та ін. Прагнучи до поєднання демократичних, народницьких і національної ідей на загальній платформі «громадівського соціалізму», проголошуючи примат лю-дини, її прав і свобод над державою і суспільством, спи-раючись на досягнення міжнародної конституційної дум-ки і подекуди на анархістські політичні вчення, М. Драгоманов критично ставився до унітарних держав-них структур, республіканського централізму, крайнощів націоналізму, які, на його погляд, спонукали до приму-су особистості, насильництва над людиною, обмеження її свобод. Саме людина для мислителя -- основа соціально-го устрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава, конфедерація типу швейцарської чи федерація за зразком СІЛА, Англії. Громадянське суспільство зага-лом, за М. Драгомановим, еволюціонізує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім'ї, матеріальному ви-робництву, класовій боротьбі, природним шляхом досяга-ючи політичної форми общини. Держава нав'язується людській громаді згори як зовнішнє, штучне, неприрод-не утворення, а її різновиди зумовлені географічними фа-кторами. Унітарна, суворо централізована держава -- це втілення деспотизму, диктатури небагатьох, а організа-ція -- федерація базується на громадянському самовря-дуванні, місцевому самоуправлінні, гарантіях природ-них прав і свобод людини, суворому обмеженні цент-рального владування. Найкраща форма політичного життя асоціації гармонійно розвинених особистостей в Україні -- «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську одежу». Головна ідея конституційного проекту М. Драгоманова -- пере-творення Російської імперії на децентралізовану федера-цію, де українці створять громаду «Вільна спілка», ме-та якої -- політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іншоплеменних коло-ній», які мешкають серед нього, шляхом поєднання ін-тересів різних національностей.

Соратниками і послідовниками М. Драгоманова були М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко, Я. Шульгин, Б. Кістяковський, М. Туган-Барановський та ін. Вони першими в Україні по-пуляризували праці К. Маркса, особливо економічні, ви-ступали як за поступове впровадження його ідей в політичне життя, так і за революційне їх втілення; пристра-сно захищали права бідних і знедолених, суверенітет української нації, федеративний або конфедеративний державний устрій, ідею демократичної республіки; при-діляли увагу соціальному захисту селян і робітників, ор-ганізації громад і кооперацій.

Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав випускник Харківського університету Максим Ковалевський (1851--1916). У роботах «Нариси з історії політичних закладів у Росії», «Походження сучас-ної демократії», «Від прямого народоправства до пред-ставницького та від патріархальної монархії до парламен-таризму» він висунув низку блискучих конституційних ідей, заснованих на концепціях прогресу, соборності, вза-ємодопомоги, колективізму, на розумінні держави як вті-лення солідарності, демократизації суспільства.

Дещо пізніше ідеї соборності, політичної самостійності чи автономії України з позицій марксизму обґрунтовували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Більшість членів Старої громади відмежувалася від радикально-соціалістичних по-глядів, порвала з М. Драгомановим, почала проповідувати аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі ук-раїнської безпартійної демократичної організації. Окремі її учасники ввійшли до створеного раніше у Львові Науко-вого товариства ім. Т. Шевченка, ідеологом якого став Ми-хайло Грушевський (1866--1934) -- майбутній лідер укра-їнського національно-визвольного руху.

4. Політична концепція М. Грушевського.

Видатний український історик і політичний діяч, ав-тор кількох конституційних проектів та майже 1800 на-укових праць, М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, відкинув-ши традиційні схеми і московську династичну генеало-гію С. Соловйова, В. Ключевського, довівши, що україн-ці, росіяни і білоруси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має власне коріння. Історію України він веде від Київської Русі через Галицько-Волинське кня-зівство, далі -- литовсько-руську добу, період визволь-них змагань козацько-гетьманських часів і Переяславсь-кого договору з Росією.

Історія великоруська, за М. Грушевським, починає-ться зі свого кореня -- Володимиро-Московського князів-ства, яке еволюціонізувало під найсильнішим впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загально-російської народності, не існує: це штучна конструкція. Період Київської держави є давнім періодом української політичної історії, київські князі -- українськими князя-ми, культура XI--XII ст. -- українською культурою. До-говори Русі з Візантією, «Руська правда» -- українське право. Саме українські племена започаткували Київську імперію. Український історико-політичний процес у пра-цях М. Грушевського значно збагачується історією дер-жавотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним і не найвирі-шальнішим чинником становлення нації, у т. ч. й нації бездержавної. Більше того, до початку визвольних зма-гань 1917--1918 pp. у політичній доктрині М. Грушевсь-кого простежувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державно-політичному чинникові, особливості якого досліджували І. Джиджора, В. Дорошенко, В. Герасимчук, М. Залізняк, В. Козловський, М. Кордуба, І. Кра-вецький, І. Крип'якевич, Ю. Сірий, О. Терлецький, С. Томашівський, які увійшли в історію української політичної думки як представники державницької, а не народницької школи.

Політична ідеологія М. Грушевського не обмежувала-ся політичною історією. Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення таких категорій, як політич-на теорія, політичний процес, політичний інститут, полі-тична культура тощо. Грушевський доводив, що політич-ні процеси протікають під впливом не лише економічних, матеріальних, природнобіологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих чинників, визначну роль у їх перебігу відіграє еліта. А українська ідея разом з ідеєю свободи і незалежності у процесі єдності й боро-тьби протилежностей, виражаючи прагнення до собор-ності, колективізму, водночас еволюціонізувала до ін-дивідуалізму.

Завдяки старанням М. Грушевського значно просува-лась уперед теорія українського конституціоналізму, яка, багато в чому ґрунтуючись на постулатах М. Драго-манова і кирило-мефодіївських братчиків, збагачувалась його новими досягненнями, спродукованими вітчизня-ною, російською і світовою конституційною думкою.

У 1891 р. у Полтаві виникло Братство тарасівців, що стало першою українською політичною організацією, яка базувалася на засадах націоналістичної ідеології. Голо-вою Братства став І. Липа, активними діячами -- В. Шемет, В. Боржковський, В. Боровик, М. Вороний, Б. Грінченко, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, М. Міхновський та ін. У політичній декларації «Вірую» вони розглядали Росію як окупанта, вимагали повної державної незалежності України, вважали, що вирішення національного питання розв'яже соціальні питання, а не навпаки.

Микола Міхновський (1873--1924) відомий ще й як автор промови «Самостійна Україна», що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 p., тобто з часу її створення, і один із ймовірних розробників проекту «Основного закону Спілки народу українського». Він вва-жав, що необмежена свобода всебічного духовного розвит-ку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у «державі одноплемінного національного зміс-ту», що кожна нація прагне самовиявлення у формі неза-лежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої пле-кання індивідуальностей є метою, -- тоді стане зовсім зро-зумілим, що державна самостійність -- це головна умова існування нації, а державна незалежність -- це націо-нальний ідеал у ділянці міжнародних відносин». Автор показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких ре-пресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, не-доторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі М. Міхновський висуває гасла: 1) «Ук-раїна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець зали-шається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю»; 2) «Візьмемо силою те, що належить нам по пра-ву, але відняте від нас теж силою»; 3) «Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад»; 4) «Одна, єдина, не-роздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавка-зу!». Завдання «розплющення очей у рабів, небезпечних для панів», на його думку, повинна вирішувати націо-нальна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.

Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917--1920 pp.) в українській політичній думці з'явила-ся тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної держав-ної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демо-кратичної республіки, побудованої на новітніх конститу-ційних засадах.

Використана література.

1. Мироненко О. М. Історія Конституції України. -- К., 1997.

2. Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні ідеї на Україні. -- К., 1991.

3. Політологія. Кінець XIX -- початок XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. Семкі-ва. --Львів, 1996.

4. Потульницький В. Історія української політології. -- К., 1992.

5. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). -- К., 2002.

6. Тимошенко В. І. Розвиток теорії держави в політико-правовій думці Укра-їни і Росії (кінець XIX -- початок XX ст.). -- К., 2004.