Громадянське суспільство в політології

4

Реферат на тему

Громадянське суспільство в політології

ПЛАН

1. Поняття громадянського суспільства.

2. Еволюція і утвердження інституту громадянства

3. Права людини в сучасних міжнародних відносинах

4. Культура громадянства в сучасному світі

5. Використана література

1. Поняття громадянського суспільства.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві іс-нували органи володарювання, головний з яких -- збори дорослих родичів. Функції володарювання ще не виокре-милися в життєдіяльності спільноти, громада була дже-релом і водночас носієм влади. Поступово відбувалася ієрархізація (грец. hieros -- священний і archie -- влада -- поділ на вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або чину осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого пересічні об-щинники були відсторонені від управління общиною. На-родні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради ста-рійшин перетворюються на дедалі поважніші й самостійні-ші центри прийняття владних рішень, тільки частина з яких виноситься на формальне затвердження зборами общини. Так поступово відмежувалося суспільне управлін-ня від громади. Здійснювали його відокремлені інституції, яким громада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та приватну сфери (Богові -- Богове, кесарю -- кесареве). Викристалізовується уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується й саме грома-дянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське су-спільство» пов'язане з ідеєю «природних прав» людини, яка у XVII ст. була засадничою у формуванні й поширенні юри-дичної свідомості, політико-правових концепцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б. Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і ду-мок, свободу володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхню захищеність від сваволі тощо. Роз-різнення громадянського суспільства і держави започат-кував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Громадянське суспіль-ство, на його думку, виникло внаслідок формування при-ватної власності, а держава витворена з нього на підставі суспільного договору. Дж. Локк вважав, що люди домо-вилися заснувати державу саме з метою надійного забез-печення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності -- цінностей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежено користувалися своїми природними правами, утворювала, на думку при-бічників договірної теорії походження держави, суспіль-ство у його «природному стані» («status naturalis»). Це стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замі-нити його на стан громадянський («status civilis»). Пере-хід від природного стану до, громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами невпорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору» люди ук-ладають угоду й створюють державу, яка постає над су-спільством, відчужує й зосереджує в собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство, котре, на відміну від природного, додержавного, є ста-ном, у якому існує держава. У конвенційних теоріях дер-жави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного ста-ну, а влада -- як похідна відносин, що панують у грома-дянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння йо-го як царини людської свободи, яка перебуває поза межа-ми державної регламентації, є породженням ліберально-го світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк вважав, що держава покликана передусім захищати особисту сво-боду і власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до його повалення, коли він спрямовує свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст. (Дж. Локк, ІП.-Л. Монтеск'є) проголошували, що громадянська ідея вища і значущіша, ніж ідея державна. Громадянське су-спільство і політичну державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної власності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, Ш.-Л. Монтеск'є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспільство має бути об'єктом впливу держави, яка може діяти цілком самостійно. Політична, державна мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та обставин. Класичні погляди на громадянське суспільство підготували сучасне розуміння цього фено-мену.

Громадянське суспільство -- суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і мораль-них ознак, яке спільно з державою утворює розвинуті правові від-носини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Формування громадянського суспільства пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, стабільного демократичного політичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно підпорядковане державі, яка рег-ламентує, централізує управління ними. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц. etat -- держава). Етатизм як політика -- це по-ширення повноважень держави на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави найваж-ливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У то-талітарних суспільствах сфера громадянського, цивільно-го зводиться до мінімально можливих розмірів, але ніко-ли не зникає цілком.

Розвинуте громадянське суспільство передбачає існу-вання демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян. Передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власно-сті; множинність незалежних політичних сил і партій; недирективно сформована громадська думка; вільна осо-бистість з розвинутим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство -- суспільство не тільки від-окремлене від держави, автономна царина суспільного бут-тя, яка не підлягає прямому контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно пе-редбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання, покликані за-безпечувати цивілізовані відносини з іншими суб'єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство є певним механізмом неформального соціального парт-нерства, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Таке суспільство емансиповане від держави, є цари-ною спонтанного самовияву вільних індивідів і доброві-льно сформованих асоціацій та організацій громадян, захищених законом від прямого втручання і регламен-тації органами державної влади. Воно втілюється в при-ватному житті громадян, економічній свободі, безпере-шкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукуп-ність вільно встановлених ними міжособистісних зв'яз-ків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей їх реалізації.

Головні ознаки громадянського суспільства:

-- відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об'єднання людей;

адекватні вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

утвердження безпосередніх і різноманітних інтере-сів, можливість їх вираження та здійснення;

можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави -- сфери умовного, фор-мального життя;

наявність ринку, вільної конкуренції, відносин об-міну діяльністю та її продуктами між незалежними влас-никами;

безпосереднє спілкування людей;

повага громадянських прав, які вважаються вищи-ми за державні закони;

свобода особистості;

плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

регулювання дій людей безпосередньо самими лю-дьми, передусім через норми моралі.

Існування в громадянському суспільстві різних супе-речливих інтересів, які воно не здатне задовольнити, по-кликало до життя державу як утілення, реалізацію всезагального інтересу, як інституцію, обов'язком якої є га-рантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально функціонує власність.

2. Еволюція і утвердження інституту громадянства

Ще за первісних часів людей поділяли на «своїх» та «чужих». Члени одного роду-племені мали певні права, зокрема право голосу при ухваленні спільних рішень, пра-во на тальйон (помсту за скоєний проти них злочин або на відшкодування заподіяних збитків), на певні ролі, функції в племінному поділі праці тощо. На одноплемінників по-кладались і обов'язки -- дотримуватися встановлених зви-чаїв, правил тощо. Все це не стосувалося чужинців.

Таке вирізнення «своїх» та «чужих» згодом перерос-ло в ідею громадянства. ВТша сформувалася в греко-рим-ському полісі -- громадянській общині, яка згодом пере-творилася на державу. Усвідомлення себе членом грома-дянського колективу, своїх прав і зобов'язань, почуття громадянського обов'язку, відповідальності, причетності до життя общини і до її надбань, залежність від визнан-ня, ставлення співгромадян -- усе це було відображено в полісній ідеї громадянства. Відомий дослідник полі-тичної думки С. Утченко вважає громадянську ідею найважливішим здобутком поліса, яким він збагатив людство.

З плином часу розуміння поняття «громадянин», оз-нак громадянства, пов'язаних з ним прав, обов'язків, привілеїв, способів їх набуття та позбавлення тощо суттє-во змінилося. Але ідея громадянства як політична катего-рія, морально-політична, загальнолюдська цінність збере-глася дотепер. Історичне значення понять «громадянин» і «громадянство» в тому, що завдяки їм було висунуто й за-кріплено уявлення про права людей. Адже саме володін-ня правами і робить людину громадянином.

Від початків громадянство означало міру визнання соціальної значущості людини, її долученості до спільно-ти. У «демократичному» античному полісі завжди існу-вало розрізнення громадянських прав: його населення -- це повноправні, неповноправні і безправні. Серед повно-правних громадян теж існувала градація, приміром, на громадян від народження (у римському полісі) та грома-дян, що стали ними згідно з постановою народних зборів («зроблені громадянами»).

Після відмирання родових структур головним еле-ментом суспільного устрою в Афінах постала сім'я, очо-лювана батьком -- афінським громадянином. Прибулі іноземці, що мали майно, заняття і бажали там жити, отримували статус метека (грец. metoikos -- переселен-ці, чужоземці). Вони були вільними, користувалися пев-ним заступництвом місцевих законів, але не мали полі-тичних прав. Для решти населення (незаконнонародже-них, полонених, бездомних, емігрантів) єдиним засобом входження до афінської, як і до римської, спільноти був статус раба. Раб належав до складу сім'ї, цілком підпо-рядковувався волі її голови, влада якого була абсолют-ною щодо решти її членів. До речі, статус метека часто вважався менш вигідним, ніж раба: метека неохоче бра-ли на роботу, бо він був вільним і міг будь-коли залиши-ти її. Єдина можливість залучити людину до життя полі-са, підпорядкувати її вимогам соціальної дисципліни -- зробити рабом. Поняття «рабство» вживалося тут радше на означення форми організації праці, ніж як визначен-ня безправ'я й гноблення.

У грецьких полісах громадянином вважали тільки то-го, у кого батьки були громадянами. Щоб бути громадяни-ном Афін, треба було ще належати до однієї з десяти філ (грец. phyle -- родова одиниця, рівна племені в Давній Греції, пізніше -- територіальна одиниця в аттичній дер-жаві), мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством. Поліс, за словами С. Утченка, був єдино можливим і навіть єдино мислимим осереддям гро-мадянського життя, прав, привілеїв. Тільки той, хто був зі свого народження залучений до поліса, як правило, вважався повноправним його членом, міг брати більш-менш значущу участь у громадянському (політичному) житті.

Арістотель був одним з перших, хто спробував теоре-тично визначити поняття «громадянин». Перед тим йому довелося поміркувати над такими проблемами: чому гро-мадянин демократичного поліса не буде ним у полісі олі-гархічному? Як розцінювати громадянство, громадянські права, здобуті за ухвалою народних зборів? Чому понят-тя «громадянство» не може бути пов'язане з місцем про-живання, якщо метеки й раби мешкають разом з грома-дянами? Чому громадянами не вважають жінок, неповно-літніх юнаків й старих? Усе ж Арістотель визначив, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.

Визначальною ознакою античного громадянства є від-сутність цілковитого рівноправ'я. Знаючи й цінуючи свої права, громадянин поліса не прагнув до рівності й однаковості прав для всіх, не вважав її справедливою. Грома-дяни не визнавали ні рівності походження, ні рівності майна, ні самого поняття «рівність», не кажучи вже про рівність з рабами та «варварами».

Ідея рівності в європейській свідомості постала разом із християнськими віровченнями. Це була рівність перед Богом, визнання всіх людей членами суспільства незале-жно від походження, статусу, майна тощо. Тільки одні з них є «вищими», інші -- «нижчими». «Нижчі» мають на-лежати «вищим», підпорядковуватися їм, а ті -- опікати й захищати своїх підданих. «Найвищий» серед людей -- монарх -- підпорядкований Богові, який піклується про всіх. За тих часів людина мусила належати комусь. Усіх підданих вважали «людьми царя», під його опі-кою, а цар перебував під опікою Бога. Кожний мав бу-ти приписаним до певного опікуна, хазяїна чи владики. Хто не мав над собою владики, залишався цілком безза-хисним.

Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (франц. suzerain -- верховний) -- князів, гер-цогів -- та їх васалів (лат. vassus -- слуга). Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю пов-ноту влади на території, що їм належала. Верховним сю-зереном був король. Васали -- це незаможні й неродови-ті феодали, які отримували земельні володіння від більш могутніх феодалів -- сеньйорів (лат. senior -- старший). Громадянином, носієм громадянської особистості, за сло-вами І. Канта, вважали тільки того, хто не змушений здобувати засоби до існування, служачи комусь іншому, крім держави. Васал не має громадянської самостійності.

Клієнтельно-ієрархічна (лат. clientele -- у Давньому Римі -- група осіб, залежних від патрона, покровителя) модель феодального суспільства породила характерний для середньовіччя різновид громадянства -- підданство. Спершу це поняття означало належність, підпорядкова-ність, підлеглість володареві, сюзерену; згодом набуло значення належності особи до певної держави.

Буржуазні революції й ліберально-демократичні пере-творення в країнах Європи поступово привели до скасу-вання феодальних привілеїв, станової нерівності й зале-жності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Держава постала інституцією, що за-безпечує рівні умови для реалізації індивідами їхніх прав, уможливила правосуб'єктність громадян. За сучасних умов громадянство трактують як складне соціаль-не явище, що містить у собі політичні, економічні, юри-дичні, моральні аспекти.

Громадянство -- правова належність особи державі; постійний правовий зв'язок особи з державою, що виявляється в їхніх вза-ємних правах та обов'язках.

Основними характеристиками громадянства є:

належність до певної держави, суспільства, нації (саме це мають на увазі, заявляючи, наприклад, «Я -- українець»);

підданство, підпорядкованість законам держави, чин-ність яких поширюється на громадянина як на її території, так і поза її межами; наділеність особи обов'язками перед державою, які переважно зводяться до сплати податків, ви-конання військового обов'язку, дотримання законів;

володіння відповідними соціальними, політичними й майновими правами (право на державне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представниц-тво інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й ма-теріальну допомогу, на захист безпеки й власності тощо);

законослухняність -- лояльне і водночас вимогли-ве ставлення до органів та інституцій державної влади (« громадянськість »);

шанування цінностей громадянського суспільства (свобода, вільні асоціації, підприємництво, неофіційність людських взаємин);

правосуб'єктність особи, яка настає за досягнення людиною певного віку; до неї належать сукупність можли-востей, що їх надає людині держава, здатність і обов'язок особи діяти відповідно до законодавства, відповідати за на-слідки своїх дій, виконувати обов'язки перед державою;

морально-психологічна характеристика особи, стан самоусвідомлення нею власної причетності до певної спільноти, її культури, прийняття традицій і норм своєї держави.

Існує два способи набуття громадянства. Особа може стати громадянином певної країни на підставі факту її народження або через надання їй громадянства -- нату-ралізацію.

При встановленні громадянства за народженням за-стосовують такі принципи:

-- національний (принцип «права крові»), коли громадянином певної держави стає особа, народжена від її громадян, незалежно від місця народження;

-- територіальний (принцип «права ґрунту»), коли громадянство певної держави надається особі, що наро-дилася на її території, незалежно від громадянської на-лежності її батьків.

Громадянство через натуралізацію здобувається осо-бою з її волі, висловленої у відповідному проханні на ад-ресу уповноважених на те державних органів. Натуралі-зація потребує виконання необхідних умов, переконли-вого мотивування набуття громадянства. Наприклад, підставою для натуралізації є політичне переслідування особи на її батьківщині. У деяких країнах встановлюють імміграційні квоти (обмежувальні норми).

Підставою для набуття громадянства є укладання шлюбу, обіймання певної посади тощо. Усі питання про надання і позбавлення громадянства визначаються конс-титуцією і законодавством країни. Практика надання гро-мадянства іноземцям називається державною політикою імміграції (лат. immigratio, від immigro -- вселяюся).

Втрата громадянства, як правило, настає після вихо-ду особи з юрисдикції своєї країни, наприклад внаслідок її натуралізації в іншій країні. Скоєння кримінальних або політичних злочинів може мати своїм наслідком по-збавлення громадянства за вироком суду. Через втрату громадянства людина набуває статусу апатрида (грец. а -- заперечення і patris -- батьківщина) -- особи, яка не має громадянства й підданства жодної країни, проте мусить дотримуватися законів країни, у якій перебуває. Апатри-ди не можуть розраховувати на захист з боку їхньої ко-лишньої батьківщини чи якоїсь іншої держави. Вони, як правило, позбавлені і виборчих прав.

З проблематикою громадянства пов'язане інтернування.

Інтернування (франц. interner -- оселяти) -- вмотивоване затри-мання однією державою громадян іншої держави, що перебува-ють на її території, обмеження права їхнього пересування й де-яких інших прав.

Обмежує громадянські права і депортація, яка є на-сильницьким явищем.

Депортація (лат. deportatio -- вигнання, вислання) -- примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за ме-жі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом соціально небезпечними.

Людей, змушених полишити місця постійного прожи-вання через несприятливі обставини, називають біженця-ми. Такі обставини, як правило, є наслідком громад-ських заворушень, громадянських війн, масового терору проти певної верстви населення. Статус біженця надає людині право тимчасового притулку на території країни без отримання громадянства, спеціального дозволу (виду) на проживання, право на отримання певно'ї допомоги й на захист з боку країни, в якій вона перебуває.

Зміною людьми місця постійного проживання є еміг-рація.

Еміграція (лат. emigratio -- виселення, переселення) -- пересе-лення з батьківщини в іншу країну; тривале перебування грома-дян за межами батьківщини внаслідок переселення.

Переселенці, які тривалий час проживають в іншій країні, утворюють діаспору.

Діаспора (грец. diaspora -- розсіяння) -- розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність вихідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її межами.

Людина може мати статус єдиного та подвійного гро-мадянства. Єдине громадянство встановлене в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут одно-часно і громадянин союзу, і громадянин суб'єкта федера-ції. Подвійне громадянство у федераціях слід відрізняти від біпатридності (грец. Ьі -- два і patris -- батьківщи-на) -- можливості людей одночасно мати громадянство двох або більше держав.

Це можливо, наприклад, у разі народження дитини на території держави, де встановлено принцип «права ґрунту», або від батьків, які є громадянами держави, де діє принцип «права крові». Як правило, при цьому перед громадянами й урядами постають проблеми щодо прав та обов'язків громадянина: чи мусить він сплачувати подат-ки, виконувати військову повинність, відбувати покаран-ня за порушення закону одночасно в обох державах, чи повинен робити це вибірково, дотримуватися законів на власний розсуд.

Набуття громадянства означає отримання встановле-них у цій державі прав громадянина. Сукупність їх ви-значається законодавством кожної держави окремо. До них належать право на активну й пасивну участь у вибо-рах (обирати й бути обраним); право на представництво інтересів в органах державної влади; свобода слова та асоціацій; право на житло, роботу, освіту, медичну й ма-теріальну допомогу, на захист безпеки тощо.

Юридичне вираження і закріплення прав та свобод громадян здійснюється в законодавчому порядку й зде. більшого закріплюється в конституції, у якій, як прави-ло, міститься спеціальний розділ, присвячений правовому стану громадянина. Поширеним у проголошенні прав і свобод громадян є посилання на Загальну декларацію прав людини, згідно з якою громадянська належність до певної країни, підданство або, навпаки, відсутність грома-дянського статусу особи, обмеженість, неповнота її грома-дянських прав не дають жодних підстав для обмеження її людських прав.

В Україні підстави набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією України та Законом України «Про громадянство» (1991, з наступними змінами і допов-неннями). Відповідно до Основного Закону (ст. 4) в Украї-ні існує єдине громадянство. Згідно із статтею 25 Консти-туції України громадянин України не може бути позбавле-ний громадянства і права змінити громадянство. Він не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм гро-мадянам, які перебувають за її межами.

3. Права людини в сучасних міжнародних відносинах

У сучасному світі розрізняють права й свободи грома-дянина та права людини. Права й свобода громадянина встановлюються на духовному рівні конституцією і зако-ном. Права людини належать їй від народження, а тому є природними і невідчужуваними. Без цих прав людина не може існувати як повноцінна суспільна істота. Залеж-но від того, наскільки встановлені державою норми, пра-ва й свободи узгоджуються з «природними» правами людини, визначають рівень демократичності й справед-ливості існуючого ладу. Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не можуть бути обмежені або скасовані нею. Вони притаманні індивідові як такому, убезпечують свободу не тільки від незаконно-го, а й від законного державного примусу.

У середині XX ст. у світі відбулися процеси, пов'яза-ні передусім з утворенням Організації Об'єднаних Націй, які започаткували утвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагальної поваги прав і голов-них свобод людини без жодних винятків та дискриміна-цій. Поступово цей принцип визнавався як норма відно-син між державами, що було закріплено у відповідних міжнародних документах. Головні серед них -- Всесвіт-ня декларація прав людини, Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, міжнародні Пак-ти про права людини. Одна з настанов Статуту ООН про-голошує, що для утвердження віри «в основні права людини, у гідність та вартісність людської" особистості» всі народи й держави мають «виявляти терпимість і жи-ти разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди».

Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена відповідною резолюцією Генеральної Асам-блеї ООН 10 грудня 1948 р. Відтоді в багатьох країнах цей день відзначають як День прав людини. Декларація складається з преамбули й 30-ти статей. У першій із них проголошується: «Всі люди народжуються вільними і рі-вними у своїй гідності та правах». Кожна людина повин-на мати всі права й свободи, які проголошені Декларацією, без жодних обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, на-ціонального й соціального походження, майнового, стано-вого та іншого стану. Вона проголошує елементарні права особи -- право на життя, свободу й особисту недоторкан-ність; на захист від рабства, тортур, жорстокого поводжен-ня; на недоторканність честі й репутації, приватного й сі-мейного життя, оселі й кореспонденції; на захист своїх прав, у т. ч. незалежним і неупередженим судом.

Громадянські й політичні права та свободи перелічені в статтях 13--21 Декларації. Серед них -- право на гро-мадянство, на місце проживання, на виїзд з країни та політичний притулок; право на володіння майном та ук-ладання шлюбу; свобода думки, совісті й релігії, переко-нань, мирних зборів та асоціацій; загальне й рівне вибор-че право за таємного голосування.

Про соціально-економічні права і права у сфері куль-тури йдеться в статтях 22--27. Це право на працю, на ві-льний вибір роботи, на справедливі й сприятливі умови праці та на захист від безробіття; на рівну оплату праці, справедливу й задовільну винагороду за неї, а також на соціальне забезпечення; право на створення професійних спілок і членство в них задля захисту своїх інтересів; на відпочинок, оплачувану періодичну відпустку тощо.

Кожна людина має право на такий життєвий рівень, у т. ч. їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здо-ров'я й добробуту її самої та її сім'ї. При цьому матері й діти мають право на особливе забезпечення й допомогу. Всі діти, що народилися в шлюбі чи поза шлюбом, мають користуватися однаковим соціальним захистом.

Початкова й середня освіта мають бути безплатними й обов'язковими, а вища -- доступною для всіх на за-садах здібностей кожного. Освіта має слугувати зро-станню поваги до прав і основних свобод людини, спри-яти «взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами».

Декларацією передбачено право кожного вільно брати участь у культурному житті суспільства, в науковому прогресі й користуватися його благами.

Заключні статті присвячені межам здійснення прого-лошених прав та свобод людини. Так, у статті 29 наголо-шено, що кожна людина .має певні обов'язки перед су-спільством, у якому вона живе. Здійснення прав та сво-бод може бути піддане обмеженням, які визначаються законом з метою забезпечення належного визнання й по-важання прав та свобод інших і задоволення справедли-вих вимог моралі, громадського порядку й спільного до-бробуту в демократичному суспільстві. Використання прав і свобод людини не повинно суперечити цілям та принципам ООН.

Безумовно, Декларація є документом, який не покла-дає на суб'єктів політики жодних конкретних юридичних зобов'язань і відповідальності. Юридичні зобов'язання держав-членів ООН щодо втілення в життя положень Де-кларації містяться в окремо розробленому Міжнародному Пакті про права людини. Декларація встановлює рівень, до реалізації якого повинні прагнути всі народи й усі дер-жави. У ній перелічено права, які кожна людина має як член єдиної людської родини. Проте рівень свободи й рів-ності, якими користуються індивіди, залежить від того, де вони живуть.

Декларація стала першим в історії міжнародним документом про права людини, який наголошує на необ-хідності дотримання всіма елементарних прав особи й демократичних свобод. З часом її положення стали роз-цінювати як загальновизнані демократичні засади, які повинні бути враховані урядами при здійсненні внутрі-державних законодавчих та інших заходів, що стосують-ся елементарних прав особи, а також демократичних прав і свобод загалом. У Декларації йдеться не лише про конституційні громадянські й політичні, тобто державні, права, а й про права власне людські -- економічні, соціа-льні, культурні. Після прийняття Декларації і пов'яза-них з нею міжнародних документів соціальні можливос-ті особи почали визначати як права людини, а юридичні прали особи, зазначені в законодавстві кожної країни,

Ллє що й досі в деяких країнах існують обмеження прим людини, пов'язані з релігійною належністю, стат-тю, кольором шкіри. Порушення, обмеження або позбав-лення прав людини називають дискримінацією (лат. dis-crimino -- розрізняю, розділяю). У сучасному світі дії, визнані як дискримінація, отримують політичний осуд, можуть мати і правові наслідки. Граничною формою гро-мадянської дискримінації є геноцид.

Геноцид (грец. genos -- рід і caedo -- вбиваю) -- здійснювані вла-дою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної на-ціональної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.

Це позбавлення прав людини, здійснюване за принци-пом колективної відповідальності, коли винними вважа-ють не тільки тих, хто вчинив дію, за яку звинувачують, а й решту членів верстви, до якої вони належали. При-кладами геноциду є масові винищення вірмен у Туреччи-ні 1915 p.; антинародні репресії, депортація кримських татар, чеченців та інших народів, здійснювані радян-ською владою в ЗО--50-ті роки XX ст.; катування євреїв (холокост) і переслідування циган гітлерівцями, правлін-ня «червоних кхмерів» у Кампучії. Переслідування лю-дей за ознаками етнічної належності іноді позначають поняттям «етноцид». Як геноцид кваліфікують і проти-дію розвиткові культури якоїсь нації з боку влади.

Ідеологія та практика геноциду суперечать принципам гуманізму й засадничим правам людини, що зафіксовано в Міжнародній конвенції «Про попередження злочину ге-ноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року, ра-тифікованій усіма країнами-членами ООН. У Конвенції зазначено, що політика геноциду є злочином проти люд-ства незалежно від того, здійснюється вона в мирний чи у воєнний час.

4. Культура громадянства в сучасному світі

У загальнофілософському розумінні культуру (лат. cul-tura -- обробка, просвіта, розвиток, шанування) визнача-ють як специфічний спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, що постає у продуктах матеріальної та духовної праці, системі соціальних норм і установ, духо-

іших цінностях, сукупності стосунків людей з природою, між собою, з самими собою. Культура громадянства по-лягає в реалізації громадянського єства людини.

Громадянин -- це член владно організованого суспіль-ства. Ознакою громадянськості, громадянською чеснотою с здатність особи ґречно ставитися до існуючих в суспіль-стві норм, дотримуватися їх, визнавати й шанувати суспільні авторитети, виконувати обов'язки перед грома-дою. Цю ознаку громадянської культури ще називають законослухняністю.

Протилежним щодо законослухняності як ознаки гро-мадянства є анархістське, (грец. anarchia -- безвладдя) ставлення до держави, її настанов і законів, необхідності їх дотримуватися; заперечення будь-якої влади над люди-ною, невизнання жодного авторитету. Абсолютизація про-голошеної анархістською ідеологією священності й недотор-канності людської свободи призводить до правового нігіліз-му, антисоціальних проявів і громадянського вандалізму; потворного поєднання антидержавного з антигромадським.

Іншою ознакою громадянської культури, культури життя громади є лояльність (франц. loyal -- вірний, чес-ний) -- визнання й доброзичливе ставлення до чинних за-конів, установленої влади, згода перебувати в «правовому полі», дотримуватися вимог законів. Лояльність громадя-нина -- це його здатність до обмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави. Тому культура громадянства визначається рів-нем правосвідомості людей -- їхніми уявленнями про те, що є законним, а що незаконним, знанням законів. Своє-рідним втіленням цього аспекту громадянської культури на вітчизняних теренах був общинний селянський побут, здійснюваний на засадах громадського самоврядування. Взаємодія людей між собою ґрунтувалася в ньому на народному (звичаєвому) праві, сила дії якого була тото-жною силі юридичних законів.

Общинність, законослухняність, лояльність були пер-шими ознаками громадянської культури, які формували-ся ще в античному державному середовищі. Особистість, індивід для античної держави були ніщо. Тільки в дер-жаві, згідно з тодішнім ученням, людина ставала люди-ною, тільки завдяки своїй причетності до цієї форми співжиття вона, вправляючись у громадянських чесно-тах, могла досягти досконалості.

Але законослухняність не може бути безмежною, ціл-ковитою (адже бувають закони й неправові), некритичною, перетворюватися на конформну слухняність, хо-лопство. Суттєва ознака культури громадянства полягає у здатності особи дистанціювати себе від того, що є «ка-зенним», розрізняти державне (формальне) та безпосе-редньо людське, цінувати вартості громадянського суспі-льства, чинити опір зазіханням апаратного бюрократизму на них; у стосунках з державою берегти власну гідність і шанувати гідність інших.

Суспільства, нації різняться не тільки за суспільно-політичним ладом, технічними й виробничими досягнен-нями, рівнем життя та багатства людей, а ще й за тим, наскільки розвинута в ньому особистісна самосвідомість, якою є потреба громадян у їхніх власних правах, свобо-дах. Відповідно розрізняють типи культури громадянс-тва, які відзначаються характером взаємодії держави і громадянського суспільства, мірою «проникнення» дер-жави в суспільство. А з культурою громадянства пов'яза-не існування певних політичних режимів.

Культура тоталітаризму, наприклад, є добровільною відмовою від демократії. Тоталітарні політичні порядки виникають там, де поділяють світ, людей на «наших» і «ворогів», нетерпимо ставляться до незалежної думки і некритично до власної, відмовляються від діалогу з інако-думцями, виявляють агресивність у всьому, що стосується власних симпатій та антипатій; де домінує потреба або па-нувати, або підкорятися. Тому надзвичайно важкими, а ін-коли марними є спроби встановити демократичний лад у суспільстві, культура громадянства в якому далека від де-мократичної. Там, де людність байдужа до цінностей і норм демократії, не володіє навичками користування влас-ними правами і свободами, боротьби за них, формується пристосовництво до атмосфери вседозволеності, породжува-ної тоталітаристським зневажанням людських прав.

За авторитарного режиму визначальною ознакою гро-мадянської культури є суперечність між наріканням на суворий, часто й неправовий, закон та необхідністю до-тримуватися його, боротьба за його зміну «Dura lex, sed lex» (суворий закон, та все ж закон) -- принцип автори-таризму і наріжна ідея відповідного йому типу грома-дянської культури. Авторитаризм здійснює місію гро-мадянської соціалізації індивідів, формує необхідну для демократичного життя культуру дотримання законів, не перешкоджаючи структурованості суспільства, а отже, розгортанню легальних на конституційних засадах зма-гань за прийняття законів і задоволення інтересів.

Освічене громадянство, якому властиве розвинуте по-чуття власної гідності, знання своїх прав і обов'язків, :ігода і вміння їх дотримуватися, є передумовою встанов-лення демократичного суспільства. Для цього недостат-ньо тільки здобуття влади прогресивною й відповідаль-ною політичною силою, тільки справедливих законів. Ад-же дотримуватися їх належить пересічним громадянам. Тому від їхнього ставлення до існуючого порядку, чинних правил і норм, від знання й визнання цих норм і зале-жить дієвість цих порядків, правил і норм, здійснення ідеалів справедливості.

Щоб відрізнити громадянство як формально-юридич-ний статус особи, який надається їй після досягнення відповідного віку або через натуралізацію, від громадян-ства як стану свідомості, духовно-моральної вартості, вживають ще поняття «громадянськість».

Громадянськість -- світоглядно-психологічний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної дер-жави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вима-гати від держави виконання її функцій, відповідальним ставлен-ням до своїх обов'язків перед державою, патріотизмом.

Якщо громадянство надається резолюцією офіційної установи й настає із врученням відповідного документа, то громадянськість трактують як результат тривалого ви-ховного впливу, громадянської соціалізації особи -- інте-грування її в суспільне життя на відповідних засадах (за демократії це поважання прав, рівноправ'я й взаємної відповідальності). Вона може зберігатися навіть після втрати формального громадянства.

Ознаками громадянської культури демократичного типу є законослухняне, лояльне і водночас вимогливе, критичне ставлення до інституцій влади та їх настанов, цінування власних інтересів і позицій, здатність захища-ти і реалізовувати їх.

Ще один аспект культури громадянства пов'язаний із сутністю держави як територіально організованого насе-лення, держави-країни. Щодо цього громадянство -- це належність особи до певної країни, підданство. Наслідком такої належності є поширення на людину прав, наданих цією державою, та обов'язків, визначених її законами. Громадянськими чеснотами є патріотизм, шанування істо-рії країни, здатність перейматися її проблемами, долею співвітчизників. Патріотизм є позаполітичною цінністю. Справжній патріот шанує й любить свою вітчизну не тільки за її розквіту, а й у скруті, коли при владі негід-ні, на його думку, люди. Патріот любить країну, а не дер-жаву чи владу. Влада має бути об'єктом шанобливого, але критичного й вимогливого ставлення. їй слід віддава-ти тільки належне -- тобто кесареве. Любов до влади -- холуйство. Громадянською чеснотою є любов до вітчиз-ни за будь-якої влади. Патріотичність вважається озна-кою високої культури громадянина, доки вона не пере-творюється на пихатий шовінізм, доки людина здатна цінувати таку саму любов до своєї країни інших людей, поважати їх патріотичні почуття.

Як члени громадянського суспільства люди змагають-ся між собою за задоволення власних прагнень, вдаючись до політичних засобів, намагаючись оволодіти державою чи окремими її важелями й використати їх у своїх цілях. Державний апарат для них -- знаряддя задоволення осо-бистих інтересів, об'єкт впливу, предмет політичних зма-гань. Саме у цій площині існування держави й громадян люди стають учасниками політичного процесу.

Література

1. Гаджиев К. С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и ос-новные вехи формирования // Вопросы философии. -- 1991. -- № 7.

2. Геєць В. М. Державність України: На шляху до громадянського суспільст-ва // Віче. -- 1995. -- № 5.

3. Гражданское общество и правовое государство: предпосылки формиро-вания. -- М., 1991.

4. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка встановлення, тенденції розвитку / За заг. ред. Ф. М. Рудича. -- К., 2006.

5. Ильин А. Н., Коваль В. И. Две стороны одной медали: гражданское обще-ство и государство // Политические исследования. -- 1992. -- № 1, 2.

6. Кочетков А. П. О формировании гражданского общества // Социально-политические науки. -- 1992. -- № 1.

7. Левин И. Б. Гражданское общество на Западе и в России // Политичес-кие исследования. -- 1996. -- № 5.*

8. Невичерпність демократії: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне, демократичне суспільство і права людини. -- К., 1994.

9. Перегудов С. Гражданское общество как политический феномен // Сво-бодная мысль. -- 1992. -- № 9.

10. Поппер К. Р. Відкрите суспільство та його вороги: В 2-х т. -- К., 1994. -- Т. 1--2.

11. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. 2-ге вид. -- К., 1996.

12. Шинкарук В. І. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудо-ва держави. -- 1993. -- № 5.

13. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. -- К., 1994.