Духовність особистості у світлі знання, риторичних образів часу та опанування власного майбутнього. Частина II. Ораторика - конфліктний світ державної влади - світ промов і проблем

Размещено на http://allbest.ru

Духовність особистості у світлі знання, риторичних образів часу та опанування власного майбутнього. Частина II. Ораторика - конфліктний світ державної влади - світ промов і проблем

Ю.І. Сватко



Анотація

Стаття - друга з двох частин нового авторського дослідження, присвяченого проблемі духовності в її філософському, освітньому, комунікативному, риторичному та управлінському вимірах. Воно продовжує двадцятирічну серію публікацій автора з питань духовності, освіти, комунікативних засад управління і влади, а також риторичної класифікації промов і проблем. Акцент зроблено на власне риторичних засадах розподілу державної влади, фундаментальних конфліктах в галузі державного управління та відповідних способах мирної комунікації з владою, а разом із тим на їхньому освітньому і духовному вимірах. З урахуванням і на тлі окресленої проблематики представлено аналіз основних напрямів проблематизації мислення і мовлення.

У статті використано матеріали лекційного курсу автора «Практична риторика і управління комунікацією».

У Преамбулі другої частини статті окреслено нове для цього дослідження, проте тісно пов'язане з попереднім коло проблем, що по-своєму визначають спілкування особистості з її майбутнім.

В розділі I представлено часові образи влади, риторичний розподіл владних повноважень та види конфліктів між громадянами і державою як обов'язковий предмет громадянської освіти особистості в демократичній державі. риторичний філософський мислення мовлення

В розділі II визначено феномен проблемності, представлено напрями і способи проблематизації життя, часові образи проблем та їхню риторичну класифікацію в узгодженні з риторичною класифікацією промов. Проблемне поле буття ідентифіковане як простір неперервної освіти особистості на шляху до власної справжності.

В Епілогу визначено напрями майбутніх досліджень.



Ключові слова: духовність, особистість, дух; освіта, навчання, виховання; смисл, цінності, чесноти; комунікація; діяльність, час, майбуття, прогнозування, проект; консультант, аналітик, експерт, виконавець, управлінець; самосвідомість, мова, практична риторика, риторична «аксіоматика Арістотеля»; управління, влада, держава; ораторика, законодавча, виконавча, судова влада, президент, конституція, конфлікт; проблема, проблематизація, класифікація; промова.



Преамбула

Вдивлятимемося в річ, що знаходиться перед нами, і продовжуватимемо шукати її визначення.

(Лосев, 1994, с. 303) Всі цитовані переклади в тексті статті, крім їхніх наявних - і при цьому задовільних для автора - україномовних версій, здійснені самим автором і належать виключно йому.

Розпочинаючи нову, другу частину нашого спеціального дослідження, присвяченого сутності й визначенню проблеми на ймення «духовність» в її філософському, освітньому, комунікативному, риторичному та управлінському вимірах З першою його частиною «Духовність особистості у світлі знання, риторичних образів часу та опанування власним майбутнім. Частина I. Освіта - держава - управління - світ проєктів» можна ознайомитися на сторінках попереднього випуску цього видання., ми розглянемо цю проблему в зв'язку з питаннями ораторики і риторичного розподілу державної влади, конфліктності владних гілок і потенціалу мирної комунікації з ними, а також з огляду на основні напрями проблематизації мислення і мовлення, що по-своєму й вельми своєрідно визначають спілкування особистості з її майбутнім.

Спираючись на творчий спадок великих попередників, коло яких було окреслене ще в першій «порції» тексту, надалі, в розділі I є сенс зосередитися на державному мовленні, адже антична риторика від початку опікувалася ораторикою, тобто саме цим видом усної словесності.

При цьому окремо зазначу: тільки тепер, отримавши остаточні для нашого двочастинного тексту визначення феноменів управління і влади Нагадаю: УПРАВЛІННЯ - це владна комунікація з приводу особистісного оволодіння майбуттям. Відповідно, ВЛАДА є реалізацією права на управління., а також ступаючи на шлях прямого знайомства із засадами владного мовлення і владних рішень, ми можемо гідно оцінити запропоноване раніше услід поважній античній традиції розуміння держави як обійстя і наставника для виховання людського духу в належних чеснотах.

Справді, обертаючись до майбуття з метою особистого оволодіння ним у пошуках власної справжності, нам не обійтися без правильного розуміння образів влади, розподілу владних повноважень, принципів та критеріїв оцінювання взаємодії громадян з їхньою державою. Народжуваний тут проблемний світ конфліктів, своєю чергою, ставить нас перед необхідністю порозумітися з тим, що я раніше назвав «проблемою “проблем”». Їй буде присвячено другий розділ цієї розвідки.

З тим і почнемо.



I. Часові образи державної влади як предмет освіти: риторичний розподіл владних повноважень

...Haoav hoXiv opwiiEV Koivwviav Tiva ouoav... «... будь-яка держава, як ми бачимо, являє собою певного роду спілкування» (Арістотель.

Політика)..

(Aristoteles, 2018, р. 1 [A 1, 1252а 1])

Ще до цієї - освітньої за духом - розмови про часові До чого тут час? Ще раз нагадаю: практична риторика - це риторика, орієнтована в часі. образи влади і поділ владних повноважень у державі, згадаймо азбучну «класику жанру».

Як відомо, вже на початку свого трактату «Політика» Арістотель - цілком у дусі наших попередніх розвідок, визначає державу як «певного роду спілкування» (див. епіграф до розділу). [Ми самі в нашому тексті використовуємо актуальніший із точки зору сьогодення термін «комунікація», звужено розуміючи його в максимально дотичному до спілкування й узагалі мовлення значенні. ] При цьому Стагірит додає: таке спілкування « той киркататои таитаи р nao&v кирка татр каі тааау ттєрієхоиоа тау аААау - є старшинуючим над усіма старшинуючими й обіймає собою всі інші [спілкування]». А далі мудрець зі Стагіри стисло підсумовує: воно «каАоиц&р тоАіу каі р Koivavia р тоАїтікр - має назву держава, і то є спілкування політичне» (Aristoteles, 2018, р. 1 [_А 1, 1252а 5-7]).

Розвиваючи це вчення у своїй «Риториці» (Aristoteles, 2002), Арістотель пропонує нам по сьогодні актуальний «курс молодого бійця» в галузі державного управління. Тезово пригадаймо його, аби дістатися нашої теми правильною стежкою. При цьому, оскільки перед нами напрочуд живе й актуальне вченням (doctrina), я дозволю собі, як і у випадку з риторичною аксіоматикою античного енциклопедиста, трохи «дописати» цей чудовий витвір розуму, покроково рухаючись строго за вихідними інтуїціями його автора й уважно дослухаючись до деяких своїх відомих попередників.

1. Отже, найперше Стагірит визначає внутрішні кордони держави. Насправді, виявляється, їх скріплює мовленнєва досяжність комунікації, що забезпечує співжиття [Але ж так і має бути у просторі спілкування. ] Тобто утруднення чи переривання такої комунікації в межах держави Через 1) порушення системи комунікації, 2) зростання комунікативних шумів (пор. брехню),

3) повну/часткову втрату єдиної у своїй нормі мови спілкування (пор. суржик), що особливо актуально для ситуацій історичного державотворення etc., коли громадяни не розуміють себе і власну владу, а та не розуміє їх/бреше їм - то прямий шлях до загибелі цього політичного resp. комунікативного організму.

2. При цьому, як слушно підсумовує Стагірита Ю. Рождественський у своїй насиченій змістом «Теорії риторики» (Рождественский, 1999, с. 96), саме це державне співжиття (= гуртожитство) вже на рівні «мінімальної необхідності» забезпечене за рахунок реалізації державою її потрійної мети:

а) об'єднання людей Цікаво, що вже в «Іліаді» Гомера головною засадою миру виявляється «принцип великої спільної справ» (Сватко, 2017b, с. 27). [Пор. іспанську Реконкісту VIII--XVст., наполеонівські війни, так звані «великі будівництва соціалізму», космічні проєкти СРСР і США, стартапи Кремнієвої долини etc.).] З огляду на це вельми показово для Гомерового епосу, що ледь військо ахейців під Троєю втрачає розмах і злагоду через відому чвару Ахілла й Агамемнона, в нього негайно виникають проблеми.;

б) встановлення справедливості в суперечках;

в) гарантування майбутньої безпеки громадян Важливо відразу зауважити, що «незадовільна реалізація будь-якої з цих цілей (тим більше --

всіх) призводить до соціальних катаклізмів, вуличних акцій протесту й навіть революцій швидше, ніж найболючіші соціально-економічні негаразди». І далі: «Тож влада, що не дбає про досягання цих цілей, не лише грає проти себе, але й прямо торпедує процес державотворення» (Сватко, 2009, с. 80, 87)..

3. Така мінімізована потрійна мета саме й реалізується в політиці через - згадаймо Платона - «.єтотрцр oup(3ai'vЈi yiyveodai пері аиврыпыи архру уміння при нагоді керувати людьми» (ПЛатыр, 1903, p. 292 [292d]) за рахунок узгодження владарювання і покори. Інструментом її втілення є ораторська практиці мовлення, що розгортається у трьох можливих мовленнєвих просторах, чи трьох різних ораторських аудиторіях:

а) урочисті збори: вони орієнтовані на об'єднання людей;

б) суд: він орієнтований на справедливість;

в) наради: вони орієнтовані на питання майбутньої безпеки.

4. Отож, ораторське мовлення, або ораторика, - це від початку мовлення державне, власне - притаманний саме державі спосіб фактичного забезпечення співжиття. Очевидно, що таке мовлення має здійснюватися по- різному з огляду на згадані нами три різні аудиторії. Тому воно реалізується у трьох видах промов, що переслідують три різні позамовні цілі мовлення:

а) епідейктичні, або врочисті, ще інакше - показові (= похвальні/осудні), промови з приводу вихідного, або наявного, стану справ: вони передбачають отримання/використання/поширення поточної інформації й виголошуються на врочистому (тут передусім - публічному) зібранні, власне - на зборах;

б) судові промови: вони передбачають винесення оцінки з огляду на вже відомий і звичний стан справ та виголошуються в суді, який нині варто розуміти достатньо широко - як мовлення в ситуації оцінки;

в) дорадчі промови: вони передбачають прийняття рішення щодо бажаного стану справ і виголошуються на нараді, яка у варіанті риторичної «аксіоматики Арістотеля» є мовленням в потрійній ситуації ймовірності, тобто мовленням щодо: 1) ймовірних речей самих по собі, або 2) таких, що залежні від нас чи зроджені нами самими, або ж 3) тих, що є відомими нам (Сватко, 2014а, с. 11-12).

5. Як неважко переконатися, щойно виокремлені три види промов і три види позамовних цілей мовлення передбачають три різних стани справ, отже, три різних ставлення до дії. Ці останні отримують своє оформлення завдяки, відповідно, трьом різним модальностям державного мовлення:

а) мовлення щодо поточної визначеності дії: це урочисті промови;

б) мовлення щодо вивчення результатів дії: це судові промови;

в) мовлення через намір здійснити дію: це дорадчі промови.

6. Впадає в око, що попередній потрійний розподіл державного мовлення, своєю чергою, передбачає його ж розподіл за часом:

а) мовлення щодо теперішнього, але в його зв'язку з минулим і на тлі привласненого ним майбутнього (як майбуття в його отриманих, отже, поточних результатах): це урочисті промови - і вони, пригадаймо, орієнтовані на об 'єднання людей, яке, таким чином, у своїй результативності найперше пов'язане саме з теперішнім часом;

б) мовлення щодо минулого, але в його зв'язку з майбутнім, де майбуття визначається через минуле в оцінці, а минуле визначається через майбутнє з огляду на мету результативно здійсненого/ вчиненого/скоєного: це судові промови - і вони орієнтовані на справедливість, яка, таким чином, у своєму оцінюванні передусім пов'язана саме з минулим часом;

в) мовлення щодо майбутнього, але в його символічно-ідеальному, отже, цілеспрямованому зв'язку зі сьогоденням і задля нього: це дорадчі промови - і вони орієнтовані на безпеку, яка, таким чином, у своїй цілеспрямованості передусім пов'язана саме з майбуттям.

7. Нарешті, зрозуміло, що вирізнені три види мовлення на додаток потребують своїх «реалізаторів» - трьох різних інтелектуальних типів мовців. Вони знайомі нам завдяки риторичній «аксіоматиці Арістотеля» - я задля цього переосмислив її з двох точок зору:

1) типи дієвців проєктної діяльності (пор. запропоновану ще в першій частині статті арістотеліанську за смислом «аксіоматику № 4»);

2) притаманні таким дієвцям типи проєктної комунікації (див. запропоновану там само арістотеліанську «аксіоматику № 5»).

Саме звідси ми маємо такі три типи мовців:

а) мовлення щодо теперішнього як майбуття, привласненого в його поточних результатах, тобто в гарантованих проєктом формах фактичного втілення мети (= урочисті промови): вимагає аналітиків і, відповідно, операцій аналізування-дослідження через отримання/накопичення/ використання/поширення поточної інформації;

б) мовлення щодо минулого як майбуття, привласненого в його оцінці, тобто у гарантованій проєктом кількісно і/чи якісно визначеній формі підсумкового синтезу мети і результату (= судові промови): вимагає експертів і, відповідно, експертизи через винесення оцінки щодо отриманих результатів;

в) мовлення щодо майбутнього задля сьогодення, тобто щодо мети - гарантованого проєктом ідеально-символічного образу принципово досяжного майбуття і водночас головного інструменту його ідеального привласнення, чи оволодіння ним (= дорадчі промови): вимагає консультантів і, відповідно, консультування (consulting) через пропонування цілеспрямованих управлінських рішень.

8. Продовжуючи переосмислювати риторичну «аксіоматику Стагірита», варто співвіднести щойно вирізнені тут види державного мовлення з конкретними інституціями (за Гегелем, «властями») - різними гілками та органами державної влади, що знаходять своє кінцеве концептуальне втілення і власне життєве завершення в самій державі:

а) мовлення щодо теперішнього як майбуття, здійсненого в його поточних результатах (станах, етапах etc.): виконавча влада;

б) мовлення щодо минулого як майбутнього, визначеного і співвіднесеного з минулим в його оцінці: судова влада;

в) мовлення щодо майбутнього задля сьогодення, цілеспрямованого/ орієнтованого через майбуття в його меті: законодавча влада.

9. З огляду на щойно отриманий результат ми можемо тепер цілком свідомо конкретизувати наш попередній виклад. Отож, надалі варто остаточно підсумувати і уточнити:

1) головні завдання для кожної гілки влади;

2) відповідні їм наріжні інтенції;

3) види державного мовлення, що врешті створюють державу та оформлюють її повсякденне функціонування.

В цьому сенсі головні завдання для трьох гілок влади в галузі державотворення і реалізації мети державного управління виглядають так:

1) органи виконавчої влади: об'єднання людей задля співжиття;

2) органи законодавчої влади: безпека щодо насильства і сваволі;

3) органи судової влади: справедливість у державі.

З іншого боку, головні інтенції (= комунікативні наміри) для гілок влади можуть бути представлені в такий спосіб:

1) органи виконавчої влади: інформувати про поточні дії влади з приводу дотримання/виконання закону, тобто про поточне результативне і об'єднавче вершення справ у державі з огляду на чинні прецеденти Прецеденти - це факти культури, що слугують зразком для комунікативної діяльності з

приводу ведення справ (Сватко, 2017b, с. 7). Знання прецедентів забезпечує педагогічне призначення історії (Рождественский, 1996, с. 9)., правила Правила - факти культури, що відображають НОРМИ комунікації з приводу ведення справ (Рождественский, 1996, с. 9; Сватко, 2017b, с. 7). Наголосімо, що в нашому випадку, в рамках наскрізь конвенційного Світу Людини (Сватко, 2013а, с. 4; 2017а, с. 243-244) термінологічно зручніше вести мову взагалі про ЗРАЗКИ КОМУНІКАТИВНИХ КОНВЕНЦІЙ. При цьому варто не плутати два види таких зразків, а саме правила і норми. Сьогодні їх - хай дещо навпомацки - воліють розрізняти фахівці з організаційній культура (Шаталова, 2006, с. 363). При цьому маються на увазі три позиції-індикатори:

1) норми діють обов'язково, а правила - за бажання, за домовленістю чи взагалі при нагоді;

2) у норм нема конкретного суб'єкта, а у правил він є, тож правила є найрухливішою resp. плинною й мінливою складовою організаційної культури, будучи відкритими для «управлінської творчості» (графіки роботи/відпусток, критерії розподілу заохочень etc.);

3) норм дотримуються за звичаєм, а правила «контролюються спеціальною функцією» (= договором, керівництвом чи спецпризначенцями). і заборони ЗАБОРОНИ - факти культури, що фіксують знання з приводу невдалих дій, наслідком яких є негативні результати ведення справ (Сватко, 2017b, с. 7). Це знання забезпечує практичне призначення історії (Рождественский, 1996, с. 9).;

2) органи законодавчої влади: радитися щодо майбутніх дій влади у зв'язку з метою в майбутньому результативно і безпечно вершити справи в державі з огляду на чинні прецеденти, правила і заборони;

3) органи судової влади: оцінювати результативні дії/бездіяльність влади з огляду на співвідношення «результат ^ мета» задля встановлення справедливості щодо вершення справ у державі на підставі чинних прецедентів, правил і заборон.

Отримані результати дають нам змогу підсумково розподілити гілки влади з точки зору пріоритетних для них видів державного мовлення, часового простору реалізації владних повноважень і відповідних інтенцій. [Я спеціально приділяю тут особливу увагу саме часу, оскільки слідкування за мовними формами часу, що їх використовують у своєму мовленні представники різних гілок влади, саме й дозволяє громадянину-обивателю, коли він не є фахівцем із порушених питань, контролювати владу з точки зору її ефективності. І тоді зовсім інакше виглядають звичні бідкання носіїв виконавчої чи законодавчої влади стосовно 'їхніх «попередників» або потяг носіїв судової влади взяти до уваги майбутнє у своїх - уже не власне правових, а політико-правових - рішеннях.] Отже - до мовлення влади:

1) для органів виконавчої влади: показові - хвальні чи осудні (ширше - публічні) - промови стосовно результативного вершення справ в зоні теперішнього часу, або повсякденних станів/етапів/результатів;

2) для органів законодавчої влади: дорадчі промови стосовно намірів результативно і безпечно вершити справи в зоні майбутнього часу, або в зоні цілей;

3) для органів судової влади: судові промови стосовно справедливого оцінювання результативного і безпечного вершення справ в зоні минулого часу, або в зоні оцінок.

Взагалі в нейтральному вимірі, або цілком безвідносно, представники кожної гілки влади можуть вдаватися до всіх видів промов. Проте не так стоїть справа у відноснім сенсі, або в контексті ефективності взаємодії «властей». На цьому полі чинні гілки влади мають користуються насамперед притаманними саме їм видами мовлення, не змішуючи ті між собою. Зазначу, що за умов демократії це робиться для запобігання перетворенню державного організму як такого, що є законним щодо права на мовлення і розподілу мовлення за інституціями, на такий, що є легітимним «за домовленостями».

В цілому ж нерозрізненність державних промов за часом мовлення призводить, принаймні, до трьох наслідків, що підточують (а іноді навіть руйнують) державу як знаменитий Гегелів «образ справедливості», де має зрощуватися і гартуватися духовний організм людської особистості. Пор.:

1) місце писаного закону обіймають неписані, прецедентні норми, носії чи хранителі яких не завжди «під рукою», а також мінливі правила сьогодення, в широкому сенсі - домовленості, конвенції;

2) державні рішення оцінюються не стільки з точки зору законності, скільки з огляду на приватно, в особистих/групових інтересах зрозумілу легітимність, отже, через процедури легітимації як фактичного, суто конвенційного визнання/підтвердження повноважень суб'єкта права навіть незалежно від чинних нормотворчих і нормозастосовних практик (Сватко, 2017с, с. 20);

3) сам закон як розумна необхідність і границя (= визначення) влади перетворюється на ймовірну величину, чия щоденна інтерпретація здійснюється за маніпулятивним принципом «Закон - що дишло...».

Варто окремо зазначити, що справжнім синтезом усіх видів державного мовлення, що мав би убезпечити його від згаданих негараздів, виступає конституційне мовлення - як мовлення прямої дії й, відповідно, сама конституція - як закон прямої дії.

З цієї точки зору цілком унікальною є позиція президента держави, адже президент постає як гарант:

а) дотримання конституції - основи законного розподілу видів державного мовлення між гілками влади;

б) виконання рішень конституційного суду - засадничого механізму мирного розв'язання конфліктів у галузі державотворення й поточного функціонування держави.

Тож президентська влада вже за визначенням повинна мати принципово захисний і миротворчий характер. Адже вона, як бачимо, потрібна для забезпечення мирного виконання конституційних норм. Саме з цих позицій і варто оцінювати достатність/недостатність владних повноважень «гаранта», ефективність його владарювання та рівень забезпечення ним того балансу духовних сил суспільства, що в сучасній національній державі має назву духовного здоров'я політичної нації.

10. Зважаючи на результати, отримані нами на останньому кроці, варто надалі придивиться до власне риторичного виміру можливих інституційних конфліктів у галузі державного управління. Не вдаючись до подробиць точного визначення конфлікту як становлення розуміння в аспекті суперечності (Сватко, 2014b, с. 5) Саме на шкалі становлення розуміння ми - залежно від рівня розуміння в аспекті його виразу - послідовно отримуємо категорії миру, з(ла)годи, розбіжності, незгоди, конфлікту і війни (Сватко, 2017b, с. 4). Стислі нариси загальної філософії конфлікту в її авторському виконанні див. у (Сватко, 2013b, с. 3-9; 2014b, с. 3-16; 2015b, с. 3-21; Сватко, 2017b, с. 3-30)., я відразу зосереджуся на його наслідках, наголосивши тут на кількох важливих «парадигмальних», або зразкових, ситуаціях. Вони мають такий вигляд (Сватко, 2009, с. 83-84):

1) неефективна комунікація між органами/установами всередині кожної гілки влади;

2) збої в комунікації між окремими гілками влади;

3) комунікативні невдачі у стосунках між державою і суспільством;

4) відповідно - відчуження держави від її громадян через зовнішнє обмеження їхньої вільної участі у процесах державотворення;

5) перехід від держави як «образу справедливості» до поліцейської держави як апарату насильства над пригнобленою черню.

Чому в принципі можуть траплятися такі ситуації? І чому, відповідно, виникають окремі класи інституційних, владних конфліктів?

Зазвичай ідеться про порушення системи заборон у тих різновидах усної словесності, що складають ораторику. Це заборони, відомі від часів Арістотелевої «Риторики». Скажімо, в показових промовах (= мова виконавчої влади, маркірована сьогоденням) ми маємо три основні заборони:

1) на відсутність згадки про поточні події;

2) на мовлення щодо конкретних осіб, а не справ/подій/учинків;

3) на мовлення щодо планів на майбутнє.

Неувага до цих заборон призводить до конфліктів у сфері інформування щодо ефективності поточного ведення справ у державі.

Це, своєю чергою, призводить до ускладнень для особистості у справі управління власним життям в аспекті теперішнього як майбуття, привласненого в його поточних, але за цих умов неочевидних/незрозумілих результатах, де, таким чином, не відображається, не впізнає себе сама особистість. То є криза любові, яка є віднаходженням себе в іншому в своїй власній справжності.

Стосовно дорадчих промов (= мова законодавчої влади, маркірована майбутнім) йдеться, відповідно, про такі три заборони:

1) на відсутність прогнозу;

2) на особистісно орієнтовані прокльони/благословення resp. хвалу/ осуд окремих осіб замість просування суспільних інтересів/справ;

3) на мовлення щодо конкретних осіб, а не щодо пропонованих рішень.

У такий спосіб виникають конфлікти у сфері нарад щодо творення і прийняття законів/норм - у тому числі через невміння говорити про майбутнє, порушення умов ведення нарад та уникання відповідальності за безпеку держави.

Це ускладнює для особистості справу у правління власним життям в аспекті майбуття задля сьогодення через сумніви в досяжності цілей за відсутності для них безпечних підстав. То є криза надії яка є розумною самовідповідністю, або збуванням у границях власної справжності.

Нарешті, судові промови (= мова судової влади, маркірована минулим) теж мають свою потрійну систему заборон, а саме заборони:

1) на мовлення не про конкретні події/осіб, тобто на генералізацію як механізм «розмивання» мети, проблем та їхніх можливих оцінок;

2) на прокльони / благословення resp. хвалу/осуд окремих осіб, замість оцінки пов'язаних із ними подій/вчинків;

3) на плани щодо майбутнього.

На цьому тлі виникають конфлікти у сфері оцінки законності («правильності») ведення справ у державі, а також із приводу ухвалення так званих політико-правових рішень чи творення вибіркового правосуддя. З точки зору особистісного управління власним життям в аспекті минулого як майбуття ми стикаємося тут зі складнощами в синтезуванні мети й результату, тобто в їхньому узгодженні між собою. То є криза віри, яка є самоототожненням із власною справжністю.

Звісно, розглянуті тут «зони конфліктності» в галузі реалізації державної влади не є єдино можливими. Варто пам'ятати: сучасна ораторика, хоч і є - нарівно з дописемним усним мовленням і гомілетикою - окремим видом саме усної словесності, в цілому функціонує інакше, ніж за часів Арістотеля чи Цицерона (Сватко, 2009, с. 84).

Насправді її сучасна підоснова в усіх трьох різновидах владного мовлення - письмова словесність. Та ж розвивається через оборот письмових текстів, передусім писемності як такої: листів, документів і творів спічрайтерів.

У зв'язку з цим тут виникає очевидний конфлікт між державною владою і погано освіченою частиною суспільства, яка з тих чи інших причин не була чи була недосконало долучена до системи шкільного навчання. Отож, згадана соціальна група не (надто) володіє мистецтвом грамотного письма і вдумливого читання.

Такий конфлікт можна зняти лише завдяки розвитку освіти, отже, духовного виміру суспільства. Саме освіта на підставі письмових текстів, де надовго фіксуються границі дисциплінарного знання, тільки й дозволяє розбудувати «суспільство грамотних» із притаманним йому точним розподілом сфер діяльності на підставі цензово закріплених/підтверджених професійних знань, навичок, умінь і компетенцій. Ось за це й має відповідати держава.

З іншого боку, ораторика як принципово однократні промови передусім відповідає за поточну діяльність і поточний стан справ. Тому вона адресована освіченим людям, пов'язаним із повсякденням: торговцям, фінансистам, політикам, правникам etc.

Натомість їй важко промовляти до вчених, письменників, журналістів, винахідників та інформаційних працівників - тих, хто адресує свою діяльність «із минулого в майбутнє» (Рождественский, 1999, с. 362).

Так розподіл грамотних за родом інтелектуальних занять в аспекті подолання відстані/часу провокує новий конфлікт. Це конфлікт між інтелектуалами і владою.

Згаданий конфлікт вирішується формуванням при владі громадських інституцій (пор. дорадчі ради - в тому числі з питань освіти, науки, культури і спорту).

Зважаючи на попередньо озвучені міркування, ці ради насичуються - принаймні, мають насичуватися! - представниками таких класів дієвців-інтелектуалів, як аналітики, експерти і консультанти, адже саме вони вміють орієнтувати всі наявні форми часу з огляду на майбуття (див. раніше). Їхня бажана політична неангажованість та обізнаність щодо наведених раніше риторичних засад державного управління має бути запорукою щодо забезпечення неперервної освіти влади.

Перш ніж озвучити наступний можливий державно-управлінський конфлікт, варто звернути увагу на ще один цікавий момент функціонування державного управління і державного мовлення, а тим самим і влади.

Взагалі будь-яке суспільне мовлення об'єднує два наріжних пафоси, тобто два способи доречного трактування теми повідомлення відповідно до передбачуваної реакції аудиторії.

В термінах Ю. Рождественського, це 1) пафос управління і 2) пафос стилетворення.

Перший із них, пафос управління, забезпечує дотримання і збереження стабільності соціальної системи в умовах її неперервних змін (Рождественский, 1999, с. 305-306). [З огляду на запропоноване мною визначення управління і типи дієвців - інтелектуалів я вважаю виправданим надалі розглядати обидва пафоси як прояви єдиного пафосу управління, перший з яких зручніше йменувати пафосом традиції] Ця «охоронна» функція пафосу традиції (чи «пафосу управління» - в термінах Ю. Рождественського) є можливою через те, що зазначений пафос передбачає мовлення на засадах звичних смислів, або, точніше, звичного стану справ. Саме його затято обстоює суспільство на тлі болючих соціальних конфліктів/змін «ери Кризи, Crisis Era» чи «ери Піку, High Era». І саме з ним, зі звичними нормами життя воно так само несамовито бореться за «доби Пробудження, Awakening» і «Спаду, Unraveling» Скористаймося мовою авторів «теорії поколінь», В. Штрауса і Н. Хоу, епохи їхньої книги «The Fourth Turning an American Prophecy - Четверте перетворення: американське пророцтво». (Strauss & How, 1997, p. 129).

Зі свого боку, пафос стилетворення відповідає за народження нового стилю життя - нових соціальних систем і структур. Він реалізується через пропаганду - різновид багатократного усного мовлення, або гомілетики, що прямо відповідає за нові смисли. Результативний мисленнєвий пошук цих нових смислів, як з'ясувалося, здійснюється в п'яти напрямах Див. присвячене цій проблемі піонерське дисертаційне дослідження Н. В. Колибіної «Дієслова результативного мисленнєвого пошуку в сучасній руській мові (семантико - функціональний аналіз)» (Колыбина, 1995, с. 22), де її вперше сформульовано і вирішено. - саме вони зазвичай і проблематизують наше життя з огляду на його майбутній вимір:

1) «явне ^ приховане»;

2) «відоме ^ невідоме»;

3) «зрозуміле ^ незрозуміле»;

4) «існуюче ^ неіснуюче»;

5) «існуюче ^ нове (таке, що раніше не існувало і не існує нині)».

Підсумовуючи цей сюжет, спеціально наголосімо: ставка лише на пафос традиції («управління»), або на звичний стан справ, веде державу до суспільного застою.

З іншого боку, абсолютизація пафосу стилетворення здатна спричинити соціальну революцію (Рождественский, 1999, с. 312-316; Сватко, 2009, с. 77). Обидва ж ці пафоси реально вмиротворюються/ синтезуються в тому, що я позначаю як пафос реформ, або прогресу, пов'язаний із «народженням нового стилю життя при збереженні стабільності соціальної системи через комунікацією на підставі реформованих смислів» (Сватко, 2015a, с. 26).

[Цікаво, що всі три пафоси, як довело спеціальне дослідження автора, показово реалізуються у сфері маркетингу, зокрема - в е-кредитуванні. Тут пафос традиційності, чи консерватизму, формує «серійну» (в термінах Ж. Бодрійяра) позицію «Обиватель», якій відповідає поведінкова формула 'Х-с хоче того, що є в інших '. Щодо пафосу стилетворення, то він позначає «модельну», за Бодрійяром, позицію «Обраний» через формулу 'Х-с хоче того, чого нема в інших'. Нарешті, пафос реформ оформлює «персоналізовану» позицію «Споживач» за формулою 'В Х-са все має бути не як в усіх, але це не повинно бити в очі ' (там само).]

Оскільки у стабільній державі, або, мовою Штрауса -Хоу, державі доби «Спаду, Unraveling» (власне - застою), влада звично орієнтована на пафос традиції, тут постійно жевріє ще один конфлікт - конфлікт між владою і тими інтелектуалами, хто орієнтований на пафос стилетворення Пор.: освітяни, науковці, творці - ті, хто має й уміє працювати з майбутнім заради його ідеально-символічного (в меті), а потім і фактичного (в результатах) привласнення. або взагалі на пряме прогнозування майбутнього Пор. представників таких різновидів словесності у сферу масової комунікації, як ЗМІ, реклама, PR..

Вдало розв'язати такий конфлікт може допомогти наявність пафосу стилетворення в самої влади - як влади реформ, реформаторів і громадського прогресу. [Звісно, якщо ця влада розуміє, що таке реформа (пор. лат. re-formo, 'пре-ображати, перетворювати') як преображення речі через обережне відтворення - повернення її смислу, formae, за нових умов і в новому історичному оздобленні.]

Але з чим узагалі пов'язані самі ці моменти традиційності (пор. консерватизм або неоперативність) в ораториці як мові державної влади?

Цей пафос традиційності обумовлений тим, що речники -управлінці працюють із документами чи інформаційними повідомленнями усталеної форми. Проте це робить таку риторичну ситуацію вигідною для обивателя (Рождественский, 1999, с. 368). Адже з точки зору риторики обиватель - це людина, орієнтована саме на пафос традиції, тобто насамперед на власні відчуття, а по тому - на колективний розум і звичний досвід поколінь. Утім, тут на владу чатує можливий конфлікт між нею й обивателем на вісі «професіоналізм о непрофесіоналізм». Справа в тім, що обиватель у загальній - достатньо традиційній - смисловій структурі текстів, передусім текстів масової інформації Цю структуру, за Ю. В. Рождественським, складають 1) факт, 2) повідомлення про факт, 3) коментар до факту і 4) постійно повторювана/ відтворювана зв'язка між коментарем і фактом (Рождественский, 1999, с. 434-436). Наголошу, що ця остання реалізується у трьох варіантах: а) «своє» (позитивне), б) «чуже» (негативне), в) «спільне» (нейтральне)., «ловить», «вхоплює» не факти Факти «ловить» не обиватель, а професіонал: науковець, освітянин, бізнесмен, військовий. І лише журналіст, обізнаний із редакційною політикою видання, сприймає «колажний» образ інформаційного повідомлення як певне ціле. Проте ми й тут, як це характерно для риторичної форми буття, насправді перебуваємо у сфері ймовірності, де може трапитися все, що завгодно., а самі лише асоціативно-емоційні зв'язки між коментарем і фактом. Зазначений конфлікт має «зніматися» через два відповідних канали суспільного діалогу:

1) через організовану державою систематичну інформаційну освіту її громадян щодо системи символічної інтерпретації владних текстів;

2) через інформування обивателя не щодо професійних деталей вершення справ, а щодо їхньої відповідності чинним для держави прецедентам, нормам і заборонам Обиватель не в змозі осягнути професійні подробиці переговорів у галузі енергетичної безпеки держави. Проте він має знати: такі переговори проведено за прийнятими в державі та в міжнародній практиці нормами - і це відповідає національним інтересам його держави..

Нарешті, в рамках цього сюжету відзначу ще одну можливу «зону конфлікту». Згадані традиційність і консерватизм опертої на письмові тексти ораторики, завдяки яким обиватель «встигає» оволодіти її смислами, провокує конфлікт між владою та обивателем у площині «вільного доступу до авторства» - можливості обивателів-громадян комунікативно творити владу як її суб'єкти.

Такий конфлікт знімається, між іншим, завдяки ефективній виборчій системі через створення прозорого механізму ротації влади (Сватко, 2009, с. 84). Знання цього й раніше розглянутих механізмів розв'язання конфліктів у державі, як ми бачили, прямо пов'язане з організацією відповідної освіти/просвіти в галузі державного управління - в тому числі як управління духовним зростанням і громадян, і самої держави.

Так у найзагальніших рисах виглядають конфлікти в галузі державного управління з точки зору старої риторики та її «практичної» сестри, яка працює з риторичним мовленням влади в її декорованих часом образах.

Ми бачимо, що риторична освіта влади і громадян є ключовою умовою ефективного врядування. Альтернатива такій освіті - безладна гризня між гілками владарювання через зловживання мовою «сусідньої» влади Або навіть через цілковитий перехід на таке «сусіднє» мовлення., яка реалізує зовсім іншу мету народного співжиття. Звідси - втрата знаменитої Стагіритової мовленнєвої досяжності в забезпеченні співжиття й тим самим насильний розрив влади з народом, а далі - руйнація держави як вільного втілення народного духу. Тому підтримання мовленнєвого балансу між гілками державної влади - одна з головних проблем державного управління.

Проблеми треба вирішувати - але як?

Бажано, по суті.

Проте для цього непогано б для початку розуміти, в чому полягає сама ця суть. І що це таке взагалі - проблематизувати життя? І як класифікувати народжувані в цій «праці розуму» проблеми Чи, може, проблеми «підкидає» нам саме життя, тож наше завдання полягає в тому, аби вчасно уникнути їх, змінивши власний modum vivendf? Але тоді як воно проблематизується, це життя, де в ньому міститься його «проблемне лоно»? Питання, питання... суцільні питання. ? А ще - чи можливо/варто братися за їхнє розв'язання самотужки, і хто/що тут є нашим помічником - рятівником?

При цьому, як ми пам'ятаємо з попереднього проєктування «в дусі Арістотеля», людина у своїй проєктній діяльності приречена на зустріч з її проблематизацією. Тож далі на нас чекає «проблема “проблем”» - і без її риторичного розв'язання нам не відкрити кредит на управління власним «проєктом»-життям, або комунікацією з приводу майбутнього.

ІІ. Часові образи проблем: риторична проблематизація мислення і мовлення

С 'est-par-la-qu'on-va-en-avant «То он як ми просуваємось уперед?» (Хуліо Кортасар. Виграші).?

(Cortazar, 1960, p. 40 [Prologo xi b])

Розглядаючи тему влади в її класичному риторичному вимірі - як тему трьох типів державного мовлення в ораториці, ми переконалися: різні гілки державної влади мають мовити по-різному.

Це обов'язкова умова їхньої ефективності та успішності самої держави.

У співвіднесенні з риторичною «аксіоматикою Стагірита», раніше застосованою до типів інтелектуалів - дієвців проєктної діяльності, а також з огляду на притаманні тим типи проектної комунікації можна було б представити цю специфічну «мову влади» ще й так:

1) законодавча влада: має на меті піклування з питань майбутньої безпеки громадян і використовує мову консультацій і нарад, де зазвичай радяться, піднімають теми, подають запити, проводять голосування і виносять постанови, взагалі - приймають рішення Тут варто прислухатися до мовної давнини. Адже латинський інфінітив consultare означає буквально 1) 'радитися, обмірковувати, обговорювати'; 2) 'приймати рішення', 3) 'піклуватися'; 4) 'просити поради' (в тому числі - через ворожбу). Тому consultatio - це саме 'нарада, розгляд', а ще 'запит' і навіть 'тема' - як «предмет, що підлягає обговоренню». [Таким чином, тема проекту позиціонується в зоні відповідальності консультанта проекту -- і це відповідає логіці мови.];

2) виконавча влада: має на меті результативне розв'язання питань щодо повсякденного забезпечення зусиль з об'єднання (гуртування) громадян, проте використовує не лише орієнтовану на сферу необхідності мову ділового виконавства наказів і розпоряджень, але й орієнтовану на сферу ймовірності та вільну від фактичної плутанини реального життя мову аналізу поточних даних, за допомогою якої розглядають доручення, аналізують результати, доповідають і звітують щодо них (= пишуть доповідні та звіти) Цікаво, що давньогрецька дієслівна форма «анало» (dva-Лиы) означає буквально

1) 'розв'язувати', 'відв'язувати', навіть 'звільняти'. Проте разом із тим це ще й

2) 'знищувати', 'відміняти', 'виправляти' (закони та установи etc.). Тому іменник бкаЛіЖі^ означає 'дозвіл', 'звільнення', навіть 'смерть' - за часів Нового Заповіту. Отож, держава має пильнувати за виконавчою владою в її природному прагненні стати над законом або виправити його в інтересах і на розсуд сьогодення. [Життя взагалі змінюється швидше, ніж законодавство -- ця проблема відома всім правникам]. Відповідно, держава/організація повинна зважати на власних аналітиків в їхньому налаштування, з одного боку, рапортувати чи звітувати, «звільнившись» від конкретики життя на користь ідеальної реальності «цифри» - рейтингів, графіків і форматів, а з іншого - вгледіти в сьогоденні, можливо, неочевидні для інших паростки майбуття.;

3) судова влада: має на меті оцінку питань щодо встановлення справедливості в суперечках громадян між собою, а також із державою і використовує мову експертизи - дослідження і доведення, де судять - звинувачують чи виправдовують, випробовують, перевіряють, оцінюють, виносять підозри і вироки І тут нам теж допомагає мова. Латинська дієприкметникова форма expertus, утворена від супіну - віддієслівного іменника ex-pertus, як така означає буквально 1) 'випробуваний', 2) 'такий, хто судився / тягався'. Як прикметник expertus має значення 1) 'досвідчений', 'той, хто знає з [власного] досвіду'; 2) 'випробуваний' і 'перевірений'. Взагалі латинська expertio - це і є 'досвід'..

З точки зору стандартної resp. нейтральної, або ще - прототипічної, структури комунікативного акту, де вирізняються три обов'язкові позиції: а) адресанта - автора повідомлення, б) адресата - отримувача повідомлення і в) теми - предмета повідомлення, - влада держави, її громадяни і самі владні повідомлення перебувають у таких комунікативно значущих стосунках:

1) влада - це адресант повідомлення: вона відповідає за розподіл мовлення (ширше - за свободу слова в державі) й має звертатися до своїх громадян із належними і доречними для кожної гілки влади повідомленнями щодо їхньої безпеки, об'єднання і справедливості;

2) громадяни - це адресат повідомлення: вони дотримуються запропонованого владою розподілу мовлення і повинні вміти правильно, тобто належним чином, розуміти отримані від влади повідомлення, щоб надалі діяти у відповідний спосіб;

3) предмет державного управління - це теми повідомлень: він стосується реалізації потрійної мети держави (безпеки, об'єдн ання і встановлення справедливості для громадян) на користь співжиття Як відомо, Арістотель у своїй «Риториці» в рамках цієї потрійної мети, але передусім маючи на увазі саме об'єднання людей, отже, виконавчу владу, висловлювався так: «ахЕ^ду у ар, ттЕрї &у/ЗоиЛЕиоитЕ$, та/Еуіата тиухаУЕі ле'уте тду арібцду дута- таита S'Еатіу нЕрі те норыу, каї поЛЕцои каї ЕІріуі^. Еті тє ПЕрї фиЛакі^ rq^х^ра^- каї т&у ЕІаауоуЕуоу каї Е^ауоуЕсоу, каї уоцобсоіа^ - Стосовно того, з приводу чого радяться і висловлюють свою думку в зібраннях, то це зводиться більшою мірою до п'яти наявних пунктів. Вони такі: фінансові справи, війна і мир, а ще захист країни, ввіз і вивіз товарів та законодавство» (Aristoteles, 2002, р. 16 [а 4, 1259b 17-21]). У сучасному Світі Людини, який найперше є світом культури, теми владних повідомлень розподілені за чотирма культурними сферами, які - кожна по-своєму - покликані реалізувати загальнодержавну мету співжиття: 1) раціоналізована сфера тіла, або сфера фізичної культури; 2) раціоналізована сфера духу, або сфера духовної культури (пор. культурний інститут сховищ: архіви, публічні бібліотеки, музеї); 3) раціоналізована сфера господарства (олюдненої природи), або сфера матеріальної культури; 4) раціоналізована сфера інституцій (= властей), або власне сфера врядування, включно з кримінальною організацією суспільства. Див. про це у (Сватко, 2006, с. 79)..

При цьому, як бачимо, комунікація між владою і громадянами, так само як і комунікація між партнерами або співробітниками в межах однієї організації може мати як симетричний, так й асиметричний характер.

У першому випадку передбачається активно-пасивна участь громадян у комунікації. Йдеться про інформаційний обмін у діалоговім режимі, що є характерним для демократичних форм реалізації владних повноважень, або права на управління, адже «єоті тє Брцократіа^ уєу тєАо$ єАєитєріа, мета демократії - свобода» (Aristoteles, 2002, р. 35 [_А 8, ізбба 4]). У другому випадку, навпаки, маємо однобічний, отже, авторитарний монолог. Тут інформаційний обмін між авторитарною владою і «мовчазними» громадянами не відбувається. Що до тоталітаризму, то він у полі риторики визначається як спосіб управління, що передбачає узурпацію, привласнення владою практично всіх каналів суспільного діалогу без виключення, або інакше - «проведення одного риторичного витвору з його доводами через усі види [суспільних] діалогів» (Рождественский, 1999, с. 312).

Натомість за будь-яких обставин будь-якій владі, як ми переконалися, належить «вирішувати питання». Інакше кажучи, проблематизувати людську діяльність і розв'язувати проблеми Давньогр. нро/ЗАгіца - не лише 'захист', 'перепона', 'привід' чи 'доручення, завдання', але ще й 'виступ' і 'мис', що стирчать на шляху. В класичній риторичній традиції вона чи лат. controversia обидві можуть виступати синонімами questio, тобто саме «питання». - ці прикметні ознаки нашого потрапляння до ймовірного виміру життя перед лицем його майбутньої перспективи. З огляду на цю перспективу та її «проблемне тло» влада й має шукати рішення - «просуватись уперед» (див. епіграф).

Придивляючись до самої цієї проблеми «проблем», що позначає собою дивовижну площину знаттєвої форми буття, де людська особистість навпрост стикається з імовірнісними поясненнями життя в дусі «бабця надвоє сказала», хотілося б відразу досягнути деякою певності в дусі Преамбули до першої частини цієї статті. Інакше кажучи - визначитись. З цього й почнемо.

Отож, для початку варто пояснити, що проблематизація означає специфічну процедуру увиразнення в розумі та мові факту проблемного, або суперечного, розуміння знання щодо наявної картини світу в контексті його, цього знання, ймовірних майбутніх інтерпретацій (Сватко, 2017b, с. 10). Звідси, проблема - це і є розуміння знання й, таким чином, його авторизація, його втілення авторським розумом в аспекті суперечності Пор.: «Адже ПРОБЛЕМА - це завжди момент інтерпретації знання саме на тлі “справжнього стану справ”... Там, де різниця між знанням як таким і знанням, узятим в аспекті його втілення-носійства, тобто розумінням, упредметнюється, стає справжнім синтезом суб'єкта (= того, хто мислить) і об'єкта (= того, хто / що мислиться), власне, ПРЕДМЕТОМ (для) думки, ми й зустрічаємося з ПРОБЛЕМОЮ. Тож проблематизувати будь-яку тему означає не що інше, як продемонструвати можливості різного її розуміння» (Сватко, 2016, с. 7)..

Натомість що означає це «в аспекті суперечності»?

Це означає - в аспекті смислової дистанції між наявним знанням і знанням імовірним. Тим знанням, що передбачає авторський погляд на світ, який у будь-який момент може бути заперечений. Отож, наше, авторське, знання, або саме розуміння, через свою принципову проблемність зазвичай потребує доведення і реалізується в полі конвенцій.

Але як угледіти таку проблемність, якщо тільки вона сама війною не постукала в наші двері? Як правильно проблематизувати життя чи, скажімо, власний дослідницький пошук Питання, яке часто вкидає у глибокі й сумні роздуми юних пошукачів-дипломників чи аспірантів і взагалі - молодих учених. Як гадаєте, чому, колеги -педагоги? Відповідь - на поверхні: між іншим, і тому, що ніхто не вчить їх свідомо і професійно проблематизувати життя і власні дослідницькі теми.? Як особистій свідомості на шляхах її духовного становлення навчитися прозирати і розуміти майбутнє?

Тут і стає в пригоді стара риторика як мистецтво переконливого свідомо-мовленнєвого управління життям.

Вона нагадує: для такого управління нам потрібна передусім вільна самосвідомість. Зі свого боку, практична риторика додає: ця вільна самосвідомість найбільше вивільняється, долучаючись до діяльності з оволодіння майбуттям - аж до його досяжної межі.

То є, як нам удалося встановити (див. першу частину статті), специфічне для проєктної діяльності прогнозування в потрійному режимі а) ознаменування, б) здогадності та в) прикметності. Воно увінчується характерним для керівника -управлінця - і мало не містичним для тих непосвячених, які незнайомі з риторичними образами діяльності! - прогнозуванням у форматі досяжності. Тут і визначається мета діяльності. Інакше кажучи, щоб навчитися правильно проблематизувати життя, нам потрібно насамперед свідомо в z/міряти його часом - майбутнім часом збування нашої мети і взагалі майбуттям.

Та як це зробити практично? Як особистості гартувати власну духовність, цю вдягнену в софійні шати освіти (власне - освічену) самосвідомість, орієнтуючи її в полі проблем?

І знову примусимо вже знане допомогти нам, відпрацювати на нас.

Пригадаймо, що у сфері державного управління ми свого часу вирізнили пафос стилетворення, що відповідає за народження нових смислів і, відповідно, нового стилю життя. Зазначивши, що він реалізується через пропаганду Нині, на жаль, дуже погано розуміють цю специфіку пропаганди як різновиду гомілетики, що не передбачає дії, постійно плутаючи її з агітаційним (= дієвим) інформаційним мовленням. - різновид багатократного усного мовлення, відповідальний саме за нові смисли, нам вдалося тоді зробити важливий для нинішньої теми висновок. А саме: ми, завдячуючи принципово важливим для нас висновкам, що містяться в дослідженні Н. Колибіної (Колыбина, 1995), зауважили: результативний мисленнєвий пошук цих нових смислів зазвича й здійснюється в п'яти можливих напрямах (там само, с. 22). Тож тепер лишається тільки повторити: саме вони проблематизують наше попередньо тематизоване життя в такий спосіб: