Академічність і публічність як модуси поширення філософського знання в умовах сучасності

Виклад основного матеріалу

Проблема аналізу співвідношення зрізів "академічність - публічність" в існуванні сучасної філософії артикульована у працях дослідників. У цьому контексті цікавим є визначення "фігур філософів", які на думку Б. Маркова, презентують нинішній стан академічності та публічності у філософії: "Академічний філософ все ще носить білий одяг, що свідчить про його особливий статус і нелегкі обов'язки думати за інших, розкривати їм очі на абсолютні істини. Тому закономірною реакцією є інша недбало одягнена фігура з неголеною пикою, що вибирає ліву сторону дискурсу (міркування), яка критикує з однаковим завзяттям як домагання "мандаринів" від філософії, так і думки профанів про пріоритет простих життєвих цінностей і правил добра, закликає до ексцесів і протестів проти будь-яких форм примусу" [5: 17].

Зауважимо, якщо академічність "пропонує" інституалізацію філософії, її нормативність та розробку в наукових інститутах, на університетських кафедрах, у площині кандидатських і докторських дисертаціях, журналах під егідою інститутів філософії, то публічний вимір філософії, як свідчить аналіз літератури, набуває різних проявів.

Аналіз зміни конфігурації "академічність-публічність" у вітчизняному філософському дискурсі займає чільне місце. Так, у листопаді 2018 року відбувся круглий стіл журналу "Філософська думка" на тему: "Публічна філософія: освітні та соціальні можливості", де брали участь як провідні фахівці (А. Єрмоленко, С. Пролеєв, О. Хома, І. Ясна та інші), так і представники медійної спільноти (Л. Івшина, головний редактор газети "День"; О. Комаров, "Club of Creative Philosophy"; К. Зборовська, "Plato's Cave" та "Art оf Mind" та ін.). Під час зустрічі були сформульовані питання, які виразно, на наш погляд, окреслюють основні вектори дослідження у площині "академічність - публічність": "(1) Що таке філософський ренесанс? (2) Які конкретні чинники посприяли розвиткові публічної філософії у нефаховому середовищі поза університетом? (3) Які пріоритети має спільнота для розбудови плідної співпраці між громадською ініціативою і академічними колами?" [8: 7]. Ці питання, з одного боку, зосереджують увагу на проектах, що відзначаються прикладним характером, де особливого значення набувають мас-медіа (медійне середовище), з іншого боку, зосереджують увагу на тих недоліках, що на жаль, мають місце в академічному науковому просторі (відсутність достатніх коштів для участі в міжнародних конференціях, стажуваннях, виданнях монографій, публікацій статей тощо).

Історія розвитку філософії демонструє різні способи презентації останньої в координатах "академічність-публічність". Роздуми Сократа, філософські школи Платона та Аристотеля, університети за доби Середньовіччя (Болонський, Паризький, Оксфордський, Кембриджський) створили образи класичної / академічної / публічної філософії. Інтенсивне розширення публічного простору філософії пов'язано з «Революцією Ґутенберґа» та становленням "Галактики Ґутенберґа" [4]. Перші друковані видання, - це та платформа, завдяки якій розпочався інтенсивний процес трансформації співвідношення "академічність - публічність" у філософії. На розширення вітчизняного філософського поля, безперечно, вплинула й філософська публіцистика, що починає займати чільне місце серед загальнонаукових, суспільно-політичних, літературно-публіцистичних часописів ХІХ - початку ХХ століть [6]. Зауважимо, публічність - один із модусів презентації вітчизняної філософії, що існувала навіть при найжорстокішій цензурі в умовах тоталітарного суспільства. Так, з ім'ям С. Семковського дослідники пов'язують початок викладання філософії в Харківському державному університеті в 30-х роках XX ст. Навіть найбільші зали міст не в змозі були задовольнити бажаючих слухати його публічні відкриті лекції. Відомий у світі мовознавець Ю. Шевельов у своїх спогадах змалював яскравий публічний захист його дисертації, де були присутні не лише члени ради, а й досить широке коло інтелігенції [1]. Нагадаємо, що у ті часи, публічність філософії ототожнювалася з її вивченням у гуртках політосвіти, але це була не стільки публічність, скільки декларативність і примусовість; ідеться про квазіпублічність.

На межі ХХ і ХХІ століть відбувся медійний поворот ("Medial tum") [15; 16], який постав викликом для звичних форм презентації здобутків філософії. Нові технології надання інформації та швидкість її трансляції створили, так би мовити, матрицю, що визначається тотальністю, повторюваністю, всеосяжністю і пов'язана з виробництвом і споживанням медіапродукту. Зокрема привертає увагу "Декларація незалежності кіберпростору/A Declaration of the Independence of Cyberspace" (1996) Д Барлоу (англ. J. Barlow) як приклад наукоподібної риторики, яка швидко поширюючись Інтернетом, набирає популярності.

У працях М. Маклуена (поняття "Галактика Гутенберга", "глобальне село", "місто як навчальна аудиторія"), Д. Рашкоффа (ідея "медіавірусу"), Ж. Бодрійяра (поняття "симулякр", "гіперреальність"), П. Віриліа (ідея "телебачення як музей катастроф"), В. Савчука (поняття "медіафілософія") та інших дослідників вивчається вплив мас-медіа на сучасне суспільство. Наголошується, що сучасні медіа не лише "вбудуються" у різні сфери суспільного життя, вони виступають "новою хвилею" інтерпретації: світ починає виглядати так, як його подають мас-медіа. Виникає медіареальність, де співвідношення "академічність - публічність" набуває нової конфігурації. Відбувається трансформація наукових та філософських повідомлень, у результаті чого вони починають існувати згідно вимог журналістики і ринку, як своєрідні шоу і театральні вистави. У цьому контексті варто звернутися до розмислів французького соціолога Л. Пенто (фр. L. Prnto) й американського філософа Р. Рорті (англ. R. Rorty), котрі наприкінці ХХ століття розглядали вищезазначені зміни, окресливши майбутнє філософії крізь призму взаємодії "академічне/публічне". Так, Пенто академічність/публічність досліджує у просторі так званої філософської журналістики, торкаючись широкого кола питань буття філософії та її призначення в сучасному суспільстві, форм авторства, інститутів та ін. Як зазначає мислитель: "Мас-медіа вторглися навіть у таку езотеричну сферу як філософське виробництво, присвоївши собі особливу форму компетентності... Це вторгнення аж ніяк не обмежується прикордонною смугою філософського виробництва" [9]. Ця ситуація супроводжується "спрощенням" філософії, усуненням фігури "академічного" філософа, унаслідок чого взаємодія "академічність - публічність" втрачає чітку конфігурацію. На думку дослідника, створюється новий образ "медіативного" філософа (філософа- журналіста), відмінними рисами котрого є, по-перше, використання, так би мовити, емоційного репертуару, необхідного для того, щоб підтримувати зі своїми необізнаними читачами складні відносини - "одночасної спокуси й шантажу". По-друге, відтепер своє основне призначення філософ вбачає у тому, щоб "вийти на вулицю", "підкоритися" думці широкої публіки. Відбувається не лише процес популяризації філософії, виникає феномен поп-філософії. По-третє, філософи-журналісти або медіативні філософи сприяють тому, що створюється призначений публіці "псевдоімідж філософії і філософа", який слугує примиренню двох імперативів: імперативу доступності та імперативу автентичності. Пенто резюмує:

"Філософія, ставши завдяки мас-медіа дійсно "популярною", потрапила в двозначне становище. <... >

Парадоксальним чином, медіативний успіх зміцнює академізм. адже для того, щоб відсторонено говорити про сучасність, бажано залучати перевірені і широко визнані ресурси цієї шкільної дисципліни" [9]. Таким чином, відбувається часткова втрата філософією власної ідентичності в умовах "зміни інтелектуальної гри"; відтепер еклектичність постає основною рисою філософії. Із цими висновками резонують роздуми відомого дослідника в галузі реформування вищої освіти польського професора М. Квієка (пол. М. Kwiek), котрий зауважив, що "академічна філософія зовсім не так глибоко, як ми це собі сьогодні уявляємо, укорінена в структурі знання, яке здобувають і передають інституаційно" [2]. Ця ситуація пов'язана з поступовим переходом до пізньої модерності, зі зміною звичних культурних проектів, з якими, на його думку, філософія так і не змогла "розпрощатися". Квієк висуває тезу, що на наш погляд, окреслює нову матрицю співіснування модусів академічності й публічності в теперішніх умовах: "Інше суспільство - інша філософія - інший університет".

Р. Рорті у контексті аналізу "академічність - публічність" звертається до розмислів західних інтелектуалів, які пройшли шлях "від релігії через філософію до літератури" [10]. На нашу думку, його ідеї щодо подальшої долі філософії набувають особливого значення у просторі медіаповороту. Мислитель зауважує: "Із часів Гегеля інтелектуали все більше і більше втрачали віру в філософію, віру в те, що спокутування може прийти у вигляді справжніх вірувань (true beliefs). Інтелектуали перестали вірити, що є якийсь єдиний та лише один контекст, в якому людське життя може бути подане в правдивому світлі - таким, яке воно є по істині. У літературній культурі, яка поступово формувалася протягом останніх двохсот років, питання "Чи істинне це?" поступилося своїм почесним місцем питанню "Що нового?" [10: 32]. Зазначаючи зсув в інтелектуальному житті Заходу, філософ наголошує на своєрідній маргіналізації релігії й філософії. Останні не лише відходять "у тінь" літературної культури й розуміються як "жанри літератури". Як зауважує Рорті, "спокутувальні книги" користуються більшими почестями, аніж "спокутувальна" істина. Тому "літературний інтелектуал" найчастіше зверхньо "оглядає" і релігію, і філософію як жанри, що вже, на його думку, не відповідають на виклики сучасності. Проте сходження "релігія - філософія - література", і на цьому наполягає мислитель, є "просуванням (progress)", завдяки якому людина отримувала сенсоутворюючи орієнтири; тому і сучасний етап (літературна культура) - це новий етап пошуку "проекту спокути" [10: 32-35]. Водночас відбувається певне "виправдання" нової культури: "Літературна культура може бути настільки ж вірним союзником демократичної політики, яким колись була філософська культура. Літературну культуру не треба вважати тріумфом Контр-просвіти. Вона - продовження Просвіти іншими, кращими методами" [10: 40].