Попрання істини: гріх і покута

Размещено на http://www.allbest.ru/

Попрання істини: гріх і покута

Анотація

УДК 94:111.83

Попрання істини: гріх і покута

Ткаченко Василь Миколайович, доктор історичних наук, професор.

З приходом в Росії до влади Володимира Путіна ставлення до України визначається принциповою переорієнтацією Кремля від міжнародної політики "європеїзації Росії" до національної реакції на глобальні процеси. Відбувся поворот Росії до ортодоксії як у сфері ідеології, так і політики. Домінування бюрократичної сваволі створює, з одного боку, гнітючу атмосферу духовного режиму раболіпства, а з другого - стимулює появу помітного пласту відносно незалежної академічної думки. Остання, тим не менше, змушена враховувати наявність законодавчо закріплених "червоних ліній" на кшталт "крымнаш" або "настамнет". Звідси випливають і ті деформації, яким піддається образ України в суспільно-політичній думці Росії.

Ключові слова: президентська кампанія в РФ, політизація історії, демонізація України, система тотальної брехні, моральний вибір.

Annotation

Disregard of the truth: sin and expiation

Vasyl Tkachenko, Doctor of Historical Sciences, Professor.

When Vladimir Putin came to power in Russia, the attitude towards Ukraine is determined by the Kremlins fundamental reorientation from an international policy of "Europeanization of Russia" to a national reaction towards global processes. Russia's turn to orthodoxy took place in both an ideology and politics. The domination of bureaucratic arbitrariness creates, on the one hand, the oppressive atmosphere of the spiritual regime of a servility, and, on the other, stimulates the emergence of a marked stratum of an independent academic thought. Last, however, is compelled to take into account the existence of legally fixed "red lines" such as "Crimea is our" or "we are absent there". Hence, these deformations greatly influenced the image of Ukraine in the sociopolitical thought of Russia.

Keywords: presidential campaign in the Russian Federation, politicization of history, system of total lies, moral choice.

Вступ

Є така народна прикмета: якщо президент Росії Володимир Путін декларує про свою "любов" до України й "братнього" українського народу - чекай біди. Так і 14 грудня 2017 р. під час своєї традиційної 13-ї підсумкової прес-конференції він (не проти ночі згадуючи) заявив про те, що в нього "серце кров'ю обливається за Україну". Аргументом за те, що нібито українці і росіяни є "одним народом", послужило запитання до Путіна українського журналіста Романа Цимбалюка, озвучене російською мовою. Рефлексія і логіка президента РФ нагадала нам уже давно прожите: "одна мова, один народ, одна держава, один вождь". І нас це вже навіть не дивує: все-таки прес-конференція відбувалася напередодні президентських виборів.

Однак, не все так безнадійно. Поряд із домінуючою в ЗМІ "урядовою філософією" як прояву "духовного режиму" в Росії відбувається й процес нарощування потенціалу незалежної наукової думки. Більше того - показовим є прагнення до пошуку взаємозв'язку істини і моралі. Ставиться запитання: якщо існує моральний вибір в політиці, то чому б не допустити політичного вибору моралі? В якості аргументу щодо актуальності цієї проблеми наводиться судження отця Олександра Шмемана про ставлення до істини з боку пересічного православного росіянина: "Але ось що страшно: із усіх об'єктів його любові щонайменше місце посідає істина. Я б сказав, якщо говорити про категорії гріха, то гріх - це відсутність любові до Істини... Хвороба, притаманна російському Православ'ю, саме тут. Але про що б він не вів спір, чим би не обурювався і не захоплювався - критерієм для нього ніколи не буде Істина... А так як саме Істина і лише вона - звільняє, то росіянин [русский - В.Т.] дійсно зазвичай - раб своєї "любові" (курсив Шмемана. - В.Т.)" [28, с. 480].

Не менш важливою проблемою, зазначає знаний російський філософ Віктор Макаренко, є кваліфікація війни як соціального контексту брехні. І цей аспект проблеми є особливо актуальний для нашого сьогодення. Так, посилаючись на авторитетне судження іншого російського філософа - Олександра Койре, - Віктор Макаренко актуалізує зазначену проблему, проектуючи її на сьогоднішню російську дійсність: що відбувається, коли війна із виключного, епізодичного й перехідного стану перетворюється у постійний і нормальний стан суспільства? Тоді брехня перетворюється в норму поведінки, стає соціальною нормою. Наслідком цих трансформацій в остаточному варіанті стає перетворення брехні на обов'язкову чесноту (тут і далі жирний курсив мій. - В.Т.) [11, с. 11].

Отже, реальністю суспільно-політичної думки нинішньої Росії є поява і протиборство в ній двох течій: з одного боку, чиновницька тусовка "раболепствующего разума" із врахуванням побажань верховної особи держави, а з другого - поважний пласт незалежної (в більшій чи меншій мірі) академічної думки. Існуюча реальність багато в чому випливає із парадоксального моменту російського життя - незалежно мислити дозволяється лише тому, що наукова думка, строго кажучи, за умов путінського режиму не має жодного значення для владних структур.

Чи не нагадує це чимось сучасний стан наукової думки і в Україні? Тут нам є над чим задуматись.

Політизація історії

А втім, зазначена проблема зневажання істини інтересує мене в даний момент лише в контексті формування суспільно-політичної думки Росії щодо сучасної України та її історії. Наприклад, коли йдеться про висловлену на прес-конференції тезу Володимира Путіна щодо фактора "все об'єднуючої російської мови", то, судячи з усього, вона була кинута в зал для розігріву публіки. Остання звичайно ж бурхливо відреагувала на цей "іскрометний" гумор батька нації. А тих із слухачів, у кого з гумором дещо не складалося, Володимир Путін ознайомив з своїми новими пошуками в галузі історичної науки: Україна, мовляв, увійшла у склад Російської імперії в 1645 році якимись трьома маленькими областями із такими центрами як Київ, Чернігів і... Житомир (чи якось по іншому називалось). Потім нібито у 1920 роки більшовики навіщось "погрузили" в Україну її східні області І лише після Другої світової війни територія України, нібито, приросла за рахунок її нинішніх західних областей. А вже потім, мовляв, більшовики "порозширялись" до того, що віддали Крим Україні в порушення усіх законів.

І тут у нас виникає запитання - навіщо людині, яка посідає високий пост у сусідній державі, вторгатися у сферу історичної науки при відсутності належної компетентності? По-перше, Переяславська Рада відбулася на десять років пізніше - у 1654 р. По-друге, Житомирщина, яка розміщена на правобережжі Україні, увійшла до Російської імперії майже півтора століття по тому - після другого поділу Польщі в 1793 р. По-третє, у 1920-ті рр. під час неодноразового уточнення кордонів республік СРСР до Російської Федерації відійшли традиційно заселені українцями райони Стародубщини, Курщини, Вороніжчини, не кажучи вже про Кубань. По-четверте, нинішні західні області України були приєднані не після, а ще до Другої світової війни, зокрема внаслідок пакту Ріббентропа-Молотова 1939 р.

А що стосується Криму, то, всупереч усім домислам про нібито якесь свавільне рішення Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, ця передача відбулася внаслідок післявоєнної руйнації півострова та нестачі кваліфікованої робочої сили після депортації татар у травні 1944 р. Саме тому у 1954 р. Кримська область і була передана Україні Постановою Президії Верховної Ради СРСР із таким формулюванням: "Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв'язки між Кримською областю і Україною".

Передача Криму була належно оформлена відповідно до чинного законодавства СРСР. Спершу 25 січня 1954 р. на засіданні Президії ЦК КПРС було затверджено відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області із складу РСФСР у склад УРСР. Згодом 5 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради РСФСР постановила передати Кримську область Українській РСР. Потім 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про передачу Кримської області із складу РСФСР у склад УРСР". І, врешті-решт, 26 квітня того ж року Верховна Рада СРСР законом "Про передачу Кримської області із складу РСФСР у склад УРСР" затвердила указ своєї Президії і внесла відповідні зміни у статті 22 і 23 Конституції СРСР [17].

Тим часом Володимир Путін часто посилається на те, що йому невідомі мотиви дій Хрущова. Тут немає про що й гадати: рішення Микити Хрущова було пов'язано із будівництвом північнокримського водоканалу від Каховського водосховища на Дніпрі й доцільністю ведення й фінансування масштабних гідротехнічних робіт в рамках однієї союзної республіки. А що вже стосується демонізації Кремлем особистості Хрущова, то слід було б нагадати, що і Указ від 19 лютого і закон від 26 квітня підписав голова Президії Верховної Ради СРСР Климентій Ворошилов. Отже, все діялося згідно чинного законодавства. А факт законності постанови ВР РСФСР про передачу Криму Українській РСР був поставлений під сумнів лише в 2014 р., коли Крим став анексований Росією, при тому що більшість держав світу не визнало законність цього силового приєднання.

Тоді виникає запитання: навіщо було Володимиру Путіну, як то кажуть в народі, "город городити"? Очевидно з тим, щоб ще раз зафіксувати своє бачення проблеми Криму: оскільки, мовляв, ми з українцями "один народ", то й країни наші пройдуть крізь нинішні складнощі через Крим: "Народ Криму визначиться так, як він визначився. Ми [з Україною]пройдемо через це, я впевнений". Ось і розгадка набридлої мантри про "один народ": ділитися будемо "по братньому" - було ваше, а стало наше.

Що стосується проблеми Донбасу - то це вже історія сьогодення, яка теж примітивно фальсифікується. Попри те, що українські військові неодноразово знаходили в зоні АТО документи російських кадровиків, Путін продовжує гнути свою лінію про те, що російських військових на Донбасі нібито немає. А тим часом, мовляв, якщо Україні не будуть протистояти міліцейські формування ДНР/ЛНР, то "українські націоналістичні батальйони" влаштують на Донбасі різанину, як у боснійській Сребрениці.

Цю тезу Кремля спростовує український журналіст Роман Цимбалюк, якому після двох годин прес-конференції нарешті дали слово. Питання було поставлене ним кардинально: чи й далі Путін займатиме абсурдну позицію щодо уведення миротворців ООН на Донбас, оскільки на практиці це "ваші люди піддають різанині населення Донбасу" а тим часом звільнені Збройними Силами України "міста, такі як Слов'янськ і Маріуполь, живуть прекрасним мирним життям". Щоправда від Путіна правди добитися не вдається, і Цимбалюк нагадує: "Я не вперше задаю вам питання й біда лише в тому, що ви на всі запитання відповідаєте як раніше. Ви ніколи не приховували, що відправляєте людей на Донбас "вирішувати питання", а в житті це називається убивати громадян України".

Путін, як завжди, у своєму репертуарі - лукавить і чорне називає білим: "Російської армії на території Донбасу немає. Ми ніколи не говорили, що там немає людей, котрі займаються вирішенням окремих питань у воєнній сфері, але це не значить, що там присутні регулярні російські війська, відчуйте різницю" [20]. Другий раз слово Цимбалюку не дають - він не може вести діалог далі. А тим часом, згідно даних розвідки, на Донбасі перебуває 35 тисяч кадрових російських військових. А на озброєнні у армійців із РФ на Донбасі - більше важкої техніки, ніж у всій Великобританії [13].

Романа Цимбалюка, як власне й інших українських журналістів, можна зрозуміти. З року в рік президент сусідньої країни повторює одні й ті ж заяложені псевдоаргументи на задану тему: "НАСТАМНЕТ". А тому громадськість України потроху стає байдужою до путінських прес-конференцій: ось і цього разу московське шоу не викликало жодного ажіотажу в українському сегменті Facebook. Судячи з усього, навіть найактивніші українські користувачі соцмереж втратили інтерес до уже набридлих фраз президента РФ. Щоправда, цього разу у їхнє поле зору потрапили хіба що відповіді про миротворців на Донбасі, та ще судження Путіна про нібито блокування Києвом процесу обміну полоненими, про яких доручено дбати довіреній особі Путіна - його куму Віктору Медведчуку [14].

Але й у площині такої, поза всяким сумнівом, глибоко гуманної проблеми Путін залишається вірним собі - усе фальшує і перекручує. Якщо вірити йому, то процес обміну блокує Київ, а Кремль увесь "білий та пухнастий". Більше того - сам президент Росії, мовляв, переговорив із очільниками ДНР/ЛНР Олександром Захарченком й Ігорем Плотніцьким: "Ми провели цю роботу, і я вперше, по-моєму, взагалі з ними розмовляв, з керівниками". І вони погодилися, погодилися із списком обміну - 67 осіб з сторони України, і 300 - з ОРДЛО. Однак, мовляв, у Києві "раптом сказали: ні, це не годиться, ми повинні цей список змінити. І знову взяли, й усе зупинили". істина брехня політична путінський

Як на цю проблему дивиться українська сторона? Тут позицію висвітлює представник України у Тристоронній контактній групі Леонід Кучма: проблема ускладняється небажанням запитуваних очільниками ДНР/ЛНР людей повертатися на непідконтрольні Україні території Донбасу. А тим часом домовленості мають бути досягнуті навіть шляхом компромісів, але так, щоб це не відбилося на кількості людей [10].

Отже, діалог тривав, аж доки 27 грудня 2017 р. не завершився обміном ув'язненими й затриманими: Україна передала окупантам 233 людей (із 306 людей, як то вимагали терористи, а ще 73 відмовилися повертатися в ОРДЛО). Із противного боку бойовики звільнили 74 полонених (щоправда одна із звільнених українок залишилася на окупованих територіях, тому на підконтрольну Україні територію передали 73 людини) [5].

А тим часом у самій Росії проблема Криму поступово сходить на узбіччя громадської думки. Аналітики висувають припущення, що консолідуючий ефект цієї проблеми більше не спрацьовує на авторитет Кремля. Тому Володимир Путін й обмежився тезою "Кримчани зробили свій вибір". А далі прес-конференція перетворилася у досить скучне й поникле видовище. Так наприклад, у YouTube прес-конференцію по каналу "Росія 24" постійно дивилося приблизно 30 тисяч осіб - і це на всю Росію! А втім цей пропагандистський захід розглядався кремлівськими політтехнологами як старт до "президентської виборчої кампанії". І тут суть не в тому, що хтось сумнівається у її результатах. Скоріше навпаки - передбачаючи практично безальтернативне обрання Путіна, люди можуть просто не піти на виборчі дільниці. Отже - слід будь за що подбати про поліпшення явки людей [14].

Які месиджи можуть оприлюднити кремлівські політтехнологи? Найбільш козирний, очевидно, зводитиметься до того, що попри всі проблеми Росія "встала з колін" й розбудувала могутню армію. Армія добилася перемоги на Близькому Сході й повертається із Сирії. А далі що? Для піднесення бойового духу росіян ні Крим, ні Донбас більше не підходять. Звісно, у спокої Україну ніхто не полишить, але війна, судячи з усього буде й надалі утримуватися в рамках "конфлікту низької інтенсивності". Тож життя довело, що сподіваних дивідендів Донбас не приніс, але це вогнище напруги, судячи із всього, Росія й надалі буде намагатися використовувати розмінною монетою у зовнішньополітичному торзі.

А в цілому, як зазначають українські ЗМІ, дії Путіна засвідчили, що зовнішньополітичний компонент його президентської програми буде, очевидно, не основним у ході виборчої кампанії. Навіть у регіоні Близького Сходу, де Росія позиціонує себе переможницею, у Кремля навряд чи знайдуться достатні ресурси щоб нарівні тягатися з Білим Домом. Не змінять ситуацію й публічні компліменти на адресу Президента США Дональда Трампа. Стосовно України позиція Путіна залишається на загал передбачуваною: вдаючись до слів "націоналістичні батальйони" і "державний переворот на Україні" він знову і знову дає сигнал підконтрольним медіа і надалі демонізувати нашу країну. Тому і його "миротворчість" сприймається громадськістю України як фальшива. У підсумку складається враження, що, з одного боку, Росія не має того впливу на події в Україні, на який вона розраховувала, а з другого - вона не збирається випускати нашу країну із сфери своєї заінтересованості.

І тут на разі слід бути особливо пильним. Зокрема варто було б прислухатися до експертної думки Андрія Ілларіонова - колишнього радника Володимира Путіна. Йдеться про величезний державний борг України, який стає дедалі більш непідйомним: а це близько 90 мільярдів доларів сукупного боргу й десь близько 60-65 мільярдів доларів деномінованих в іноземній валюті. За цих умов над країною нависає загроза зовнішнього управління - і то не Вашингтона чи Брюсселя, а зовсім із протилежного боку. Наприклад, якщо наш сусід із північного сходу вирішить викупити цей борг з дисконтом чи по номіналу, то в нього є всі наявні кошти, тому що валютні резерви Росії складають 426 мільярдів доларів. Тобто, борг України складає собою десь 15 % реальних золотовалютних резервів Росії.

А звідси, зазначає Ілларіонов, й реальність існуючої загрози: "Якщо б така операція була здійснена, то з макроекономічної точки зору російська економіка цього навіть не помітила б. Але в один прекрасний день, чи ранок, чи ніч Україна може проснутися й побачити, що утримувачами її боргу є не люди із Вашингтона або Брюсселя, а кредитори із Кремля. І тоді вже не лише в "ЛНР", "ДНР" і в Криму управління буде визначатися росіянами, але і в Києві. І на стороні нових кредиторів будуть не лише сила й танки, але й міжнародне право, а воно, безумовно, вимагає... і виконання фінансових зобов'язань. Це та яма, в яку затягла Україну ось ця вкрай некомпетентна грошова, фінансова політика, яка здійснювалася некомпетентною владою впродовж останніх трьох з половиною років" [6].

Але це поки що застереження на більш тривалий проміжок часу. А, повертаючись до проблем сьогоднішнього розгляду, мусимо констатувати, що в цілому враження від прес-конференції було неперфектне: впродовж майже чотирьох годин цього щорічного шоу Володимир Путін виглядів досить непрезентабельно, навіть дещо невпевнено. Він час-від-часу кашляв, запинався, розповідав якісь плоскі анекдоти, над якими мали б сміятися співробітники його служби охорони, котрі складали з добру половину аудиторії. Спостерігачі й учасники прес-конференції мали можливість пересвідчитися, що назагал це дійство являло собою досить сумну картину. Більше того - підспудно закрадалася досада: і оцей вертеп, осмислюючи закладену в нім українську тематику, нам доведеться дивитися ще впродовж шести років?

Постає й інше запитання: невже й на цей раз жодної альтернативи - хоч би у середньостроковій перспективі?

Вибори: як карта ляже?

Ще раз хочу наголосити: самі по собі президентські вибори є внутрішньою політикою Росії, яка для нас мала б складати хіба що суто академічний інтерес. Але за однієї умови: якби Україна не фігурувала у цій політичній кампанії жупелом такої собі "провальної держави", своєрідної антитези "могучей, единой и неделимой России". А це вже міняє суть справи докорінно. Тут Україна, в разі спрямованої проти неї інформаційної агресії, має поставити надійний аргументований заслон.

На загал - ніхто не сумнівається у перемозі Володимира Путіна. Журналісти жартують, що "Путін так звик до президентських виборів, що він мало не забув оголосити про своє бажання взяти участь у тих, що призначені на 18 березня 2018 року, коли в Росії будуть відзначати четверту річницю анексії Криму. 6 грудня він, врешті-решт, заявив про те, що буде балотуватися на четвертий термін. Оскільки його рейтинг схвалення не опускається нижче 80 %, він, вірогідніше всього, залишиться президентом до 2024 року. Не дивно, що на цей раз він виступає на виборах у якості незалежного кандидата: президенту Путіну не потрібна партія, яка могла б його підтримати, тому він буде балотуватися просто як президент Путін. Його легітимність обґрунтована тим, що він управляє Росією із дня нового тисячоліття" [9].

Тут навряд чи можна очікувати якихось сенсацій. Та й навіщо, здавалось би, особливо перейматися цим, коли тимчасова економічна кон'юнктура поки що складається на користь існуючої владної верхівки. Так, за час, що минув після 2000 р., ВВП країни виріс на 75 %, промислове виробництво - на 70 %, зарплати - в 3,5 рази, пенсії - в 3,6 рази, дитяча смертність зменшилася у 3,6 рази, а тривалість життя збільшилася з 65 до 73 років. Щоправда, мало хто знає, в чому причина такої ситуації. А суть справи досить проста: ціни на нафту знову виросли до 65 доларів, а російський бюджет на 2017 р. опрацьовувався між тим виходячи із вартості бареля в 40 доларів. От це поки що й забезпечувало широку основу для маневру [19].

Отже, складається загальне враження, що російська економіка вийшла із стану стагнації. Однак, як кажуть, диявол ховається в деталях: спершу вона вийшла, а потім знову увійшла. За свідченнями того ж Ілларіонова, дані за останні чотири місяці 2017 року показують, що криза в промисловості поглиблюється, відбувається скорочення обсягу виробництва, скорочуються найважливіші соціальні індикатори, які сьогодні на 12-15 % стали нижчими від пікових показників, що спостерігалися в Росії до початку агресії проти України й анексії Криму. Тобто, російські громадяни ось уже чотири роки платять за зовнішньополітичні авантюри, здійснювані Кремлем проти сусідів. Саме тому прогноз Ілларіонова полягає в тому, що зазначена криза, хоча й не настільки глибока, може тривати невідомо скільки: "Чого точно не буде, так це високого, стійкого й швидкого економічного росту, який тривав у Росії впродовж десятиліття між 1998 і 2008 роками. І це говорить про те, що економіка карає агресора, вона не любить авторитарних режимів" [6].

То чому ж дивуватися, коли настрої виборців найповніше характеризує слово "апатія". Одна з причин - відсутність якогось конкретного месиджу головного кандидата в президенти до народу щодо бачення ним перспектив для Росії на новий термін. Коли оглянутись, то видно, що перший президентський термін Путіна був присвячений тому, щоб відновити порядок в Росії після єльцинського хаосу. Під час другого терміну він зосередився на економіці. Під час третього президентського терміну - перейнявся завданням зробити Росію великою на міжнародній арені. Однак перспективи четвертого терміну поки що покриті таємницею. Жодних передвиборчих гасел, а тим більше жодної домінуючої теми для активізації виборців.

А тим часом, хоч і так зрозуміло, кого виберуть у 2018 р., у російському суспільстві визріває цікавий поворот у настроях людей: їх інтересує, а що ж відбудеться в 2024 р.? І це можна зрозуміти, адже у політиці шість років - це майже ціла вічність. Підростає нове покоління, якому доведеться очікувати на пришестя "постпутінізму". Їх представнику - блогеру і антикорупціонеру Олексію Навальному поки не дали можливість вийти на сцену. Та й усі ті мітинги, що він організовує, далеко не багатолюдні. Однак, і це найважливіше, - на них приходять цілеспрямовані молоді люди, які впевнені, що прийде і їхній час.

А поки що знову заявляють про себе традиційні суперники від КПРС і ЛДПР. Щоправда, з'являється ще один несподіваний кандидат - 36-літня Ксенія Собчак. На кінець 2017 р. у російських ЗМІ головним питанням щодо кандидатури Ксенії було те, чи не є вона "проектом Кремля". Сільві Кауфман у The New York Times ставила навіть питання гостріше - про варіант появи Ксенії Собчак в ролі "маріонетки Кремля". Інші експерти допускають, що Ксенію Анатоліївну просто попросили взяти участь у виборах, щоб оживити кампанію й збільшити явку виборців. Інші вважають її суто фейковим кандидатом, що прокладає собі шлях до кар'єри.

Однак дехто допускає, що головна її особливість полягає в тому, що Ксенія намагається привнести в цю кампанію нові ідеї, принаймні ті, які поки що було не прийнято обговорювати в публічному просторі. Впадають в очі сумніви Собчак щодо виправданості анексії Криму, щодо безкінечного правління Путіна тощо. Так що про реальну роль цієї загадкової кандидатури, судячи з усього, можна буде робити якісь висновки лише після 9 лютого 2018 р., коли вона має представити 100 підписів на підтримку своєї кандидатури [9].

Так чи не так, але спробую віднайти свій підхід до аналізу ситуації. Центральним контрапунктом цього розгляду стане контекст настанов до акторів шекспірівського принца Гамлета: "А ті, хто грають комічні ролі, хай кажуть не більше, ніж їм написано". Якщо звернути увагу на передвиборні дебати (хоча б Жириновський - Грудінін), то тестом на політичну зрілість обох претендентів стало запитання ведучого: "Так Крим наш?". І позиція Грудініна звелась до того, що "Крим то наш", але "не слід з України робити ворога". Позиція Жириновського: "А нічого не слід і робити, бо Україна - уже ворог". Загальне враження від дебатів - ніхто з цих двох не заступив за "червону лінію", бо "не сказав більше, ніж їм написано" - КРИМНАШ.

І це показово, бо складається враження, що Україна в цій кампанії стає тим самим "каменем спотикання", на якому мають посковзнутися конкуренти Путіна. Тож глянемо на "розкручування" української тематики з точки зору окресленого вище шекспірівського контексту. Контрапункт останньої декади грудня 2017 р. полягає у виході на авансцену лицедійства ретельно підібраного виконавця такої відповідальної комічної ролі як "Петрушка". Тут фігура мала бути яскравою, гідною з'являтися час від часу поруч із лідером нації, а разом з тим відтінити велич провідника Росії - спокійного, впевненого в собі стратега, який підняв державу "з колін" і цілеспрямовано веде її до світлого майбуття.

Раніше цю функцію "Петрушки" покладали на Жириновского. І він із нею послідовно та й досить талановито, як з погляду Кремля, справлявся. Згадати хоча б його неодноразові заклики до розчленування України та горезвісне: "Будьте ви прокляті!". Однак за нинішніх умов, коли Росія робить вигляд, що проблема Криму нібито вже "не підлягає обговоренню", а проблема Донбасу в контексті виборів стала завідомо програшною, назріла гостра потреба у оновленому контингенті акторів. Оскільки великодержавне націоналістичне поле вже давно Кремлем взяте під контроль, то, судячи з усього, хтось дійшов висновку, що слід ще поборотися й за ліберальне поле. Мовляв, хай між іншим і матінка-Європа порадіє: бо ж має Росія і свій ліберальний контингент.

Зарані перепрошую, якщо помилюсь, але висловлю припущення що діалоги для відповідальної ролі "Петрушки", судячи з усього, писалися кремлівськими політтехнологами з орієнтацією на цю справді талановиту телевізійну журналістку Ксенію Собчак. А уже в процесі виборчих перегонів ми матимемо змогу остаточно переконатися - чи скаже вона "більше, ніж їй написано", а чи діятиме чітко дотримуючись партитури?

Допускаю, що мої опоненти відразу ж викинуть на стіл козирну карту: нам в черговий раз підсовують конспірологію! То ж відразу ж зауважу - дивна річ відбувається, коли ми нагул відхрещуємось від конспірології. А тим часом живемо у світі, який наскрізь просякнутий агентурою розвідки й контррозвідки із їхніми документами й інструкціями із грифом "таємно" і "надзвичайно таємно". Тобто, виходить так, що конспіративність як суспільно-політичне явище є, а конспірології як аналітичної дисципліни, що досліджує це явище, не має бути! І хто цьому повірить?

Інша річ, як ця конспірологія трактується. Якщо в розумінні єдиної партитури під проводом одного світового диригента, то це абсолютний маразм. А коли йдеться про десятки й сотні змов тих чи інших спецслужб та політичних структур, які пересікаються й нейтралізують одна одну, коли в результаті виходить щось третє, якого ніхто й не чекав, - то це складова частина реального історичного процесу. Тим більше, коли йдеться про Росію з давніми традиціями "тащить и не пущать".

То ж чи не краще звернутися до глибокого й змістовного діалогу Дмитра Гордона й Андрія Ілларіонова стосовно ролі Кремля в позиціюванні Олексія Навального і Ксенії Собчак. Як слідує із їх розмови, фігура Навального так чи інакше була вплетена в інтригу президентської виборчої кампанії Росії 2018 р. І зовсім не в тому плані, що цей відомий опозиційний блогер став безпосередньо виконувати кремлівські накази - адже в адміністрації президента апаратники теж не в тім'я биті. Просто вони ставили Навального в такі рамки, коли він змушений був здійснювати певні кроки, які вигідні Кремлю. Вповні зрозуміло, "що Навальний не отримує будь-яких інструкцій, але усі, хто більш-менш слідкує за політичною ситуацією у Росії, розуміють: його участь у такого роду кампаніях, як так звані вибори московського мера у 2013-му чи то, в чому він нині задіяний, - це, звісна річ, розігрів громадськості на підвищення явки і формування уявлення про те, що от в РФ існують справжні вибори" [6].

Тобто, ситуація назагал Кремлем контрольована. Тим не менше, якщо подивитися пильніше, увесь цей зовнішній спокій дещо показовий. Насамперед тому, що російська еліта уже з весни поставлена на чати - якщо явка на виборчі дільниці складе менше 50 %, це може поставити під знак запитання легітимність новообраного президента. Як пояснює керівник "Фонду ефективної політики" Гліб Павловський, "політичне життя повернулося в Росію". Більше того, воно сколихнуло світоглядний застій. Зримий показник тому - чиновницька каста останніми місяцями все більше говорить про те, що буде, коли Путін відійде, а не те, що він зробить впродовж останнього терміну. Тут особливих сподівань ніхто не покладає: немає попутного вітру в економіці, а над країною витає передчуття кінця путінської епохи. Павловський зараховує до цих симптомів все зростаюче суперництво між різними силовими структурами, яке вилилось у ряд арештів серед еліти. Усе це вплинуло на те, що вибори готуються у розрахунку на сильний патріотичний компонент - не випадково ж дату голосування перенесли, щоб вона співпала з днем насильницького приєднання Криму.

То ж як не крути, а сподівання Кремля покладаються на "кримський консенсус", коли більшість населення Росії вважає, що її президент грамотно опанував ситуацію в образі "збирача земель". І знову тут Україна на передньому плані московської агресії - збройної й інформаційної.

Нещасна Україна: так далеко від Бога, і так близько до Росії.

Cherches la femme - шукайте жінку!

Не відразу - не з перших же рядків цієї новели ми будемо шукати жінку. Хоча народний поговір напевне знає звідки усі нещастя світу: коли чоловіки ведуть себе якось незвично, або мотивація їх вчинків зовсім неясна, тоді причиною будь-якої події, біди чи злочину, як правило, зображується жінка. Така вже літературна традиція, яку приписують французькому письменнику Олександру Дюма. І ми до неї обов'язково ще повернемося.

Але є й інша літературна традиція. І започаткував її американський письменник Курт Воннегут: "Хоча це - повість про людей, головний герой у ній - накопичений ними капітал, так само, як у повісті про бджіл головним героєм міг би стати накопичений ними мед".

То ж почнемо з другої - американської - традиції, тим більше, що її продовження безпосередньо торкається нинішньої агресії Росії проти України. Саме у зв'язку з агресією декому з росіян життя після 2 лютого вже не буде здаватися медом - головною біллю стане саме неправедно накопичений капітал. Чому саме в лютому місяці? А дуже просто: 2 лютого 2018 р. згідно законодавчому рішенню Конгресу США буде оприлюднено список громадян Росії, які володіють у Сполучених Штатах та в інших країнах Заходу велетенськими грошима й нерухомістю сумнівного походження. Ці люди, як правило, входять у найближче оточення президента Росії Володимира Путіна. І на сьогоднішній день це для них є головною проблемою і головною біллю. Бо уникнути цієї проскрипції (в древньому Римі список осіб, публічно оголошених поза законом за політичні злочини) буде дуже тяжко. Як казали древні - "закон суворий, але це - закон".

Такий закон № 3364 2 серпня 2017 р. підписав президент США Дональд Трамп, зобов'язуючи тим самим адміністрацію Сполучених Штатів (представлену міністерством фінансів, Держдепартаментом та національною розвідкою) підготувати таку доповідь із відповідним списком осіб. Частина цього списку може бути закритою, бо про це було окремо застережено, а інша частина має бути відкритою. У цьому документі мають бути вказані не лише імена, але й активи та фінансові операції на території США та інших західних країн.

Чи подіє це якимось чином на російську владу? Будемо сподіватися що так, позаяк система соціально-економічних стосунків в Росії побудована за принципом влада/власність. Власність, позбувшись владного "кришування", сама по собі майже нічого не варта і може бути захоплена будь- яким черговим рейдерським наїздом. Саме тому багато людей у Москві є нині дуже стурбованими тим, що можуть опинитись у тому американському списку. Бо за ним будуть вжиті жорсткі репресивні заходи з боку такого американського органу, як FAFT (Financial Action Task Force on Money Laundering) - міжурядової організації, яка займається напрацюванням світових стандартів у сфері протидії відмиванню злочинних доходів, зокрема стандартів тих санкцій, які можуть бути вжиті щодо цих людей. Реакція кандидатів до списку, зрозуміла річ, є надсадно болісною, адже йдеться не лише про них, а й про їх родичів, які полюбляють жити за кордоном. Щоб не потрапити у цей список, багато хто з скоробагатьків уже постаралися дистанціюватися від людей, які причетні до кримінальних і анексійних рішень в Кремлі щодо України.

Але анексія Криму й розв'язання воєнних дій на Донбасі - не єдиний злочин Росії. Як ми пам'ятаємо, світова громадськість спершу досить в'яло реагувала на агресивні дії Росії проти України. Переломним моментом стала катастрофа літака Boeing MH17, збитого екіпажом установки "Бук" протизенітної бригади Російської Федерації. На сьогоднішній день це вже доконаний факт прямої участі регулярних частин російських Збройних Сил в агресії проти України.

Слід брати до уваги й той факт, що президентська виборча кампанія Росії відбувається в обстановці, коли польська громадськість і офіційні кола Польщі ставлять питання про дорозслідування відомої авіакатастрофи Ту-154 під Смоленськом. Андрій Ілларіонов не береться зараз дати відповідь на те, ким був здійснений цей теракт, але схиляється до думки, що "причиною загибелі літака Леха Качинського стали вибухові пристрої, що виявилися на борту... Важливим завданням для будь-якого серйозного розслідування є спроба визначити, хто, коли, як установив ці вибухові пристрої всередині салону чи в обшивці. Залежно від цього можна отримати відповідь, хто насамперед несе відповідальність за загибель президента Польщі і майже 100 представників польської політичної еліти". Тут, як мовиться, є варіанти, бо й у самій Польщі йде шалена "холодна громадянська війна" між двома політичними таборами [6].

Більш радикальну версію озвучує генерал-лейтенант, герой України Григорій Омельченко. На його думку, літак із вищим польським керівництвом було свідомо знищено Росією: "Була багатоступенева операція. Щоб вирубати електронну апаратуру, була використана високочастотна електромагнітна пушка під назвою "Ніка". А потім був постріл із гранатомета, зарядженого термобаричним зарядом. Це підтверджують висновки експертизи, ось чому Росія до нинішнього дня не віддає залишки літака і ніколи не віддасть" [16].

Я не беруся ставити остаточну крапку у цьому делікатному питанні. Життя має внести свої корективи. Поки що мова йде про те, що навіть підозра на теракт Ту-154, при наявності реального теракту Boeing MH17, хочеш-не-хочеш, а наводить на певні аналогії - скочування Росії до розряду держав-терористів. І це створює відповідну психологічну атмосферу глибокої недовіри до країни-агресора, до характеру політичної влади у підозрюваній країні, до ступеня дотримання нею демократії у здійсненні виборчої кампанії. Саме тому Андрій Ілларіонов застерігає: "я не став би використовувати термін "вибори" в Росії без лапок. Це можна назвати шоу, концертом, цирком, вертепом - як завгодно. Особливо враховуючи кандидатів, які заявили про своє бажання взяти участь у цьому дійстві" [6].

На користь концепції держави-терориста спрацьовує ще й фактор цілої низки війн, які Росія регулярно практикує щодо інших народів (НДР - 1953 р.; Угорщина - 1956 р.; Чехословаччина - 1968 р.; Афганістан - 1979 р.; Чечня - 1994 та 1999 рр.; Грузія - 2008 р.; Україна - 2014 р.). То ж слід враховувати, що впродовж усього часу існування СРСР і сучасної Росії війни були постійним фактором суспільного життя цієї імперії. В результаті сек'юритизація пройняла усю сферу опрацювання й проведення політики. А вже поява спеціальних інформаційних військових підрозділів в Росії засвідчила про факт інституціалізації соціального контенту повальної брехні.

Такі от обставини об'єктивно підштовхують російських політтехнологів до винесення російських передвиборних дебатів здебільшого у площину пошуку зовнішнього ворога. Путін, зрозуміла річ, буде експлуатувати тему повернення Росії ролі великої держави. Але водночас якусь "нарізку" у цій площині мала б отримати й Ксенія Собчак. Ну хто б міг сумніватися, що найбільш благодатною "грядочкою" для Ксенії стала Україна, котра завідомо викликає значний емоційний сплеск для росіян. А оскільки сприйняття України в російській громадській думці стало останнім часом двояким, то тут і з'явився для Ксенії свій шанс.

Відомий український журналіст Павло Казарін на сьогодні вбачає в Росії такі два основні підходи до України: один - відверто агресивний прокремлівський, другий - нібито миролюбний ліберальний. У першому концепті незалежна Україна можлива лише у форматі УРСР, що назагал прийнятно для Путіна. Тобто підконтрольна, слухняна й мляво пливуча у фарватері Москви. Ну й, звісно, не без фольклорного глянцу - так щоб протяжні пісні, фрикативне "Г", борщ і сало, хитруватий гумор і шароварна добродушність. Що стосується другого - ліберального погляду, то "в ньому Україна - це такий собі демократичний Ноїв ковчег, в котрому ні елліна, ані іудея, а лише один лібералізм, вільні вибори і повна відмова від колективних ідентичностей. В обмін на це Україні обіцяють притік мізків, капіталів і сто тисяч років безтурботного щастя. І Україна в цей самий момент підшуковує евфемізм, який позбавив би її від необхідності лаятися вголос" [7].

От десь у загальних рамках другого підходу, судячи з усього, й вишукує Ксенія Собчак свою сценічну площадку. Одна з головних її тез: "Проблема наших країн (України і РФ. - Авт.) у тому, що вони очікують капітуляції одна одної. Але це неможливо. Наше завдання - домовлятися. Виплати - не виплати. Не це найголовніше. Не важливо, хто перший попросить прощення. У Росії є, за що просити його. І я можу попросити прощення. Але щоб зробити наступний крок, нам слід спочатку домовлятися" [12].

Це положення Ксенії Собчак досить містке й потребує виваженого й детального аналізу. По-перше, як це зрозуміти, що не важливо, хто перший попросить прощення - агресор, чи жертва агресії? По-друге, коли і про що домовлятися? Агресор має звільнити захоплену територію, а тоді вже про щось і домовлятись - хоч би про збитки, нанесені агресором. Тому тут пропоновану Ксенією Собчак ситуацію важко сприйняти як оптимістичну: "Ситуацію цю ми будемо розсьорбувати ще десятиліттями. Й діти наші будуть. Це драма. Головне робити кроки один одному назустріч". Невесела, одначе, картина! Дуже вже нагадує відомий заклик Бернштейна: "рух усе - кінцева мета - ніщо". Так що коли Ксенія Анатоліївна націлюється на державну службу, то планує собі роботу на досить тривалий термін.

Але й тут знову слід наголосити на застереженні. Якщо не поставити українсько-російські взаємини у систему координат - хто є агресор, а хто є жертва агресії - то неможливо вести діалог в принципі. Тут в позиції Ксенії Собчак ніби є якесь просвітлення: вона визнає факт "несправедливості до України", але тут же акцентує увагу на тому що "іншого шляху немає", а тому "доведеться шукати компроміс, який влаштував би обидві сторони" [12].

І знову перед нами постає проблема визначення допустимих рамок компромісу. Та, власне, між ким і ким має бути знайдений цей компроміс? І чому його доведеться шукати ще з десяток років? І тут несподівано виринає ще один "сюжет для невеличкого оповідання". Так, незалежні аналітики (Гордон, Ілларіонов) сходяться в тому, що це - однозначно проект Кремля, націлений на витиснення Олексія Навального із виборчого інформаційного поля. Цей момент не викликає у них жодного сумніву. Але тут з'являється ще один сюжет, який видається густо заправленим конспірологією, що, однак, не перекреслює його вірогідності. Йдеться про те, що Ксенія Собчак виступає під час цієї президентської кампанії лише "на розігріві" - перед виходом на наступних президентських виборах 2024 р. нового головного персонажу, яким уповні може виявитися Катерина - дочка Путіна. Цю тезу озвучила російська журналістка Наталя Геворкян, яка непогано знає оточення президента РФ, та й взагалі вважається в інформаційному полі біографом Путіна. Андрій Ілларіонов, з свого боку, вважає версію про "утоптування стежки" для політичного майбутнього Катерини найбільш раціональною.

Складається враження, що суть справи у цій версії не в тому, скільки відсотків голосів набере Ксенія на цих виборах. Головне - з'ясувати, як буде реагувати виборець на появу серед претендентів на пост президента РФ молодої жінки з шлейфом ліберальної прозахідної репутації? Наскільки російське суспільство взагалі здатне сприймати варіант жінки на чолі країни? Попередній висновок Ілларіонова такий: "Якщо з'ясується, що пані Собчак здатна зібрати пристойну кількість голосів молодого покоління, яке орієнтується на Захід і демократичні цінності" то перспектива появи на наступних виборах кандидата, що буде "освячений як спадкоємець чи спадкоємиця, та ще й з усією фінансовою й інформаційною підтримкою, виглядає далеко не безглуздою" [6].

Отож - шукайте жінку!

Що висвітлюється у "вікні Овертона"?

Насамперед слід віддати належне і самій Ксенії Собчак, і її раднику Станіславу Бєлковському. З їхнього боку було враховано ряд українських сентиментів, в площині яких вони стали шукати емоційного контакту з українською аудиторією. По-перше, Бєлковський звернувся до наших журналістів українською мовою (яку Собчак, судячи з усього, погано розуміла але стоїчно трималася). Але коли пригадати образливу реакцію російської сторони на спробу міністра закордонних справ України Володимира Огризка говорити з Сергієм Лавровим рідною мовою через перекладача, то тут зрушення з російського боку стали вповні зримими.

Виникає запитання: які ж фактори спонукали російську сторону враховувати українську специфіку, на яку пізніше мало хто звертав увагу? І тут нам доведеться виводити дискурс на новий концептуальний рівень, що передбачає так зване розширення рамок "вікна Овертона". Концепцію вікна дискурсу було запропоновано Джозефом Овертоном у середині 1990-х років як зручну модель для оцінки суджень щодо ступеня їхньої прийнятності у разі відкритого політичного обговорення. Ця ідея на разі отримала широке визнання у світі, а Джошуа Тревиньйо розвинув ідею вікна дискурсу ще й ієрархією допустимих суджень з точки зору загальноприйнятої суспільної моралі. Вважається, що в кожен окремий момент часу деякі ідеї складають чинну норму, а решта ж ідей або можуть входити в діапазон допустимих, або ж ні. Нині ієрархія суджень має такий вигляд: 1) Немислимі; 2) Радикальні; 3) Прийнятні; 4) Розумні; 5) Стандартні; і, нарешті, 6) Чинна норма. На всі ці характеристики Травіньйо вважав за доцільне зважати при аналізі сучасного політичного дискурсу [15].

Тобто, склалася практика, коли висловлювання, що лежать у межах вікна дискурсу, можна вважати політично безпечними й не ризикованими для публічного політика. Дотримуючись їх, він має шанс зберегти імідж передбачуваності й надійності для продовження своєї політичної кар'єри. Коли ж хтось наважиться підтримати ідеї поза рамками визначеного на цей момент вікна, то такий крок сам Овертон вважав ризикованим і потенційно шкідливим для політичної кар'єри. І тут уже, як мовиться, палка спрацьовувала на два кінці: з одного боку, ти маєш дотримуватися загальноприйнятих настанов; однак, з другого боку, тут є й ризик втратити своє обличчя, відмовитися від власних переконань.

Поява й закріплення нових ідей є справою непростою. Зміна порядку денного вимагає насамперед суттєвого зміщення й самого вікна дискурсу, що дозволило б обговорювати ідеї й рішення, які до того вважалися аж надто радикальними, навіть немислимими. Щоб такі зміщення у політичному дискурсі стали достатньо стійкими, суспільство мало б пережити чималий стрес і дійти висновку про необхідність глибоких структурних змін. Тут багато що залежить і від людського фактору у середовищі політиків: свідома підтримка ідей поза "Вікном Овертона", як правило, притаманна або сильним лідерам, здатним вольовим шляхом змінити рамки дискурсу, або ж політичним аутсайдерам, яким, по-суті, втрачати нічого і вони йдуть на самопожертву.

Я б не взявся на сьогоднішній день остаточно визначати до якого типу лідерів належить Ксенія Собчак, хоч багато що говорить про те, що маємо справу з особистістю непересічною. Згадаймо, як в політикумі Росії ставилось питання про словосполучення: "в Україні" чи "на Україні". З боку Кремля поступило роз'яснення, що слід дотримуватися норм російської мови. Мало хто звертав увагу на те, що "на Україні" традиційно означало у більшій мірі географічний регіон, бо це раніше відповідало реальному рівню обмеженого суверенітету УРСР. Коли ж після 1991 р. наш народ самовизначився й набув суверенності, то загальновживаним стало "в Україні". Однак Росія це самовизначення практично саботувала, а тому продовжувала вживати "на Україні". Але от Ксенія Собчак пообіцяла, що її перший візит буде саме "в Україну".

Але це все ті сюжети, які були озвучені Ксенією Собчак якраз у розрахунку на український сентимент. Коли ж подивитися на речі прагматично, то всі ми прекрасно розуміємо, що Ксенія не вийде переможницею на цих виборах, і що принаймні в найближчому майбутньому перший візит президента Росії не відбудеться ні "на Україну", ані "в Україну". Хіба що це станеться у віддаленому часі, коли Київ стане столицею широкого регіонального утворення Східної Європи під умовною на сьогоднішній день назвою "Міжмор'я". Але сьогодні суть справи не в тому. Цим маркером - "в Україну" - Ксенія Собчак продемонструвала, що дещо виходить за рамки загальноприйнятої фразеології і цим самим уже й кидає виклик існуючому істеблішменту. А відтак і розширює "вікно Овертона", долаючи деякі стереотипи й упередження. Адже, закликає вона, в майбутньому слід "жити як рівноправні сусіди, партнери, не у відносинах "молодшого" і "старшого", це неможливо й образливо" [12].

Хочеться вірити, що подібні новації не є лише плодом роботи передвиборного штабу Собчак, але й відбивають собою ті тектонічні зрушення, які відбулися в Росії внаслідок переосмислення абсурдності агресії проти України. Тобто - "вікно Овертона" дійсно міняє формат й інформаційне наповнення. У цьому плані судження, висловлені Наталею Геворкян видаються мені досить слушними, аби до них прислухатися.

Спершу про бачення Наталею Геворкян самого характеру виборчої кампанії. В разі, коли Олексія Навального не зареєструють, прогнозувала журналістка, то це будуть фейкові вибори, в котрих Ксенії Анатоліївні, як і решті зареєстрованих кандидатів, буде відведена бутафорська роль. Її участь у цих виборах може мотивуватися як особистісним (але погодженим із владою) бажанням, так і результатом певного тиску, а також поєднанням першого й другого - амбіцій і пропозиції, від якої з різних причин неможливо було відмовитися. Договірна участь Собчак у цих виборах зовсім не означає, що її політичні амбіції теж фейкові. Судячи з усього, Ксенія Анатоліївна сподівається посісти значиму державну посаду. Не виключено, що їй щось таке й пообіцяли, якщо вона "буде правильно себе вести".

Майже як у Шекспіра - говорити не більше, ніж написано. Тут не йдеться про похвалу чи осуд політичних кроків Ксенії Собчак: нас українців мають цікавити привнесені нею ідеї, які змінюють формат "вікна Овертона" щодо України. І не більше, бо решта - це справа самих росіян.

Самі ж росіяни - та ж сама Наталя Геворкян - вважають, що Володимира Путіна можна вважати в широкому смислі членом сім'ї Анатолія Собчака. Тобто, він допускає в межах своєї компетенції вимагати від членів сім'ї колишнього пітерського мера такої ж лояльності, яку колись він виявив до цієї сім'ї сам. "В цьому сенсі, - вважає Геворкян, - Ксенія Анатоліївна не являє собою для Путіна загрози, і уповні допускаю, що він може серйозно розглядати її перспективи на майбутнє, якщо вона вдало пройде перевірку" [4].

Отже, вважаючи Ксенію Анатоліївну жінкою розумною і з характером, нам в Україні слід завжди робити поправку на спробі з її боку зіграти на наших сентиментах. А тому варто й сприймати деякі приємні для нас слова лише як слова (в кращому випадку), а в гіршому - як солодкоголосу пісню сирени. Поява таких пісень на політичній арені Росії надихає нас ще раз на звернення до древньогрецької міфології. Тут варто нагадати читачу, що сирени своїми чарівними піснями завжди заманювали мореплавців, котрі забували про все на світі й підпливали до чарівного острова на свою погибель. Навіть Одіссей уник підступних сирен лише завдяки застереженням Цирцеї: він заліпив вуха своїх супутників воском, а самого себе звелів прив'язати до щогли корабля.

Звідси мораль: слід бути пильними й сприймати навколишню дійсність Росії через політичний інтерес. І то не так особистий інтерес самої Ксенії, як через інтерес її патрона - Володимира Путіна. Тут варто знову повернутися до згадуваного вже мною закону США № 3364, що стосується персональних санкцій проти осіб, які персонально відповідальні за кримінальні, корупційні та агресивні дії, наслідки яких щодо росіян можуть бути навіть не вповні очікуваними. Все це вносить нервозність в середовище російського політикуму. Не виключено, що у списку згаданих осіб може бути оприлюднено й прізвище Путіна. Якщо таке станеться, хоча це й не обов'язково означатиме автоматичного включення режиму санкцій щодо президента Росії, то це різко змінить якісний характер ставлення до нього з боку світових лідерів.