Попрання істини: гріх і покута

То ж Ксенія Собчак розуміє, що обивателю треба лестити, а особливо під час виборчої кампанії.

Що на порядку денному?

Впродовж президентської кампанії в Росії стрілка на манометрі політичної напруги час від часу зашкалює. Оцінки провідних аналітиків часто неймовірні. Ну, як поставитися до діагнозу українського аналітика Матвія Ганапольського: "Путін у політичному відношенні уже мертвий"? Щоправда, російський візаві Гліб Павловський дещо стриманіший: "нині не Путін задає порядок денний". Ганапольський теж з цим погоджується: "не Путін оголошує те, куди спрямується вся країна". І разом з тим Ганапольський дає середньостроковий прогноз: "все це продовжується і буде тривати до 2024 року".

Оптимізму, зрозуміла річ, такі прогнози не додають. Хіба що світло в кінці тунелю проблискує в тім, що в Росії "влада падає, і її не відвойовують, а підбирають. Путін ще не знає, що він впустив владу, що вона лежить на підлозі. Чи то підхоплять її олігархи, силові структури, чи то підхопить її Навальний, ми дуже скоро дізнаємося, причому ще до 2024 року" [3].

Ну, до 2024 р. ще треба дожити, а Україні ще й вижити у знесилюючій війні, де наші уповання багато в чому покладаються на солідарну підтримку з боку світової спільноти. То ж багато що залежить від ставлення до російського агресора в суспільно-політичній думці Заходу. Відомий аналітик Шон Уокер із англійської The Guardian оцінює перспективи досить стримано: "Виключаючи вірогідність важкої хвороби або ж найбільш немислимого у ХХІ столітті - зриву виборів, Володимир Путін завершить 2018 рік, перебуваючи у Кремлі, після того, як буде переобраним на виборах у березні. Його повноваження будуть продовжені ще на шість років, і він буде правити Росією до 2024 року" [22].

На думку Шона Уокера, від Путіна можна буде чекати ще не одного сюрпризу. Все ж таки, перебуваючи при владі уже 18 років, йому до цього часу вдавалося залишатися у очах багатьох росіян людиною, яка бореться із системою, а не потурає їй. Однак це могло тривати доти, доки на настали часи падіння цін на нафту й не посилилася ефективність західних санкцій. У міру того, як ресурси виснажуються, може посилитися боротьба в рядах російської еліти.

Відповідно й Путін буде шукати нових засобів для поновлення ресурсів свого правління в Росії й забезпечення високого рівня своєї популярності. Найкоротший шлях до цього - ужорсточення репресивних заходів щодо корумпованих регіональних чиновників. Тут не йдеться про реальне прагнення з його боку покінчити з корупцією, а скоріше буде спрацьовувати необхідність показати, що батько нації перебуває "над сутичкою" й намагається укоськати своїх підлеглих. Але поки що наприкінці 2017 р. соціологи зафіксували, що публіка втомилася і лише 58 % респондентів відповіли, що прийдуть голосувати у день виборів.

За цих обставин досить вірогідною залишається можливість посилення в Росії націоналістичної риторики, зокрема антиукраїнської. На разі усі ми вже переконалися, що психологія Путіна утримується десь на рівні ХІХ чи ХХ століть, а тому він вважає, що перемога збройними силами може створити йому хороший імідж. Отже й Україна має бути особливо пильною у ці три зимові місяці. Той авторитарний режим, який вибудував Путін за час свого правління, потребує не так заслуженої перемоги на демократичних виборах, як постійної й переконливої демонстрації сили. З точки зору Путіна, демократичне суперництво - це завжди фактор ризику, якого слід всіляко уникати. То ж головним сигналом вочевидь буде апеляція до того, що крім Путіна альтернативи у Росії практично немає. Досить згадати відому мантру першого заступника глави адміністрації президента РФ Вячеслава Володіна: "Є Путін - є Росія. Немає Путіна - немає Росії".

А тим часом, пише у США відомий військовий аналітик Ральф Пітерс, у світі триває небезпечна гра в російську рулетку: "У великому стратегічному казино найвищі ставки у цьому році робив російський цар з камінним обличчям Володимир Путін. Він переміг у близькосхідному покері, залишився при своїх у європейській рулетці, але програв у США і в Україні. Однак ця людина грає по-крупному. І махлює" [18].

Та й справді, на Близькому Сході Путін з подвоєною енергією вів воєнні дії у Сирії і, враховуючи непевну лінію США, у цьому регіоні російський президент залишився у виграші. Зате в Європі справи обстояли зовсім по-другому: як азартний гравець Путін розкидав фішки по всьому столу, зробивши ставку - як на правих націоналістів, так і на лівих активістів. Він фінансує політиків-початківців, підкупляє пожадливих колишніх глав держав (наприклад, экс-канцлера Німеччини Герхарда Шредера). Однак тут, пише Ральф Пітерс, гра не пішла: "не дивлячись на ці гроші, фейкові новини й кібернетичні трюки, Путіну поки не вдалося розвернути у свій бік жодну велику європейську країну. Економічні санкції ніхто не відміняє. Усі великі виграші, включаючи Францію, пішли від нього. А європейці виявляють настороженість, борючись із фейковими новинами, і покладаючи надію на НАТО, сподіваючись, що цей альянс зуміє стримати Росію. Однак нахабство Путіна гідне захвату. Він за копійки дезорганізував цілий контингент" [18].

У Сполучених Штатах Америки, де Росія вдалася до масштабних кібероперацій і розповсюдження фальшивих новин, все ж таки спрацювала американська політична система стримувань і противаг. Америка викрила махінації Кремля й розпочала масштабні розслідування, які призвели до небаченого падіння престижу Росії.

Але де вже Путін зазнав небаченого фіаско - то це була Україна. Цей шматок із аналізу Ральфа Пітерса, як на мою думку, заслуговує особливо широкого цитування: "Україна. Тут Путін помилився. Після легкої перемоги у Криму він вирішив, що зуміє также просто добитися свого на сході України. Однак українці вчинили йому опір. Російські війська (погано замасковані) теоретично мали усі переваги, а також набагато більш сучасне озброєння. Але в українців була ціль, і було прагнення. Вони вступили в боротьбу й зупинили російських агресорів. Тепер у Путіна немає вже ні сил, ні засобів, щоб підняти ставки у цій загарбницькій війні. Він продовжує свої махінації й виверти на Україні, однак населення цієї країни пам'ятає багатовіковий російський гніт, а також сталінські злодіяння. Путін перегнув палку, і сьогодні не залишилося жодного шансу на об'єднання України і Росії у передбачуваній перспективі". А що вже стосується дій проросійських польових командирів із сепаратистської Лугандонії, то "їх дії стали лише наочним уроком для усіх тих, кому Путін запропонував "звільнення" [18].

Досить часто у світових ЗМІ можна зустріти думку про те, що, мовляв, Захід уже "втомився від України". Очевидно, що цей момент теж є. Вкрай погано, що Україні довелося зіткнутися з частковою втратою своїх територій, коли Росія анексувала Крим у 2014 р., а потім вторглась на Донбас. Але гірше буде, коли Україна відмовиться від внутрішніх реформ й виявиться ще більш вразливою перед російським впливом. Тоді у неї залишиться ще менше шансів щоб стати процвітаючою незалежною державою. Однак попри все, той факт, що українське питання продовжує бути в полі заінтересованості Заходу, засвідчує, що нині на карту поставлено надто багато, аби відвернутися від України і полишити її наодинці з агресією Росії.

Особливо обнадійливим є те, що США продовжують рішуче підтримувати Україну. Угода про асоціацію України з Євросоюзом може в майбутньому обернутися стійким економічним зближенням. Звідусіль поступають свідчення, що західні лідери не готові йти на оборудку з Росією в українському питанні. Але маємо всі зрозуміти, що коли Україна буде щодалі більше демонструвати успіхи в економіці, тим легше буде, спираючись на широку громадськість, подолати спротив корумпованого чиновництва. Маємо на практиці засвідчити свою прихильність основоположним принципам, на яких тримається сила і міць демократії, в тому числі й американської. Ось головні із них, виголошених президентом США Дональдом Трампом при формулюванні принципів щодо стратегії національної безпеки: "Держава без кордонів - це не держава. Країна, яка не захищає благополуччя у себе дома, не може захистити свої інтереси за рубежем. Країна, яка не готова перемагати у війні, нездатна упередити війну. Країна, яка не гордиться своєю історією, не може бути впевненою у своєму майбутньому. Країна, яка не впевнена у своїх цінностях, не може зібрати свою волю в кулак заради їх захисту" [21].

Поділяючи ці принципи можна заручитися підтримкою США у веденні непростих переговорів з Росією. Так Джон Хантсман - посол Сполучених Штатів Америки в Російській Федерації - з оптимізмом дивиться на перспективу знаходження відповідної динаміки й ритму в американсько-російських переговорах щодо мирного урегулювання українсько-російських стосунків. "Посування вперед по Україні, - зазначає він, - було б дуже хорошим результатом для нас. Це питання турбує не лише Америку, за цим слідкує уся Європа. Деякі європейські країни, насамперед Німеччина і Франція, активно беруть участь в урегулюванні цього питання в рамках так званого "норманського процесу". Але якщо говорити саме про США, то для нас Україна має першорядне значення, якщо ми хочемо добитися поліпшення відносин з Росією. І я намагаюсь донести це до моїх друзів у російському уряді. Я намагаюся говорити з ними якомога більш відверто про речі, які дійсно важливі, на яких ми маємо сфокусувати увагу, щоб добитися прогресу. Україна - це дійсно ключове питання. Будь- який крок до відновлення нормальних відносин між США і Росією буде проходити перевірку Україною..." [26].

Отже, виходить так, що на порядку денному, принаймні на рівні американсько-російських стосунків, визначальною є все таки українська тематика. І це зрозуміло: ігноруючи українське питання проблему європейської безпеки ми ніколи не вирішимо.

Заступити за "червону рису"

Один із найбільших гріхів, згідно поучень Серафима Саровського, є гординя, "коли хто вважає, що не заслуговує того гріха, у котрий упав". До честі Ксенії Собчак, вона визнала, що стосовно до України російські владні структури "порушили міжнародне право, поступили абсолютно жахливо, поставили самі себе в ситуацію, де Росія виявилася ізгоєм". Більше того, зазначає вона, "Росії є за що просити прощення в України, і я особисто можу попросити прощення, хоча я й не приймала рішення" [12].

Такі заяви вселяють надію - значить все-таки якісь зрушення в російському суспільстві відбуваються. Є ще люди, здатні заступити за "червону рису". З одною лише засторогою: як усі ці миролюбні заяви будуть сприйняті широким електоратом країни. Справа в тім, що росіяни у переважній своїй більшості вважають, що не несуть відповідальності за перебіг подій у своїй країні. Лише 3 % з них вважають себе повністю відповідальними, а ще 10 % вважають, що несуть часткову відповідальність за стан справ у країні. Ось і Ксенія Собчак застерігає, що "я не приймала рішення", а тому, мовляв, гріх не на мені. І в цій позиції немає нічого дивного - нас ніхто не вчив громадянській відповідальності, ніхто нам не вкладав у свідомість, що коли ти є учасником політичних подій своєї країни, то ти неминуче несеш політичну (не кримінальну!) відповідальність за ті кроки, до яких вдається твій уряд. І маєш, врешті-решт, спокутувати цей гріх. І насамперед спокутувати своєю любов'ю до істини. Як про це мовиться у Святому письмі: "і пізнаєте правду, - а правда вас вільними зробить" (І в. 8:32).

Між тим складається враження, що в Росії мало хто бажає пізнати правду, а ще менше прагнуть свободи. Як показали соціологічні дослідження кінця 2017 р., більшість росіян перейняті зовсім іншим - 64 % опитуваних переконані в особливій ролі російського [русского] народу в світовій історії. Нагнітання великодержавного шовінізму принесло свої результати, бо в 1992 році цей показник складав лише 13 %. У тому що росіяни такий же народ, як і всі інші, на разі переконані лише 32 % респондентів. І це при тому, що ще 25 років тому такої думки дотримувалися 80 % жителів Росії. То ж чи усвідомить "наділений особливою місією народ" необхідність покаяння в скоєних гріхах?

Судячи з виступів і заяв офіційних осіб Росії щодо України, переконуєшся, що все тече, але в імперському мисленні нічого не змінюється. З одного боку, в інформаційному полі Росії чуються стенання, що "в російському суспільстві накопичується втома від міжнародної напруженості", що знову "править бал ідеологічний раж і геополітичний запал", що на повну потужність включилася система упізнання "свій-чужий". Але при цьому всьому панує зомбована телебаченням переконаність, що лише одна Росія й стоїть на сторожі права і утвердження справедливості в усьому світі. І навпаки - лише Україна є тим каменем спотикання, що заважає нормалізації міжнародної обстановки.

Потрібні аргументи? Їх більш, ніж досить. Наведемо "джентльменський набір" політичних мантрів заступника міністра закордонних справ РФ Григорія Карасіна. Коли до Карасіна ставиться запитання про резолюцію Генасамблеї ООН щодо порушення Росією прав людини в Криму, у його відповіді так і чується чиновницька погорда носія "історичної місії" до профанів: "Україні слід розбиратися не з Кримом, а з ситуацією на південному сході країни. Для нас кримське питання закрите, ми його вирішили для себе назавжди. І, звичайно, ми будемо виступати проти подібних резолюцій".

Що стосується Донбасу, то з боку заступника міністра раз-по-раз повторюються одні і ті ж заяложені настанови:

1) головним завданням миротворців має бути лише забезпечення безпеки спеціальної моніторингової місії ОБСЄ;

2) про перекриття миротворцями кордону між Донбасом і Росією "не може бути й мови"; 3) перед тим, як вирішувати питання про зупинення вогню й відведення озброєнь, виявляється, слід спершу "зрозуміти, чи вважає Київ Донбас частиною України", бо, мовляв, "я в цьому не впевнений". Перелік подібних "незрозумілостей" можна продовжувати, однак і так очевидно, що процес деокупації Донбасу російськими урядовцями штучно гальмується, а проблема Криму взагалі виводиться за дужки.

І ще одне, - нав'язливо тиражується давно набридла усім теза про якусь заборону в Україні користуватися російською мовою: "вони [жителі Донбасу]не хочуть жити під диктатом влади, котра позбавляє людей прав розмовляти російською мовою". Тут, як мовиться, слід уже заступнику міністра ставити діагноз, бо подальший діалог на серйозному рівні з високопоставленим урядовцем країни, де відсутня бодай одна повноцінна українська школа, взагалі втрачає будь-який сенс [8].

Врешті-решт, що взяти з чиновника МЗС? Це його робота - повторювати тези, які узгоджені на вищому рівні з адміністрацією президента РФ. Буде йому дана вказівка - зміниться аргументація, зміниться й сама тональність її донесення. Інша справа - представники академічної науки, які, здавалось би, мають вищу ступінь свободи у викладі своєї точки зору. Тим більше, коли йдеться про таку наукову величину як академік Олексій Арбатов - керівник Центру міжнародної безпеки Інституту світової економіки і міжнародних відносин ім. Є.М. Примакова. Відомий в наукових колах як прихильник Realpolitik, він описує ситуацію, що склалася довкола України, у межах цієї ж реальної політики: "при усьому драматизмі гуманітарної сторони кризи і насилля на південному сході України, суть перебігу подій проста: США і Євросоюз тягнуть Україну до себе, а Росія її не відпускає, прагнучи залишити країну (чи хоча б її частини) в орбіті свого впливу" [1].

Виклад, зрозуміла річ, досить плоский і прямолінійний. Арбатов і сам це відчуває, а тому й застерігає, що тут знехтувано соціально-економічним і внутрішньополітичним виміром подій у самій Україні. А там більшість українського суспільства виступає за демократичні реформи й інтеграцію із Заходом. Саме в цьому люди вбачають перспективу виходу із багаторічного соціально-економічного застою й злиднів, подолання корупції, зміни неефективної системи влади. Однак цьому курсу протистоїть меншість південного сходу України, що складає десь 10-15 % усього населення. Цей контингент населення відстоює курс на збереження традиційних відносин з Росією. От з цього протистояння, мовляв, і виник внутрішньополітичний розкол; "відбувся Євромайдан і його розстріл, насильне повалення законної влади, відділення Криму й громадянська війна на південному сході" [1].

Виникає законне питання: невже представник академічної науки впритул не бачить факту агресії Росії проти України, а зводить все до тези про "громадянську війну"? Бачить, але в дуже вузькому діапазоні. І то так, щоб виправдати агресивну політику Росії, яка нібито була лише реакцією на несправедливе ігнорування інтересів Росії з боку США: "Хоча Вашингтон нині огульно звинувачує у всіх бідах Москву, вона має лише опосередковане відношення до інтернаціоналізації кризи та кримських подій. У 20122013 рр. масових протестний рух в Росії був сприйнятий її новим правлячим класом як інспірована Заходом спроба "кольорової революції". Судячи з усього, із цього зробили висновок про небезпеку подальшого зближення із США і Євросоюзом. Тому було відмінено курс на "європейський вибір Росії", котрий часто офіційно проголошувався в 1990-ті рр.. і в перший період правління Путіна, починаючи з Петербурзького саміту Росія - ЄС у травні 2003 р. аж до 2007 року... Саме на фоні зазначеної зміни російської орієнтації намір Києва підписати угоду з ЄС було сприйнято в Москві як серйозну загрозу її "євразійським" інтересам" [1].

Виділені мною курсивом мовні звороти доводять, що Україна з свого боку не дала жодного приводу до агресії з боку Росії. В Арбатова йдеться лише про російську "оптику бачення" проблеми - Росією було сприйнято, із цього зробили висновок, було відмінено тощо. А тим часом, мовляв, Вашингтон і його союзники по НАТО теж винуваті, бо ніяк не відповідали на ці нові уявлення і віяння у російській політиці. І от раптом, неждано-негадано: "після приєднання до Росії Криму й початку війни на південному сході України їх реакція [Сполучених Штатів]була подвійно жорсткою... Трагедія з малайзійським лайнером у липні 2014 р. надала кризі небувалої емоційної гостроти глобального масштабу, хоча причини катастрофи до цих пір не з'ясовані" [1].

Такі одкровення навіть прикро читати: високий достойник російської науки, академік, заступник голови Комітету по обороні Державної думи (1994-2003 рр.) і раптом заявляє, що "причини катастрофи до цих пір не з'ясовані". Увесь світ ознайомлений з результатами доповіді, опублікованої прокуратурою Нідерландів. У ньому йдеться про те, що Boeing 777 рейсу МН 17 був збитий 17 липня 2014 р. в Донецькій області ракетою серії 9М 38, яка застосовується у зенітно-ракетному комплексі "Бук". Установка була доправлена з Росії і запущена з території, яку на той час контролювали бойовики "ДНР". Фрагменти ракети серії "Бук" були виявлені як під час розтину тіл членів екіпажу, так і в одному із віконних отворів кабіни літака. Невже і ці дані не переконують [2]?

А втім, таке "незнання" легко вписується у запропоновану Володимиром Путіним формулу: у Донбасі НАСТАМНЕТ. Дуже прикро, але представнику російської академічної науки О. Арбатову не вистачає сміливості переступити ту "червону рису", яку визначила офіційна пропаганда Кремля. То хто ж тоді повірить у його прогноз щодо майбутнього України: "Чи то Росія і Захід домовляться про якийсь взаємоприйнятний майбутній статус України і характер її відносин при збереженні нинішньої територіальної цілісності, або ж країна буде розірвана на частини із щонайтяжчими соціальними й політичними наслідками для Європи і всього світу" [1]?

Як пишеться у Святому письмі - "не копай яму іншому". Тут апологетам путінської Росії було б варто згадати історичну долю розвалу радянської імперії.

В очікуванні розплати

Втім, ностальгія на предмет колишньої радянської імперії - річ надто енергозатратна. Відчуття "особливої історичної місії" Росії є тою "розкішшю", що виснажує людські сили. За даними Левада-Центру, уже 58 % опитуваних на кінець 2017 р. шкодували за розпадом СРСР. І це при тому, що й інших турбот вистачає. До того ж наростає відчуття неминучості розплати. Судячи із підсумків опитування стосовно сподівань на наступний 2018 р., то 35 % росіян очікують у найближчому майбутньому масових заворушень і протестів населення, що на 14 % більше, ніж у попередньому році. Крім того, 63 % респондентів очікують нових гучних корупційних скандалів і відставок членів уряду та інших високопоставлених чиновників. Майже четверть опитуваних висловлюють побоювання щодо вірогідності війни із Сполученими Штатами або ж із усіма країнами НАТО відразу - а це на 13 % більше, ніж згідно даних за 2016 р.

Можна допустити, що наростаюче відчуття тривоги з'явилося не на порожньому місці. Як відомо, до кінця січня 2018 р. адміністрація США має представити Конгресу так звану "Кремлівську доповідь" - список високопоставлених російських чиновників і бізнесменів, які є наближеними до влади. Укладення такого переліку передбачено законом "Про протидію противникам США за допомогою санкцій" (CAATSA), підписаним президентом Трампом у серпні 2017 р. Як зазначає колишній головний координатор санкційної політики Держдепартаменту США, а нині експерт вашингтонського Atlantic Council Деніел Фрід, "ця доповідь - відповідь США, і насамперед американського Конгресу на те, що відбулося у 2016 році, коли Росія втрутилася у наші вибори. І не лише в наші, але і в політичні процеси в Європі. Вона також відображає стурбованість американських законодавців діями Росії на зовнішньополітичній арені, включаючи політику щодо України" [25].

Після того, як закон у США було прийнято, настав час глибокої стурбованості уже з боку російських бізнесових кіл. І їх можна зрозуміти. Якщо людину вносять в SDN (Specially Designated National List - список громадян особливих категорій), то американським фізичним і юридичним особам забороняється співробітничати з нею, в тому числі вступати з нею у фінансові відносини. На практиці це означає, що люди, стосовно яких уведені санкції, більше не зможуть володіти банківськими рахунками в доларах або рахунками в іншій валюті, якщо трансакції банку, де зберігаються їх вклади, ідуть через США. Одним словом - вони позбавляються доступу до всього, що пов'язано із фінансовою системою США. І не тільки. Як правило, якщо влада США вносить людину в SDN, то цей клієнт втрачає доступ до більшості західних банків. Такою є загальна практика. Це те, що стосується функціонування механізму санкцій.

Але тут є значно більший діапазон аналізу: ухвалення закону в серпні 2017 р. стало справді рубіжною подією. Тим самим американська сторона на найвищому рівні й у найбільш концентрованому вигляді сформулювала політику щодо Росії, і що не виключено - на досить тривалий період. От в цьому документі й було закладено ряд нових, принципово важливих моментів.

По-перше, з часів після холодної війни Росія вперше була віднесена до числа противників США поряд із такими державами як Іран та Північна Корея. При цьому в законі ніяк не згадується Китай, який нині у Вашингтоні розглядають скоріше конкурентом, але аж ніяк не противником.

По-друге, закон підтвердив вірність Вашингтона статті 5 Північноатлантичного пакту про взаємну допомогу. Було зазначено про готовність надати підтримку в галузі кібер-безпеки не лише членам НАТО і Європейського Союзу, але й країнам, що бажають до них приєднатися: Грузії, Молдові й Україні. Зобов'язання щодо цих держав можуть бути розширені навіть без їхнього формального членства в НАТО. Що для нас найважливіше - Конгрес підтвердив, що Сполучені Штати ніколи не визнають приєднання Криму до Росії, поставив вимогу до Москви відізвати визнання незалежності Абхазії й Південної Осетії, змінити політику стосовно Східної України й Придністров'я, припинити воєнне втручання у Сирію.

По-третє, закон передбачає також обмеження практично для усіх галузей російської економіки, які мають вихід на міжнародний ринок. Іншими словами: якщо раніше американці більш чи менш послідовно прагли включити російську економіку в процеси глобалізації й перетворити її в частину світової, то нині взята принципово інша лінія - максимальне обмеження й ізоляція на міжнародних ринках.